Захист сімейних прав та інтересів як проблемне питання сімейного права України

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

План

Вступ………………………………………………………………………3

І.Етапи розвитку сімейного права України……………………………..5

1.1. Перші декрети Радянської  влади з питань сім’ї та шлюбу……….5

1.2. Перші сімейні кодекси України 1919, 2002 року………………….9

ІІ. Сімейне законодавство України……………………………………...13

2.1. Поняття та види  сімейних правовідносин…………………………15

2.2. Здійснення сімейних  прав та виконання сімейних  обов’язків…...16

ІІІ. Захист сімейних прав та інтересів як проблемне питання сімейного права України…………………………………………………...........................21

Висновки………………………………………………………………….25

Список використаної літератури……………………………………...27

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

        

 

Вступ

     Обґрунтування вибору теми та її актуальність. Сімейне право України – одне з найважливіших галузей права в нашій державі. Хоча у юридичній літературі точаться постійні суперечки щодо його самостійності. Одні вважають, що воно складова частина цивільного права, інші – що є всі підстави для виокремлення сімейних правовідносин в окремий об’єкт правового регулювання.

Для того, щоб з’ясувати обґрунтованість тієї чи іншої позиції, перш за все, ми зазначимо, що сім’я -  це особливий інститут у системі суспільного життя країни. Вона є найважливішою ланкою у кожній державі світу. І лише в сім’ї складаються певні правовідносини, які мають притаманні лише їй властивості. Ці правовідносини врегулювати за допомогою інших галузей права неможливо, в тому числі цивільного.

Крім того, сімейне право, як і будь – яка інша галузь права має свій метод, який характерний лише їй, він обумовлюється правовим статусом суб’єктів сімейних правовідносин. Саме наявність самостійного об’єкту, предмету та методу правового регулювання визначає необхідність аналізу сімейного права як галузі. Саме ці критерії входять до загальних положень будь-якої юридичної науки.

Поряд з цим, до загальних положень сімейного права необхідно віднести також його основні засади(принципи), поняття сімейних правовідносин, законодавство України, яке їх регулює, здійснення сімейних прав та виконання обов’язків, способи захисту сімейних прав та інтересів.

Метою даної курсової роботи  є з’ясування сутності та розкриття загальних положень сімейного права України.

Згідно з поставленою метою зроблено спробу виконати такі завдання:

• проаналізувати становлення сімейного права України;
• охарактеризувати сімейне законодавство;
• визначити проблемні питання сімейного права України.

Об’єктом дослідження є загальні положення сімейного права України.

Методологічною основою курсової роботи є історико-правовий метод, який визначає генезис історичних передумов розвитку загальних положень сімейного права в Україні. Також мною використовується метод логічного аналізу при дослідженні сімейного права; системний метод за допомогою якого місце та роль сімейного права досліджується в системі національного права України. У роботі також застосовується порівняльно-правовий, статистичний методи, методи моделювання і прогнозування.

Джерельну базу курсової роботи становлять Конституція України, Сімейний кодекс України, Цивільний кодекс України.

Суттєве значення для розробки теоретичних положень курсової роботи мають праці таких українських вчених: Ромовської З.В., Гопанчука В.С., Антокольської  М.В., Сиротенка С.Є., Червоного Ю.,С.

При написанні роботи було взято до уваги російські сімейно - правові доктрини, представлені у працях російських вчених: Малеіна М.Н., Шершеневича Г.Ф.

           Обґрунтування структури роботи . Представлена курсова робота складається з трьох розділів, кожен з яких повно і чітко розкриває питання щодо проблем загальних положень сімейного права України. В першому розділі визначається становлення сімейного права України. В другому розділі розкривається загальна характеристика сімейного законодавства України. Третій розділ присвячений аналізу проблемних питань сімейного права.

 

 

 

 

 

 

 

          Розділ 1. Етапи розвитку сімейного права України.

Перші декрети Радянської влади з питань сім’ї та шлюбу

Революція 1917 р. у Росії ознаменувала докорінні зміни в усіх галузях суспільного життя, в тому числі в сімейно-шлюбних відносинах. Жінки були вивільнені від соціальної, економічної і духовної залежності, зрівняні з чоловіками в політичних і громадських правах.

Більшовики, прийшовши до влади, в перші ж дні після Жовтневого перевороту приступили до революційних змін шлюбно-сімейного законодавства.

Напередодні Жовтневої соціалістичної революції Росія користувалася досить відсталим законодавством, згідно з яким особливо тяжким було становище жінок. Так, ст. 107 Зводу законів Російської імперії зобов'язувала дружину коритися чоловікові, виявляти до нього «всіляке догоджання і прихильність».1 Підлегле становище дружини в Російській імперії накладало відбиток на вирішення питання про місце проживання подружжя. «Дружина повинна слідувати за чоловіком», — зобов'язувала ст. 103 Зводу, а коли вона насмілювалася полишити чоловіка через неможливість подальшого сумісного проживання, то могла (на його вимогу) бути повернена з допомогою поліції під конвоєм. Здійснення одруженою жінкою цивільної дієздатності теж залежало від волі чоловіка, без дозволу якого вона, наприклад, не могла влаштуватися на роботу. Особливо тяжким було становище жінки на околицях Російської імперії, де вона була об'єктом торгівлі, рабинею в сім'ї. Так, згідно із законами шаріату чоловік міг піддати свою дружину тілесним покаранням, позбавити свободи (обов'язок одягати і носити чадру був ознакою закріпачення жінки).

Жіноче безправ'я не могло не хвилювати прогресивних діячів Росії та України, зокрема письменників. У своїх творах вони розкривали жахливі картини російської та української дійсності.

Закони царської Росії закріплювали безправне становище жінки не тільки в особистих, але і в майнових відносинах. Формально дореволюційне законодавство обстоювало роздільність майна. У ст. 109, т. X, ч. 1 Зводу законів вказувалося, що перебування в шлюбі не є підставою для встановлення спільності володіння майном подружжя, що кожен може мати і заново набувати свою окрему власність, а згідно зі ст. 114 подружжю дозволялось продавати, закладати або іншими способами розпоряджатися власним майном від свого імені незалежно від волі іншого. Однак ця норма про роздільність подружнього майна ще не створювала роздільності дійсної. Відповідно до Зводу законів дружина перебувала у повній залежності від чоловіка як глави сім'ї, а тому він був фактичним господарем майна дружини. Усе це призводило до майнової нерівності.

Згідно із законодавством Російської імперії для заміжніх жінок виходу з такого становища взагалі не було. Якщо й існували формальні підстави для розлучення, то практично його здійснити було майже неможливо внаслідок матеріальної залежності від чоловіка і складності шлюбно-розлучного процесу.

Дореволюційні юристи писали, що російський закон допускав розлучення жінки з таких абсолютних підстав, як: подружня зрада, неспроможність до подружнього співжиття, безвісна відсутність та постриження бездітного подружжя в чернецтво. При цьому розлучення навіть з таких специфічних підстав дозволялося у кінцевій інстанції не світським, а духовним судом у порядку архаїчного процесу.

Отже, можна дійти висновку, що дореволюційне сімейно-шлюбне законодавство було відсталим і реакційним. Прогресивна громадськість завжди вела боротьбу за розкріпачення жінки.

З перших днів існування молода Російська Республіка, а згодом і Українська приступили до реалізації одного зі своїх історичних завдань — до перебудови на принципово нових засадах сімейно-шлюбних відносин.

Одразу ж після здобуття влади 18 і 19 грудня 1917 р. ВЦВК і РНК РРФСР видали декрети «Про громадянський шлюб, дітей і про введення книг актів громадянського стану»2 та «Про розлучення»3, якими було започатковано законодавство нового типу. Перш за все, декрети скасували чинність старого сімейного законодавства Росії на всій території республіки, проголосили дію нових принципів у сімейно-шлюбних відносинах, позбавивши їх впливу релігії і церкви.

Декрет «Про громадянський шлюб, дітей і про введення книг актів громадянського стану» проголосив шлюб вільним союзом двох рівноправних громадян, пов'язав виникнення взаємних прав та обов'язків подружжя лише з громадянським шлюбом, тобто шлюбом, зареєстрованим в органах ЗАГСу. Так звані церковні шлюби позбавлялися будь-якого юридичного значення. Це положення, звичайно, не стосувалось тих шлюбів, які були укладені до видання зазначеного декрету згідно з чинним раніше законодавством. Декретом було встановлено і шлюбний вік: 18 років — для чоловіків і 16 — для жінок.

Головним виступало те, що декрет урівняв жінку з чоловіком як в особистих немайнових, так і в майнових відносинах, звільнивши її від гнітючої влади чоловіка, а батьківську владу над дітьми замінив обов'язком виховання дітей з урахуванням інтересів як самих дітей, так і суспільства в цілому.

Декрет урівняв позашлюбних дітей із шлюбними не тільки в майнових, але й особистих правах, допускаючи можливість судового встановлення батьківства і стягнення з особи, визнаної батьком, аліментів; закріпив принцип моногамії як один з основних принципів сімейного права — він містив положення, згідно з яким ЗАГС не міг прийняти заяву про вступ у шлюб від осіб, одна з яких перебуває в іншому шлюбі.

Проголошення принципу моногамії не свідчило про те, що багатоженство одразу зникне, воно існує й понині в певних формах. Випадки подружньої зради, проституції, фактичного багатоженства мають місце ще й зараз, але проти цих явищ спрямовані не тільки закон, а й громадська думка, мораль.

Другий акт — Декрет «Про розлучення» — проголосив свободу розлучень, розкріпачивши в цьому відношенні насамперед жінку. Декрет ліквідував дореволюційний шлюбно-розлучний процес і встановив свободу розлучень на прохання про це обох осіб з подружжя або хоча б одного з них.

Справи про розлучення розглядалися судом. Одночасно з постановою про розірвання шлюбу суд мусив визначити, у кого з батьків залишаються неповнолітні діти, хто з подружжя і в якій мірі має нести витрати щодо утримання і виховання дітей, а також те, чи зобов'язаний чоловік і в якому розмірі давати харчування і утримання дружині.

Таким був в загальних рисах зміст двох перших декретів Радянської влади про шлюб і розлучення у РРФСР. Можна стверджувати, що положення цих декретів заклали фундамент сімейного права, яке далі розвивалося з розвитком держави.

22 жовтня 1918 р. був виданий  перший сімейний кодекс: «Кодекс  законів про акти громадянського  стану, шлюбне, сімейне і опікунське  право РРФСР».4 Цей Кодекс становив собою першу кодифікацію сімейного законодавства. Він був взагалі першим Кодексом законів та розвивав положення декретів від 18 і 19 грудня 1917 р. про громадянський шлюб, укладений лише шляхом реєстрації в ЗАГСІ, одношлюбність, свободу вступу в шлюб і розлучення, про зрівняння в правах позашлюбних дітей з дітьми, народженими в шлюбі. Кодекс містив спеціальний розділ про недійсність шлюбу і порядок визнання шлюбу недійсним. Ним передбачалась роздільність майна подружжя: майно, яке було придбане під час шлюбу, було власністю того з подружжя, хто його придбав на власні кошти. У цьому Кодексі вперше в нашому законодавстві було сформульоване положення про те, що батьківські права могли бути здійснені тільки в інтересах дітей. При неправомірному здійсненні цих прав батьки могли позбавлятися батьківських прав.

Кодекс 1918 р. вперше після революції врегулював питання опіки. Що ж стосується усиновлення, то в Кодексі прямо вказувалося, що воно не породжує ніяких обов'язків і прав ні для усиновителя, ні для усиновленого.

Перші сімейні кодекси України 1919, 2002 року.

В основу першого сімейного кодексу України — Кодексу законів про акти громадянського стану, про сім'ю та опіку — були покладені принципи перших декретів України «Про шлюб» та «Про розлучення».5

Кодекс вирішував і ряд питань, що раніше не були регламентовані декретами. Цей Кодекс практично був переробленим російським Кодексом 1918 р. Кодекс регламентував усі сторони сімейно-шлюбного життя і складався з трьох книг: «Про акти громадянського стану», «Про шлюб і сім'ю», «Про опіку».

У Кодексі України детально було розроблене положення про рівність майнових і особистих прав подружжя, встановлювався обмежений строком обов'язок подружжя утримувати одне одного після розлучення. За батьками визнавали рівні права і обов'язки щодо дітей. Запроваджувався інститут позбавлення батьків їх прав. В основу регулювання майнових відносин батьків і дітей був покладений принцип роздільності майна.

З огляду на громадянську війну сімейний кодекс УРСР 1919 р. не був введений в дію і тому не став законодавчим актом. Проте він мав певну історичну цінність як перша спроба здійснення кодифікації сімейного законодавства в Україні.

30 травня 1926 р. був прийнятий Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УРСР.6

Основні норми цього Кодексу грунтувалися на тих же принципах сімейного права, шо були закладені в перших декретах.

Водночас Кодекс 1926 р. посилював гарантії як майнових, так і особистих прав членів сім'ї, перш за все — жінок і дітей.

Кодекс 1926 р. повністю урівняв позашлюбних дітей із шлюбними, досить детально регламентуючи порядок встановлення батьківства щодо позашлюбних дітей.

Безспірним (до оскарження суду) доказом батьківства був запис у книгах ЗАГСу або наступне визнання батьківства, а у разі відсутності цього матері дитини надавалося право зареєструвати свою вагітність, а потім батьківство у ЗАГСІ.

Якщо ж у судовому порядку встановлювалося, що в період зачаття дитини мати мала зв'язки з кількома особами, батьком дитини суд визнавав одного з них, покладаючи на всіх інших солідарну відповідальність по аліментному зобов'язанню.

Кодекс УРСР 1926 р., а також кодекси РРФСР, БРСР та деякі інші поряд з зареєстрованим шлюбом визнавали також і так званий фактичний шлюб, тобто не оформлений в органах ЗАГСу. Щоправда, визнання таких фактичних шлюбів могло бути здійснене тільки через суд, де необхідно було довести наявність фактичного шлюбу. Тому, якщо між фактичним подружжям виникали якісь суперечки (щодо майна або аліментів), то суд, перш ніж розв'язати ці суперечки, повинен був у кожному конкретному випадку встановити, тобто визнати, наявність шлюбних зв'язків.

Причому фактичним шлюбом визнавались лише серйозні та тривалі подружні зв'язки, а не випадкові і скороминущі.

Доказами наявності такого шлюбу для суду були: факт спільного проживання, наявність при цьому спільного господарства, спільне виховання дітей, взаємна підтримка тощо. Крім того, фактичний шлюб міг бути визнаний, коли він відповідав необхідним умовам (вік, стан здоров'я, відсутність близьких родичів, моногамія тощо). Спеціальна глава Кодексу була присвячена інституту усиновлення, який вперше вводився в українське законодавство. Як показала практика наступних років, інститут усиновлення відігравав важливу роль, особливо в роки Великої Вітчизняної війни, а також у повоєнний період, коли потрібно було виховувати дітей, батьки яких загинули на фронті.

Кодекс містив норми, які регулювали опіку і піклування, а саме: регламентували порядок встановлення та зняття опіки і піклування, призначення та звільнення опікунів, а також права та обов'язки опікунів і піклувальників.

Вперше в законодавстві України (не враховуючи Кодексу УРСР 1919р.) закріплювався принцип рівності прав і обов'язків подружжя, а також незалежність подружжя. Водночас Кодекс вводив поряд з поняттям «особисте майно» таке поняття, як «спільне майно подружжя».

Важливі положення містив Кодекс 1926 р. про аліментування подружжя на випадок непрацездатності як під час існування шлюбу, так і після його розірвання.

Такими були основні положення Кодексу УРСР 1926 р., який із змінами і доповненнями діяв понад 40 років.

Але шлюбно-сімейне законодавство не стояло на місці, а розвивалось далі.

Результатом творчої роботи вчених-юристів стало прийняття Верховною Радою України 10 січня 2002 р. нового Сімейного кодексу України, який набирає чинності з 1 січня 2003 р.7

Завданням Сімейного кодексу України є: зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження, почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї; побудова сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Цей кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усинов-лювачами та усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання, відносини між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком. Сімейний кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між іншими членами сім'ї.

Разом з тим Сімейний кодекс України не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником, а також між іншими родичами за походженням.

Сімейний кодекс України складається з таких розділів: 1. Загальні положення; 2. Шлюб. Права та обов'язки подружжя; 3. Права та обов'язки матері, батька і дитини; 4. Влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування; 5. Права та обов'язки інших членів сім'ї та родичів; 6. Застосування Сімейного кодексу України до іноземців та осіб без громадянства. Застосування законів іноземних держав та міжнародних договорів в Україні; 7. Прикінцеві положення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Сімейне законодавство України.

Під сімейним законодавством треба розуміти систему сімейно-правових нормативних актів, розташованих у певному порядку. 
Найвищу юридичну силу в нашій державі має Конституція України, норми якої є нормами прямої дії (ст. 8). Доводиться, однак, констатувати, що у ч. 1 ст. 7 СК серед наведених у ній нормативно-правових актів, які регулюють сімейні відносини, вона на відміну від ч. 1 ст. 4 ЦК, де зазначено, що Конституція становить основу цивільного законодавства України, не фігурує8 
Особливе значення для врегулювання сімейних відносин мають норми другого розділу Конституції, де зафіксовано права, свободи та обов’язки людини і громадянина. Відповідно до ч. 1 ст. 24 Основного Закону нашої країни громадяни мають рівні конституційні права та свободи, а ч. 3 цієї статті визначає способи забезпечення рівності прав жінки й чоловіка. Основні принципи регулювання сімейних відносин закріплено у статтях 51 і 52. Так, згідно зі ст. 51 шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка; кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї, батьки зобов’язані утримувати своїх дітей до їх повноліття, а повнолітні діти - піклуватися про своїх непрацездатних батьків; сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Стаття 52 (частини 1 і 2) передбачає рівність прав дітей незалежно від їх походження, від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним, а також переслідування за законом будь-якого насильства над дитиною та її експлуатації. Відповідно до ч. З цієї статті утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу, яка заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей. Важливе значення для регулювання сімейних відносин має ч. 1 ст. 26 Конституції, згідно з якою іноземці та особи без громадянства, котрі перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни нашої держави. У захисті сімейних прав важливу роль відіграють ст. 55, яка передбачає право громадян на судовий захист, і ст. 56, що закріплює їх право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Істотне значення має й положення ч. 2 ст. 124, відповідно до якого юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.9 Більшість положень зазначених норм Конституції розвинуто та конкретизовано у статтях СК, який був прийнятий 10 січня 2002 р. При збереженні окремих положень КпШС у цьому Кодексі закріплено й нові норми. Так, вперше дається визначення понять сім’ї та шлюбу. Розширено коло осіб, між якими можуть виникати сімейні правовідносини. Передбачено право особи на сім’ю. У ст. 7, де наведено загальні засади регулювання сімейних відносин, враховано зазначені вище положення статей 51 і 52 Конституції. Передбачено можливість регулювання сімейних відносин за домовленістю сторін, субсидіарного застосування до їх регулювання норм ЦК, врахування при вирішенні сімейних спорів звичаїв. Змінено умови укладення шлюбу та визнання його недійсним, норми, що регулюють укладення шлюбного договору, встановлення батьківства у разі народження дитини у незареєстрованому шлюбі. Передбачена можливість встановлення не тільки батьківства, а й материнства. Детальніше врегульовано особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками й дітьми, іншими родичами. Передбачено можливість укладення договору про патронат. Внесено деякі зміни у регулювання відносин, пов’язаних з усиновленням.10

Для регулювання сімейних відносин велике значення мають Конвенція ООН про права дитини 1989 p., ратифікована Верховною Радою України 27 лютого 1991 p., і Декларація про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок, деякі положення яких дістали відображення в окремих статтях СК.

Однак не всі сімейні відносини регулюються нормами права. Так, побудова цих відносин на засадах любові, поваги, довіри між членами сім’ї не може забезпечуватись правовими нормами. Останні можуть лише сприяти розвитку цих відносин, які регулюються нормами моралі. Тому згідно з ч. З ст. 7 СК сімейні відносини регулюються лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та суспільства. При регулюванні цих відносин інтереси їх учасників можна враховувати лише у тому разі, якщо вони не суперечать нормам моралі та інтересам суспільства.

Поняття та види сімейних правовідносин.

Норми сімейного права регулюють різні види сімейних відносин, унаслідок чого останні набувають якостей правовідносин, тобто відносин, які врегульовані нормами сімейного права. В сімейно-правовій літературі традиційним є широке розуміння поняття «сімейні правовідносини». Воно включає: а) правовідносини між членами сім’ї (внутрішні сімейні правовідносини); б) правовідносини, які визнаються сімейними, хоча вони виникають за межами сім’ї (зовнішні сімейні правовідносини) 11

Сімейні правовідносини — це наслідок застосування до конкретних відносин в сфері шлюбу і сім'ї норм шлюбно-сімейного законодавства.

Основу сімейних правовідносин складають немайнові особисті відносини. В сімейному праві особисті права не пов'язані з майновими, але вони займають основне місце в усій системі правовідносин.

Отже, можна виділити та охарактеризувати такі види сімейних правовідносин.

Залежно від об’єктів, з приводу яких особи вступають у сімейні правовідносини, вони поділяються на:

1) особисті немайнові правовідносини сім’ї (щодо визначення прізвища, імені та по батькові, виховання дитини, спілкування дитини з іншими родичами тощо);

2) майнові правовідносини членів сім’ї (щодо володіння, користування та розпорядження спільним та особистим (роздільним) майном членами сім’ї, щодо взаємного утримання між членами сім’ї), які залежно від способу реалізації інтересів управомоченої особи поділяються на:

1. Речові:

- відносини власності;

- відносини щодо прав  на чужі речі.

2. Зобов’язальні:

- з приводу майна;

- щодо утримання.

За суб’єктним складом сімейні правовідносини поділяються на:

1) відносини між подружжям (особами, які проживають у конкубінаті);

2) відносини між батьками  та дітьми;

3) прирівняні до правовідносин  між батьками та дітьми

- повністю (відносини усиновлення);

- частково (відносини опіки, піклування тощо);

4) відносини між іншими  членами сім’ї та родичами.

За структурою зв’язків суб’єктів сімейні правовідносини поділяються на:

1) абсолютні, в яких визначена особа є носієм суб’єктивного сімейного права, а невизначене коло осіб є носіями суб’єктивного сімейного  обов’язку. 12

Здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов’язків

Учасники сімейних правовідносин мають різноманітні особисті та майнові права й обов’язки. Суб’єктивне сімейне право - це гарантована правом і законом міра можливої або дозволеної поведінки учасника сімейних відносин. Здійснення сімейних прав - це процес задоволення особою своїх матеріальних та духовних потреб на підставі юридичних можливостей, які вона має. Реалізація сімейних прав може відбуватися фактичними або юридичними способами. Наприклад, члени сім’ї володіють та користуються майном, яке належить їм на праві спільної власності. В цьому випадку вони здійснюють свої майнові права безпосередньо, тобто фактичними способами. Учасниками багатьох сімейних правовідносин є неповнолітні або непрацездатні члени сім’ї. Тому законодавство передбачає спеціальні юридичні засоби, що спрямовані на забезпечення їх прав та інтересів. Відповідно до ч. 2, 3 ст. 14 СК, якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійснювати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника. Сімейні права недієздатної особи здійснює її опікун. Якщо, наприклад, один із батьків не виконує свого обов’язку щодо-утримання дитини, право дитини на аліменти може бути здійснене в примусовому порядку шляхом звернення до суду другого з батьків або іншої особи в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України.

Особливі   правила встановлені для неповнолітніх осіб, які самі є батьками дитини. Хоча неповнолітні батьки мають такі ж права та обов’язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостійно (ч. 1 ст. 156 СК), закон дає додаткові гарантії щодо забезпечення їх прав. Відповідно до ст. 16 СК, якщо мати, батько дитини с неповнолітніми, баба, дід дитини з боку того з батьків, хто є неповнолітнім, зобов’язані надавати йому допомогу у здійсненні ним батьківських прав та виконанні батьківських обов’язків.13

Учасники сімейних правовідносин здійснюють свої сімейні права вільно, на власний розсуд, не порушуючи при цьому права, свободи та інтереси інших осіб і, в першу чергу, інших учасників сімейних правовідносин. Особа може не здійснювати свого сімейного права. Таке нездійснення не тягне за собою припинення такого права, воно продовжує існувати в нереалізованому стані. Наприклад, той з подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, може не звертатися до другого з подружжя з вимогою про надання утримання, хоча і має на це право. Той факт, що особа не реалізує свого права, не є підставою для позбавлення її цього права.

Разом із тим, існують певні особливості сімейних прав, які зумовлюють і особливості їх здійснення. В першу чергу це стосується сімейних правовідносин за участю неповнолітніх. Наприклад, право батьків на виховання дитини є абсолютним правом. Це означає, що жодна особа, яка не має для цього відповідних правових підстав, не може перешкоджати батькам здійснювати виховання дитини, обмежувати спілкування дитини з батьками, відбирати дитину тощо. Разом із тим, виховання дитини, яке щодо усіх третіх осіб є абсолютним правом батьків, стосовно самої дитини становить не право, а обов’язок батьків. Дитина (особисто або за допомогою інших осіб, у способи, передбачені законом) може вимагати здійснення батьками їх обов’язку щодо виховання.   Таким чином, виховання дитини щодо усіх третіх осіб, є правом батьків, а щодо самої дитини - їх обов’язком. Зрозуміло, що за таких обставин батьки не можуть за власним бажанням вирішувати питання щодо здійснення або нездійснення свого права на виховання або відмовлятися від нього, бо відмова від виховання є порушенням їхнього обов’язку щодо дитини .14

Права учасників сімейних правовідносин можуть бути припинені або обмежені строком. Наприклад, один з подружжя, який є непрацездатним, за наявності усіх необхідних підстав набуває права на утримання, яке зобов’язаний йому надати другий з подружжя. Разом із тим, вказане право може бути припинене у випадках, передбачених законом. Відповідно до ч. 1 ст. 82 СК право одного з подружжя на утримання припиняється у разі поновлення його працездатності, а також реєстрації з ним повторного шлюбу. Рішенням суду одного з подружжя може бути позбавлено права на утримання або обмежено його строком, якщо подружжя перебувало в шлюбних відносинах нетривалий час, непрацездатність того з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, виникло в результаті умисного злочину, та в інших випадках, передбачених законом (ст. 83 СК).

Сімейні права тісно пов’язані із сімейними обов’язками. Суб’єктивний сімейний обов’язок - це вид і міра належної поведінки особи. Свої обов’язки учасники сімейних відносин здійснюють різними шляхами. Переважно - шляхом здійснення активних дій: батьки зобов’язані виховувати та утримувати свою дитину; один із подружжя за певних умов зобов’язаний надати утримання другому з подружжя; патронатний вихователь зобов’язаний забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням та створити їй умови для навчання та розвитку. Це все приклади активного виконання особами своїх сімейних обов’язків. У деяких випадках виконання сімейних обов’язків, навпаки, полягає в утриманні від активних дій. Наприклад, опікун не має права перешкоджати спілкуванню дитини з її батьками та іншими родичами; той із батьків, з яким проживає дитина, не вправі чинити перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у вихованні дитини тощо. Таким чином, саме нездійснення активних дій у цих випадках буде означати правомірну поведінку особи і, як наслідок, здійснення нею свого сімейного обов’язку.