Законодавство україни про соціальну підтримку дітей з обмеженими можливостями

Вступ

Розділ I. НАУКОВІ  ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ПРОБЛЕМ ЛЮДЕЙ  З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ 

1.1. Законодавчі  акти як необхідна умова соціальної  реабілітації інвалідів 

1.2. Система  соціальної освіти для дітей  з обмеженими функціональними  можливостями 

1.3. Особливості дезадаптації дітей з обмеженими функціональними можливостями

Розділ II. МЕТОДИ, ФОРМИ ТА ПРОГРАМИ РОБОТИ З ДІТЬМИ З ОБМЕЖЕНИМИ ФУНКЦІОНАЛЬНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ

2.1. Особливості  роботи соціального педагога  з дітьми з обмеженими функціональними  можливостями

2.2. Соціально-психологічна  реабілітація дітей з обмеженими  функціональними можливостями 

2.3. Соціальна  реабілітація сім'ї з дітьми  з обмеженими функціональними  можливостями 

Висновки 

Резюме 

Список використаної літератури

Вступ

?. Розділ. Теоретичний аналіз проблеми соціально-психологічного розвитку дітей з обмеженими функціональними можливостями.

1.1. Сучасний стан  та діагностика дитячої інвалідності

1.2. Законодавче забезпечення  соціального захисту дітей-інвалідів  в Україні

??. Розділ. Специфіка  соціально-педагогічної роботи з дітьми з обмеженими функціональними можливостями.

2.1. Особливості роботи  соціального педагога навчально-виховного  закладу з дітьми-інвалідами

2.2. Труднощі соціально-психологічної  реабілітації дітей-інвалідів та  їх розв`язання.

2.3. Організація соціально-педагогічної  роботи з дітьми з обмеженими  функціональними можливостями за  кордоном

Висновок.

Список використаної літератури

Додатки.

ВСТУП

Актуальність  дослідження. Одним із найважливіших чинників прогресивного розвитку суспільства є гуманне, милосердне та дбайливе ставлення до дітей і молоді, які позбавлені можливості вести повноцінне життя внаслідок вад фізичного та психічного розвитку. Діти-інваліди, перебуваючи в умовах інтернатного закладу або на вихованні в сім`ї, позбавлені можливості вести повноцінний спосіб життя, виявляються непідготовленими до нього у відкритому середовищі. Воно не відповідає їхнім потребам, має бар`єри у спілкуванні.

Інвалідність дитини обмежує її участь в активній діяльності. Така дитина відірвана від багатьох подій життя, важливих для її формування як особистості. Це позначається на її баченні самої себе, на адекватності самооцінки. Неадекватна, занижена самооцінка суттєво впливає на поведінку дитини. Її невпевненість у власних силах знижує можливість досягти успіху. Хвора дитина внаслідок викликаних нездоров`ям обмежень вважає себе неповноцінною людиною. Зокрема, це стосується спілкування з іншими людьми, особливо - однолітками.

Кількість дітей з  обмеженими функціональними можливостями постійно зростає, хоча її причини і наслідки можуть бути різними. За даними ООН, кожна четверта сім`я у світі стикається з проблемами інвалідності, загальна кількість людей з обмеженими функціональними можливостями на планеті становить 600 млн. осіб, і понад чверть з них - діти (зокрема в Україні налічується понад 160 тис. дітей-інвалідів до 16 років).

Аналіз психолого-педагогічної літератури свідчить, що проблемами дітей-інвалідів  займалося багато науковців, зокрема  Л.С. Вавіна, Т.А. Власова, М.С. Певзнер, Л.І. Плаксіна, К.С. Лебединська, Л.І. Солнцева, Т.Г. Єгорова, Т.Д. Ілляшенко та багато інших.

Мета  дослідження – аналіз нормативно – правової бази, яка регулює забезпечення прав дітей з обмеженими функціональними можливостями

Об`єкт  дослідження - діти з обмеженими функціональними можливостями.

Предмет дослідження – Законодавство України про соціальну підтримку дітей з обмеженими функціональними можливостями .

Гіпотеза  дослідження - добре спланована і узгоджена соціально-педагогічна робота з дітьми з обмеженими функціональними можливостями буде сприяти гармонійно розвинутій особистості дитини-інваліда.

Завдання  дослідження:

1. Проаналізувати  психолого-педагогічну літературу  щодо проблеми дитячої інвалідності.

2. Розглянути особливості  соціально-психологічного розвитку  дітей з обмеженими функціональними можливостями.

3. Визначити специфіку  соціально-педагогічної роботи з  дітьми з обмеженими функціональними  можливостями в умовах дошкільних  навчально-виховних закладів та  загальноосвітніх шкіл.

Розділ I Теоретичний аналіз проблеми соціально-психологічного розвитку дітей з обмеженими функціональними можливостями

1.1 Сучасний стан  та діагностика  дитячої інвалідності

Проблема дитячої  інвалідності досліджується в Україні  вже досить давно. Адже людей з  обмеженими функціональними можливостями у всьому світі дуже багато, і кількість їх постійно зростає. У світовій програмі дій стосовно інвалідів, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 1982 року, наводяться такі дані: у середньому щонайменше кожен десятий мешканець світу має фізичні, розумові або сенсорні дефекти, а близько 25% будь-якої групи населення відчувають на собі негативний вплив цього явища. Отже, кожна країна має вирішувати цілий комплекс проблем, щоб сприяти повноцінній інтеграції людей з функціональними обмеженнями у фізичне і соціальне середовище.

Нині соціальні  працівники і соціальні педагоги знайшли себе у соціальній політиці стосовно дітей з обмеженими функціональними  можливостями. Вони повернули професійну діяльність не до політичних реформ, а  до людини, зосередившись на створенні місцевих організацій, різних громад, які добре знають потреби жителів, а тому роблять усе, щоб фінансувати задоволення їхніх потреб.

До сьогодні в Україні  немає єдиного терміну стосовно осіб, котрі мають фізичні та психічні відхилення у здоров`ї. у засобах масової інформації та у спеціальній літературі вживаються паралельно різні поняття: інвалід; особа з обмеженими функціональними можливостями; людина з обмеженою дієздатністю; людина з особливими потребами; особа з вадами розвитку; людина з обмеженими можливостями; дитина-інвалід; людина з обмеженими функціональними можливостями від народження; набута інвалідність.

Інвалідність - це обмеження  в можливостях, спричинене фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та суспільними факторами і не можливість брати участь в житті сім`ї та держави на тих умовах, що й інші члени суспільства.

Інвалід - особа, яка  має порушення здоров`я зі стійкими розладами функцій організму, обумовлене захворюванням, наслідками травми чи дефектами, що призводять до обмеження життєдіяльності та зумовлюють необхідність соціального захисту. [9;58]

З метою оптимального вирішення проблем соціального  захисту і підтримки дітей  з обмеженими функціональними можливостями. Державним центром соціальних служб для молоді, Державним комітетом у справах сім`ї та молоді, а також Державним інститутом проблем сім`ї та молоді було проведено соціологічне дослідження «Соціальна адаптація дітей та молоді з функціональними обмеженнями», яке дозволило виявити соціальні проблеми дітей з обмеженими функціональними можливостями та їхніх батьків, окреслити можливі шляхи удосконалення процесу вирішення проблем даної групи. [10;16]

За допомогою даного дослідження вдалося виявити  низку питань, що постійно переслідують дітей-інвалідів та їхніх батьків. Це - фінансові та матеріальні проблеми, постійне психічне та нервове перевантаження батьків, нерозуміння соціального оточення, відчуття покину тості, самотності, ускладнення у сфері моралі й етики через ставлення суспільства до таких дітей. А також проблеми пов`язані з лікуванням, здійсненням медичної і педагогічної корекції та комплектації вад, а також отриманням технічних засобів і спеціального приладдя, задоволенням потреб у періодичному контролі стану здоров`я, кваліфікованих консультаціях, оздоровленні. Це основні проблеми, з якими щоденно стикаються інваліди і які невід`ємно пов`язані з проблемами сімей, у яких вони проживають. [2;149]

Існуючі проблеми були умовно розділені на кілька основних різновидів. Було виявлено слідуючі проблеми:

1. Проблеми недостатності  нормативно-правового забезпечення  та його реалізації.

2. Проблеми спеціалізованої  допомоги, обумовлені специфікою  захворювання осіб з фізичними  обмеженнями.

3. Проблеми постійної  допомоги психологів, соціальних  педагогів, соціальних працівників у період психологічної кризи дитини і сім`ї, яка її виховує.

4. Проблеми освіти.

5. Проблеми, пов`язані  з охороною здоров`я.

6. Проблеми, спричинені  недоліками фінансового і матеріально-технічного  забезпечення.

7. Проблеми недостатності інформаційного забезпечення.

Анкети, розроблені Державним  інститутом проблем сім`ї та молоді, при відповідній трансформації  можуть бути використані (разом чи кожна  окремо) у практичній роботі соціальних педагогів і соціальних працівників  з урахуванням специфіки регіонів та індивідуальних особливостей дітей з обмеженими функціональними можливостями. [18;339]

Висновки, яких дійшли автори дослідження після анкетування  показали, що проблеми дітей і молоді з обмеженими функціональними можливостями зосереджені у таких сферах;

ь Психологічна допомога дітям і батькам (нестача матеріально-технічного та інформаційно-методичного забезпечення інноваційних методів роботи);

ь Медичне обслуговування (недостатня кількість і якість послуг безкоштовного лікування, а також профілактики, реабілітації і ранньої діагностики, брак спеціалізованих закладів і фахівців, особливо в сільській місцевості, брак путівок на оздоровлення в санаторіях для дітей-інвалідів);

ь Матеріальне забезпечення (недостача пільг, безкоштовного  забезпечення технічними та медичними засобами лікування, реабілітації, компенсації вад і захворювань);

ь Підготовка дітей  і молоді до самостійного життя (нестача  центрів соціальної адаптації, центрів  соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з обмеженими функціональними можливостями, створення спеціальних служб знайомств та ін.);

ь Освіта і професійне навчання (нестача спеціальних груп у дитячих садках і спеціальних  класів у школах, особливо в сільській  місцевості, недостатня якість надомного  навчання і спеціальної підготовки педагогів);

ь Вільне пересування (нестача транспортних пільг, невиконання  вимог законодавства щодо пристосування  будівельних споруд і транспорту до потреб людей дітей з обмеженими функціональними можливостями) [13;16]

Однак, вирішити всі ці проблеми одночасно неможливо, проте зменшити їх тиск можна. Сутність даного підходу полягає у залученні до процесу адаптації, реабілітації та інтеграції самих клієнтів, які при відповідній підтримці державної політики, громадських організацій та наявності новітніх технологій можуть створити повноцінну життєдіяльність для даної категорії людей.

1.2 Законодавче забезпечення  соціального захисту  дітей-інвалідів  в Україні

Сучасна політика держави  щодо людей з обмеженими функціональними  можливостями - це результат її розвитку протягом останніх 200 років. Значною мірою вона відображає загальні умови життя, а також соціальну та економічну політику в різні періоди часу. Протягом багатьох років політика стосовно інвалідів розвивалася від елементарного догляду у спеціальних закладах до навчання та до реабілітації людей, які стали інвалідами у дорослому віці.

До інвалідів у  нашому суспільстві відносяться  по-різному: одні - абсолютно байдужі  до них, другі - жаліють їх, треті - активно  допомагають їм. Крім того, існує стереотипне уявлення про інтелектуальну і психічну неповноцінність людини із серйозними фізичними вадами і прирікає її на повну ізоляцію.

Основною передумовою  успішного вирішення даних проблем  є державна політика щодо інвалідів. У зв`язку з цим важливим завданням держави є забезпечення соціальної захищеності інвалідів, створення ними необхідних умов для індивідуального розвитку, реалізації інтелектуального чи творчого потенціалу. Це здійснюється завдяки участі інвалідів у відповідних державних програмах, розроблених на основі врахування виявлених потреб і регулювання надання соціальної допомоги у передбачених законодавством видах для усунення наявних перешкод. З цією метою держава визначає для дітей з обмеженими функціональними можливостями додаткові гарантії для реалізації їхніх прав і законних інтересів, проявляючи при цьому особливу турботу про дітей. Хоча на даний момент ці діти відносяться до найбільш незахищеної категорії населення.[3]

Протягом останніх років було розроблено низку документів, згідно з якими державні структури, громадські об`єднання, залучаючи до цього приватні ініціативи, покликані здійснювати заходи, спрямовані не лише на охорону здоров`я і профілактику інвалідності, але й на створення умов для реабілітації інвалідів, задоволення їх інтересів, інтеграцій у суспільство і професійну діяльність.[5;65]

В Україні протягом тривалого часу сформовано державну систему соціальної підтримки дітей-інвалідів  й дітей з вадами психічного та фізичного розвитку, яка організаційно  розподілилася між Міністерством освіти України, Міністерством охорони здоров`я України, Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством у справах сім`ї та молоді України, Державним комітетом України з фізичної культури та спорту.

Правові засади щодо задоволення особливих потреб дітей з обмеженими функціональними можливостями у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності відображені у Законах України:

v «Про освіту»;

v «Про державну  допомогу сім`ям з дітьми»;

v «Про фізичну культуру і спорт»;

v «Про основи соціальної  захищеності інвалідів в Україні»;

v «Про пенсійне  забезпечення»;

v «Про статус і  соціальний захист громадян, що  постраждали внаслідок Чорнобильської  катастрофи»;

v «Про благодійництво  та благодійні організації»;

v «Про сприяння  соціальному становленню та розвитку  молоді в Україні».

А також в Основних законодавствах України про культуру, в Основних законодавствах України  про охорону здоров`я.[7]

Основні положення  соціальної політики держави щодо дітей-інвалідів визначені у законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів України», який був прийнятий у березні 1991 року.

Даний закон відповідає міжнародним документам та передбачає медичну, соціально-трудову реабілітацію та адаптацію інвалідів, гарантує здобуття освіти на рівні, що відповідає їх здібностям і можливостям. Законом також передбачаються пільги у наданні житла (хоч на практиці це дуже рідко виконується).

Реалізація державної  політики у вирішенні проблем  інвалідів в Україні здійснюється також загальнодержавними і регіональними програмами. Особливе місце серед яких посідає цільова «Концепція ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів», схвалена постановою Кабінетом Міністрів України від 12 жовтня 2000 року №1545 за Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 5 липня 2001 року.

У межах даної проблеми виконується низка заходів, серед  яких можна виділити такі [14;160]:

1) Програмно-методичне забезпечення спеціальних (корекційних) освітніх установ. (Мається на увазі розробка змісту спеціальної освіти, соціально-трудової адаптації, психолого-педагогічної реабілітації дітей з порушенням інтелекту).

2) Підготовка і підвищення кваліфікації кадрів, котрі працюють з дітьми з обмеженими функціональними можливостями. (Створюються пакети науково-методичних навчальних матеріалів для спеціалістів і батьків для групового та індивідуального навчання дітей з порушеннями емоційно-вольової сфери у ході інтеграції в середовище здорових ровесників).

3) Створення нових  і розвиток діючих Центрів реабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями. (Модель психолого-педагогічної консультації з діагностичним підходом).

4) Створення нових  освітніх моделей для дітей-інвалідів. (Розроблені перші кроки у розробці  моделі інтегрованого виховання і навчання дітей з відхиленнями у розвитку).

На допомогу соціальних реабілітацій дітей з обмеженими функціональними можливостями використовуються такі базові документи світового  співтовариства:

· Всесвітня декларація прав людини (1948 рік);

· Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 рік);

· Декларація соціального  прогресу і розвитку (1969 р.);

· Декларація про права  розумово відсталих осіб (1971 р.);

· Конвенція про  права дитини (1989 р.);

· Всесвітня декларація про особливості впливу, захисту і розвитку дітей (1990 р.);

· Конвенція і Рекомендації про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів (1983 р.) та ін.

Головним серед  цих документів є Декларація про  права інвалідів, прийнята Генеральною  асамблеєю ООН у грудні 1971 року, в якій говориться, що:

- Держави-учасниці  визначають, що неповноцінна в  розумовому чи фізичному плані  дитина має вести повноцінне  і достойне життя в умовах, які забезпечують її гідність, сприяють її впевненості в  собі і полегшують її активну  участь у житті суспільства;

- Держави-учасниці  визначають право неповноцінної  дитини на особливу турботу,  заохочують і забезпечують надання,  за умови наявності ресурсів, дитині, яка має на це право,  і відповідальному за турботу  про неї, допомогу, про яку подано прохання і яка відповідає стану дитини та становищу її батьків чи інших осіб, що забезпечують турботу про дитину;

- Держави-учасниці  мають право на обмін інформацією,  включаючи й інформації про  методи реабілітації, що дозволяють  всім державам, і Україні в тому числі, поліпшити свої можливості і знання, а також розширити свій досвід у цій галузі.

Головним міжнародним  документом, що забезпечує концептуальний підхід до роботи з людьми, що мають  психофізичні вади є прийняті Генеральною  Асамблеєю ООН у грудні 1993 року «Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів». В цьому документі особлива увага приділяється таким групам населення, як діти, жінки, люди похилого віку, бідні прошарки населення, особи з кількома видами інвалідності, біженці-інваліди.

Розділ ?? Специфіка соціально-педагогічної роботи з дітьми з  обмеженими функціональними  можливостями

2.1 Особливості роботи  соціального педагога  навчально-виховного  закладу з дітьми-інвалідами

Особливість роботи соціального  педагога з дітьми з обмеженими функціональними можливостями полягає у створенні таких соціально-педагогічних умов, які сприятимуть внутрішньому розвитку такої дитини, досягненні нею своїх цілей, реалізації різних типів поведінки, гнучкої адаптації. Треба створити атмосферу безпеки, в якій відсутнє зовнішнє оцінювання. Але соціальний педагог не може вирішувати за дитину з обмеженими функціональними можливостями її проблеми, він повинен допомогти особистості визначити особисту позицію, сформовану незалежно від зовнішнього впливу, навчити спиратися на себе, тобто допомогти самоактуалізуватись у подоланні перешкод. Дитина з обмеженими функціональними можливостями, що адекватно оцінює своє становище і усвідомлює свою самоактуалізацію, досягає душевного і психічного здоров`я, стає соціально повноцінною особистістю.

У практиці соціальної роботи соціально-педагогічна і  психологічна допомога ще й досі ототожнюється  із соціальним захистом. Частково це пояснюється  відсутністю загальноприйнятих  теорій співвідношення соціальної допомоги і соціального захисту. Водночас виокремити деякий стійкий інваріант розуміння цих понять, а саме: «соціальна допомога» - поняття значно ширше, ніж «соціальний захист». Термін «соціальна допомога» є цілком правомірним та автономним, коли йдеться про індивідуальну допомогу окремій дитині, групі дітей чи їх родичам. Кінцевою метою такої індивідуальної допомоги є формування позитивної «Я-концепції», соціального самоствердження, повноцінна участь у житті суспільства.[8;2]

Коли мова йде про  соціальний захист, мається на увазі створення певної законодавчої бази, яка б захищала права тієї чи іншої соціальної групи, зокрема, забезпечення прав на лікування, навчання, працевлаштування, надання пенсій, пільг тощо. У цьому випадку соціальний працівник виступає в ролі «перекладача» мови законів. Однак при такому розумінні понять залишається широке поле для їх взаємопроникнення. Так, відстоюючи права окремої людини, ми тим самим допомагаємо їй адаптуватися в складних умовах життя.

Особистість дитини з  обмеженими функціональними можливостями розвивається у відповідності із загальними закономірностями розвитку дитини, а дефект, стан чи хвороба визначають вторинні симптоми, що виникають опосередковано протягом аномального соціального розвитку. Хвороба, яка спричинює, насамперед, порушення у біологічній сфері людини, створює перешкоду для соціально-психічного розвитку. Це стосується інвалідів із дитинства з порушенням зору, слуху, опорно-рухового апарату, комплексу порушень психофізичного розвитку. У разі відсутності своєчасної допомоги відбуваються відхилення від стадії вікового розвитку, тобто особливості дизонтогенезу спричинено патологічним процесом у біологічному розвитку та його наслідками. Ці фактори повинен враховувати соціальний педагог, який працює в умовах навчально-виховного закладу.

Кожна дитина має право  навчатися і здобути освіту. Звичайно, соціальний педагог намагається  приділити кожному увагу. Дивлячись  на те, до якої категорії відноситься  дитина: важковиховувана, сирота чи інвалід, соціальний педагог будує певну  стратегію роботи з такою дитиною. Дитина-інвалід, що навчається у школі, це учень, який повинен бути завжди під пильним, але не помітним для самої дитини, наглядом. Провідним компонентом соціально-педагогічної роботи з даною категорією дітей та молоді у ЗОШ є формування індивідуальності, її соціалізація з урахуванням потенційних можливостей і потреб кожної дитини. Побудова взаємозв`язку молодого інваліда з мікро- і макросередовищем, розвиток його збережених психофізичних можливостей здійснюється шляхом розширення сфери спілкування, організацією дозвілля, творчої та ігрової діяльності. Завдання соціального педагога полягає в тому, щоб створити такі соціально-педагогічні умови, які сприятимуть внутрішньому розвитку індивіда, досягнення ним своїх цілей, реалізації типів поведінки, гнучкої адаптації. Треба створити атмосферу безпечності, ситуації, у якій відсутнє зовнішнє оцінювання. Тільки за таких умов людина може виявити себе нестандартно, по-новому, тобто творчо. Завдяки творчій адаптивній поведінці вона діє продумано, прагне до самостійності, гармонійності, а коли спрямовує свої зусилля на досягнення власних цілей, то діє продумано. Разом із тим самоактуалізація не може бути реалізована без емпатійного розуміння і прийняття іншої людини, тобто взаємодії з нею. Соціально-педагогічна реабілітація молодих інвалідів допомагає їм досягти і підтримати оптимальний рівень своєї самостійності та життєдіяльності.

Навчаючись у звичайній  школі, діти з обмеженими функціональними  можливостями більш гостріше, ніж  їх ровесники, переживають вікові кризи. Так, спочатку, при вступі дитини до школи, завданням соціального педагога є робота з дитиною щодо подолання почуття страху перед новим соціальним оточенням, підготовка дитини до нової соціальної ролі «учень». Робота з даною категорією клієнтів важлива на кожному віковому періоді.[19;287]

2.2 Труднощі соціально-психологічної  реабілітації дітей-інвалідів  та їх розв`язання

У процесі соціальної реабілітації вирішуються три групи  завдань: адаптація, автоматизація  й активізація особистості. Рішення цих завдань, по суті суперечливих і в теж час діалектично єдиних, істотно залежить від багатьох зовнішніх і внутрішніх факторів.

Соціальна адаптація  припускає активне пристосування  індивіда до умов соціального середовища, а соціальна автоматизація - реалізацію сукупності установок на себе; стійкість у поведінці й відносинах, що відповідає уявленню особистості про себе, її самооцінці. Рішення завдань соціальної адаптації й соціальної автоматизації регулюється суперечливими мотивами "Бути з усіма" і "Залишатися самим собою". У той же час людина з високим рівнем соціалізації повинна бути активною, тобто в неї повинна бути сформована реалізована готовність до соціальних дій.

Процес соціальної реабілітації, навіть при сприятливому збігу обставин, розгортається нерівномірно й може бути сповнений рядом труднощів, кутів, що вимагають спільних зусиль дорослого й дитини. Якщо зрівняти процес соціалізації з дорогою, по якій повинна пройти дитина з світу дитинства в світ дорослих, то вона не скрізь викладена рівними плитами й не завжди супроводжується чіткими дорожніми показниками, на ній є ділянки з ярами й сипучими пісками, хибкими містками й розвилками.

Під труднощами соціалізації розуміється комплекс труднощів  дитини при оволодінні тією або іншою  соціальною роллю. Найчастіше причинами виникнення цих труднощів є невідповідність вимог до дитини в процесі її взаємин із соціумом і готовності дитини до цих відносин.

Труднощі оволодіння соціальною роллю виникають найчастіше тоді, коли дитина не інформована про  цю роль, або інформація носить помилковий характер, або в дитини немає можливостей спробувати себе в даній ролі (відсутність умов для соціальних проб).

Труднощі реабілітації можуть бути пов'язані й з тим, що усередині соціуму спостерігається "розмитість" образів рольової поведінки (наприклад, стираються границі між знаннями про впевненість і агресивною поведінкою, між чоловічим і жіночим способом життя).

У зв'язку із цим у  дитини періодично з необхідністю встає  завдання самовизначення, як із приводу  змісту самої соціальної ролі, так із приводу способів її втілення.

Умови організації  життєдіяльності дітей в інтернатах створюють зовнішні труднощі для  успішної соціальної реабілітації, однак, у даної групи дітей існують  внутрішні труднощі, які пов'язані  з особливостями їхнього психічного розвитку.