Захист прав людини в інформаційній сфері

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

МІЖНАРОДНИЙ СЛОВ’ЯНСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА МІЖНАРОДНИХ  ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КУРСОВИЙ ПРОЕКТ

(РОБОТА)

на тему: «Захист прав людини в інформаційній сфері»

 

 

 

Студента (ки) ІІІ курсу групи МІ

напряму підготовки міжнародна інформація

спеціальності міжнародна інформація

Кобзєвої Альони Сергіївни

Керівник 

Галушка-Адайкін Антон  Романович

____________________________________

(посада, вчене звання, науковий  ступінь, прізвище та ініціали)  

 

Національна шкала ________________   

Кількість балів: __________Оцінка: ECTS _____

 

                                                                     Члени комісії          ________________  ___________________________

                                                                                                                                             (підпис)                        (прізвище та ініціали)

                                                                                                      ________________  ___________________________

                                                                                                                                              (підпис)                        (прізвище та ініціали)

                                                                                                                                ________________  ___________________________

                                                                                                                                              (підпис)                         (прізвище та ініціали

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                                        м. Харків. 2013 рік

 

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………….3

Розділ.1 Правова основа регулювання інформаційної сфери.

1.1.Міжнародні документи  в інформаційній сфері……….……………..5

1.2.Документі Ради Європи………… ……………………………………7

1.3.Українське законодавство  щодо інформації……………….………..11

Розділ.2 Особливості захисту прав людини в інформаційній сфері в Україні.

2.1. Проблеми та перспективи правового регулювання інформаційної сфери в Україні…………………………………………………………………..17

2.2.Захист персональних  даних…………………………………………..26

Висновки………………………………………………………………………....30

Список літератури……………………………………………………………….34

Додатки…………………………………………………………………………...38

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Інтенсивний та динамічний розвиток інформаційних та телекомунікаційних технологій, впровадження їх у життєдіяльність  суспільства і функціонування органів  державної влади, стали передумовою  формування інформаційного суспільства.

Із суто теоретичної  дискусії навколо інформаційного суспільства, сам процес його формування трансформувався  до практичної площини і був визнаний стратегічною метою в більшості  провідних країн: США, Японії, Франції, Німеччини та інших. Осторонь глобалізацій цим процесам не стояла і Україна. Адже в 2007 році Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки».

Питанням, пов’язаним із правом на інформацію та захистом інформаційних прав у сучасному цивільному праві, приділяється значна увага. Пояснюється це тим, що інформація сприяє розвитку ринкової економіки й інтелектуальної сфери суспільства. Крім того, тим, як вирішується комплекс питань, пов’язаних із правом на інформацію, власне, наявністю чи відсутністю таких прав, визначається рівень демократичності суспільства, дотримання загальновизнаних у світі прав і свобод людини та громадянина. Зазначене підтверджує необхідність дослідження проблем, що виникають у цій сфері.

Багатоаспектність проблематики прав і свобод людини і громадянина  в інформаційній сфері обумовила  їх дослідження багатьма науковцями в рамках різних галузей знань. Дана проблематика лежить в площині розгляду безпосередньо конституційного права, а також в рамках інших галузей права чи спеціальних досліджень. Серед дослідників, предметом дослідження яких були різні аспекти реалізації (захисту, охорони, забезпечення, правового регулювання тощо) інформаційних прав і свобод людини і громадянина слід відмітити таких, як Арістова І., Бєляков К., Біленчук П., Брижко Залізняк В., Кормич Б., Костецька Т., Кофанов А., Красноступ Г., Кушакова Н., Ліпкан В., Логінов О., Максименко Ю., Марущак А., Матвієнко П., Олійник О., Тихомиров О., Чиж І., Цимбалюк В., Швець М., Шемшученко Ю., Шепета О. та інші .

  Інформація є об’єктом як публічного, так і приватного права. До джерел інформаційного права, зокрема, відносять: міжнародні акти, конституційні акти, спеціальні закони, окремі норми з інформаційних проблем галузевого законодавства, спеціальні підзаконні акти тощо. Ця робота присвячена висвітленню особливостей правового регулювання на різних рівнях інформаційною діяльності.

  Об’єктом роботи є інформаційна сфера суспільства.

  Предметом роботи виступають особливості захисту прав людини в інформаційній сфері.

  Метою роботи є аналіз існуючих принципів регулювання та захисту прав и свобод людини в інформаційному суспільстві.

   Для того щоб досягти мети потрібно висунути ряд завдань:

1.Розглянути основні положення міжнародних документів щодо інформаційної сфери.

2.Виділити базові принципи інформаційного права проголошені  Радою Європи.

3.Схарактеризувати інформаційне  право сучасної України.

4.Виокремити існуючі  проблеми та спрогнозувати розвиток  правового регулювання інформаційної сфери в Україні.

5. Розглянути особливості  захисту персональних даних в  Україні.

Структура роботи: вступ, 2 розділи, висновки, список літератури з 31  джерелом, додатки. Всього 37 сторінок.

 

 

 

 

 

 

Розділ.1. Правова основа регулювання інформаційної сфери.

 

1.1. Міжнародні документи в інформаційній сфері.

     Міжнародний досвід показує, що у сфері суспільних інформаційних відносин при законодавчій легалізації їх насамперед враховують загальнолюдські принципи. Серед цих принципів чільне місце посідають такі: 
1.державний суверенітет окремих країн в участі у міжнародних відносинах; 
2.верховенство прав людини: повага та гуманне ставлення до людини, її честі, гідності, репутації;

3.презумпція невинності громадянина, приватної особи на засадах співвідношення потреб та інтересів окремих людей, корпорацій (об'єднань) їх, націй, держав та світового співтовариства.

Так, Загальна декларація ООН прав людини 1948 року закріплює «свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів». Акцентуємо увагу, що зазначена ст. 19 Декларації гарантує не тільки право одержувати і поширювати інформацію, але й право «шукати» її. Нижче наведений дослівний зміст цієї статті.

Стаття 19

Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів [1].

Ще одним документом, який містить положення про інформаційну сферу суспільства є «Пакт про громадянські та політичні права» 1966 року. Він містить Статтю з номером 19, яка наведена нижче:

Стаття 19

     1. Кожна  людина має право безперешкодно  дотримуватися   своїх  
поглядів.

     2. Кожна  людина має право на вільне  вираження  свого погляду;  
це право включає свободу шукати, одержувати  і поширювати будь-яку  
інформацію  та  ідеї,  незалежно  від  державних  кордонів,  усно,  
письмово  чи  за  допомогою  друку  або художніх форм вираження чи  
іншими способами на свій вибір.

     3. Користування  передбаченими в пункті 2 цієї  статті правами  
накладає особливі обов'язки і особливу відповідальність. Воно може  
бути,  отже,  пов'язане з певними обмеженнями,  які,  однак, мають  
встановлюватися законом і бути необхідними:

     а) для  поважання прав і репутації  інших осіб;

     b) для   охорони  державної  безпеки,  громадського   порядку,  
здоров'я чи моральності населення [2].

Так, розглянувши положення  двох міжнародних документів щодо користування інформацією, ми бачимо, що і «Конвенція про права людини ООН 1948 року», і «Пакт про громадянські та політичні права 1966 року» наголошують на тому, що кожна людина має одержувати вільний доступ до інформаційних ресурсів, та поширення інформації також є вільним для кожного. Звернемо увагу на те, що пакт окрім прав також містить інформацію щодо обов’язків користування інформацією.

Окремо слід сказати про інформаційну безпеку у світі. Інформаційна безпека розглядається як глобальна проблема захисту інформації, захисту інформаційного простору та інформаційного суверенітету, а також як проблема інформаційного забезпечення прийняття урядових рішень. Практичне вирішення проблем інформаційної безпеки, притягнення до відповідальності за порушення або загрозу інформаційній безпеці у кожній державі здійснюється у порядку, передбаченому нормами міжнародного права, відповідними міждержавними договорами а також внутрішнім законодавством. Інформаційна безпека регулюється визначеними нормами міжнародного права, які зафіксовані у документах ООН і ЮНЕСКО, у документах європейських міжнародних організацій, а також у нормативних актах окремих держав.

      Так, існує міжнародна норма стосовно перекрученої інформації, інформації, що включає заклики до повалення державного ладу в іншій країні. В міжнародних документах зафіксований захист інтелектуальної інформації, а також захист комерційної інформації.

Вперше проблема інформаційної  безпеки внесена США в 1947 році при прийнятті Закону «Про національну безпеку» США. На сьогодні у США в усі підрозділи військ введені спеціалісти з інформації та комунікацій, тобто спеціалісти з інформаційних війн та технологій [3].

Кожна розвинена країна має закони про захист інформації в різних галузях. Наприклад, Франція має закон «Про інформацію, інформаційні файли та права людини» (1978 рік),

Німеччина — Закон  «Про захист інформації» (1990 рік),

Австрія, Бельгія, Данія, Ірландія — Закон «Про захист інформації»,

Фінляндія, Ісландія —  Закон «Про захист інформації про особу»,

Люксембург — Закон  «Про використання інформації в процесі  роботи з комп'ютером».

 

1.2.Документи Ради Європи.

Існує такий документ як «Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року», який ухвалений Радою  Європи. Там міститься інформація щодо користування інформацією. Надамо Статтю 10 цієї конвенції. 

Стаття 10

                    Свобода вираження поглядів.

     1. Кожен   має  право на свободу вираження  поглядів.  Це право  
включає  свободу  дотримуватися  своїх  поглядів,   одержувати   і  
передавати  інформацію  та  ідеї  без  втручання органів державної  
влади і незалежно від кордонів.  Ця стаття не перешкоджає державам  
вимагати  ліцензування  діяльності  радіомовних,  телевізійних або  
кінематографічних підприємств.

     2. Здійснення  цих  свобод,   оскільки   воно   пов'язане   з  
обов'язками    і    відповідальністю,    може    підлягати   таким  
формальностям,  умовам,  обмеженням або санкціям,  що  встановлені  
законом  і  є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах  
національної безпеки,  територіальної цілісності  або  громадської  
безпеки,  для  запобігання  заворушенням чи злочинам,  для охорони  
здоров'я чи моралі,  для захисту репутації чи прав інших осіб, для  
запобігання   розголошенню   конфіденційної   інформації  або  для  
підтримання авторитету і безсторонності суду [4]. 
 Розглянувши, статтю цього документу щодо інформаційної сфери людської діяльності, бачимо, що вона практично повторює Статтю 19 «Конвенції про права людини 1948 року» та «Пакт про громадянські та політичні права 1966 року». Як і пакт, ця стаття наголошує не тільки на правах використання та розповсюдження інформації, але й на обов’язках дотримання норм безпеки держав та репутації інших осіб.

Радою Європи прийнято більше ста нормативно-правових документів, рекомендацій тощо, спрямованих на врегулювання інформаційних відносин, прав та свобод людини в інформаційній сфері. Це, зокрема, акти, спрямовані на врегулювання діяльності засобів комунікацій (Європейська Угода про захист телерадіомовлення та Протоколи до неї, Європейська конвенція про транскордонне телебачення та протокол поправок до неї), рекомендації та резолюції щодо принципів діяльності журналістів, висвітлення засобами масової інформації суспільних та політичних інститутів.

Сьогодні робота Ради Європи у царині засобів масової  інформації сконцентрована на трьох  основних темах:

1) засоби масової інформації  та демократія (моніторинг за  концентрацією засобів масової  інформації);

2) дослідження впливу  нових технологій зв'язку на права людини та демократію; гарантія високого рівня захисту для власників; свобода інформації та ін.;

3) вироблення стратегії  для поглиблення зобов'язань щодо  засобів масової інформації у  загальноєвропейській перспективі;

4) засоби масової інформації та права людини (захист джерел інформації журналістів, репортажі ЗМІ про розгляд справ у суді) [5].

Слід зазначити, що Рада Європи у площині засобів масової інформації співпрацює з іншими європейськими установами: з ОБСЄ, Європейським Союзом, а також з ООН. Рекомендації Ради Європи щодо засобів масової інформації доповнюють стратегію в галузі масової комунікації ООН. У новому Середньостроковому плані ЮНЕСКО на 1990-1995 рр. - “Комунікація на службі людству” -- так окреслено сучасні підходи до масової комунікації: “Нова стратегія для розвитку комунікації, яку підтримала 161 країна-член ЮНЕСКО, зокрема передбачає просування до ширшого і збалансованого поширення інформації, без жодних перешкод для свободи висловлювання, завдяки втіленню конкретних заходів, якими ЮНЕСКО може надихнути свободу преси і незалежність, плюралізм та різнобічність громадських, приватних та інших медіа”.

В жовтні 2007 року Комітет  міністрів Ради Європи прийняв декілька важливих документів про свободу  слова та інформації, що мають застосовуватись в 47 країнах-членах. Було прийнято директиви щодо захисту свободи висловлювання та інформації в часи кризи. Цей документ має підтримати журналістів, що займаються розслідуваннями. Також депутати проголосували за Рекомендацію пропагувати свободу висловлювання та інформації в нових умовах розповсюдження інформації та комунікацій. Країни-члени мусять сприяти забезпеченню, наскільки то є можливим, безпеки професіоналів ЗМІ, як в країні, так і за її межами; Необхідність гарантувати безпеку тим не менш не може служити приводом для країн-членів, щоб невиправдано обмежувати права цих професіоналів, як їх свободу переміщення так і їх доступ до інформації [6].

Слід ще раз зазначити, що основне право на свободу вираження поглядів, згідно зі статтею 10 Європейської конвенції з прав людини, включає право одержувати і передавати інформацію без втручання органів державної влади. Зазначимо, що це право доступу до інформації, закріплене у ст. 10 Конвенції, неодноразово було предметом розгляду Європейським судом із прав людини. Суд встановив відмінності між, з одного боку, доступом до інформації загалу та ЗМІ і, з другого боку, окремих громадян, включаючи право на доступ до документів тих громадян, які мають особливу зацікавленість в одержанні інформації.

Більше того, Європейський суд заявив про важливість отримання громадськістю доступу до інформації від органів влади. Гарантія, встановлена ст. 10 Конвенції, не тлумачилась як така, що включає неконкретизоване право доступу до інформації органів влади, проте Суд зазначив, що громадськість має право одержати інформацію, яка має суспільний інтерес і значення (наприклад, рішення у справі «Обзервер» і «Гардіан», серія А № 216, параграф 59), і що ЗМІ користуються особливо великою свободою вираження поглядів і інформації з огляду на їхню роль – повідомляти про питання громадського інтересу іна право громадськості отримувати таку інформацію (наприклад, рішення у справі «Санді Таймс», серія А №30, параграф 65)[7].

Цікавим є той факт, що Європейський суд із прав людини давав тлумачення і ст. 8 Конвенції – право на повагу до приватного життя – у кількох справах, пов’язаних із персональними запитами на доступ до інформації стосовно запитувачів (Рішення у справі Леандер, серія А, №116, рішення у справі Ґаскін, серія А, №160). Суд заявив, що право за ст. 10 Конвенції отримувати інформацію забороняє державі втручатись у право особи отримувати інформацію, але не накладає на державу позитивне зобов’язання збирати, передавати або поширювати інформацію серед громадян.

Існує ще один документ, що стосується інформаційної сфери. Це Оргуська чи Орхуська Конвенція 1998 року. Орхуська конвенція про доступ до інформації, громадську участь в ухваленні рішень чи доступі до правосуддя у справах довкілляна, відміну від документів Ради Європи і ЄС про доступ до інформації, не регулює питання доступу у загальному розумінні, а в основному стосується питань довкілля.

Орхуську Конвенцію  було прийнято для сприяння захисту  права кожної людини нинішнього і  прийдешніх поколінь жити в навколишньому  середовищі, сприятливому для її здоров’я та добробуту, кожна зі сторін-підписантів гарантує права на доступ до інформації, на участь громадськості в процесі прийняття рішень і на доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища, у відповідності до положень зазначеної Конвенції.

Таким чином, ми бачимо, що основний документ, що стосується прав людини і містить статтю щодо користування інформацією, що був прийнятий Радою  Європи, практично повторює документи  ООН, що були розглянуті вище.

 

1.3.Українське законодавство щодо інформації.

Здебільшого критерієм  класифікації прав і свобод людини і громадянина слугують сфери  життєдіяльності індивіда, які виступають своєрідним простором в межах  якого здійснюється їхня охорона. За цим критерієм у Конституції  України виділяють такі основні групи прав і свобод  як громадські, політичні, економічні, соціальні та культурні [8].

Інформаційні права  і свободи людини та громадянина  належать до так званих прав «першого покоління» — громадянських, політичних, які першочергово визначались невід’ємною частиною людської гідності [9].

Одразу зазначимо, що зміст понять “інформаційні права” та “права на інформацію” є не тотожними, а співвідносяться між собою  за схемою загальне-часткове, тобто  інформаційні права є значно ширшими щодо права на інформацію, а саме права збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію, адже перше охоплює і право на свободу думки і слова, і право на вільне вираження своїх поглядів і переконань тощо.

У Конституції України  в статті 32 проголошується, що "не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації". Інша стаття Конституції – 34 – наголошує на тому, що "кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя" [10].

        Здійснений аналіз норм Конституції України дозволяє виділити такі основні інформаційні права і свободи, які можна зазначити у вигляді таблиці (див.Табл.1, Додатки).

Зауважимо також, що здійснений контент-аналіз положень Конституції України, де мультиплікандом виступала терміносполука „інформаційні права та свободи” уможливив висновувати, що деякі конституційні положення також співвідносяться з інформаційними правами і свободами. Так, за ст. 15 Конституції України, встановлюється політична і ідеологічна багатоманітність. Інформаційні права та свободи також пов’язані з правом на свободу світогляду і віросповідання, яке включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність (ст. 35) [10].

Окрім того, Конституція  України містить низку прав і свобод, які є інформаційними за формою, але економічними чи соціальними за своїм змістом. Серед таких, передусім, ті, що передбачені ст. 54 Конституції , які встановлюють, що «Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом…» [10].

В основі положень розділу  ІІ „Права, свободи та обов’язки  людини і громадянина” Конституції  України лежить ряд міжнародних нормативно-правових актів: Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права тощо. При формуванні змісту вітчизняного Основного Закону був запозичений міжнародний правовий досвід.

Існує така наукова проблема: чи доцільно ставити на один щабель економічні («захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності» (ст. 54) та громадянські права («таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції…» (ст. 31)? Як слушно зауважують із цього приводу деякі дослідники: „… зміст небезпеки, яка слідує з відсутності поділу у Конституції громадянських прав і свобод та економічних та соціальних прав людини щонайменше два. Один полягає у сфері правової свідомості, другий – у сфері практики правозастосування, і ці два чинники є взаємопов’язаними” [13, с. 239].

В Укпаїні також існує  такий закон: закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки».

У даному нормативно-правовому  акті закріплено, що «одним із головних пріоритетів України є прагнення побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ, користуватися і обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному і особистому розвиткові та підвищуючи якість життя» [11].

Із цією метою перед Україною постало якісно нове завдання щодо створення системи інформаційного законодавства, яка відповідає міжнародним  стандартам, закріплюючи основні  права і свободи людини і громадянина в інформаційній сфері. Стрижнем формування інформаційного законодавства в Україні є Конституція України, в ст. 17 якої вперше було задекларовано, що захист «…інформаційної безпеки є найважливішою функцією держави, справою всього Українського народу» [10].

Необхідно також згадати  Цивільний Кодекс України як джерело  інформаційного права в Україні. Інформація згідно з ЦК належить до нематеріальних благ, до яких законодавством віднесено також і результати творчої діяльності (ст. 199 ЦК), і особисті немайнові блага (ст. 201 ЦК). Поєднання цих об’єктів у окрему групу пояснюється їх особливою правовою природою та відсутністю у них матеріального змісту. Це є причиною для особливого правового регулювання відносин, пов’язаних із їх використанням і захистом. Так, наприклад, особисті немайнові блага є невідчужуваними і не можуть передаватися іншим особам ні за яких умов. Згідно із частинами 3 і 4 ст. 269 ЦК фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, не може бути їх позбавлена й володіє ними довічно. Використання об’єктів права інтелектуальної власності іншою особою, але не тією, яка має виключне право дозволяти її використання, можливе лише з дозволу останньої. Межі вільного використання об’єктів інтелектуальної власності визначені законом [12].

Порядок використання інформації та захисту права на неї згідно зі ст. 200 ЦК встановлюється законодавством, зокрема, Законом № 2657-ХІІ.  
      Особисті немайнові блага, зокрема інформація, можуть належати як фізичним, так і юридичним особам. Вони з’являються у людини в момент народження і нерозривно пов’язані з нею протягом усього життя. Національне цивільне право у цій сфері підтверджує наявність названих благ і визнає свободу індивіда діяти на власний розсуд. Регулятивна функція цивільного права у сфері особистих немайнових відносин виявляється насамперед у формі юридичного визнання належності кожній фізичній особі невідчужуваних нематеріальних благ і свободи визначати свою поведінку на власний розсуд. Таким чином, відносини у цій сфері виникають з приводу особливої категорії об’єктів — немайнових благ, які неможливо відокремити від конкретної особи, які мають єдину позаекономічну природу, є самостійною цінністю для їх носія і мають функціональну властивість нетоварності.  
      Згідно зі ст. 201 ЦК не виключено, що особисті немайнові блага можуть бути в юридичних осіб. Зокрема, юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові блага, які можуть належати юридичній особі [13].