Законодавче визначення договору страхування

План

Вступ

1.Законодавче визначення договору страхування.   

2. Поняття  та ознаки страхового договору.

3. Істотні умови договору страхування.

4.Обовязкові  умови договору страхування.

Висновок

Список  використаної літератури

Вступ

        Актуальність теми. зумовлена становленням в Україні розвинутого громадянського суспільства та побудовою суверенної, демократичної, правової, соціальної держави, яка повинна служити суспільству й людині. Конституція України (ст. 41), зокрема, встановила право кожного розпоряджатися своєю власністю. При здійсненні цього конституційного права договорам відводиться чільна роль. Адже здійснення розпорядження майном  реалізується в конкретних правовідносинах, учасниками яких є суб’єкти цивільного права. Договір при цьому виступає як засіб, що допомагає виникненню  цивільних правовідносин. Зважаючи на важливість договору в цивільному праві, відзначимо, що однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору, а його укладення залежить від домовленості сторін за істотними умовами договору, що робить цей аспект вельми актуальним. Через розширення цивільним законодавством договірної свободи, існування в ньому засад диспозитивності потребують переосмислення основи договірного права. Це також зумовлюється реформуванням цивільного права, встановленням суто приватницьких засад його регулювання, необхідністю інтеграції в законодавство Європейського Союзу. При цьому уявлення про істотні умови договору теж не залишається усталеним. По-перше, під час панування адміністративних відносин за радянських часів, що позначалося й на цивільному праві, істотні умови договору іноді зводилися до обслуговуючих планові акти формальностей, які, фактично, не відігравали вирішальної ролі у виникненні в договорі справжньої ініціативної згоди сторін. По-друге, в сучасних диспозитивних умовах розвитку цивільного законодавства висловлюється точка зору, що деякі істотні умови, навіть за їх невизначеності в договорі, не впливають на його чинність, і такі уявлення потребують ретельного теоретичного аналізу. По-третє, деякі з дослідників останнім часом формують конструкції «обмежувальних», «особливих» умов договору, тому їх співвідношення з істотними умовами необхідно дослідити з огляду на систематику договірних умов. Отже, додаткового розгляду потребує формування уявлень про істотні умови договору за нинішнього розвитку цивільного законодавства. Для того щоб побудувати систему договірних умов у сучасному цивільному праві слід як одну з важливих детермінант виявити особливості істотних умов договору й відокремити їх від решти договірних умов.  Це сприятиме належному укладенню цивільно-правових договорів, а з практичної точки зору дозволить обґрунтовано з’ясовувати те, чи був договір укладений в тому чи іншому випадку, зважаючи на чітке, теоретично виважене законодавче регулювання. Таким чином, як у науці, так і на практиці виникає низка проблем щодо істотних умов договору, які наразі не розв’язані остаточно і на теоретичному, і на законодавчому рівні.

Актуальність  теми курсової також зумовлюється відсутністю  відповідних теоретичних розробок щодо істотних умов договору у сучасній науці цивільного права, хоча окремі аспекти істотних умов договору висвітлювалися в дослідженнях, присвячених теорії договірного права, а саме, у працях: А. В. Луць - «Свобода договору у цивільному праві України» (2001), О. Є. Миронець – «Изменение и расторжение договора по гражданскому законодательству Российской Федерации» (2003), О. О. Лазарєва – «Существенные условия договора международной купли-продажи товаров» (2005), С. О. Бродовського – «Укладення, зміна та розірвання договору у цивільному праві України» (2005),  В. О. Горєва «Свобода договору як загальна засада цивільного законодавства України» (2007). Окремі аспекти правового регулювання істотних умов договору висвітлені у наукових працях В. Р. Ансона, І. І. Банасевич, О. А. Беляневич, С. М. Бервено, М. І. Брагінського, А. Г. Брунь, Є. В. Вакулович, В. А. Васильєвої, І. В. Венедиктової, В. В. Вітрянського, В. І. Гавзе, М. К. Галянтича, О. В. Дзери, В. В. Луця, Р. А. Майданика, Є. О. Мічуріна, В. Г. Олюхи, А. П. Сергєєва та інших.

З огляду на вищевикладене  існує потреба в узагальнюючій  роботі, яка певним чином підсумує сучасні уявлення про істотні  умови договору з урахуванням  реформування цивільного законодавства  та розвитку теоретичних положень про  такі умови договору. Дане вивчення є необхідним для розвитку теоретичних  положень про істотні умови договору, належного укладення договорів, правильного правозастосування. Воно здатне допомогти у здійсненні договірних прав та обов’язків учасниками цивільних  правовідносин, сприятиме вдосконаленню  чинного цивільного законодавства.

Таким чином, вибір  теми роботи зумовлений відсутністю сучасних наукових праць, які б комплексно на теоретичному рівні висвітлювали істотні умови договору з урахуванням удосконалення цивільного законодавства України, існуючими у зв’язку з цим неузгодженими проблемами правового регулювання та необхідністю формування сучасних теоретичних поглядів на істотні умови договору.

Мета та завдання. Метою  роботи є виявлення загальнотеоретичних  засад встановлення істотних умов договору, їх зумовленості в сучасному цивільному праві. Для досягнення поставленої  мети потрібно вирішити такі завдання:

1) проаналізувати  розвиток уявлень про істотні  умови договору та виявити  тенденції, що є актуальними  для застосування в сучасному  цивільному праві; 

2) на основі  існуючих поглядів на істотні  умови договору сформувати відправні  ідеї, що впливають на їх формування  в сучасному праві; 

3) проаналізувати  особливості істотних умов договору, знайти їх співвідношення з  іншими умовами договору;

4) дослідити особливості  встановлення істотних умов договору  в законодавстві; 

5) з’ясувати  особливості формування істотних  умов договору за заявою хоча  б однієї зі сторін договору;

6) дослідити особливості  вирішення спорів з приводу  домовленості щодо істотних умов  договору;

7) визначити можливості  для правотворчої діяльності  щодо вдосконалення істотних  умов договору;

8) сформулювати  пропозиції щодо удосконалення  актів чинного цивільного законодавства,  що регулює істотні умови договору.

Об’єктом дослідження  є субінститут істотних умов договору та особливості його функціонування з урахуванням сучасного етапу розвитку цивільного права.

Предметом дослідження  є система нормативних актів, що регулюють істотні умови договору, їх застосування; відповідна судова практика; спеціальна вітчизняна та іноземна наукова  література.

Методи дослідження. Істотні умови договору досліджувалися з використанням наступних загальнонаукових і спеціальних методів наукового  пізнання. Так, за допомогою системного методу положення цивільного права  щодо істотних умов договору розглядались як складова частина договірного  права у взаємозв’язку його елементів із системою цивільного права. Аналітичний метод був застосований для аналізу законодавства, судової практики, наукових теорій та поглядів про істотні умови договору. Спеціальними методами дисертаційного дослідження є історичний, порівняльно-правовий та інші. Згідно з цим, істотні умови договору досліджувалися в їх історичному розвитку, починаючи з римського приватного права, цивільного права дореволюційної Росії, цивільного права радянського періоду. Такий історично-порівняльний підхід зумовлений становленням в Україні цивільного права як приватного, що є рівноправним з публічним правом, а не підпорядкованим йому. Це, у свою чергу, вимагає звернення до витоків приватного права та дослідження позитивних моментів його здійснення в різні часи. Порівняльно-правовий метод використовувався при дослідженні розвитку істотних умов договору та у порівнянні з існуючим станом їх закріплення в чинному законодавстві. Він також дозволив порівняти українське законодавство із законодавством зарубіжних країн (Німеччини, Франції, США та інших) щодо регулювання істотних умов договору. Використовувалися й інші засоби наукового пізнання. Зокрема, індуктивний метод використовувався при розгляді дії загальних вимог законодавства щодо встановлення істотних умов у різних договорах. Метод дедукції допоміг дослідити окремі випадки встановлення істотних умов у різних договорах та розглянути їх з точки зору тенденцій визначення таких умов у договорах за допомогою закону та узгодження сторонами на власний розсуд.

1.Законодавче визначення договору страхування.   

        Розвиток суспільства необхідно обумовлений підвищеною ймовірністю виникнення різноманітних ризиків. Наслідком реалізації ризиків є завдання шкоди майновим інтересам особи – загибель майна, неотримання прибутку, втрата працездатності, інші не передбачувані витрати. Одним із засобів захисту інтересів фізичних і юридичних осіб є страхування. Страхування як об’єктивна економічна категорія здатне існувати за будь-якої правової системи. Водночас, ідея страхування усвідомлена суспільством втілюється у поняття страхування. Розуміння страхування на конкретному етапі розвитку суспільства законодавець вкладає у законодавче визначення поняття страхування. Вплив абстрактного поняття страхування на страхування реальне обумовлює розвиток страхування від простого розподілу збитків до захисту страхових інтересів особи.

            Становлення ринкових відносин  в Україні, відмова держави  від монополії на страхування,  викликають необхідність критичного  переосмислення ідеї страхування,  з’ясування його правової природи,  уточнення законодавчого визначення  поняття страхування у сучасних  умовах.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про страхування” від 07.03.1996 р. (далі Закон) страхування  визначається як вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів  фізичних осіб та юридичних осіб у  разі настання певних подій (страхових  випадків), визначених договором страхування  або чинним законодавством, за рахунок  грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

     Виходячи із змісту ст. 1 Закону видається можливим виділити такі складові законодавчого визначення поняття страхування:

1) вид цивільно - правових відносин;

2) захист майнових  інтересів фізичних осіб та  юридичних осіб;

3) захист майнових  інтересів у разі настання  певних подій (страхових випадків);

4) грошові фонди,  що формуються шляхом сплати  фізичними та юридичними особами  страхових платежів та доходів  від розміщення коштів цих  фондів.

 Розглянемо ці визначення:

1) Визначаючи  страхування видом тільки цивільно-правових  відносин, Законодавець, на мій погляд, виявляє певну непослідовність.  Господарський кодекс України  (далі ГК) містить, зокрема, §  2 глави 35 ГК, який має назву  “Страхування”, а ст. 352 ГК, розташована  у зазначеному параграфі, відповідно  має назву “Страхування у сфері  господарювання”. Враховуючи ту обставину,  що відповідно до ст. 1 ГК вказаний кодекс регулює господарські відносини і містить статті, положення яких спрямовані на врегулювання відносин у сфері страхування, визначення страхування у ст. 1 Закону видом тільки цивільно-правових відносин видається не зовсім коректним і виправданим. Крім того, положення ст. 352 ГК фактично містять визначення страхової діяльності, а не страхування.

2) Наступною складовою  законодавчого визначення поняття  страхування є положення про  те, що страхування є захистом  майнових інтересів фізичних  та юридичних осіб. Перелік майнових  інтересів, які підлягають захисту,  можливо визначити виходячи із змісту положень ст. 4 Закону – “Предмет договору страхування”. Необхідно зауважити, що зазначена ст. 4 Закону до 27.04.2007 р. мала назву “Об’єкти страхування”. Змінивши назву ст. 4 Закону “Об’єкти страхування” на “Предмет договору страхування” і залишивши практично без змін зміст вказаної статті, законодавець фактично ототожнив об’єкти страхування із предметом договору страхування. Така позиція законодавця видається не зовсім коректною. Об’єкти страхування як загальне і предмет договору страхування як окреме не є і не можуть бути тотожними. Майнові інтереси як об’єкт страхування, набуваючи юридичної форми, конкретизуються в договорі страхування. Проста зміна назви ст. 4 Закону не перетворила об’єкти страхування у предмет договору страхування. Об’єкти страхування існують незалежно від предмета договору страхування. Таким чином, зміна назви ст. 4 Закону без зміни змісту зазначеної статті, видається не зовсім доцільною.

   Водночас, у контексті аналізу такої складової законодавчого визначення поняття страхування, як захист майнових інтересів, привертає увагу глава 3 Цивільного кодексу України (далі ЦК), яка має назву “Захист цивільних прав та інтересів”. У зазначеній главі ЦК відсутні положення про захист майнових інтересів страховиками. Способи захисту цивільних прав і інтересів, визначені у положеннях статей глави 3 ЦК, обумовлені наявністю факту порушення зазначених інтересів і відповідно наявністю суб’єкта порушника – фізичної або юридичної особи. На противагу, захист майнових інтересів у сфері страхування (страховий захист), не завжди обумовлений фактом порушення і здійснюється протягом усього строку дії договору страхування, а певні види страхування, зокрема, страхування майна, життя, передбачають захист майнових інтересів у разі настання певних подій, які не залежать від волі суб’єктів (повінь, землетрус, град та інші). Таким чином, на мій погляд, захист майнових інтересів у контексті страхування є окремим самостійним способом захисту майнових інтересів (страховим захистом), а страхування є організаційно-правовою формою такого захисту. Крім того, необхідно зауважити, що використання Законодавцем терміну “майнові інтереси” видається не зовсім логічним. З майном пов’язана переважна більшість майнових інтересів, але не всі такі майнові інтереси є об’єктом страхування. З майном можуть бути пов’язані і особисті немайнові інтереси. Для надання майновим інтересам статусу об’єкта страхування необхідна наявність страхового інтересу. Звідси постає питання тотожності або співвідношення майнових і страхових інтересів. На наш погляд, майнові інтереси, обумовлені страховим інтересом, набувають статусу страхових інтересів. Відтак, усі страхові інтереси є майновими інтересами, але не всі майнові інтереси є страховими інтересами. Страховий інтерес, спочатку як суб’єктивне, переходить в об’єктивне – страхові інтереси, які є об’єктом страхування або об’єктом страхових правовідносин. Поєднанням в об’єкті страхування страхового інтересу, як складової суб’єктивного права і майнових інтересів, які через страховий інтерес набувають статусу страхових інтересів, як об’єкта страхування, досягається реалізація мети страхування – захист страхових (майнових) інтересів страхувальника.

3) В положеннях  ст. 1 Закону і ст. 352 ГК зазначено,  що страхування здійснюється  на випадок настання певної  події (страхового випадку). Необхідно  зауважити, що не настання певної  події (страхового випадку) не  означає відсутність страхового  захисту протягом дії договору  страхування [7,30]. Таким чином,  у контексті законодавчого визначення  поняття страхування обумовлення захисту майнових інтересів настанням певної події видається не зовсім коректним.

4) Виходячи із  змісту положень ст. 1 Закону і  ст.352 ГК необхідно зробити висновок  про те, що страхування як захист  майнових інтересів обумовлене  грошовими фондами. Положення  присвячені грошовим фондам фактично  складають половину обсягу законодавчого  визначення страхування. На думку Юлдашева Р.Т. [1] витоки розуміння спеціального грошового (страхового) фонду як головної умови здійснення страхування містяться у працях К. Маркса “Капітал” і “Критика Готської програми”. Необхідно зауважити, що К. Маркс, аналізуючи процес розширенного відтворення, зокрема вказує, що постійний капітал підпадає під час процесу відтворення, у речовому відношенні, випадковостям і небезпекам, які можуть його зменшити. Відповідно до цього частина прибутку служить страховим фондом [2]. На мій погляд, у даному випадку, К. Маркс просто показав, що перетворення прибутку у капітал означає ніщо інше, як використання частини надлишкової праці на утворення нових засобів виробництва. Робітник, крім праці, спрямованої на придбання безпосередніх життєвих засобів, затрачує працю на виробництво засобів виробництва, і ця надлишкова праця (у даному випадку так званий страховий фонд) привласнюється тим, хто не працює. Привласнення надлишкової праці (страхового фонду) як економічний чинник, на наш погляд, не може слугувати вагомим аргументом на користь обумовленості страхування страховим фондом саме у контексті правового визначення страхування.

    В “Критиці  Готської програми”, наводячи  перелік необхідних відрахувань  із сукупного суспільного продукту, К. Маркс, зокрема, вказує на  резервний або страховий фонд  для страхування від нещасних випадків і стихійних лих [3]. У зазначеній праці К. Маркс розглядає резервний або страховий фонд як відрахування із сукупного суспільного продукту у суспільстві, заснованому на спільному (колективному) володінні засобами виробництва - перша фаза комуністичного суспільства. У контексті правового визначення страхування поширення положень про страховий фонд у комуністичному суспільстві на сучасні, по суті, капіталістичні відносини в Україні, які характеризуються зокрема, монополією підприємницьких страхових товариств на страхування, видається не зовсім правильним.

    Крім того, саме з правової точки зору страховий фонд не належить до сутності страхування, а слугує засобом досягнення мети страхування. Страхування може здійснюватись і без створення страхового фонду (наприклад, корпорація “Ллойд”) [4]. Можливість здійснення страхування без створення страхового фонду якраз і свідчить про неналежність страхового фонду до сутності страхування. Адже до сутності речі чи явища не належить те, без чого вони можуть існувати [5]. З правової точки зору страховий фонд взагалі не має ніякого значення, оскільки страховик відповідає за своїми зобов’язаннями, що випливають із договору страхування усім своїм майном [4]. Таким чином, законодавче визначення страхування у частині обумовлення страхування грошовими фондами видається не зовсім коректним.

Отже, аналіз змісту положень ст. 1 Закону дозволяє дійти  висновку про те, що законодавче  визначення поняття страхування  містить складові, які не відображають правову природу страхування, що призводить до право описовості, внутрішньої  суперечності, втрати загальності, а  від так і певної теоретичної  дефектності.

З метою удосконалення  законодавчого визначення поняття  страхування видається доцільним  запропонувати:

1) визначити страхування  не видом цивільно-правових відносин, а більш широким поняттям “відносини”;

2) ввести у  науковий обіг поняття “страхові  інтереси” як правову категорію;

3) вважати страхування  організаційно-правовою формою захисту  страхових інтересів; 

4) ст. 1 Закону  викласти у такій редакції: “Поняття  страхування.

Страхування –  це відносини щодо захисту страхових  інтересів фізичних та юридичних  осіб ”

2. Поняття  та ознаки страхового договору.

    Економічно розвинуте суспільство не може снувати без страхування, яке є невід'ємною частиною суспільних відносин, гарантом благополуччя і стабільного розвитку. Можна із впевненістю припустити, що однією із умов формування людського суспільства була потреба в забезпеченні безпеки, заснованої на інстинкті самозбереження. Відносини, що виникають між особами, зацікавленими у страхуванні свого життя, майна, відповідальності та інших майнових інтересів, що не суперечать чинному законодавству України (страхувальниками), з однієї сторони, та особами, які здійснюють страхування (страховиками), з іншої, опосередковуються договором страхування. Таким чином, цей договір є правовим засобом, який опосередковує процес надання страхової послуги страховиком страхувальникові.

      Розвиток суспільства та конкуренція на ринку страхування призвели до створення якісно нових страхових продуктів, що, в свою чергу, спричинило на практиці розробку нових договорів страхування та необхідність їх врегулювання на законодавчому рівні.

     У юридичній літературі зазначається, що страховий договір виконує дві функції. По-перше, цей договір — юридичний факт, з яким норми права пов'язують виникнення, зміну чи припинення зобов'язань. Відповідне зобов'язання, оскільки воно виникає на основі договору, називається договірним, а даний договір є юридичним фактом, на підставі якого виникло договірне зобов'язальне право відношення. По-друге, оскільки сторони договору не лише встановлюють між собою правовий зв'язок, а й тією чи іншою мірою визначають його зміст, то договір є ще й засобом регулювання відносин, формування умов, на яких будується правовий зв'язок між його учасниками [6]. У такій якості він покликаний виконувати конкретні функції, властиві йому як самостійному договору. Самостійність договору страхування є тим показником, який дозволяє відмежовувати його від інших, зовнішньо схожих з ним договорів (договору поруки, доручення, зберігання, позики, перевезення). Таке відмежування особливо важливе для правильного розуміння суті страхування взагалі, і, крім того, воно дає можливість усувати виникнення практичних казусів [7].

Поняття договору страхування міститься в ст. 16 Закону України від 4 жовтня 2001 р. «Про внесення змін до Закону України «Про страхування» № 2745-ІП (далі — Закон  «Про страхування»)[8], згідно з яким договір страхування — це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик зобов'язується у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (надати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору. Тотожне визначення договору страхування дає і ст. 979 нового Цивільного кодексу України.

3. Істотні умови договору страхування.

 Істотними умовами договору страхування є :

- предмет договору страхування,

- страховий випадок,

- розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов'язаний провести виплату у разі настання страхового випадку (страхова сума),

- розмір страхового платежу і строки його сплати,

- строк договору,

- та інші умови, визначені актами цивільного законодавства.

      Стаття 638 ЦК України визначає перелік істотних умов договору страхування, досягнення згоди по яких є обов'язковою умовою укладення цього договору відповідно до положень статті 638 ЦК.

   Предмет договору є істотною умовою будь-яких цивільно-правових договорів (ст. 638 ЦК). Для договору страхування предметом договору є майнові інтереси, з приводу задоволення яких укладається договір страхування. Напрямки таких майнових інтересів визначені у ст. 980 ЦК.

   Страховий випадок визначається у ст. 8 Закону "Про страхування" як подія, передбачена договором страхування або законодавством, яка відбулася і з настанням якої виникає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику, застрахованій або іншій третій особі. В статті зазначена умова договору визначена не зовсім коректно, оскільки згідно з положеннями Закону "Про страхування" подія, на випадок якої здійснюється страхування, яка має ознаки ймовірності та випадковості настання має назву страховий ризик.

    Страховою сумою відповідно до ст. 9 Закону "Про страхування" визнається грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов страхування зобов'язаний провести виплату при настанні страхового випадку. Тобто страхова сума - це максимально можливий розмір виплат страховика в разі настання страхового випадку. Фактична страхова виплата не може бути більше розміру страхової суми. Страхова сума не встановлюється для страхового випадку, у разі настання якого здійснюються регулярні, послідовні страхові виплати у вигляді ануїтету.

Страховим платежем, який ще має назву "страховий внесок" або "страхова премія", визнається плата за страхування, яку страхувальник  зобов'язаний внести страховику згідно з договором страхування. Строк  сплати страхового платежу як істотна  умова договору страхування визначається, як правило, у тих випадках, коли сплата страхового платежу носить періодичний  характер.

    Строк договору страхування визначається за згодою сторін.

4.Обовязкові  умови договору страхування.

    Зазначений  у статті перелік істотних умов договору страхування не є вичерпним. Актами цивільного законодавства можуть бути передбачені і інші обов'язкові для даного договору умови. Так ст. 16 Закону України "Про страхування" передбачає, що договір страхування також повинен містити умови:

• про страховий тариф,
• умови здійснення страхової виплати,
• причини відмови у страховій виплаті,
• права та обов'язки сторін і відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору.

     Наведений  у статті перелік істотних умов договору страхування є однаковим для всіх видів страхування: особистого, майнового, страхування відповідальності. Разом з тим, зміст умов для різних видів страхування є різним. Це стосується перш за все предмету страхування, страхових ризиків тощо.

  Розглянемо  більш детально умови наведені  у статті 16 ЗУ « Про страхування»  та разом і процедуру оформлення  страхового договору для більш  поглибленого розуміння істотних  умов договору.

    Для укладення договору страхування страхувальник подає страховику письмову заяву за формою, встановленою страховиком, або іншим чином заявляє про свій намір укласти договір страхування. Закон не встановлює для акцепту страховика обов'язкової письмової форми.

        Факт укладення договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування. Договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором страхування. Договір страхування може бути укладений як шляхом складання одного документа (договору страхування), підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, документами, підписаними стороною, яка їх надсилає [9].

У Декреті "Про  страхування" договір страхування  визначається як письмова угода між  страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку виплатити страхову суму або відшкодувати завданий збиток у межах страхової суми страхувальнику чи іншій особі, визначеній страхувальником, або на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послуги, тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені терміни та виконувати інші умови договору.

    Страхова сума — грошова сума, в межах якої страховик, відповідно до умов страхування, зобов'язаний провести виплату при настанні страхового випадку, а також сума, що виплачується за особистим страхуванням.

    Виплати страхових сум за договорами особистого страхування здійснюються незалежно від суми, яку має отримати одержувач за державним соціальним страхуванням, соціальним забезпеченням, і суми, що має бути йому сплачена як відшкодування збитків [10].

Для укладання  договору страхування страхувальник  подає страховикові письмову заяву за формою, встановленою страховиком, або іншим чином заявляє про свій намір укласти договір страхування.

Факт укладання  договору страхування посвідчується  страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом). Страхове свідоцтво повинно містити: