Захист честі, гідності і ділової репутації та відшкодування моральної шкоди

Захист честі, гідності і ділової репутації та відшкодування моральної шкоди

ЗМІСТ

ВСТУП

Актуальність теми. У сучасний період розвитку українського суспільства виникла необхідність у формуванні правового механізму, який би забезпечував ефективне регулювання існуючих у ньому відносин відповідно до вимог соціального прогресу, основою якого є гармонійний розвиток особи із системою її суб’єктивних прав та інтересів.

Відповідно до ст. 3 Конституції України вперше в історії розвитку нашої держави гідність і честь людини, як і її життя, здоров’я, недоторканність і безпека, визнано найвищими соціальними цінностями. У новому Цивільному кодексі України права на ці цінності особи визначаються як такі, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Крім того, на розвиток положень ст. 28 Конституції України про повагу до гідності кожного в статті 297 ЦК України також закріплюється право на повагу до гідності та честі. Усе це разом, а також ряд інших положень з позначеної проблематики викликають необхідність розроблення механізму забезпечення й реалізації цих прав, а отже, нового наукового осмислення.

Аналіз досліджень проблеми гідності та честі свідчить про те, що й самі ці цінності та права на них переважно розглядалися в аспекті охоронної функції права. На сьогодні такий стан уже не в змозі повною мірою відбити їх правовий статус як особистих немайнових прав, котрі забезпечують соціальне буття фізичної особи, а також сприяти досягненню конституційних вимог про повагу до особи. Така правова характеристика передбачає, по-перше, здійснення та реальне забезпечення гідності та честі фізичної особи в умовах насамперед нормальної життєдіяльності їх носіїв, а не тільки при порушенні цих цінностей. По-друге, для надання суспільним відносинам стабільності, порядку, а отже, для виконання їх основного призначення необхідні нові прийоми та засоби правового впливу. Ці фактори зумовлюють актуальність і значущість розгляданої проблематики та необхідність її комплексного дослідження.

Метою дослідження є всебічний аналіз існуючого стану наукового розроблення питань визначення й інтерпретації в цивільному праві понять гідності та честі фізичної особи, формулювання теоретичних положень і практичних висновків з урахуванням сучасних уявлень та чинного законодавства України.

Відповідно до цього в роботі головна увага приділяється вирішенню таких основних завдань, як: визначення понять гідності та честі як об’єктів цивільних правовідносин; з’ясування суті гідності та честі фізичної особи та обґрунтування їх соціально-правового значення; виявлення необхідного правового засобу здійснення й реалізації гідності та честі фізичної особи; з’ясування правової природи права на повагу до гідності та честі фізичної особи; розроблення поняття суб’єктивного права особи на повагу до гідності та честі, а також виявлення сутності, змісту й проблем, пов’язаних з його здійсненням.

Об’єктом дослідження є відносини, пов’язані з проблемою гідності та честі фізичної особи з позицій їх цивільно-правового регулювання, а також загальної тенденції та закономірності їх розвитку.

Предметом дослідження є система нормативно-правових актів, що становить сучасний правовий інститут особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне існування фізичної особи, складовою частиною якої є право на гідність і честь.

Нормативну основу дослідження складають міжнародні нормативно-правові акти (Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародний пакт про цивільні та політичні права тощо).

РОЗДІЛ 1. ЗАХИСТ ЧЕСТІ, ГІДНОСТІ ТА ДІЛОВОЇ РЕПУТАЦІЇ ФІЗИЧНИХ ТА ЮРИДИЧНИХ ОСІБ, ЯК ОДИН З НАЙГОЛОВНІШИХ ІНСТИТУТІВ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

1.1.Поняття  моральної шкоди

Цивільне право покликане, поряд з іншим, забезпечувати правильну організацію особистих немайнових зв’язків між учасниками цивільного обороту. Саме цей організуючий момент, на думку фахівців, був і залишається основним змістом норм цивільного законодавства. Ця творча функція, на противагу колишньому вітчизняному законодавству, яке недооцінювало, а часом і прямо заперечувало важливість чи необхідність забезпечення немайнових прав особистості, знайшла своє вдале відображення в Цивільному кодексі України від 16 січня 2003 р. (далі – ЦК).

Проблеми захисту особистих немайнових прав і відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої посяганням на ці права, завжди привертали увагу науковців, зокрема таких відомих вчених дореволюційного й радянського періодів розвитку правової науки, як С.А.Бєляцкін, Л.І.Петражицький, Й.О.Покровський, Г.Ф.Шершеневич, М.М.Агарков, А.В. Белявский, С.Н.Братусь, О.С.Йоффе, О.А.Красавчиков, Н.С.Малєін, О.А.Флєйшиць, а також сучасних вітчизняних науковців: Боброва Д.В., Підопригора О.А., Рабінович П. М., Шевченко Я.М., Забара І.М., Корчемна Л.А., Паліюк В.П. , Стефанчук Р.С., Церковна А.О. та ін. Прийняття ж нового Цивільного кодексу зумовило потребу в перегляді деяких теоретичних напрацювань та аналізу нововведень у цій сфері.

Різноманітність цивільних прав та обов’язків, а також відмінності в характері взаємовідносин суб’єктів цивільного обороту дозволяють використовувати широкий арсенал засобів захисту суб’єктивних цивільних прав та впливу на осіб, які не виконують своїх (абсолютних) обов’язків. Цивільно-правова відповідальність за посягання на особисті немайнові права фізичних осіб і відшкодування шкоди, яке розглядається наукою цивільного права як одна з її форм, є одним із таких засобів захисту, суть якого полягає в покладенні на правопорушника невигідних майнових наслідків.

Відшкодування майнової та моральної (немайнової) шкоди ст. 16 ЦК називає загальними способами захисту цивільних прав та інтересів. Вони є найбільш дієвими засобами захисту особистих немайнових прав фізичної особи, оскільки жодна інша галузь права не здатна наділити громадянина такими матеріальними повноваженнями, які юридично захищають недоторканність особистості й спрямовані на відновлення її майнового та морального статусу. Як справедливо відзначають деякі фахівці, захищати немайнові блага особи можна й за допомогою інших галузей права (адміністративного, кримінального, трудового), але визначити їх параметри, повноту індивідуальної свободи особистого життя, особистої волі громадянина спроможне тільки цивільне право, адже “наділення правом складає основний сенс і зміст цивільно-правового регулювання” [16, c. 45-46].

В чинному Цивільному кодексі УРСР від 18 липня 1963 р. (далі – ЦК УРСР) загальновідома ст. 7 синтезує способи захисту й засоби відповідальності в положеннях щодо умов і порядку реалізації права на спростування відомостей, що не відповідають дійсності, та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої їх поширенням. Деякі автори дотримуються думки, що обидва з цих способів є загальними способами захисту особистих немайнових благ, що, на наш погляд, є спірним. Відшкодування шкоди, безперечно, є загальним способом захисту, оскільки прийнятне в усіх випадках посягання на будь-які блага. Проте, спростування відомостей, що поширені про особу, застосовується як спосіб захисту її немайнових прав та інтересів лише у випадках, коли мало місце поширення відповідних відомостей у будь-який спосіб будь-якому колу осіб. У зв’язку з цим його слід розглядати як спеціальний спосіб захисту.

Згідно з положеннями згаданої статті ЦК УРСР, умовами виникнення права на спростування є поширення відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво і порочать честь, гідність чи ділову репутацію особи або завдають шкоди її інтересам. Наявність усіх трьох елементів (факт поширення, невідповідність дійсності та такий, що порочать, характер) є обов’язковою; відсутність одного з них унеможливлює звернення до суду з вимогою про спростування. Наявність вини особи, яка поширила такі відомості, для реалізації права на їх спростування значення не має. При цьому під виною слід розглядати психічне ставлення особи до факту поширення відомостей, а саме: усвідомлювала вона чи не усвідомлювала, що вони не відповідають дійсності, або викладаються неправдиво, та принижують особу, якої вони стосуються, або завдають шкоди її інтересам.

Право на відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди законодавець у ч. 3 ст. 7 пов’язує з правом на спростування. Умовами відповідальності за шкоду, завдану такими діями, є протиправне діяння, що виразилося в поширенні таких відомостей, наявність майнової чи моральної шкоди, причинний зв’язок між діянням та шкодою. Відшкодування здійснюється на тих самих засадах, що й в інших випадках, тобто вимагає наявності вини відповідача. Однак законодавець у ст. 7 не робить застережень щодо наявності вини правопорушника. Це дає підстави правозастосовчим органам начебто робити висновок, що наявність вини не є обов’язковою умовою відповідальності в зобов’язаннях з відшкодування шкоди, що завдана такими діями. Це, в свою чергу, дозволяє розглядати даний вид зобов’язання як різновид спеціального делікту. В зв’язку з цим викликає сумніви доцільність розміщення статті з таким змістом (ст. 7) серед загальних положень ЦК УРСР.

Юридичні конструкції, застосовані в новому ЦК щодо відповідальності за майнову й моральну шкоду, завдану поширенням недостовірної інформації, видаються більш вдалими і теоретично обґрунтованими. Річ у тім, що вони не лише дозволяють чітко розмежувати умови й порядок реалізації права на спростування такої інформації та права на відшкодування шкоди, завданої її поширенням, а й більш послідовно визначають умови відповідальності за шкоду, завдану особистим немайновим правам.

Законодавець дещо змінює саму концепцію цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану такими діями. Спростування інформації як спосіб захисту передбачає окрема ст. 277 ЦК “Спростування недостовірної інформації” (книга друга “Особисті немайнові права фізичних осіб”), а відшкодування майнової та моральної шкоди – ст. 1166 “Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду” та ст. 1167 “Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду” (книга п’ята “Зобов’язальне право”, глава 82 “Відшкодування шкоди”). Оскільки про нього не згадується в ст. 16 ЦК “Захист цивільних прав та інтересів судом”, спростування недостовірної інформації слід розглядати як спеціальний спосіб захисту особистих немайнових прав, який застосовується в конкретних життєвих ситуаціях [17, c. 58-59].

На противагу цьому зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої поширенням такої інформації, вирішуються в межах деліктних правовідносин на підставі норм загальної дії, які поширюються на всі випадки заподіяння майнової (ст. 1166) або моральної (ст. 1167) шкоди. Очевидно, що законодавець не розглядає цей спосіб заподіяння шкоди (поширення інформації) як спеціальну умову відповідальності, тому виключаються передумови для виникнення дискусій з приводу наявності такого виду спеціального делікту.

З іншого боку, слід погодитися з думкою Сенчищева В.І, що закріплення будь-якої конструкції в тексті нормативно-правового акта (навіть такого високого рівня, як Цивільний кодекс) саме по собі не може слугувати безспірним доказом глибокої теоретичної розробки того чи іншого питання та свідченням остаточного вирішення спору. В правильності цього твердження можна впевнитися, звернувшись до такого проблемного моменту.

Першою умовою відповідальності за шкоду, завдану поширенням недостовірної інформації, є наявність майнової або моральної шкоди. Згідно з ч. 1 ст. 1166 ЦК, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. В даній нормі законодавець застосував непритаманне чинному нині праву словосполучення “майнова шкода, завдана особистим немайновим правам фізичної особи”. На перший погляд, правильність такого формулювання викликає сумніви. Особисті немайнові права виникають з приводу особистих немайнових благ, у даному випадку – честі, гідності й ділової репутації, що визнані, серед інших, об’єктами цивільних прав (ч. 1 ст. 201 ЦК) та проголошені найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України, ч. 2 ст. 201 ЦК). Немайнове благо фізичної особи як об’єкт цивільних прав – це соціальна цінність, яка не має еквівалентної вартісної оцінки. Виходячи з цього, особисті немайнові права не мають економічного змісту. Це положення закріплене у ст. 269 ЦК, яка визначає й інші особливості таких прав: вони тісно пов’язані з фізичною особою, яка не в змозі відмовитися від них, не може бути позбавлена цих прав і володіє ними довічно. Звідси випливає висновок, що майнова шкода не може бути завдана особистим немайновим правам, і далі, – що між відповідними нормами нового ЦК існує певна неузгодженість.

На нашу думку, це не лише показник суперечливості цивільно-правових норм, але й проблема розуміння і використання категорії “об’єкт”, яка в цивільному праві застосовується в кількох термінологічних комбінаціях. Щодо поняття “об’єкти цивільних прав”, як ми вже з’ясували, законодавець висловився досить чітко в розділі третьому “Об’єкти цивільних прав” книги першої нового ЦК. Ушкодження особистого немайнового блага (честі, гідності) як об’єкта цивільних прав призводить до його зменшення чи втрати; таке ушкодження не має об’єктивного вираження у вигляді чітко обчислених збитків. Якщо ж розглядати проблему відповідальності, відшкодування завданої шкоди, то слід звертатися до поняття “об’єкт цивільного правовідношення”, оскільки поза межами правовідношення відшкодування неможливе як таке.

В цивілістиці висловлюється думка, що поняття “об’єкт цивільних прав” та “об’єкт цивільного правовідношення” є практично тотожними й характеризуються двома необхідними властивостями: по-перше, принциповою можливістю знаходитися в цивільного обороту, а по-друге, допущенням до обороту. Характеристика допущення до цивільному обороту та обмеження в ньому дозволяють відокремити такі об’єкти, які хоча й підлягають регулюванню засобами цивільного права, однак не можуть відчужуватися за своєю природою. Автор цієї думки стверджує, що характеристика допущення та обмеження в обороті прийнятна лише стосовно тих об’єктів, природа яких дозволяє використовувати їх у відповідній якості, а сама наявність чи відсутність такої властивості визначається приписами об’єктивного права. Виходячи з цього, слід дійти висновку, що оскільки немайнові блага фізичної особи (в тому числі честь і гідність) визнані як об’єкти цивільного права, їх слід визнати й об’єктами цивільного правовідношення та вважати допущеними до цивільного обороту [18, c. 100-101].

На наш погляд, така позиція є спірною, суперечить самій природі особистих немайнових прав, тому більш аргументованою видається висловлена В.Н.Протасовим теорія множинності правових об’єктів, згідно з якою об’єкт правовідношення наділений двоїстим змістом – як об’єкт інтересу та об’єкт правової діяльності. Об’єктом інтересу може бути саме правовідношення в цілому, або суб’єктивне цивільне право, правова поведінка, об’єкти правової поведінки, її результат. За цією теорією об’єктом цивільного правовідношення може бути особисте немайнове право як суб’єктивне право особи. І саме це право слід розглядати як об’єкт, що допущений до цивільного обороту, і якому в результаті посягання (в нашому випадку – внаслідок поширення недостовірної інформації) заподіюється майнова шкода (остання буде наслідком посягання на таке право). Оскільки особисті немайнові права не мають економічного змісту (ст. 269 ЦК) формулювання в ч. 1 ст. 1166 “майнова шкода, завдана особистим немайновим правам” вважаємо некоректним. Більш вдалою конструкцією, на нашу думку, є така: “майнова шкода, завдана внаслідок посягання на особисті немайнові права”.

Поняття майнової шкоди не знайшло тлумачення в конкретній статті ЦК. Проте, виходячи із самої назви ст. 22 “Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди” його слід виводити через розуміння збитків. З урахуванням закріпленого в ч. 2 згаданої статті тлумачення, майновою шкодою, що заподіяна особистим немайновим правам шляхом поширення недостовірної інформації, слід вважати витрати, які особа здійснила або мусить здійснити для відновлення свого порушеного права, та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.

Моральна шкода, завдана фізичній особі поширенням недостовірної інформації, підлягає відшкодуванню особою, яка її завдала, на підставі ст. 1167 нового ЦК. Така шкода є самостійним наслідком протиправного діяння, відшкодовується незалежно від майнової шкоди й не пов’язується з розміром останньої. Спробу тлумачення поняття моральної шкоди здійснено в ч. 2. ст. 23, в якій зазначено, що вона полягає:

1) у фізичному болі, якого фізична  особа зазнала в зв’язку з  каліцтвом або іншим ушкодженням  здоров’я;

2) в душевних стражданнях, яких  фізична особа зазнала в зв’язку  з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких  фізична особа зазнала в зв’язку  зі знищенням чи пошкодженням  її майна;

4) в приниженні честі, гідності, а також ділової репутації  фізичної або юридичної особи.

Очевидно, що при поширенні недостовірної інформації під моральною шкодою фізичної особи слід розуміти приниження її честі, гідності та ділової репутації.

Разом з тим, варто зауважити, що закріплене в згаданій статті поняття моральної шкоди не можна вважати вдалою її дефініцією. По-перше, зміст наведеного вище п. 2 практично охоплює всі інші випадки, перелічені в цій частині статті. Тобто, цілком достатньо було б зазначити, що моральна шкода полягає в душевних чи фізичних стражданнях, яких особа зазнала внаслідок протиправної поведінки щодо неї самої або щодо членів її сім’ї та близьких родичів.

По-друге, стверджуючи, що така шкода полягає в душевних і фізичних стражданнях, законодавець диференціює її відповідно до способів заподіяння, отже, не дає єдиного тлумачення цієї категорії, яке й без цього ускладнюється наявністю такого оціночного й досить абстрактного для об’єктивного сприйняття елемента, як “душевні страждання”. За таких умов найбільш важливою стадією застосування правової норми є тлумачення її відповідним правозастосовчим органом. Зрозуміло, що в правозастосовчій сфері досягти єдиного розуміння цієї категорії неможливо. Оскільки єдиного автентичного тлумачення моральної шкоди Цивільний Кодекс не містить, будь-чиї твердження щодо її змісту будуть лише неофіційним роз’ясненням і, за висловом відомого вченого, можуть функціонувати тільки як “правотлумачна гіпотеза” [19, c. 4] .

По-третє, передбачається, що у випадках заподіяння моральної шкоди в зв’язку з ушкодженням здоров’я, протиправною поведінкою щодо особи або членів її сім’ї та знищенням майна (пункти 1, 2, 3), вона полягає в душевних стражданнях, які незалежно від їх ступеня є моральною шкодою. Проте, у випадках посягання на честь, гідність і ділову репутацію (п. 4), які, до речі, також спричиняють душевні страждання, моральною шкодою слід вважати не самі страждання, а зовнішній щодо особистості наслідок діяння – приниження честі, гідності й ділової репутації. Таким чином, у перших трьох випадках в основу тлумачення моральної шкоди покладено суб’єктивний чинник – душевні (психічні) страждання, а в останньому, який власне і є предметом нашої уваги, – більш об’єктивний показник. Це спричинятиме спроби тлумачити одну й ту саму правову категорію в різних вимірах та виникнення колізій у правозастосовчій практиці.

І насамкінець зазначимо, що визначення моральної шкоди, наведене в ст. 23 ЦК через поняття “душевні страждання” зумовлює доволі широке її тлумачення і може призвести до ствердження в судовій практиці принципу презумпції моральної шкоди, що, на наш погляд, є не зовсім вірним і суперечить правовій природі інституту відшкодування такої шкоди.

Ще одна проблема законодавчого визначення поняття моральної шкоди пов’язана з існуванням терміну “немайнова” шкода. Фахівці вважають, що ЦК УРСР у статтях 6, 7 та 440-1 застосовує терміни “моральна” й “немайнова” шкода як тотожні. Стаття 16 нового ЦК одним із способів захисту цивільних прав та інтересів визнає відшкодування моральної (немайнової) шкоди, проте в усіх інших статтях (їх близько тридцяти) застосовує виключно термін “моральна” й не згадує про немайнову шкоду. Такий підхід був би виправданий у випадку, якщо б положення ст. 16 стосувалися фізичних (“моральна”) та юридичних (“немайнова”) осіб, а інші норми – виключно фізичних осіб. Однак, зі змісту п. 4 ч. 2 ст. 23, статей 227, 1166, 1167 ЦК зрозуміло, що йдеться також про моральну шкоду юридичної особи. В зв’язку з цим доцільність введення у зміст згаданої статті терміну “немайнова” потребує додаткового дослідження і докладної наукової аргументації [25, c. 41-42].

1.2. Підстави виникнення моральної шкоди

Наступною умовою цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану поширенням недостовірної інформації, є протиправне діяння, що спричинило виникнення майнової або моральної шкоди. Таке діяння може зумовити відповідальність, якщо воно підпадає під вимоги ст. 277 ЦК, яка визначає підстави виникнення права на спростування інформації (поширення про особу та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації). Отже, на відміну від “тріади”, передбаченої ст. 7 ЦК УРСР, ст. 277 ЦК встановлює дещо інші умови, а саме поширення інформації про особу та (або) членів її сім’ї та її недостовірність, не надаючи юридичного значення такій ознаці, як її негативний, такий, що порочить, характер. За новим законом право на спростування, а відповідно й відповідальність за шкоду (якщо вона виникла) може спричинити і поширення позитивної (або нейтральної) інформації про особу та (або) членів її сім’ї. Разом з тим, відповідно до ч. 3 ст. 277, вважається, що негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною. Встановлення такої презумпції покладає на особу, що поширила інформацію, обов’язок довести в суді її достовірність, інакше вона зобов’язана спростувати цю інформацію. Спростування, в свою чергу, стверджує акт протиправного діяння і дає підстави звертатися з вимогою про відшкодування майнової та моральної шкоди.

У ст. 7 ЦК УРСР та постанові Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності та ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 р. № 7 (далі – Постанова про захист честі й гідності) застосовано термін “відомості”. Інші сучасні законодавчі акти, в тому числі й новий ЦК, закріплюють термін “інформація”. За етимологічним походженням ці поняття є тотожними. Однак офіційне тлумачення терміну “інформація”, закріплене у ст. 1 Закону України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р. (далі – Закон про інформацію) та ст. 200 нового ЦК, не підтверджує такої тотожності. Під інформацією ці норми розуміють документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються (мали або мають місце – ст. 200 ЦК) у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. Очевидно, що законодавець включає до самого поняття інформації як ознаку спосіб її поширення: “документовані або публічно оголошені”. Отже, якщо відомості будуть повідомлені іншим способом, то вони не одержать відповідної правової оцінки і права на захист у особи, якої вони стосуються, не виникатиме.

Відповідно до п. 3 Постанови про захист честі й гідності, “поширення відомостей” передбачає їх опублікування в пресі, передачу по радіо, телебаченню, з використанням інших ЗМІ, викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення в публічних виступах, а також в іншій формі невизначеному колу осіб (реципієнтів) або хоча б одній людині (за винятком особи, якої вони стосуються).

Поняття “поширення інформації” як виду інформаційної діяльності закріплено й у ст. 14 Закону про інформацію: це поширення, обнародування, реалізація у встановленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації (ст. 14).

Отже, законодавчо закріплені поняття інформації та поширення інформації є прийнятними для сфери інформаційної діяльності й дозволяють оперувати ними при вирішенні спірних правовідносин щодо спростування недостовірної інформації та відшкодування шкоди в межах інформаційних правовідносин. Однак спроба поширити їх на інші суспільні відносини (за межами інформаційної діяльності) зумовлюватиме суттєві ускладнення, оскільки унеможливить реалізацію права на захист при поширенні відомостей, що не підпадають під ознаки зазначеного нормативного визначення поняття “інформація” і поширюватимуться іншим, аніж вказано в наведених статтях закону, способом (наприклад, повідомлені не публічно, а одній чи кільком особам у приватній бесіді) [27, c. 58-60].

Для забезпечення права на захист від поширення недостовірної інформації та застосування ст. 277 нового ЦК правозастосовчий орган буде вимушений більш розширено тлумачити і поняття інформації, і поняття її поширення в усіх випадках, коли вирішуватиме справу в межах відносин, що не підпадають під ознаки інформаційних. У такому разі вимагає відповідного коригування зміст ч. 1 ст. 200 ЦК, в якій слід підкреслити, що закріплене в ній поняття інформації застосовується виключно щодо інформаційної діяльності.

Ще одним елементом (ознакою) протиправного діяння, що зумовлює виникнення права на спростування і права на відшкодування шкоди, є недостовірність інформації, яка поширюється. Термін “недостовірність” не одержав нормативного закріплення, однак він досить докладно розтлумачений юридичною наукою, оскільки його лінгвістичний аналіз дозволяє ототожнювати його з терміном “не відповідає дійсності”. Недостовірною слід вважати інформацію про події, явища чи факти, які не мали місця взагалі (інформація вигадана), або ж їх перебіг був спотворений у повідомленні (інформація викладена неправдиво).

В юридичні літературі неодноразово порушувалась проблема захисту прав та інтересів особи, щодо якої поширені правдиві відомості, зокрема у випадках, коли їх суттєва неповнота може викривити правильну уяву про особу й принизити її ділову репутацію.

Предметом постійних дискусій також є відповідальність за дифамацію – поширення правдивих відомостей про будь-яку посадову особу, політичного діяча чи (або) політичний інститут. Дифамація також розглядається як специфічний вид делікту, об’єктом якого, як правило, виступає особа, наділена політичними або посадовими повноваженнями, та який завдає шкоди одночасно і особистості, і відповідному політичному чи державному інституту. Однак вітчизняній правовій системі інститут дифамації поки що невідомий.

Проте, найбільше проблем, з нашої точки зору, породжує нововведена ознака щодо інформації, що поширюється, – це має бути інформація про особу та (або) членів її сім’ї. Поняття “інформація про особу” закріплене у ст. 23 Закону про інформацію, в якій зазначено, що це – сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу; основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, а також адреса, дата й місце народження. В зв’язку з цим потребують роз’яснення принаймні кілька питань. По-перше, чи вважатимуться інформацією про особу відомості, що стосуються особи, однак не документовані й оголошені не публічно, а приватно, припустимо, у вузькому колі осіб чи одній особі. По-друге, наведена стаття містить вичерпний перелік видів даних, які слід вважати інформацією про особу. Отже слід дійти висновку, що повідомлення інших відомостей не може одержати відповідної правової оцінки й не може бути підставою для виникнення права на відповідь і спростування в разі їх недостовірності, а також на відшкодування шкоди, завданої їх поширенням. Водночас практичний досвід свідчить, що в більшості випадків поширюються та оспорюються відомості щодо поведінки особи, її вчинків, ставлення до оточуючих, дотримання правопорядку, моральності, етичності тощо. Із набранням чинності новим ЦК можливості для захисту від поширення такої інформації будуть втрачені.

Обов’язковою умовою відповідальності за заподіяння майнової і моральної шкоди в даній сфері також є причинний зв’язок між протиправним діянням, тобто поширенням недостовірної інформації, та шкодою як наслідком таких дій. Необхідність встановлення причинного зв’язку випливає зі змісту відповідних правових норм: “майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю” (ст. 1166 ЦК); “моральна шкода, завдана фізичній чи юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю” (ст. 1167 ЦК) [28, c. 33-34].

У вітчизняній та зарубіжній юридичні науці проблема причинного зв’язку докладно досліджувалася: вироблено численні теорії, серед яких теорія рівноцінної та необхідної умови (еквівалентності); теорія адекватного (типового) причинного зв’язку; теорія реальної можливості втручання; теорія прямих і непрямих причинних зв’язків; теорія необхідного та випадкового причинного зв’язку та ін. У вітчизняній цивілістиці чільне місце посідає теорія необхідного й випадкового причинного зв’язку, суть якої полягає в тому, що тільки за наявності необхідного причинного зв’язку між неправомірною поведінкою та шкідливими наслідками, що настали, можливе притягнення правопорушника до відповідальності за такий шкідливий результат. Якщо ж причинність має випадковий характер, то для притягнення до відповідальності немає достатніх об’єктивних підстав. Інакше кажучи, стягнення відшкодування за майнову чи моральну шкоду можливе лише в разі, якщо встановлено безпосередній зв’язок між фактом поширення недостовірної інформації та виникненням такої шкоди.

Нарешті, умовою відповідальності за заподіяння майнової чи моральної шкоди, в тому числі шляхом поширення недостовірної інформації, є вина. У нормах нового ЦК, що визначають загальні підстави відповідальності за майнову (ст. 1166) та моральну (ст. 1167) шкоду, законодавець застосував різні юридичні конструкції. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (ч. 2 ст. 1166). Закріпивши таке положення, законодавець, по-перше, визнав вину умовою відповідальності за майнову шкоду і, по-друге, поклав на відповідача обов’язок доводити, що шкода виникла не з його вини (тобто встановив відому цивільному праву презумпцію вини відповідача). Відповідно, для звільнення від відповідальності особа, яка поширила недостовірну інформацію, має довести, що шкода виникла не з її вини, а внаслідок дії будь-яких інших обставин, тобто практично спростувати наявність причинного зв’язку. Сам факт поширення такої інформації в даному випадку слід вважати доведеним, інакше порушення питання про відповідальність цієї особи є взагалі недоречним.

Визначаючи загальні підстави відповідальності за моральну шкоду, що є прийнятними і для випадків поширення недостовірної інформації, законодавець у ст. 1167 ЦК прямо зазначає, що “моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини”, крім випадків, спеціально передбачених законом. Зазначена стаття не містить жодних вказівок щодо припущення вини відповідача, однак така презумпція є одним із принципів цивільно-правової відповідальності й має застосовуватися до всіх випадків відшкодування шкоди як майнової, так і моральної.