Захист прав та свобод людини в Європейській конвенції

План:

1. Вступ

2. Розділ1:Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод:

1.1 Прийняття Європейської Конвенції, та її мета.

1.2 Система Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини.

3. Розділ 2: Право на ефективний засіб захисту прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

4. Розділ 3: Значення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод для України:

3.1 Система національних засобів захисту прав людини (в контексті положень Конвенції про захист прав і основних свобод людини)

3.2 Забезпечення міжнародних стандартів прав і свобод людини в Україні

3.3 Конвенція про захист прав  людини і основоположних свобод  як джерело права у правовій  системі України

5. Висновки

Вступ

Основні права людини –  один з головних правових інститутів сучасного демократичного суспільства. Його норми встановлюють найбільш суттєві, вихідні засади, які визначають положення  особистості в суспільстві та державі, принципи їх взаємовідносин. У нинішній Європі інститут основних прав і свобод людини існує тільки на національному, але й на наднаціональному рівні, тобто в рамках Європейського  Союзу в цілому. Він являє собою  сукупність норм права Європейського  Союзу, які закріплюють найбільш важливі, спільні для всього Союзу  стандарти в сфері захисту  основних прав і свобод людини, а  також принципи взаємовідносин особистості  з органами публічної влади на всіх рівнях.

Питання прав і свобод людини та громадянина на сьогодні є найважливішою  проблемою внутрішньої і зовнішньої політики усіх держав світової співдружності. Саме стан прав у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь – якої держави і суспільства  в цілому.

Міжнародні стандарти  щодо основних прав і свобод людини і громадянина регулюється низкою міжнародно– правових актів, які визначають політичні, природні, культурні,соціальні права.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) сьогодні на повних підставах  оцінюється як одне з найбільших досягнень  Ради Європи. Вона являє собою фундаментальну основу всього комплексу міжнародно–правового регулювання в галузі прав і свобод людини, її законних інтересів та потреб.

У результаті глибинних демократичних  перетворень, що відбулися на Європейському  континенті на тлі Другої світової війни, у 1949 році була заснована Рада Європи - міжнародна регіональна організація  європейських держав, які проголосили  своєю метою розширення демократії, зближення усіх народів Європи, захист прав людини, співробітництво з основних питань права, культури, освіти, інформації, охорони навколишнього середовища.

Від самого початку діяльності Ради Європи принцип поваги прав людини став одним з наріжних каменів  цієї організації. Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини в державах-членах насамперед завдяки  дії Конвенції. Вона була підписана 4 листопада 1950 року десятьма європейськими  державами в Римі. Ця Хартія прав людини стала фундаментом усього комплексу міжнародно–правового регулювання в галузі прав людини, її законних інтересів та потреб, відправною точкою на шляху цивілізованих європейських держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей.

Розділ1:Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод

1. Прийняття Європейської Конвенції та її мета.

Істотною відмінністю  міжнародних правових документів у  галузі прав людини від інших міжнародних  угод є те, що зобов'язання, що накладаються на держави, регулюють відносини  не стільки з іншими державами, скільки  мають своєю метою захистити  права і свободи громадян саме цієї держави. Однак, у багатьох країнах  справи з розвитком конституційного  права, а головне з його виконанням знаходяться не в найкращому стані. Здавалося б, що говорити про рабство  в ХХ-у столітті, але в східному султанаті Оман рабство було скасовано лише в 1962 році.

Щоб мати уявлення про обсяги міжнародної діяльності, пов‘язаної із захистом прав людини, досить зазначити, що основними актами, які регулюють  цивільні і політичні права на міжнародному рівні, є Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року, Пакт про цивільні і політичні права від 19 грудня 1966 року, Конвенція про попередження злочину геноциду і покаранні за нього від 9 грудня 1948 року, Конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього від 30 листопада 1973 року, Конвенція проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видів звертання і покарання від 10 грудня 1984 року і європейська Конвенція про захист прав людини й основних свобод від 4 листопада 1950 року .¹

Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод встановлює не лише найбільш вдалу у світі систему  норм міжнародного права для захисту  прав людини, але й одну з найбільш розвинутих форм міжнародної юридичної  процедури. Для більшості людей Рада Європи асоціюється з правами людини. Натхненні положеннями Всезагальної декларації, Рада Європи прийняла Конвенцію про захист прав людини і основних свобод, - така її повна назва. Цей документ був відкритий для підписання в 1950 році. Три основні риси надають Конвенції особливого значення:

• права і свободи кожної людини гарантовані державами-учасниками, або, як вони іменуються на міжнародно-правовій мові, "Домовленими сторонами";
• вперше в рамках міжнародного договору про захист прав людини був створений конкретний механізм їх захисту;
• парламенти і судові органи получили тверду основу в області прав людини для прийняття і толкування законів.

В недалекі роки остання  риса здобула особливе значення зі вступом в Раду Європи нових демократичних  держав Центральної і Східної  Європи.

Для європейців, які прагнули до політичної єдності, права людини стали важливим пріоритетом. У травні 1948 року представники багатьох організацій, що прагнули європейської інтеграції, зустрілися в Гаазі на Конференції  міжнародного комітету рухів за європейську  єдність. 5 травня 1949 року було підписано  Акт, згідно якого десять держав у  Лондоні утворили Раду Європи. Були великі сподівання на те, що одним із початкових завдань Ради стане розробка і запровадження конвенції з прав людини для Європи.

Так 12 липня 1949 року було підготовлено проект Європейської конвенції з  прав людини і проект Статуту Європейського  Суду та подано їх до утвореного Комітету міністрів Ради. У серпні того ж року на Асамблеї було висунуто пропозицію, у якій пропонувалося створити Європейську комісію з прав людини і Європейський суд з прав людини з метою забезпечення даної конвенції.

Після цього звернення  Комітет з правових питань постановив, що "хоча кожна держава має  право встановлювати норми для  захисту прав людини в межах своєї  території, метою колективної гарантії повинно бути забезпечення того, щоб  такі норми та їх застосування відповідали  загальним принципам права, визнаним цивілізованими державами (ст. 38 Статуту Постійної палати міжнародного правосуддя). У ситуації, коли основні права вже було погоджено, але обговорення ролі Суду і права на індивідуальне звернення до суду все ще вирували, у серпні 1950 року Комітет міністрів вирішив зробити факультативними як юрисдикцію Суду, так і право на індивідуальне звернення. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод набула чинності 3 вересня 1953 року.

Як  просто європейський біль про права  Конвенція, у тому вигляді, як її розроблено і прийнято, передбачає мало чого виняткового  на міжнародній арені. Серцевиною є  її дві факультативні статті, які  забезпечують вирішальні складові механізму  правозастосування системи: стаття 25, яка дає як окремим особам, так і державам право на звернення до Європейської комісії з прав людини, і стаття 46, яка уповноважує Європейський Суд з прав людини провадити слухання і розгляд справ, про які доповіла Комісія. За станом на березень 1995 року всі 30 держав - членів Ради Європи, які є учасниками Конвенції, прийняли як статтю 25 про право на індивідуальне звернення, так і статтю 46 про юрисдикцію Суду.²

1.2 Система Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини

Багато авторів поділяють  права людини на три покоління: 1-е  покоління — громадянські і політичні  права, проголошені буржуазними  революціями; 2-е —соціально-економічні, в основу яких покладені соціалістичні вчення; 3-є — права колективні або солідаристичні, проголошені головним чином країнами третього світу.

Така класифікація не може прийматися як остаточна з причин динамічного розвитку правового  інституту прав і свобод людини та зростання ролі судової практики у застосуванні норм міжнародного права, зокрема норм зазначеного інституту. Потреба визначити початкові напрями у становленні інституту прав і свобод людини виникла досить давно, ще в епоху буржуазних революцій, коли в Англії,Франції та США були прийняті перші декларації прав людини, де були визначені виключно громадянські і політичні права.

Коли економічний базис  в буржуазних суспільствах досяг  певних, досить високих темпів розвитку, дістали свого розвитку соціально-економічні права. Для цього періоду характерна боротьба з утисками, яких зазнавали  люди, котрі брали участь у капіталістичному способі виробництва.

Третя група прав стала  розвиватися у державах, які виникали в результаті антиколоніальної боротьби країн Азії, Африки і Латинської Америки. Проголошення права на самовизначення, наприклад, виникало як суть цього процесу. Серед цієї групи прав також можна  виділити право 
на мир, безпечне довкілля, свободу пересування, свободу совісті та ін. Поява такої групи прав було зумовлено насамперед результатом економічної залежності країн-колоній від держав, які проводили таку політику.

На даний час можна говорити також про появу прав, які б забезпечили гарантії реалізації вже загальновизнаних на міжнародній арені і закріплених не тільки у відповідних міжнародно-правових документах, а і у національному законодавстві прав та свобод людини.

Якщо права, які належать до перших двох поколінь, — це права  і свободи, що належать кожному індивіду як такому, то права третього покоління  можна назвати правами людини і народів. Існує також думка, що права третього покоління мають  декларативний характер і потребують подальшого уточнення. Право на самовизначення є одним із загальновизнаних принципів міжнародного права. Це окреме положення в третій генерації прав, яке на сьогоднішній час є достатньо розвинутим на відміну від інших прав цієї генерації. Цей принцип зафіксований у багатьох міжнародно-правових договорах (ст. 1 Пакт про громадянські і політичні права 1948 р. і Пакту про економічні, соціальні та культурні права 1566 р.).

Отже,можна зробити висновок, що більшість прав і свобод людини є загальновизнаними.Міжнародна правотворчість (мається на увазі правотворчість міжнародних організацій) сприяє подальшому розвитку цих прав. Розвиток інституту прав і свобод людини залежить насамперед від діяльності міжнародних організацій і внутрішньодержавної практики в цій галузі.Існує проблема забезпечення єдності поглядів держав на права і свободи людини.

Наука міжнародного права  розробила спеціальний термін: міжнародні стандарти в галузі прав людини —  і тепер під цим терміном розуміють  сукупність існуючих норм у галузі прав людини, які розроблені за участю держав у міжнародному співіснуванні  і містяться у відповідних  міжнародно-правових документах або  звичаях. Ці норми можна зустріти у багатьох міжнародних документах, резолюціях, конвенціях тощо.³

Механізм формування сучасного  міжнародного права пройшов свій шлях від звичаю, що сформувався  у відносинах між державами, до кодифікації  цих відносин і їхнього нормативного закріплення. Механізм цей достатньо  складний і, звичайно, тут також може йти мова про зворотний процес, тобто коли норми двосторонньої  угоди між державами стають фундаментом  для міжнародного звичаю і у подальшому йому надається правова природа. Цей механізм формування норм міжнародного права стосується таких його галузей, як морське право, дипломатичне і консульське право, право договору та ін.

За допомогою іншого механізму  утворюються норми з прав людини, яким не може передувати звичай. Майже  усі норми у галузі прав людини почали з'являтися як писане право, яке  утворюється в рамках міжнародних  організацій і тільки пізніше  договірні норми стають звичаєвими.

Цілий ряд положень став загальновизнаними звичаєвими нормами. І це означає, що навіть коли держава  не є учасником певного договору з прав людини, вона повинна підкорятися  звичаєвим нормам в цій галузі, які вже виникли і є загальновизнаними. З цього приводу можна сказати, що такі універсальні положення є  світовим надбанням і не можуть не застосовуватись державою. Наприклад, беззаперечним є те, що особу не може бути піддано арешту за цивільно-правові зобов'язання. Не визнається майже усіма державами, хоча міжнародна звичаєва норма, як відомо, складається з певної практики поведінки і її визнання є юридично обов'язковим. Визнання норми юридично обов'язковою здійсняється насамперед у законодавчому процесі. Але якщо йдеться про ратифікацію вищим законодавчим органом країни будь-якого документа міжнародно-правового характеру в галузі прав людини, то подальший розвиток цей документ дістає при своєму застосуванні в судовій практиці. Складається певна судова практика, і з цього приводу можна говорити про виникнення звичаєвої норми, якщо така практика є однаковою у ряді держав. Але і при сучасному розвитку міжнародного права не можна вважати, що більшість норм у галузі прав людини набули статусу звичаєвих.

Конвенція відкрита тільки для держав — членів Ради Європи. Вона захищає тільки громадянські і політичні, а не соціально-економічні права. Що ж до соціально-економічних прав,то в рамках Ради Європи 1961 р. була прийнята Європейська соціальна хартія, яка набрала чинності 1965 р. На відміну від Європейської Конвенції, яка передбачає систему індивідуальних скарг, які подаються до Європейського Суду з прав людини. Хартія передбачає для своєї імплементації тільки систему доповідей держав-учасників, які розглядаються спеціально створеним для нього Комітетом експертів.

Статті Європейської Конвенції  сформульовані у формі зобов'язань  держав і безумовних прав індивідів. Статті Хартії мають умовний характер.

Слід також відмітити, що у Страсбурзі в 1996 р. була прийнята в рамках Ради Європи Європейська  соціальна хартія (переглянута). В  її преамбулі підкреслюється необхідність зберегти неподільний характер громадянських, політичних,економічних, соціальних і  культурних прав людини, а також  надати новий поштовх Європейській соціальній хартії. За допомогою переглянутої Хартії зміст старого документа  дещо оновився. З метою пристосування  до нових умов у новому документі  враховуються суттєві зміни у  соціальній сфері.

Цілком очевидно, що в  рамках Хартії (старої та переглянутої) розроблені міжнародні стандарти соціально-економічних  прав громадян не забезпечуються відповідними заходами та механізмами. Ці права залежать від соціально-економічного розвитку країни, стабільності її політичних процесів, розвитку внутрішнього законодавства. Багато держав хоча і декларує їх у  своїх внутрішніх законах, але не забезпечує належне здійснення і  дотримання цих прав. На відміну  від соціально-економічних прав, громадянські і політичні права  захищаються в рамках вже існуючих міжнародних процедур. На основі Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини нині діє Європейський Суд з прав людини. За допомогою  Суду здійснюється контроль виконання  вимог Конвенції та їх відповідність  з внутрішнім законодавством держави. Суд розглядає індивідуальні  скарги, в яких відповідачем виступає держава. Але для цього потрібним  є визнання державою-учасником юрисдикції Суду. Якщо таке визнання сталося, то рішення  Суду є обов'язковими для виконання  державою-учасником у справах, по яких держава-учасник виступає відповідачем.

Отже,головною метою функціонування контрольних механізмів міжнародно-правових документів (в тому числі і Конвенції) полягає у контролі за дотриманням міжнародних стандартів прав людини країнами, які підписали відповідні угоди. Причому такий контроль здійснюється не тільки у межах прийнятих національними судами рішень, а й у межах існуючого законодавства. тобто вирішується питання відповідності чинного закону вимогам міжнародно-правової угоди.

Захист прав особи, яка  бере участь у кримінальному процесі, проголошувався та закріплювався у  різних міжнародно – правових документах як універсального, так і регіонального характеру. Європейська Конвенція про захист прав і основних свобод людини була прийнята 4 листопада1950 р. і набрала чинності 3 вересня 1953 р.

Конвенція – це незалежна  система “міжнародного загального права”. Ця система розвивається завдяки створенню європейським судом з прав людини прецедентного права.

Також основні принципи закріплені у Віденській Конвенції про право  міжнародних договорів 1969р.Таким  чином,система Європейської Конвенції  про захист прав і основних свобод людини –унікальний інструмент захисту порушених прав

Розділ 2: Право на ефективний засіб захисту прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Кожна людина має право на ефективний захист з боку державних органів. Призначення права на захист гарантується забезпеченням особистої безпеки, гідності та честі громадянина. Його здійснення спрямоване на скасування неправомірних обмежень особистої  свободи. Право на захист поширюється  на осіб, яким пред'явлено обвинувачення  у вчиненні кримінального злочину, і виступає гарантією від незаконного  та необгрунтованого звинувачення та засудження. Крім того, це право зобов'язує органи попереднього слідства та правосуддя з'ясувати і виявити всю систему пом'якшуючих та обтяжуючих обставин та винести справедливе покарання.

Одним із найважливіших прав людини є презумпція невинуватості. Це право  забезпечує їй можливість вважатися  невинуватою у вчиненні злочину  і не бути підданою кримінальному  покаранню доти, доки її вина не буде доведена в законному порядку і закріплена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Воно забезпечується такими гарантіями:

неможливістю бути притягненим  двічі до юридичної відповідальності за одне й те саме правопорушення (ст. 61 Конституції України);

доказуванням вини державними органами (судом) (п. 2 ст. 62 Конституції України);

тлумаченням усіх сумнівів щодо доведеності  вини особи на її користь (п. З ст. 62 Конституції України);

відшкодуванням матеріальної та моральної  шкоди (ст. 56 Конституції України) та ін.

Право на ефективний засіб правового  захисту закріплено у ст. 13 Конвенції  про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою кожен, чиї  права і свободи, викладені в  цій Конвенції, порушуються, має  право на ефективний засіб правового  захисту у відповідному національному  органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які діяли як офіційні особи.

Зміст поняття «ефективний засіб  правового захисту»

Стаття 13 Конвенції гарантує «ефективний  засіб правового захисту у  відповідному національному органі» кожному, чиї права і свободи, що викладені в Конвенції, було порушено. Хоча це формулювання є цілком зрозумілим правовим поняттям, при тлумаченні ст. 13 Комісія і Суд зіткнулися з більшою кількістю проблем порівняно з тлумаченням інших статей Конвенції. Суд дійшов висновку, що захист, який пропонується в ст. 13, має поширюватися на всі випадки обґрунтованих заяв про порушення прав і свобод, які гарантуються Конвенцією (Класе та інші проти Федеративної Республіки Німеччини (1978)). У справі Сільвер та інші проти Сполученого Королівства (1983) Суд навів таке роз'яснення: «Коли особа, наводячи аргументи, звертається із заявою про порушення гарантованих Конвенцією прав і свобод, вона повинна мати засоби правового захисту у відповідному національному органі як для того, щоб її питання було вирішене, так і з метою одержання, у разі необхідності, компенсації».

У справі Платформа «Лікарі за життя» (1988) група противників абортів  скаржилася на те, що рівень захисту  з боку поліції під час проведення двох публічних демонстрацій був  недостатнім, і, тим самим, австрійський уряд порушив право на мирні збори згідно зі ст. 11. Ця група також скаржилася на те, що австрійська правова система не передбачає засобів захисту для забезпечення здійснення цього права, що, відповідно, порушує право на ефективний захист згідно зі ст. 13. Суд ухвалив рішення про те, що австрійські органи влади вжили відповідних і виправданих заходів з метою захисту демонстрантів, і тому ця група не мала «обґрунтованої скарги» щодо порушення ст. 11, а без такої обґрунтованої скарги справа не могла бути розглянутою з посиланням на порушення ст. 13.

У справах Класса та Сільвера йшлося про порушення прав, які захищаються ст. 8 Конвенції. Через декілька років Суд розглянув подібні справи. У справах

Калоджеро Діана проти Італії (1996) та Доменікіні проти Італії (1996) особи, які перебували у в'язниці, скаржилися на те, що тюремна адміністрація переглядала їхнє листування з адвокатами. Визнавши порушення ст. 13, Суд відзначив, що з цього питання не тільки не було ухвалено жодного рішення адміністративних органів, але навіть касаційним судом було визнано, що італійське законодавство не надавало жодної можливості оскаржити рішення щодо перегляду листування позбавлених волі осіб. У справі Галфорд проти Сполученого Королівства (1997) Суд також визнав порушення статей 8 і 13, тому що телефон заявника на його робочому місці (в поліцейській дільниці) прослуховувався.

У справах Вальсаміс проти Греції (1996) та Ефрастратіу проти Греції (1996) заявники, які належали до секти свідків Єгови, скаржилися на те, що їхніх дітей було виключено зі школи за відмову через релігійні переконання взяти участь у шкільному параді з нагоди закінчення війни. Хоча Суд не знайшов порушення ст. 9 та ст. 2 Протоколу № 2 до Конвенції, він встановив, що скарги про порушення цих двох статей містили достатню аргументацію про порушення ст. 13, і в результаті Суд визнав порушення цієї статті. У схожій ситуації в справі Каменцінд проти Швейцарії (1997) Суд ухвалив рішення про те, що здійснення обшуку в помешканні заявника не становило порушення ст. 8, але разом з тим визнав факт відсутності у заявника ефективних засобів для оскарження на національному рівні питання про здійснення обшуку.

Стаття 13 містить вимогу про те, що засіб правового захисту має  бути ефективним з тим, щоб задовольняти вимоги цієї статті. Коли особа скаржиться на те, що доступні засоби правового захисту були неефективними, Суд ухвалює рішення, згідно з яким уряд-відповідач повинен довести існування таких ефективних правових засобів на прикладі аналогічної справи (Ферайнігунг Демократішер Зольдатен Остеррайхс та Губі проти Австрії (1994), Вальсаміс проти Греції (1996) та Ефрастратіу проти Греції (1996)). У справі Лєандер проти Швеції (1987) Суд ухвалив рішення про те, що термін «засіб» може фактично включати «сукупність заходів». Далі він пояснив, що право на ефективний засіб може бути «обмежене відповідно до ситуації», зокрема, у цій справі — міркуванням національної безпеки. Однак Суд визнав порушення ст. 13 у випадку, коли мова йшла про службу національної безпеки у справі Шагал проти Сполученого Королівства (1996). У цій справі йшлося про те, що жодний незалежний орган влади не міг переглянути рішення міністра, згідно з яким заявника мали вислати з країни з мотивів національної безпеки, тоді як стосовно заявника могла бути порушена ст. З в разі його вислання. Суд за таких обставин ухвалив рішення, згідно з яким ефективний засіб правового захисту вимагав, щоб ризик піддання жорстокому поводженню в країні, куди мали депортувати заявника, розглядався незалежно від ризику, який становив подальше перебування цієї особи в країні, що прийняла рішення про його депортацію.

Протягом останніх років Суд  встановив досить жорсткі критерії для визначення ефективності засобів правового захисту згідно зі ст. 13 у випадках, коли йшлося про обґрунтовані скарги на порушення ст. З тюремною адміністрацією. У справі Аксой проти Туреччини (1996) Суд визнав порушення ст. 13 саме в цьому контексті, зазначивши таке: «Поняття ефективний засіб правового захисту включає в себе, окрім виплати компенсації у тих випадках, коли це є необхідним, також детальне й ефективне розслідування, яке повинне відтворити справжній стан речей, а також покарати осіб, які понесуть за це відповідальність; засіб включає в себе також ефективну можливість оскарження процедури провадження розслідування».

Далі Суд відзначив, що непроведення розслідування державним агентом, який був уповноважений розслідувати справи, коли виникала підозра про жорстоке поводження, звела нанівець ефективність усіх інших правових засобів, які могли існувати. Відсутність детального і незалежного розслідування у відповідь на скарги, згідно з якими сили щодо підтримання порядку зруйнували кілька будинків, що порушило ст. 8, також спонукало Суд констатувати порушення ст. 13 у справі Ментес та інші проти Туреччини (1997).

У справі Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Сполученого Королівства (1985) Суд визнав, що оскільки британські суди могли лише перевірити правильність застосування національного законодавства та підзаконних актів, до яких Європейська конвенція з прав людини не належить, і тому, що відповідні підзаконні акти були справді застосовані владою правильно, заявники не мали «ефективного засобу» за британським законодавством для оскарження порушення своїх прав, які викладені у ст. 8 (сімейне життя) та ст. 14 (заборона дискримінації).

Зв'язок між ст. 13 та іншими статтями Конвенції

На додаток до ст. 13, два інші положення Конвенції також вимагають  від держав запровадити засоби правового захисту для запобігання порушенню прав, які захищає Конвенція: п. 4 ст. 5 (habeas corpus) і п. 1 ст. 6 (справедливий судовий розгляд). Оскільки в цих двох положеннях йдеться саме про судовий захист прав, Суд, як правило, визнає такий рівень захисту більш надійним, ніж той, який пропонується у ст. 13. У результаті Суд концентрує свою увагу на розгляді ст. 5 або ст. 6, на які робиться посилання, і потім часто визнає, що немає необхідності розглядати також питання про ефективні засоби правового захисту (Де Вільде, Оомс та Версип проти Бельгії (1971) (ст. 13 перекривалась п. 4 ст. 5) та Ейрі проти Ірландії (1979) (ст. 13 перекривалась п. 1 ст. 6)). Однак слід відзначити, що ст. 13 може бути єдиним прийнятним положенням у справах, у яких йдеться про брак ефективних засобів захисту при порушенні прав, які за Конвенцією не визначаються ні як кримінальні, ні як цивільні.

Розділ 3: Значення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод для України.

3.1 Система національних засобів захисту прав людини (в контексті положень Конвенції про захист прав і основних свобод людини)

Конституція України гарантує кожному право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних  міжнародних судових установ  чи до відповідних органів міжнародних  організацій, членом або учасником  яких є Україна, після використання всіх національних засобів правового  захисту (ст.55).

Прийняття Верховною Радою  України Закону «Про ратифікацію  Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів 2, 4, 7 та 11до Конвенції» стало не лише моментом, з якого розпочалось перенесення на український державницький грунт європейських правних цінностей, а й моментом, з якого Україна стала потенційним відповідачем у Європейському Суді з прав людини.Адже відповідно до положень Конвенції, будь-яка особа, неурядова організація або група осіб, що вважають себе потерпілими від порушення державою прав,викладених у Конвенції, може подати скаргу до Суду з прав людини.⁴

Положення щодо використання всіх національних засобів правового  захисту, закріплене в Конституції  України, відображає один з принципів  міжнародного процесуального права, який полягає у тому, що «міжнародний суд не прийме до свого провадження  претензію від імені іноземця із заявою про відмову йому в правосудді, якщо вказана особа не вичерпала  всіх законних можливостей, наданих  їй у відповідній державі. В основі цього принципу лежить твердження, що державі повинно бути надане право  виправити порушення шляхом використання власних правових засобів до того, як це порушення буде розглянуте міжнародними органами.⁵

Принцип вичерпаний національних засобів захисту прав людини часто  включається в конвенції, що передбачають обов'язкову юрисдикцій міжнародних  судів. Відповідно до вимог п. 1 ст. 35 Конвенції однією з умов прийнятності такої скарги є вичерпання всіх національних засобів захисту прав людини.

Неможливо залишити пози увагою той факт, що в Україні існує  дуже обмежене коло засобівзахисту прав людини. Виходячи з практики Європейського Суду з прав людини,не кожен елемент національної системи може бути визнаний ефективним засобом захисту прав людини. Лише правові засоби повинні бути вичерпані. Тобто справа повинна обов'язково бути розглянута всіма органами, до повноважень яких належить розгляд справи по суті.

В даному випадку необхідно  звернути увагу на інститут Уповноваженого Верховної Ради з прав людини (омбудсмена), адже саме його часто згадують як один з дійових механізмів захисту  прав людини в Україні. Відповідно до чинного законодавства до функцій  Уповноваженого належить, зокрема, здійснення парламентського контролю з метою захисту, дотримання та запобігання порушенню прав людини. Єдиним можливим засобом впливу омбудсмена є звернення до Конституційною Суду України з клопотанням щодо відповідності Конституції України законів та інших правових актів, які стосуються прав та свобод людини і громадянина та офіційного тлумачення Конституції і законів України, а також до судів загальної юрисдикції про захист прав і свобод людини, яка за станом здоров'я чи з інших поважних причин не може цього зробити. В інших випадках Уповноважений може направити подання про вжиття відповідних заходів шодо усунення виявлених ним порушень прав і свобод. Подання є обов'язковим для органів, яким вони адресовані. Як бачимо, до функцій Уповноваженого з прав людини не належить розгляд справи по суті; отже, звернення до нього не може бути визнаним засобом захисту прав людини у розумінні Конвенції.