Залежність самооцінки від успішності молодшого школяра

 

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ  I .ПСИХОЛОГІЯ  МОЛОДШОГО  ШКОЛЯРА …………………5

1.1.Загальна характеристика розвитку молодшого школяра……………….5

1.2.Розвиток пізнавальних психічних процесів молодших школярів….……………………………………………………………………….7

1.3.Розвиток самосвідомості  молодшого школяра………………………....10

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ I………………………………………………....14

РОЗДІЛ II.УСПІШНІСТЬ І САМООЦІНКА В НАВЧАННІ МОЛОДШОГО ШКОЛЯРА……………………………………………………………………….15

2.1.Проблема успішності  навчання…………………………………………15

2.2.Проблема самооцінки  у молодшому шкільному віці  ………………….19

2.2.1.Самооцінка молодшого  школяра……………………………………....18

2.2.2.Взаємозв’язок оцінки  вчителя і самооцінки школяра………………..22

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ II………………………………………………...27

РОЗДІЛ III.ЕСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ  ДОСЛІДЖЕННЯ  ВЗАМОЗВ’ЯЗКУ САМООЦІНКИ ТА УСПІШНОСТІ  МОЛОДШОГО   ШКОЛЯРА………....28

3.1.Визначення рівня самооцінки  учнів третього класу…………………...29

3.2.Вивчення рівня успішності  третьокласників Ямненської  ЗОШ I- III                

№1……………………………………………………………………………...30

3.3.Результати отриманих  данних……………………………………………31

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ  III……………………………………………….32

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………...33

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………….35

ДОДАТКИ…………………………………………………………………….37

ДОДАТОК А………………………………………………………………….37

ДОДАТОК Б…………………………………………………………………..40

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

    Актуальність теми дослідження пов’язана із тим, що, незважаючи на значну кількість досліджень оцінної діяльності роботи учнів, питання про роль оцінювання і самооцінки навчальної діяльності учня висвітлено недостатньо, особливо із психологічних позицій, хоча є однією з найгостріших проблем, які стоять перед сучасною школою і мають бути вирішені для забезпечення досягнення учнем успіхів у навчанні. Часто виникають проблеми психологічного характеру. Насамперед, це психологічні труднощі, з якими учень стикається в процесі навчання. З одного боку, труднощі навчальної роботи учня залежать від особливостей навчального матеріалу, з іншого – від можливостей, індивідуальних і вікових особливостей дитини.

Об'єкт дослідження - психологічно-пізнавальна сфера особистості.

Предмет дослідження - рівень самооцінки та успішності молодшого школяра.

Гіпотеза дослідження - успішність дітей третього класу залежить від рівня їхньої самооцінки.

Метою дослідження є визначення рівня самооцінки учнів третього класу ; вивчення рівня успішності у навчанні; дослідження зв’язку показників рівня самооцінки та рівня успішності учнів.

Мета роботи передбачає виконання наступних завдань :

1. Аналіз літератури за темою робити .

2. Експерементальне дослідження зв’язку між рівнем самооцінки та рівнем успішності учнів третього року навчання.

3. Якісний аналіз результатів експериментального дослідження.

4. Формування висновків.

В дослідженні використовуються наступні методи: теоретичні (аналіз джерел за темою дослідження ); експериментальне дослідження самооцінки за методикою «Дембо-Рубінштейн» в модифікації А. М. Прихожан; метод бесіди;кількісний та якісний аналіз експериментальних даних .

Апробація роботи. Результати дослідження доповідалися на студентській науковій конференції, яка проводилася 22 березня 2012 року.

Практична значимість. Результати дослідження можуть бути застосовані у розробці навчальних планів для учнів третіх класів.

Організація дослідження. Робота проводилась протягом  2011-2012 років на базі Ямненської ЗОШ I-III ст. №1.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І

ПСИХОЛОГІЯ МОЛОДШОГО  ШКОЛЯРА.

 

 1.1.Загальна характеристика розвитку молодшого школяра.

Психічний і особистісний розвиток дитини у молодшому шкільному  віці зумовлюється особливістю соціальної ситуації розвитку-навчання у початковій школі. На цьому віковому етапі провідною діяльністю стає навчання, основою якого є пізнавальний інтерес і нова соціальна позиція. Молодший шкільний вік, як відомо, охоплює період життя дитини від 6-7 до 10-11 років. Основою для його визначення є час навчання у дітей у початкових класах .

Нижня межа цього вікового періоду (6-7 років) пов’язана з переходом до навчання як систематичної та цілеспрямованої діяльності. У перші його місяці ознаки дошкільного дитинства поєднуються з ознаками школяра. Часом це поєднання є досить суперечливим,що проявляється у невідповідності можливостей дитини вимогам життя, особливо вимогам школи і батьків.

Анатомо-фізіологічні особливості молодшого школяра. Протягом молодшого шкільного віку продовжується ріст і розвиток організму дитини,змінюються пропорції тіла, зокрема співвідношення голови і довжини тіла. Однак темп росту дітей обох статей уповільнюється, а збільшення ваги прискорюється. За цими показниками хлопчики випереджають дівчаток. Однак за збільшенням грудної клітки дівчатка у 9 років наздоганяють хлопчиків, а в 10-випереджають.

Зростає роль другої сигнальної системи(мови)в аналізі і синтезі  вражень від зовнішнього світу, утворенні тимчасових нервових зв’язків,виробленні нових дій та операцій, формуванні динамічних стереотипів. У дітей добре розвинені всі органи чуття, деякі з них мають певні особливості. Так,очі завдяки пластичності кришталика можуть швидко змінювати свою форму залежно від пози під час читання та письма. Якщо не враховувати цієї особливості органів зору молодших школярів і не стежити за їхньою поставою,це може спричинити підвищення очного тиску,нечіткість зображень на сітківці,короткозорість.

Фізичний розвиток молодшого  школяра зумовлений дозріванням  організму,що відкриває нові можливості для його діяльності, розгортання та поглиблення зв’язків із соціальним оточенням. Водночас дозрівання стимулюється і впливами зовнішнього середовища,про що свідчить загальне прискорення (акселерації) фізичного розвитку дітей.

У молодшому шкільному  віці відбувається зміна провідної  психічної саморегуляції від  мимовільної до свідомо-вольової. Шкільне життя вимагає систематичного та обов’язкового виконання дитиною багатьох правил. Вона повинна вчасно приходити в школу, дотримуватись правил шкільного життя,виконувати завдання на уроці та вдома,долати труднощі в навчальній роботі тощо. Дотримання цих правил вимагає вміння регулювати свою поведінку, підпорядковувати довільну діяльність свідомо поставленим цілям.

Зміна соціальної ролі дитини, поява нових обов’язків позначається на стосунках учнів з однолітками. Спочатку вона захоплена тільки навчанням, мало вступає в контакт з однолітками, хоча нещодавно у дитячому садочку постійно спілкувалася з ними.

Стосунки молодших школярів з однолітками регламентовані переважно  нормами “ дорослої ” моралі, тобто успішністю у навчанні,виконанням вимог дорослих. Характерною ознакою взаємин молодших школярів є те, що їхня дружба заснована, як правило, на спільності зовнішніх життєвих обставин і випадкових інтересів (сидять за однією партою,живуть в одному будинку, а одному мікрорайоні тощо)  .

Життя в школі пов’язане  з особистістю вчителя. Його позиція  стосовно дитини відрізняється від  позиції батьків чи вихователя з  дитячого садка,який певною мірою перебирав  на себе функцію батьків. Стосунки школяра  з вчителем  складають тільки в процесі навчальної діяльності,є жостко регламентованими організацією шкільного життя, а відповідно більш діловими і стриманішими. У зв’язку з цим дуже важливим для педагога є знання особливостей дошкільника,щоб уже в перші дні навчання допомогти йому повноцінно включитися в нове життя.

Отже, вступ дитини до школи,перехід від сімейного виховання до системи шкільного навчання і виховання є важливим і складним процесом, який супроводжується суттєвими змінами в її житті й розвитку.

Педагогові важливо зберегти та зміцнити інтерес дітей до навчання. Він повинен знати, які мотиви є найзначущішими  для молодшого школяра, організовувати з урахуванням цього знання. Воно не може здійснюватися у формі тиску на дитину чи “витіснення” із її свідомості дитячих понять поняттями дорослих. Навчальна діяльність передбачає перебудову під дією педагогічного впливу ставлення дитини до навколишньої діяльності.

У молодшому шкільному  віці усі ці новоутворення ще недостатньо  сформовані,однак завдяки їм психіка  дитини досягає необхідного для  навчання в середній школі рівня  розвитку.

1.2.Розвиток пізнавальних інтересів молодших школярів.

На сучасному етапі  реформування освіти одне з головних завдань -створення необхідних умов для повноцінного розвитку і самореалізації кожного громадянина України, як зазначалося на другому з'їзді працівників  освіти. Це можливо здійснити, розробивши нові педагогічні технології, які  б передбачали особливості психічного розвитку підростаючої особистості  з урахуванням її індивідуальних відмінностей. У цьому ключі розгляду проблеми інноваційних підходів і оцінок потребують не лише загальні засади навчального  процесу, а і його структурні компоненти, зокрема, процес учіння та форми і методи організації навчальної діяльності дитини. Відтак, запорукою ефективності навчальної діяльності й процесу учіння молодших школярів є результативність пізнавальної діяльності, від якої залежить цілеспрямованість розумової активності, розвиток інтелектуальної рефлексії та природжених задатків учнів тощо.

Л.В. Артемова справедливо  зазначає: "Щоб навчання було легким і бажаним, важливо пропонувати  такий зміст знань, який дитина на даному етапі розвитку своєї психіки  може сприйняти найбільш оптимально - зацікавлено, з найменшими труднощами" [1, с.7] . Тобто важливим є вплив пізнавального інтересу на результативність навчання в початкових класах.

У психологічній і педагогічній літературі висвітлені результати спеціальних  досліджень, в яких розкривається  роль інтересу в навчально-виховному  процесі (Н.М. Бібік, О.І. Киричук, Г.С.Костюк, Л.М. Проколієнко, О.Я. Савченко, Н.Ф.Скрипниченко, О.В.Скрипниченко та ін.) [3,6,7,17,18] . Всі автори надають винятково важливого значення інтересу до пізнання в процесі шкільного навчання. Аналіз цих досліджень свідчить про необхідність перегляду, уточнення та розширення наукових уявлень про визначальні фактори навчальної успішності учнів початкових класів. Виховання активного ставлення до знань, науки взагалі й до навчальної діяльності зокрема неможливе без розвитку допитливості, потягу до знань, інтересу до пізнання.

Суворі, категоричні вимоги, покарання, адміністративні заходи безсилі, якщо в дитини немає потреби  навчатися, якщо пізнавальні діяльність для неї позбавлена життєвого  змісту.

Оскільки інтерес зумовлює загальну тенденцію звертати увагу  на певні об'єкти і явища навколишнього  світу з метою їх пізнання або  на виконання певного виду діяльності, то він впливає на всі без винятку  психічні процеси, спрямовуючи їх у  потрібне русло. Йдеться, насамперед, про  увагу до об'єкта інтересу, яка з  фізіологічного погляду пояснюється  виникненням у корі великих півкуль  головного мозку осередку оптимального збудження. Відомо, що в стані зацікавленості дитина все засвоює швидко й ґрунтовно. Розумова діяльність під впливом  інтересу стає дедалі зосередженішою, з'являються роздуми, що спонукають певні дії [ 6, с 1] .

Якісна перебудова інтересів  найінтенсивніше відбувається в  періоди переходу дитини з одного етапу онтогенезу на інший. Зміна  інтересів, їх якостей не нівелює певної стійкості найбільш значущих у кожному віковому періоді ознак, які продовжують розвиватися, інтегруватись в інші на вищому рівні. При цьому, за дослідженнями Н. М. Бібік, відбувається не тільки розширення і поглиблення інтересів, а й їх диференціація, яка виражається в появі комплексу домінуючих ознак. Встановлено, що інтерес обумовлює навчальну діяльність в цілому, сприяє самовдосконаленню учнів [6] .

На нашу думку, в процесі підвищення ефективності навчальної діяльності молодших школярів, важливим є виявлення в них динаміки внутрішньофункціональної структури пізнавальної сфери та зміни в ній співвідношень домінуючих факторів, які зумовлюють успішність з навчальних предметів. Детального вивчення потребує пізнавальний аспект структури навчальної діяльності молодших школярів, якість становлення якого в цьому віці є основою їхнього подальшого розумового розвитку. Це можна наочно подати у вигляді схеми.

Модель становлення навчальної успішності

Для вивчення формування внутрішньо функціональної структури психологічних  чинників навчальної успішності молодших школярів був здійснений аналіз пізнавальної сфери молодших школярів. Як результат, ми отримали дані, що свідчать про наявність  процесу переструктурування психологічних  чинників учнів від першого до третього класу, чим пояснюється деяке зниження інформативної ваги функцій і явищ у структурі цієї сфери дитини.

Отже, можна зробити такі висновки:

• Розвиток психологічних чинників навчальної успішності, внутрішні функціональні зміни в структурі пізнавальної сфери учня, динаміка інформаційної ваги психічних функцій навчальної успішності молодших школярів залежать від ефективності розвитку їх пізнавальних інтересів.

•  Стійкий пізнавальний інтерес - ознака готовності дитини до навчання в школі. Він є основою всієї навчально-виховної роботи з дітьми в період їх підготовки до школи. Знання сприяють виникненню, розширенню і поглибленню зацікавленості до дійсності. Важливо збуджувати пізнавальну активність учня, що виявляється в запитаннях, діях.

• Маючи сформовані пізнавальні інтереси, дитина успішно навчатиметься, в неї з'явиться зацікавленість до навчальної діяльності.

•   У школі дитина поглиблює і розширює свої пізнавальні  інтереси. У неї виникає бажання  змістового і досконалого вивчення певних навчальних дисциплін, коли матеріал виходить за межі навчального. Такий  інтерес має стійкий характер.

• Пізнавальна активність учня початкових класів виявляється в навчальній діяльності. Молодший школяр застосовує набуті в дошкільному дитинстві  знання й активно діє, робить відповідні висновки, здатний виконувати складні  розумові операції.

• Практичне використання встановлених закономірностей звузить  коло пошуків психологічних причин невстигання школярів з навчальних предметів у початкових класах.

1.3.Розвиток самосвідомості молодшого школяра.

Зі вступом дитини до школи її самосвідомість набуває нового рівня, проявляється як внутрішня позиція. Учень починає самовизначатися як суб'єкт навчальної діяльності, у нього формується Я-образ - результат усвідомлення глибинної суті людини, що дає змогу відрізнити себе від інших людей (такої, яка успішно або не успішно навчається, яку хвалять чи карають, з якою хочуть або не хочуть товаришувати) . У молодшому шкільному віці значно розширюється сфера соціальних контактів дитини, що неминуче впливає на її первинну Я концепцію - сукупність настанов щодо себе.

Школа сприяє самостійності учня, його емансипації від впливу батьків, надає йому широкі можливості для  вивчення навколишнього (фізичного  і соціального) світу. Дії школяра, порівняно з діями дошкільника, набувають набагато важливішого для нього значення, оскільки він уже змушений сам відповідати за себе. У молодшому шкільному віці вже оцінюють інтелектуальні, соціальні й фізичні можливості дитини. Унаслідок цього школа стає джерелом вражень, на основі яких починається розвиток самооцінки дитини. Тут її досягнення та невдачі набувають офіційного характеру, постійно фіксуються і стають публічними. Це ставить перед необхідністю прийняти дух оцінного підходу, який з тієї пори пронизуватиме все життя.

На думку Л. Виготського, саме в  молодшому шкільному віці починає  складатися самооцінка дитини, яка  опосередковує її ставлення до себе, інтегрує досвід її діяльності та спілкування  з іншими людьми. Це є найважливішою  властивістю особистості, що забезпечує контроль за власною діяльністю з  точки зору нормативних критеріїв, організацію своєї поведінки  відповідно до соціальних норм. Самооцінка відображає не тільки знання учня про результати навчальних досягнень, його уявлення про власні можливості у навчальній діяльності, а й ставлення до себе як до виконавця вимог учителя, батьків, як до носія нових особистісних якостей (старанність, наполегливість, акуратність, кмітливість та ін.) . Учні молодших класів передусім усвідомлюють і оцінюють у собі якості, які характеризують їх як школярів. Самооцінка дітей особливо залежить від оцінки їхньої діяльності й поведінки дорослими (батьками, вчителями). Школяр ніби дивиться на себе очима дорослого, визнає його авторитет, незаперечно приймає його оцінки. Тому часто, характеризуючи себе як особистість, учень початкової школи повторює лише те, що чув про себе від дорослих.

У роботі з молодшими школярами важливо враховувати їх оптимізм, здатність бачити в собі передусім добре, високу самооцінку. Щоб їх прагнення зберегти позитивний Я-образ, право на високу самооцінку не перетворилося на гальмо розвитку особистості, не стало джерелом необґрунтованих домагань, слід дбати про гармонію між тим, до чого вони прагнуть, на що претендують (оцінка, ставлення тощо), та їх реальними діями, тобто змістом і способом вияву активності в житті. За значного розходження між прагненнями молодшого школяра бути схожим на образ-взірець і його поведінкою, яка має егоїстичне спрямування, але недостатньо засуджується оточенням, у нього поступово формується ілюзорна, далека від об'єктивного уявлення про себе, значно завищена самооцінка. Вона провокує хибні способи його самоствердження серед однолітків, чинить опір педагогічним впливам, дезорієнтує його. Саме тому велике значення слід надавати формуванню правильної самооцінки дитини при підготовці її до школи, у процесі адаптації до систематичного навчання.

Успішність навчання школярів та їхні уявлення про себе взаємопов'язані. Успіхи в навчанні сприяють розвитку самооцінки молодшого школяра, а  самооцінка впливає на рівень успішності через механізми очікувань, домагань, мотивації та впевненості у своїх силах. Низька самооцінка підриває впевненість у своїх силах і формує низький рівень домагань і очікувань, а низька успішність знижує самооцінку. Становище таких учнів серед ровесників, як правило, буває проблематичним для них. Завдання вчителя полягає в залученні дітей із заниженою самооцінкою до різноманітних видів діяльності, що допоможе їм набути впевненості у власних силах.

Включення учнів у різні види діяльності (навчальну, суспільно корисну, виконання рольових функцій у класі тощо) має відбуватися на основі поступового ускладнення завдань і забезпечення їх доступності. Непосильні завдання та пов'язаний з ними неуспіх можуть завдати самооцінці дитини значної шкоди.

Для самооцінки молодших школярів властива також несамокритичність. Вони швидше помічають помилки та недоліки однолітків, ніж власні. Важливою складовою самосвідомості є рівень домагань. У молодшому шкільному віці він залежить від успіху дитини в навчальній діяльності, а також від становища в системі стосунків з однолітками. Для школярів, які добре вчаться, мають авторитет серед однолітків, характерний високий і водночас реалістичний, не завищений рівень домагань. Непоодинокими є випадки значних індивідуальних відхилень у самооцінці та рівні домагань молодших школярів, трапляється й істотна відмінність між самооцінкою учнів різних класів.

Правильна самооцінка стимулює навчальну  активність молодших школярів, їхнє прагнення  поліпшувати досягнуті результати, бути на рівні вимог учителя. Внаслідок створення сприятливої моральної атмосфери у школі, чуйного і водночас вимогливого ставлення до дитини вчителів і батьків, позитивного досвіду школяра у навчальній діяльності у структурі його Я-образу закріплюються суспільно значущі властивості, зростає роль мотивації, спрямованої на підвищення рівня поваги до себе як суб'єкта навчання, встановлюється узгодженість між його домаганнями та можливостями. Завдяки цьому він сам починає змінювати зовнішні обставини свого розвитку. За позитивного спрямування дитячої активності це є тією психологічною основою становлення особистості, яка сприяє формуванню потреби у постійному самовдосконаленні.

 

 

 

 

 

 

Висновки до розділу  I

Молодшими школярами вважають дітей  віком від 6/7 до 10/11 років, які навчаються у 1-4 класах сучасної школи. Цей віковий період завершує етап дитинства. Опановуючи новий для себе вид діяльності - навчання, молодші школярі ще багато часу й енергії віддають грі. У цих видах діяльності розгортаються їх стосунки з ровесниками і дорослими, особистісне психічне життя і психічний розвиток, формуються психічні новоутворення, завдяки чому діти виходять на новий рівень пізнання світу і самопізнання, відкривають нові власні можливості і перспективи.

Головною особистісною характеристикою  молодшого школяра є прийняття  і усвідомлення своєї внутрішньої  позиції, що дає підстави вважати цей вік зрілим дитинством.

У молодшому шкільному віці немає  дітей зі стійкою заниженою самооцінкою. При роботі з дітьми з нестійкою заниженою самооцінкою, які часто демонструють невпевненість у своїх силах, нерішучість, потрібно використовувати прийом гарантованого успіху. Емоційно-вольова сфера. Молодші школярі ще не вміють розуміти ні власні емоції та почуття ні емоції та почуття інших людей хоча у порівнянні з дошкільниками, спостерігається певний прогрес у розвитку такої здатності. Молодші школярі відкриті і безпосередні у виявленні своїх емоцій та почуттів. Проте у порівнянні з дошкільниками, вміють краще отримувати і контролювати свої емоційні прояви. Діти схильні до імпульсивної поведінки, що породжено віковою слабкістю волі, проте під впливом учіння, трудової діяльності у дитини розвиваються певні вольові якості. Формування характеру. У молодших школярів характер знаходиться у стадії формування, тому досить легко прийняти за риси характеру тимчасові психічні стани дитини. Вікові особливості характеру: довірливість; безпосередність; відкритість; імпульсивність; схильність до наслідування. У зв'язу з розвитком схильності дітей до наслідування, особливо важливим є приклад вчителя.

 

РОЗДІЛ II

УСПІШНІСТЬ І САМООЦІНКА В НАВЧАННІ МОЛОДШОГО ШКОЛЯРА.

 

2.1.Проблема успішності  навчання молодшого школяра.

Практикою школи вже давно  доведено, що кожен школяр, що не має яких-небудь органічних дефектів може засвоїти знання в обсязі шкільної програми, однак не у всіх випадках вдається досягти необхідного рівня засвоєння і окремі учні з працею засвоюють навчальний матеріал.  
Проблема успішності дуже складна, її дослідження передбачає безліч різних підходів, але всі вони групуються навколо двох основних аспектів розгляду проблеми:  
    1)як виклдач вчить;

2) як школяр вчиться  і як при цьому здійснюється  його розвиток.  
Фахівці різних галузей педагогічної науки приділяли переважну увагу однієї або іншої сторони даної проблеми. Так, дидакти основним об'єктом вивчення роблять педагогічні умови, особливості навчально-виховного процесу, які сприяють подоланню неуспішності. Психологи ж спрямовують увагу на вивчення особливостей особистості невстигаючих учнів, які виявляються в процесі навчання, на виявлення своєрідності самого процесу їх навчальної діяльності. На питання - які типові поєднання особливостей школярів, що визначають характер неуспішності -відповідають психологічні дослідження.

Дидактична основа для таких досліджень міститься у роботі А. М. Гельмонта [16]. У цій роботі дано диференційований аналіз неуспішності школярів і її причин. Один із критеріїв, який покладений А. М. Гельмонтом в основу диференціації неуспішності носить психологічний характер - це ступінь легкості (або труднощі) перебореннями негативного явища.

А. М. Гельмонт вказує як тісно  переплітаються причини, що залежать від  вчителя і учня, наскільки ефективний той педагогічний підхід, який спирається на знання індивідуальних особливостей учнів і як відсутність даного підходу призводить до формування в ході навчання нових негативних якостей ще більше ускладнюють процес навчання. Тривала неуспішність викликає у школяра моральну і психічну травму, породжує зневіру в свої сили.  
Роботи Н.А. Менчинской і З.І. Калмикової [7] показали, що учні не знають раціональних прийомів запам'ятовування навчального матеріалу і не вміють мислити.

Поняття «здатність до навчання» використовував Б. Г. Ананьєв [1], трактуючи цей термін як сприйнятливість дитини до навчання.  
Різниця у навченості проявляється у школярів досить широко при засвоєнні різних предметів і в різних видах діяльності, а також характеризується відносною стійкістю.

Г. П. Антонова у своїх дослідженнях прийшла до висновку, що відносна стійкість «стилю» розумової роботи, що виявляється у школярів в процесі вирішення різних навчальних завдань, свідчить про те, що у них сформувалися в більшій або в меншій мірі якість або властивість розуму. Але це не означає, що діти, які виявляють знижену здатність до навчання, приречені на постійні невдачі у навчанні. Це свідчить про те, що у них сформувалися деякі негативні якості розуму, які і виявляються, коли пред'являються вимоги до самостійної розумової діяльності. Необхідна тому тривала спеціальна робота, спрямована не тільки на збагачення дітей знаннями, вміннями і навичками, а й, перш за все, на зміну якостей їх розумової діяльності, на зміну сформованого у них підходу до процесу засвоєння знань та застосування їх вирішення нових завдань. Таким чином, здатність до навчання, тобто здатність до навчання, є індивідуальним, відносно стійким властивістю особистості. Висока здатність до навчання сприяє більш інтенсивному розумовому розвитку. Однак, з високим розумовим розвитком може поєднуватися відносно більш низька здатність до навчання, яка компенсується великою працездатністю. Дані висновки відзначаються в роботах А. А. Бударного [4] і Н. С. Лейтеса[11] .  
    Зберігає своє значення введене Л. С. Виготським  поняття «зони найближчого розвитку", яке означає розумові можливості учнів, що реалізуються в умовах співробітництва з дорослими, за їх допомогою.  
Багато психологів, аналізуючи процес навчання, відзначають, що він є недостатньо керованим процесом. Одним з можливих шляхів зробити навчання керованим процесом - спеціальна організація процесу засвоєння як процесу заданого. Найбільш розробленою в цьому напрямку є система навчання, заснована на теорії поетапного формування розумових дій П. Я. Гальперіна. Відповідно до цієї теорії відбуваються процеси інтеріоризації дій -поступового перетворення зовнішніх дій у внутрішні,розумові.

Наступний етап у вивченні навчальної діяльності полягає в пильній  увазі дослідників до новоутворень, кожне з яких є новий тип  ставлення дитини до різних сторін навколишньої дійсності. Це наступні типи новоутворень:  
1) новий тип ставлення дитини до досліджуваного предмета, який проявляється в умінні виокремлювати в ньому параметри;  
2) новий тип ставлення дитини до власної діяльності - довільність (саморегуляція),  
3) новий тип ставлення до своєї діяльності як спільної.  
Виконання відносно простих і елементарних форм самоконтролю, супроводжуючих предметні перетворення, є важливою умовою формування самостійної навчальної діяльності з управління своєю поведінкою.  
     Н. А. Менчинська [13] вважає, що засвоєння знань передбачає не лише участь розумових процесів. Засвоєння безпосередньо пов'язано також з особливостями особистості - її почуттями, волею і т.д.  
     З віком розширюються пізнавальні можливості учнів. Тому говорять про наявність прямого зв'язку між віковими етапами та етапами засвоєння, при цьому необхідно мати на увазі наступне: рівень засвоєння знань залежить не тільки від вікового рівня розвинена, але і від ступеня складності засвоюваного навчального матеріалу. Виділяють в пізнавальної діяльності в якості ведучих процесів аналіз і синтез. Таким чином, основні закономірності, які допомагають розкрити сутність переходу від нижчих етапів засвоєння знань до вищих, - закономірності аналізу і синтезу.  
     Роботи, проведені Н. Ф. Добриніним [5], показують, що загальне значення одержуваних у школі знань поступово переходить в особисту значимість їх для учнів, пов'язану з потребами, інтересами і переконаннями особистості. У результаті цього знання набувають все більш дієвий характер. Тільки правильно організоване навчання, позбавлене формалізму, призводить учнів до більш повного розуміння значимості одержуваних знань і тим самим готує їх до участі в житті.

  Лейтес вважає, що не може бути просто поставлений знак рівності між обучаемостью (або рівнем розумового розвитку) і здатністю. У шкільні роки можна говорити про ті чи інші передумови здібностей, що впливають на навчання.  
       Таким чином, аналіз досліджень, присвячених психологічним проблемам успішності навчання, показує, що на шляху до вирішення цих проблем зроблено чимало.

2.2.Проблема самооцінки  у молодшому шкільному віці.

2.2.1.Самооцінка молодшого школяра.

   Проблема виникнення та розвитку самооцінки є однією з центральних проблем становлення особистості дитини. Самооцінка - це необхідний компонент розвитку самосвідомості, тобто усвідомлення людиною самої себе, своїх фізичних сил, розумових здібностей, вчинків, мотивів і цілей своєї поведінки, свого ставлення до оточуючих, до інших людей і самому собі.  
Самооцінка у вітчизняній психології вивчалася у зв'язку з проблемою розвитку і формування самосвідомості. Ці дослідження сконцентровані навколо двох груп питань. З одного боку, в загальнотеоретичному і методологічному аспектах проаналізовано питання про становлення самосвідомості в контексті більш загальної проблеми розвитку особистості. З даного питання можна виділити роботи таких психологів, педагогів як: Б. Г. Ананьєв, А. Н. Леонтьєв , С. С. Рубінштейн , М. М. Скаткін .  
Л. С. Виготський припускав, що саме в семирічному віці починає складатися самооцінка - узагальнене тобто стійке, внеситуативное і, разом з тим, диференційоване ставлення дитини до себе. Самооцінка опосередковує ставлення дитини до самої себе, інтегрує досвід його діяльності, спілкування з іншими людьми. Ця найважливіша особистісна інстанція, що дозволяє контролювати власну діяльність з точки зору нормативних критеріїв, будувати свою цілісну поведінку.