Законодавство україни і шляхи його вдосконалення

ВСТУП 

       На  сьогоднішній день більшість країн  світу – це держави соціально-демократичної  орієнтації, які прагнуть стати правовими. Україна також відноситься до їх числа. Однак бути правовою державою – означає дотримання і гарантування основних прав і свобод людини і  громадянина. Найвищою  соціальною цінністю такої держави є особа. Для повної і всебічної охорони  і захисту прав людини необхідні  документи, які чітко закріплюють  взаємовідносини держави і особи, сприяють зміцненню законності та правопорядку у суспільстві. Серед інших документів провідну роль відіграє закон, як нормативно-правовий акт вищого органу державної влади  в країні. Діяльність усіх державних  органів, установ та організацій  повинні підпорядковуватись його волі та приписам. У зв’язку з цим  необхідно дослідити основні  положення науки теорії держави  і права щодо визначення поняття  закону. Базуючись на положеннях даної  науки, вітчизняна юридична практика регламентує  свою діяльність щодо створення закону та реалізації його норм. 

       Темою даної курсової роботи є «Законодавство України та шляхи його вдосконалення». Тому об’єктом дослідження виступає національне законодавство, при цьому зверталась увага на теоретичні аспекти цього питання. Досліджувались, зокрема, принципи, ознаки, види законів та їх класифікація. Значна увага приділяється проблемі удосконалення вітчизняного законодавства, то пристосування його до євро інтеграційних процесів. 

       Закон - це нормативно-правовий акт, що приймається  в особливому порядку органом  законодавчої влади або референдумом, має вищу юридичну чинність і регулює  найбільш важливі суспільні відносини. Юридичний закон — це певний вираз зовнішньої форми правової природи речей, що безпосередньо спостерігаються, тобто зовнішніх проявів людських взаємовідносин. Саме тому, писав К.Маркс, правова природа речей не може " . пристосовуватися до закону — закон, навпаки, повинен пристосовуватися до неї". Законодавець шляхом законотворення, тобто встановлення норм права, які він повинен виводити з реально існуючих суспільних відносин, життєво необхідних потреб, надає праву "в собі", як писав Гегель, форму загальності та істинної визначеності. Проте це не означає, що воля законодавця сама по собі є правом, вона лише засіб його об'єктивізації, конкретизації і реального застосування. Саме тому існує об'єктивна різниця між правовим полем і простором дії закону. Дія закону поширюється зверху донизу, а вплив права відбувається і знизу вгору, і зверху донизу. "Право, — наголошує Дж. Берман, — одночасно росте знизу догори, із структури і звичаїв всього суспільства, і рухається зверху донизу під впливом політики Цінностей людей, що перебувають при владі. Право допомагає інтегрувати і те, і інше". В цьому сутність принципу верховенства права. Право повинно домінувати над владою, не допускати можливого свавілля з боку останньої, забезпечувати можливість контролю з боку громадянського суспільства за державною діяльністю. Реалізація принципу верховенства права є найважливішою передумовою панування у життєдіяльності українського суспільства правових принципів, досягнення правового прогресу. Це передумова створення в Україні нового, заснованого на пріоритеті загальнолюдських цінностей не тільки приватного, а й публічного права, зокрема державного, адміністративного, судового, муніципального тощо, забезпечення єдності та внутрішньої узгодженості національного законодавства, зміцнення правопорядку у державній діяльності і встановлення нового, притаманного саме «державі для людини», співвідношення людини і держави

       Метою даної роботи є дослідити поняття «Закон», «Законодавчий процес» та проаналізувати їх. Також метою є дослідити систему національного законодавства, з’ясувати недоліки та шляхи їх усунення.

       РОЗДІЛ 1

       ЗАКОН ЯК ПРАВОВИЙ АКТ ВИЩОЇ  ЮРИДИЧНОЇ СИЛИ

1. Поняття та види законів

       Закон — нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної влади (або громадянського суспільства /безпосередньо народу/), який регулює найважливіші питання суспільного життя, установлює права і обов'язки громадян, має вищу юридичну чинність і приймається з дотриманням особливої законодавчої процедури. 

       Характеристика  закону як правового документа вищої  юридичної чинності означає таке:

       - закон є незаперечним, тобто ніякий  інший орган, крім законодавчого,  не може його скасувати або  змінити;

       - усі інші нормативні акти (державних  органів, громадських організацій,  комерційних корпорацій) перебувають  «під» законом, є підзаконними. Вони ґрунтуються на законах і не суперечать їм. [12, c.301]

       Ознаки  закону:

       1. Акт точно визначених, вищих за  статусом суб'єктів влади в  державі, як правило, вищого  представницького органу країни (в Україні — Верховна Рада) або громадянського суспільства  (безпосередньо народу) (референдум);

       2. Акт, що може бути лише нормативним  за змістом (на відміну від  акта застосування норм права  і акта тлумачення норм права);

       3. Завжди письмовий акт-документ, який  закріплює норми права, що вводяться,  або їх зміни, містить первинні, засадничі норми права, яких  раніше в правовій системі  не було, до того ж — норми  з ключових, основних питань життя,  встановлює права і обов'язки  громадян;

       4. Акт, що ухвалений у суворій  відповідності з конституцією  і раніше ухваленими законами  і не потребує додаткового  затвердження;

       5. Акт, що може бути замінений,  як правило, лише законом і  перевірений на відповідність  конституції лише Конституційним  Судом;

       6. Акт, що має вищу юридичну  чинність, тобто акт найвищого  юридичного «рангу»; всі інші  акти повинні відповідати закону, ні в чому йому не суперечити;

       7. Акт, ухвалений із дотриманням  особливої законодавчої процедури,  яка зветься законодавчим процесом. Структура закону це організація  змісту, доцільного розташування  нормативно-правових розпоряджень  і інших правових атрибутів.  Структура закону займає важливе  місце в законодавчій техніці  і має істотне практичне значення. Правильний розподіл правового  матеріалу в тексті закону  робить його структуру чіткою, стрункою, логічно послідовною, допомагає  швидко орієнтуватися в змісті  закону, сприяє кращому його засвоєнню,  забезпечує використання на практиці  відповідно до вимог законності. Структура закону складається  з наступних основних елементів (частин).[15, c.234]

         З метою ефективного використання  виникаючої безлічі законів, що  виникають, необхідно однозначне  розуміння їх видів і загальних  і специфічних ознак, співвідношення  між собою. Є два офіційні  засоби встановлення класифікації  законів:

       1. Конституційний, коли в конституціях  закріплюється перелік основних  нормативно-правових актів. Наприклад,  у Конституції Австрії є розділ II «Законодавча влада федерації», у Конституції ФРН — розділ VII «Законодавство федерації», та  ін.

       2. Видання спеціального закону  про правові акти з наведенням  у ньому їх переліку і нормативних  характеристик, зазначенням способів  забезпечення з метою правильного  співвідношення між собою. Наприклад,  в Італії діють «Загальні положення  про Закон» (1942 р.), у яких перелічено  джерела права: закон, регламент,  корпоративна норма, норма-звичай, а також встановлено межі регулювання  кожним актом. У Болгарії діє  Закон «Про нормативні акти»(1973p.). Цікаво, що в Росії раніше федерального  був ухвалений закон про нормативно-правові  акти в Якутії (Саха). В Україні  підготовлено проекти законів  «Про нормативно-правові акти»,  а також «Про закони і законодавчу  діяльність», які регулюватимуть  процес організації законопроектних  робіт, визначатимуть порядок  підготовки, експертизи, узгодження, ухвалення,  тлумачення і дії нормативно-правових  актів.

       За  значенням і місцем у системі законодавства  закони можна поділити наступним чином:

• конституції
• конституційні закони
• звичайні (поточні) закони
• забезпечуючі (оперативні) закони

       1. Конституції — основні закони, які регламентують основи суспільного, політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян.

       Вони  бувають двох видів:

       - кодифіковані — становлять єдиний писаний основний закон (Конституція України, Конституція РФ,

       Конституція США та ін.). їх ще називають моноконституційними  актами. Правда, Конституцію Франції 1958 p., яка є кодифікованою, не. можна  назвати моноконституційним актом, оскільки до Основного закону 1958 р. рішенням Конституційної ради прирівняні такі акти, як Декларація прав людини і  громадянина 1789 р. і преамбула Конституції 1946 p.;

       - не кодифіковані — складаються з групи законів (Велика Британія, Швеція, Канада), предметом регулювання яких є особливий рід суспільних відносин, віднесений до конституційного права — основи суспільного і державного ладу, права і свободи громадян та ін. закони, якими вносяться зміни, доповнення до чинної конституції (наприклад, розділ XIII Конституції України).

       Закон, яким вносяться зміни до конституції, відрізняється від закону, ухвалення  якого передбачено чинною конституцією, і тим, що він після затвердження (ухвалення) набуває вищої юридичної  чинності і стає складовою частиною конституції.

       На  жаль, у Конституції України чітко  не зазначений блок суспільних відносин, який регулюється конституційним законом. З аналізу Конституції України  можна дійти висновку, що конституційним законом слід регулювати ухвалення  великого Державного Герба і Державного Гімну України, опис державних символів (ст. 20), внесення змін до Конституції (ст. 155), рішення про усунення Президента України з поста в порядку  імпічменту (ст. 111) і низку інших.

       У Конституції Росії чітко визначений блок федеральних конституційних законів. До них віднесені закони, що регламентують  надзвичайний стан (ст. 56), зміну статусу  суб'єкта Федерації (ст. 66), опис і порядок  використання Державного прапора, герба  і гімну Росії (ст. 70), референдум (ст. 87), введення на території Російської Федерації або в окремих її місцевостях надзвичайного стану (ст. 88), порядок діяльності уряду  Російської Федерації (ст. 114), встановлення судової системи Росії (ст. 118) та ін. (усього 15).

       2.Конституційний  закон:

       Конституційний  закон відрізняється  від інших законів  такими ознаками:

       а) юридичною чинністю;

       б) предметом регулювання — особлива сфера;

       в) порядком ухвалення — особлива процедура.

       Як  правило, конституційний закон ухвалюється  кваліфікованою більшістю голосів (в Україні — 2/3, у Росії — 3/4).

       3. Звичайні закони — регламентують певні і обмежені сфери суспільного життя відповідно до конституції. Це значна за кількістю і рухлива група законів, які приймаються простою більшістю голосів. Звичайні закони вельми різноманітні за змістом.

       Найтиповішими за обсягом регулювання  є такі види звичайних  законів:

       а) загальні закони — закони, що регламентують  певну сферу суспільних відносин і поширюються на всіх. Загальні закони можуть бути:

— кодифіковані (наприклад, Кримінальний кодекс, Цивільний  кодекс та ін.);

— поточні (наприклад, Закон про вибори);

       б) спеціальні закони — закони, що регламентують  обмежену (спеціальну) сферу суспільних відносин і поширюються на частину  населення (наприклад, закони про пенсії, про освіту, про міліцію та ін.).

       4. Забезпечуючі (оперативні) закони — нормативно-правові акти, якими вводяться вдію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори та ін. їх призначення полягає не у виданні нових норм, а в оперативному підтвердженні, підтриманні системи норм, що містяться в інших окремих законах і міжнародних договорах, які регулюють найважливіші відносини і потребують негайного ухвалення. Це закони, що містять норми про норми. До цієї групи законів можна віднести закони про правові акти з наведенням у ньому їх переліку і нормативних характеристик.

       Забезпечуючі (оперативні) закони не можуть існувати поза іншими законами, тобто тими, що ними вводяться в дію, і міжнародними договорами, що потребують ратифікації.

       Види  законів за строком  дії:

       1) постійні — закони, що діють  без обмеження строку;

       2) тимчасові — закони, що діють  з обмеженням строку (наприклад,  закони «Про оподатковування», «Про  бюджет на 2009 рік»);

       3) надзвичайні (як різновид тимчасових  законів) — ухвалюються у певних, передбачених конституцією, ситуаціях  і діють на період надзвичайного  стану (наприклад, проголошення  окремих місцевостей зонами надзвичайної  екологічної небезпеки, оголошення  війни), їх особливість полягає  в тому, що вони припиняють  дію інших законів. Так, введення  воєнного стану припиняє дію Кодексу законів про працю.[3, c.167]

       Види  законів за суб'єктами законотворчості:

       - ухвалені громадянським суспільством (народом) у результаті референдуму;

       -    ухвалені законодавчим органом  держави.  

       Види  законів за межами дії:

       -   закони України;

  -   закони Автономної Республіки  Крим.

Види  законів за структурною  формою:

       -   кодифіковані;

       -   некодифіковані.

       До  останніх примикають Зібрання законодавства, Зводи законів, які є актами такого виду систематизації законодавства, як консолідація.

       Види  законів за галузевою  ознакою:

       — конституційно-правові;

       — цивільно-правові;

       — адміністративно-правові тощо.

— міжгалузеві (комплексні)

       Види  законів за сферами  суспільного життя:

       —  закони в галузі регулювання економіки;

       — закони в галузі регулювання політики;

       — закони в галузі регулювання соціальної сфери;

        — закони в галузі регулювання військової сфери та ін. (Закон України «Про оборону України» , Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу»).[4, c.253]  

2. Процедура прийняття законів  в Україні

       Основу  законодавчої діяльності становить  законодавчий процес. Законодавчий процес — це діяльність державних органів  та їх посадових осіб, пов`язана з  поданням до законодавчого органу проекту  закону, розглядом, прийняттям (зміною, припиненням чинності) і введенням  в дію законів, а також з  формуванням єдиної системи законодавства  України, яка здійснюється за процедурою, визначеною Конституцією України і  законами України.

       Стадіями  законодавчого процесу  є:

       а) законодавча ініціатива;

       б) підготовка проекту закону до розгляду його Верховною Радою України;

       в) розгляд проекту закону Верховною  Радою України;

       г) прийняття та введення в дію закону;

       д) підписання прийнятого Верховною Радою  України закону Президентом України;

       е) набрання чинності законом.

       Особливою формою здійснення законодавчої діяльності є прийняття закону за народною ініціативою  всеукраїнським референдумом.

       Суб'єктами законодавчого процесу в Україні  є визначені Конституцією України  суб'єкти права законодавчої ініціативи та Верховна Рада України.[9,c.154]

       Перша стадія законодавчого  процесу — законодавча  ініціатива, зводиться до внесення на розгляд Верховної ради законопроекту. Право на здійснення такого роду дій іменується правом законодавчої ініціативи. Згідно Конституції України право законодавчої ініціативи належить Президентові України, ВРУ, депутатам Верховної Ради, Урядові України, законодавчим (представницьким) органам суб'єктів України. Це право належить також Конституційному судові України, Верховному Судові України і Вищому Арбітражному Судові України із питань їхнього ведення.

       Законодавча ініціатива — це звернення суб'єкта права законодавчої ініціативи, визначеного  Конституцією України, до Верховної  Ради України стосовно прийняття  нового закону, припинення чинності або  зміни чинного закону, яке здійснюється шляхом подання проекту закону на розгляд Верховної Ради України. Законодавча ініціатива підлягає обов`язковій  реєстрації у Верховній Раді України  і прийняттю її до розгляду.

       Розробка  проектів законів здійснюється за правом, визначеним законом, за дорученням Верховної Ради, на замовлення на договірній основі, а також в ініціативному порядку. Порядок розробки проектів законів визначається Положенням про порядок розробки проектів законів. Розробка законопроекту про державний бюджет є обов'язком Уряду України, передбаченим законом, і здійснюється ним за правом. Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України мають особи і органи, визначені Конституцією України; воно здійснюється у формі, встановленій Конституцією України та Законом України про статус народного депутата України. Законодавча пропозиція чи законопроект після поширення їх серед депутатів для попереднього розгляду та підготовки висновку про доцільність їх прийняття і включення до порядку денного сесії, а також про порядок подальшої роботи над ними передаються Президією Верховної Ради відповідним комісіям Верховної Ради з визначенням спільно з Погоджувальною радою депутатських груп (фракцій) терміну виконання і одночасно передаються постійній комісії, до компетенції якої входять питання конституційності актів. При цьому для підготовки висновку визначається головна комісія, якій інші комісії у визначений термін подають свої висновки про наслідки розгляду ними законодавчої пропозиції чи законопроекту.

       Законодавча пропозиція чи законопроект, не прийняті Верховною Радою остаточно, з  її рішенням щодо них відразу направляються  Секретаріатом Верховної Ради Президенту України та Уряду. У разі відхилення законодавчої пропозиції чи законопроекту  Секретаріат Верховної Ради повідомляє про це Президента України та Уряд.

       Розгляд законопроектів у  першому читанні

       Заслуховування  доповіді ініціатора(основні положення,будова)

       Законопроект, підготовлений головною комісією до першого читання, висновки відповідних  комісій та інші матеріали до нього  надаються депутатам; питання.

       Розгляд законопроектів у  другому читанні

       Заслуховування  законопроекту прийнятого у першому  читанні  пропозиції поправки які  були внесені в першому читанні 

       Законопроект, підготовлений до другого чи повторного другого читання, висновки відповідних  комісій та інші матеріали до нього  поширюються серед депутатів.

       Розгляд законопроектів у  третьому читанні

       Законопроект, підготовлений до третього читання, висновки відповідних комісій Верховної  Ради та інші матеріали щодо нього  поширюються серед депутатів  для прийняття закону шляхом голосування

       Прийняття та введення в дію  закону

       Тексти  законів та інших законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою, підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України.

       Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон  зі своїми вмотивованими і сформульованими  пропозиціями до Верховної Ради України  для повторного розгляду.

       У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон  для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України  і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.

       Якщо  під час повторного розгляду закон  буде знову прийнятий Верховною  Радою України не менш як двома  третинами від її конституційного  складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити  протягом десяти днів. У разі якщо Президент  України не підписав такий закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України  і опубліковується за його підписом.

       Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

       Підписані Президентом закони та інші акти, прийняті Верховною Радою, публікуються у "Відомостях Верховної Ради України", а також  в газеті "Голос України" .

       РОЗДІЛ 2

       СИСТЕМАТИЗАЦІЯ  ЗАКОНІВ ТА ЇЇ СПОСОБИ

       2.1. Поняття систематизації  законодавства та  її мета

       Систематизація  законодавства — це постійна форма розвитку і упорядкування діючої правової системи. У сучасних цивілізованих державах є значна кількість нормативних актів, що приймаються різними правотворчими органами. Правотворчість не може зупинитися на певному етапі, а весь час перебуває в дії, розвитку в силу динамізму соціальних зв'язків, виникнення нових потреб суспільного життя, котрі потребують правового регулювання. Система права, що постійно змінюється, її розвиток і вдосконалення, прийняття нових нормативних актів, внесення до них змін, скасування старих нормативних рішень об'єктивно обумовлює упорядкування всього комплексу чинних нормативних актів, їх укрупнення, приведення у певну науково обґрунтовану систему, видання різного роду збірників і зібрань законодавства. Таку діяльність з приведення нормативних актів у єдину, упорядковану систему називають систематизацією законодавства.[9, c. 301]

       Систематизація  законодавства необхідна, по-перше, для його подальшого розвитку. Аналіз і оброблення чинних нормативних  актів, групування правових приписів за певною схемою, створення внутрішньоєдиної системи актів є необхідною умовою ефективності правотворчої діяльності, сприяє усуненню прогалин, протиріч у  чинному законодавстві.

       По-друге, вона забезпечує зручні умови при  реалізації права, можливість оперативно знаходити і вірно тлумачити  усі потрібні норми. Крім того, систематизація є необхідною передумовою цілеспрямованого і ефективного правового виховання, наукових досліджень, навчання студентів.

       У різні періоди життя держави  потреба у систематизації законодавства  буває різною. Коли накопичується  протягом багатьох років великий  обсяг нормативно-правового матеріалу, коли діє значна кількість нормативних  актів, прийнятих у різні періоди, і, до того ж ті, що дублюють один одного, систематизація законодавства особливо необхідна.

       В умовах же революційного перетворення правової системи, коли скасовуються великі нормативні блоки, що регулюють застарілі  відносини, коли створюється якісно нова суспільно-економічна система, яка  об'єктивно потребує оновлених законів  — систематизація законодавства  відступає на другий план.

       Сьогодні  в Україні темпи правотворчої і, насамперед, законодавчої діяльності як ніколи дуже високі. Створюються  сотні і тисячі нових нормативних  актів, що суттєво змінюють характер й основні принципи правового  регулювання. Проте, якщо нині не займатися  упорядкуванням чинної нормативної  бази, яка зростає швидкими темпами, в майбутньому виникнуть великі труднощі стосовно знаходження і  використання чинних норм прав. Справа ускладнюється і тому, що сьогодні, коли створюється практично нова правова система України, необхідно  терміново вирішити долю формально  чинних в країні нормативних актів  та їх частин, які повністю або частково протирічать новим нормативним  рішенням або безнадійно застаріли.[11, c.223]

       Звичайно  у поняття систематизації законодавства  включають чотири самостійні форми  правової діяльності:

       1. Збирання державними органами, підприємствами, фірмами й іншими установами  і організаціями чинних нормативних  актів, їх оброблення і розміщення  за певною системою, зберігання, а також видання довідок для  зацікавлених органів, установ,  окремих осіб за їх запитаннями  (облік нормативних актів).

       2. Підготовка і видання різного  роду зібрань і збірників нормативних  актів (інкорпорація законодавства).

       3. Підготовка і прийняття укрупнених  актів на базі об'єднання норм  розрізнених актів, виданих з  одного питання.

       4. Підготовка і прийняття нових  актів (типу кодексів), в яких  зібрані як старі норми, що  виправдали себе, так і нові  нормативні приписи (кодифікація  законодавства). Досвід законодавчої  і правозастосовної діяльності  в Україні і зарубіжних країнах  свідчить, що якість обліку нормативних  актів у державних органах  і установах, ступінь його налагодженості, ефективність збирання і зберігання  даних про чинні нормативні  акти, про внесення до них змін  і доповнень, багато в чому  визначають юридичну культуру  правотворчості, ефективності правозастосовної  діяльності та правового виховання.