Адаптування функцій державного управління у сфері економіки до інноваційного розвитку

ПЛАН

Вступ ………………………………………………………………………………3

1. Теоретичні основи державного стратегічного управління інноваційною діяльністю в реальному секторі економіки………………………………………5
2. Сучасний стан державного стратегічного управління інноваційною діяльністю в реальному секторі економіки»……………………………………..7
3. Удосконалення стратегічного управління інноваційною діяльністю в реальному секторі економіки……………………………………………………...10
4. Адаптування функцій державного управління у сфері економіки до інноваційного розвитку організацій………………………………………………17

Висновки…...……………………………………………………………………….20

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Останні роки характеризуються для  України тим, що певних змін зазнає характер управлінського впливу на економічні відносини. Все більше цей вплив  з боку держави на економіку та її галузі набуває характеру загального регулювання.

Питання про співвідношення державного управління і державного регулювання має свою історію. Насамперед, вона пов'язана з тим, що в науці існують два протилежних підходи до участі держави в регулюванні процесів — класична і кейнсіанська теорії.

З погляду класиків, ринковий механізм автоматично забезпечує рівність попиту і пропозицій, а відтак унеможливлює тривалі порушення в економіці, зокрема інфляцію, безробіття, спад виробництва Теорія Дж. М. Кейнса, на відміну від класичної, обґрунтовує об'єктивну необхідність і велике практичне значення державного регулювання економікою[1].

Однак слід зазначити, що у розвинених країнах практично відсутніми є «чисті» моделі державного управління економікою. Як показує світовий досвід, без участі держави ринкові відносини не можуть бути ефективними, соціально-орієнтованими. І тому основним завданням є визначення функцій держави з регулювання економічними процесами, методів, за допомогою яких воно відбувається, і меж втручання держави у ринкове господарство.

Співвідносячи поняття державного управління і державного регулювання, визначимось, перш за все, з поняттями.

Державне управління економікою передбачає пряме втручання органів державної  виконавчої влади в діяльність господарюючих  суб'єктів, безпосереднє керівництво  нею шляхом оперативно-розпорядчих  дій, яке виражається в тому, що держава перебирає на себе функцій  прогнозування, планування, організації  господарської діяльності суб'єктів  та контроль за її ефективним здійсненням.

У такому значенні державне управління економікою було притаманне СРСР — авторитарній державі, економіка якої ґрунтувалася на державній власності на засоби виробництва і переважну кількість виробленої продукції, на праці, де економічне стимулювання затьмарювалося малоефективним ідеологічним. У таких умовах керування господарською діяльністю підприємств, що базувалися на державній та квазідержавній (так званій колгоспно-кооперативній) формах власності, цілком покладалося на відповідні органи державної влади, а саме — органи управління економікою. Намагання здійснювати централізоване управління економікою, недовіра до самостійності й ініціативності (вірніше, недопущення такої самостійності та ініціативності) власне суб'єктів господарської діяльності призводило до створення громіздких загальносоюзної та республіканських систем управління економікою з дублюванням управлінських функцій ланками системи як у горизонтальній, так і у вертикальній площинах. Це тягло неефективність управлінських рішень, зволікання з їх прийняттям, багаторазову «перестраховку» тощо. Все це негативним чином впливало на економіку в цілому.

У такий спосіб органи державного управління економікою здійснювали  комплекс дій, які практично визначали  базові параметри функціонування підприємства. За таких умов керівництво підприємства діяло безініціативно, постійно намагаючись перекласти відповідальність на керівні органи і уникаючи новаторських рішень у стратегії та тактиці роботи підприємства.

За умов зміни суспільного ладу, а отже переходу до іншої системи господарювання — економічної сфери сталися серйозні зміни, що спричинили її ускладнення. Плюралізм та рівноправність форм власності на засоби виробництва, свобода підприємницької діяльності, вільний рух товарів, послуг та фінансових коштів на території України і нові можливості для здійснення зовнішньоекономічної діяльності, приватизація значної частини державного сектору економіки спричинили появу і динамічне зростання приватного сектору економіки, пожвавлення товарообігу, появу конкуренції, вільне ринкове ціноутворення, ускладнення економічної інфраструктури, значної інформатизації економічної діяльності. Зміна структури власності призводить до зміни структури державного управління. Це вимагає поступового переходу від державного управління економікою до державного регулювання економічних процесів.

1. Теоретичні основи державного стратегічного управління інноваційною діяльністю в реальному секторі економіки

Проведено аналіз економічної політики держави  в розрізі загальної економічної  політики всіх суб’єктів економічної  системи. Остання виражає ширший процес. Зазначене підтверджує те, що економічну політику здійснюють не тільки державні органи влади. Якщо під  економічною політикою розуміти усвідомлену діяльність людей в  процесі господарської діяльності, постановку ними конкретних економічних  цілей, завдань і їх досягнення за допомогою різноманітних засобів  та методів, то до неї причетні всі  суб’єкти економіки.

Економічна  політика держави є складовою  частиною економічної політики в  цілому, тобто національної економічної  політики. Суб’єктами останньої в  тій або іншій мірі є всі  “чинні особи” даного соціуму.

Змістовно інновація являє собою комплексний  процес створення, поширення і використання нововведень (нового практичного засобу) для задоволення людських потреб, що змінюються під впливом розвитку суспільства, охоплюючи всю систему  економічних відносин виробництва, розподілу, обміну і споживання нововведення. За формою інновації – це відновлення  основного капіталу (виробничих фондів) чи виробленої продукції на основі впровадження досягнень науки, техніки, технології, закономірний, об'єктивний процес удосконалення суспільного  виробництва.

Методологічно сутність інновацій у ринковій економіці  можна розкрити лише на основі процесного підходу до їх визначення, доповнюючи його утилітарним підходом. І саме цей підхід найбільш прийнятний з позицій розгляду всієї системи виробничих відносин, відносин виробництва при розробці, створенні нововведень, відносин розподілу при поширенні нового, відносин обміну при комерціалізації нововведень, відносин споживання при їх освоєнні, впровадженні та використанні. Але в рамках процесно-утилітарного підходу відносини споживання очолюють і підкоряють собі все. Останнє виправдане тільки відносно комерціалізованих нововведень і не прийнятне стосовно фундаментальних, базисних нововведень, які не комерціалізуються доти, доки не перетворяться в конкретні, прикладні, поліпшуючі нововведення. До того ж цей підхід розриває розгляд усього інноваційного процесу, тому що випадає найважливіша його початкова стадія – фундаментальні дослідження, які створюють багато нововведень на рівні ідеї, а через прикладні дослідження – нові ринки інновацій.

У рамках процесно-утилітарного підходу інновації  виявляють себе в сукупності взаємозалежних технічних, виробничих, організаційно-управлінських  і комерційних заходів, що зумовлюють появу на ринку нових і поліпшених промислових процесів, устаткування, продуктів і послуг.

Сутність  інновацій у розвитку ринкової економіки  полягає в задоволенні нових  суспільних потреб через процеси  створення, поширення і споживання нових товарів на основі використання результатів наукових та науково-технічних  робіт, що формує творення руйнування в рутинних виробничо-господарських  процесах і змушує ринкову економіку  піднятися на новий рівень динамічної рівноваги.

Специфіка державного стратегічного управління інноваційною діяльністю в реальному  секторі економіки полягає у  визначенні інновації як товару при  одержанні науково-технічного результату. Однією з головних особливостей споживчої  вартості інновації як нового знання порівняно з новими речовими товарами є її нематеріальний характер, що не піддається фізичному зносу доти, доки морально не застаріє. При цьому  різні види нових знань мають  неоднакову за економічним змістом суспільну споживчу вартість. Ступінь реалізації цієї потенційної здатності зростає в міру просування від результатів наукових досліджень до їх практичного використання у вигляді конкретних нововведень.

В інноваціях як товарі втілено абстрактну працю, з відомим ступенем стохастичності існують середні суспільно необхідні  витрати праці на їх виробництво  і відтворення, а отже, вони мають  вартість. Ціна інновації має подвійний  характер. Вона є похідною від вартості і ренти. Перший компонент, вартість, дає можливість інновації бути товаром, при цьому угоди з передачі нових знань набувають рис  договорів купівлі-продажу чи надання  послуги. Другий компонент, рента, зближає  операції з передачі інноваційних знань  з договором оренди, лізингу і  наймання. Причому розмір ренти залежить від спроможності власника інновації  привласнити вигоди від її використання за допомогою монополії на неї  як на об'єкт підприємництва. З огляду на тимчасовий характер монополії на досягнення НТП, що виникає в результаті її встановлення, дохід правильно  було б визначати як квазіренту, щоб відрізняти від більш постійної  за характером ренти на природні ресурси.

2. Сучасний стан державного стратегічного управління інноваційною діяльністю в реальному секторі економіки

Встановлено, що необхідність державного стратегічного управління інноваційною діяльністю в реальному секторі економіки зумовлена вирішальним впливом на макроекономічні показники економічного зростання; зміною структури економіки в напрямі збільшення частки наукоємного виробництва і сфери ділових послуг, виникненням одних виробництв і галузей, поступовим відмиранням і зникненням інших; економічною організацією суспільства за рахунок появи венчурних елементів, посиленням горизонтальних зв'язків, зрушень у структурі різних форм власності в напрямі домінування колективних акціонерних форм власності змішаного типу, м'якого органічного управління, переходу до переваги непрямих методів регулювання над прямими; здатністю нації до прогресу; підвищенням рівня життя населення, освіти й охорони здоров'я, вирішенням проблем зайнятості за рахунок створення нових високооплачуваних робочих місць; зменшенням використання невідновних ресурсів і шкідливих викидів шляхом раціоналізації структури виробництва і споживання, а також поширенням рециклічних технологій; активізацією міжнародного науково-технічного співробітництва і глобальної конкурентоспроможності національної економіки.

Інноваційна політика держави має виходити далеко за межі НТП і стати засобом здійснення широкого кола змін у суспільстві, тобто пов'язувати заходи в рамках державної науково-технічної політики з заходами, в рамках соціальної, військової, економічної й екологічної політики. Через це інноваційну політику варто водночас вважати складовою і науково-технічної політики, і загальної політики держави. Це широке визначення практично виправдано лише при формуванні соціально-ринкового господарства за рахунок активного державного регулювання.

У вузькому значенні інноваційну політику можна уявляти як складову частину державної науково-технічної політики, яка основну увага приділяє державному впливу на процеси виробничого освоєння нововведень (тиражування) і їхню реалізацію. Це визначення практично виправдано при реалізації політики державного дерегулювання (за досвідом США, Великобританії, Японії). Саме при дерегулюванні інноваційну політику уряду вузько спрямовано тільки на забезпечення сприятливих умов (інноваційного клімату) комерціалізації використання науково-технічного заділу, на всіляке заохочення приватної ініціативи, необхідність відновлення техніки, технології, асортименту продукції для підвищення конкурентоспроможності, забезпечення переходу до "самоорганізації" інноваційного процесу.

Нова  державна інноваційна політика має  бути системною складовою загальної політики, а не тільки науково-технічної чи промислової. При цьому змістовно для охоплення стадій інноваційного процесу вона повинна ґрунтуватися на синтезі політики "технологічного поштовху" (для початкових стадій інноваційного процесу), "орієнтації на попит" (для фінішних стадій інноваційного процесу, починаючи з прикладних досліджень), "соціальної орієнтації" (для мінімізації соціальних витрат НТП і підтримки соціально-політичного консенсусу у вирішенні питань інноваційної політики) і довгострокової політики "соціально-економічної трансформації" (на основі концепції "бачення" динаміки очікуваних віддалених наслідків для вироблення і корекції стратегій розвитку).

Нова  державна інноваційна політика в реальному секторі економіки має спиратися на наукові принципи макроекономічного регулювання інноваційного процесу і ринку інновацій. Ці принципи в сукупності визначають виділену нами нетрадиційну подвійність господарського механізму реалізації інноваційної політики відносно розвитку ринку інновацій, що полягають у просуванні до кінцевих стадій інноваційного процесу, підтримці природних монополій на доконкурентній і завершальній стадіях інноваційного процесу, здійсненні прямого державного фінансування програм НДДКР стосовно наукових досліджень і капіталомістких нововведень у новітніх галузях промисловості, заохоченні до НДДКР приватних і державних підприємств шляхом створення пільгових умов для їхньої економічної діяльності.

Україна має сформувати і реалізувати  нові цілі й принципи інноваційної політики, власні пріоритети в цій  сфері. Форми державної підтримки  повинні бути різними стосовно наукової й інноваційної діяльності.

При цьому  нові форми підтримки науки й  інновацій мають формуватися  за рахунок розвитку регіональних структур, взаємовигідного партнерства великих  і дрібних підприємців, інноваційної кооперації центрального уряду й  адміністрацій регіонів з науково-дослідними організаціями і приватним бізнесом. Для інтенсифікації ефективного  розвитку інтеграції науки і виробництва  всередині інноваційного процесу  уряду необхідно по-новому брати  участь у реалізації національних дослідницьких  програм (НДП), інноваційних консорціумів, асоціацій, кооперативних дослідницьких  центрів (КДЦ), центрів інженерних досліджень (ЦІД), програм підтримки малого інноваційного підприємництва, реформи антимонопольного регулювання відносно колективних форм наукових досліджень, розробок і нововведень.

Варто підвищити  роль регіональних органів управління інноваційною діяльністю, що формують регіональну політику в науково-технічній  і інноваційній сферах і мають  створити систему моніторингу інноваційного  потенціалу, організовувати регіональну  систему підтримки, включаючи фінансову, розвитку інноваційної діяльності, забезпечити  створення нових робочих місць  для висококваліфікованих фахівців.

3. Удосконалення стратегічного управління інноваційною діяльністю в реальному секторі економіки

Визначено, що фактично інноваційну  функцію держави зведено до такого. Безпосереднє управління науковою діяльністю здійснює Міністерство освіти і науки  України. У свою чергу, наукові і  прикладні дослідження проводять  установи НАНУ та науково-дослідні й  проектні інститути окремих галузей  народного господарства, результати роботи яких втілюють у життя Міністерство промислової політики та галузеві відомства. Крім того, окремі дорадчі функції  виконує й Рада з питань науки  та науково-технічної політики. І, нарешті, Державний комітет статистики комплексно вивчає стан розвитку науково-технічної  діяльності в країні.

Світова практика пропонує цілу низку економічних  інструментів інноваційної політики за допомогою яких здійснюється управління інноваційними процесами як на макро-, так і на мікрорівнях. У своїй  більшості всі вони спираються на залучення значного обсягу фінансових ресурсів, однак у кожному окремому випадку мають певні специфічні особливості. У зв’язку з цим  виникає необхідність в обгрунтованому свідомому виборі тих з них, які  є найбільш ефективними та гнучкими щодо умов діяльності вітчизняної інноваційної сфери. Запорукою їх успішного застосування може стати виділення пріоритетів  у сфері державної інноваційної політики, до яких можна віднести: стимулювання інноваційної діяльності, підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, підтримку фундаментальних наукових досліджень, розвиток системи освіти тощо. Таким чином, виділені аспекти державного впливу щодо інноваційної діяльності в Україні доцільно навести у графічному вигляді (рис.1).

Запропонована схема наочно показує прямий вплив  держави на макро- та мікрорівні інноваційної сфери і встановлює зворотні зв’язки  реального сектору економіки  з пріоритетами державного розвитку взагалі. Останні формуються виходячи з положень вітчизняної економічної  та інноваційної політики і включають  до свого складу бюджетне фінансування інноваційної сфери, вдосконалення  інноваційної інфраструктури, розвиток системи освіти тощо. При цьому  взаємозв'язок між державою і реальним сектором визначається через його державну підтримку шляхом стимулювання малого та середнього бізнесу, залучення іноземних  інвестицій, застосування сучасних організаційних форм управління, розвитку інформаційного забезпечення інноваційної діяльності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1. Схема  напрямків перспективного розвитку державного регулювання інноваційної діяльності в реальному секторі  економіки України

 

Теорія  стратегічного менеджменту зазначає, що інноваційна стратегія реального  сектора знаходиться в межах  його загальної стратегії поряд  з підприємницькою, виробничою, а  також маркетинговою стратегіями  тощо.

Цілі  інноваційної стратегії, крім безпосередньо  інноваційних, включають питання  маркетингу, конкуренції, елементи інвестиційної, фінансової і кадрової політики. Результатом  формування цих цілей є остаточне  визначення пріоритетів інноваційного розвитку реального сектора. Тобто стратегічне управління інноваційною діяльністю відбувається відповідно до вимог системного підходу – від загального до часткового. При цьому через наявні зворотні зв’язки вносяться зміни до стратегій, вищих за ієрархією, тобто здійснюється замкнутий системний цикл, який включає декілька етапів, чисельність яких визначається виходячи з розрахунків економічної доцільності.

Ефективність загальної стратегії  реального сектора з позиції  системного підходу буде залежати від  якості його інноваційної діяльності з урахуванням впливу факторів зовнішнього  середовища, що графічно можна зобразити  у вигляді певної схеми взаємодії (рис.2), яка дає можливість розглядати інноваційну діяльність реального  сектора відносно ступеня, рівня  та масштабів новизни інновацій, їх форм, сфери й частоти застосування, а також інвестиційного забезпечення усіх стадій інноваційного циклу.

Виходячи  з запропонованої схеми взаємодії  інноваційності реального сектора  зі стратегією його діяльності, основним каталізатором стратегічного розвитку реального сектора є його інноваційна  стратегія.

При цьому ефективність, узгодженість і кінцевий взаємозв’язок останньої  з загальною стратегією забезпечує показник інноваційності, який спрощує побудову системи кількісної та якісної оцінки інновацій та надає інвестору можливість порівняння окремих галузей реального сектора з огляду на встановлені інноваційні характеристики.

Встановлено, що ефективність загальної стратегії  державного управління з погляду  системного підходу буде залежати від  якості інноваційної діяльності реального  сектору (власне інноваційності) з урахуванням  впливу факторів зовнішнього середовища. Крім того, органам державного управління потрібно здійснювати постійну оцінку не тільки якісної, але й кількісної сторони інноваційності реального  сектору. Як приклад можна виділити побудову гіпотетичної імітаційної  моделі, основаної на використанні сучасних методів моделювання, зокрема, методу Монте-Карло, що в умовах мінливості ринкового середовища дозволить реальному сектору отримати значні конкурентні переваги. У цьому випадку імітаційна модель буде представляти собою логіко-математичне описування системи державного управління якістю інноваційної діяльності реального сектору. Вона визначатиме динамічну поведінку цієї системи за допомогою просування її з одного стану в інший у певному інтервалі часу.

У відповідності  до цього планування і реалізація імітаційної системи оцінки державного впливу на інноваційність реального  сектору буде здійснюватися за такими етапами.

Етап 1. Вибір  результативної величини моделі. Під  час визначення органами державного управління складових інноваційності реального сектору необхідно  сформулювати критерії і показники, за допомогою яких можуть бути оцінені  результати інноваційної діяльності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 2. Схема взаємодії інноваційності реального сектору зі стратегією його діяльності

 

Виходячи  з цього, кількісна оцінка впливу державного управління на інноваційність реального сектору економіки  виробляється у відповідності з  такою цільовою функцією

;       (1)

,

де  - показник впливу державного управління на інноваційність реального сектору економіки (показник інноваційності);

- складові інноваційності реального  сектору;

- область припустимих значень  складових інноваційності реального  сектору.

Етап 2. Визначення факторів моделі. Згідно з виразом цільової функції кількісна  оцінка впливу державного управління на інноваційність реального сектору  як складової ефективності його загальної  стратегії здійснюватиметься за допомогою таких факторів: виробничий (додана вартість, отримана за рахунок  впровадження інновацій), фінансовий (загальний  обсяг інноваційних витрат), інформаційний (загальний обсяг витрат на інформаційне забезпечення інноваційної діяльності), соціальний (соціальні трансферти за рахунок прибутку від впровадження інновацій), екологічний (витрати реального  сектору на охорону та раціональне  використання природних ресурсів за рахунок впровадження інновацій).

Етап 3. Збирання інформації щодо статистичних параметрів відібраних факторів. На цьому  етапі вибирають оптимальні методи й алгоритми для опису аналітичних  функцій розподілу і проводять  обчислення для визначення вихідних даних моделі.

Етап 4. Моделювання  системи, що досліджується (за методом  Монте-Карло). У четвертому функціональному  блоці відповідно до методу Монте-Карло  за допомогою пакета Аналізу даних  засобів Microsoft Excel виробляється генерування  випадкових чисел з метою одержання  значень показника впливу державного управління на інноваційність згідно з отриманою генеральною середньою за галуззю виробництва.

Розрахунок  моделі оцінки показника впливу державного управління на інноваційність промисловості  проводився на основі задання границь  довірчих інтервалів ендогенних складових  моделі за даними вибіркового спостереження  Державного комітету статистики (обсяг  вибіркової сукупності для галузі промисловості  та галузі аграрного виробництва  – 12 інноваційно активних підприємств  Київської області). В ході проведення багатофакторного кореляційно-регресійного аналізу за допомогою засобів  Microsoft Excel здобувачем було отримано для підприємств промисловості модель оцінки показника (2), а для підприємств з аграрного виробництва – модель (3), оцінка адекватності яких за критерієм Фішера та множинним коефіцієнтом детермінації довела їх практичну значущість для промисловості:

 

;  (2)

.  (3)

 

Практична цінність моделі інноваційності полягає  в тому, що приймаючи до уваги  отримані розрахункові коефіцієнти, органи державного управління мають можливість здійснювати стратегічну оцінку якості інноваційної діяльності кожної окремої галузі реального сектору, а також впливати на основні напрямки її реалізації, що в умовах нестабільного  зовнішнього середовища дозволить  отримати певні конкурентні переваги при прийнятті раціональних управлінських  рішень.

4. Адаптування функцій державного управління у сфері економіки до інноваційного розвитку організацій.

Державне  управління як наукова дисципліна дістала  в останні роки прискореного розвитку. Досліджуються різні аспекти  організації та функціонування державної служби, аналізуються з метою оптимізації державного апарату управління структури, функції, взаємодія різних рівнів влади тощо. Зокрема досліджено співвідношення централізації і децентралізації у державному управлінні в Україні [1].

Актуальним  питанням для подальшого розвитку державного управління є його розгляд та удосконалення  як системи функцій, зокрема для  потреб управління економічною сферою, в т.ч. на рівні виробничо-господарських  систем (ВГС), подібно до того, як розглядають  систему функцій у менеджменті [2]. За функціями будь-якого органу влади, окремої установи стоять делеговані їм повноваження, зобов’язання перед  суспільством, територією, громадою, перед  громадянами. Виділення функцій  державного управління, їх закріплення  за конкретними владними структурами  є вкрай важливими і для  суспільства, і для самих органів  влади. Правильне розуміння змісту діяльності кожної установи залежить значною мірою від визначення функцій управління певного державного органу.

Можна сказати, що визначення функцій державного управління є подібним до такої ж процедури  у менеджменті. Проте менеджмент стосується, насамперед, сфери матеріального  виробництва, а тому має відмінності, викликані особливостями підприємницької  діяльності, специфікою залежностей  між учасниками виробництва. Застосування категоріального апарату менеджменту  до сфери нематеріального виробництва  значною мірою вимагає адаптування, пристосування категорій економічної  сфери до сфери соціальної. Таке пристосування вже відбулося  для тих аспектів діяльності, які  надзвичайно близькі між собою, незалежно від сфери прикладання  основних ідей менеджменту. Зокрема, що стосується управління персоналом, кадрового  менеджменту, то ці ідеї добре переносяться у будь-яку сферу і не залежать від її особливостей. Саме ці питання  радше знайшли застосування й  у державному управлінні.

Проте на такому зіставленні слід зупинитись і далі розглядати систему функцій  та методів “державного управління”  вже як виключно самостійну, абсолютно не подібну до “менеджменту” сфери матеріального виробництва, хоча й дотичну до регулювання економіки. Не дивлячись на певну схожість у назвах функцій, у їхньому змісті може спостерігатись цілковита відмінність. А тому починати розгляд необхідно абсолютно незалежно.

Така  незалежна позиція має такі підстави. По-перше, “менеджмент”, на відміну  від “державного управління”, як дисципліна вивчає управління людьми, окремими особами, групами людей, ВГС. “Державне управління” має об’єктом управління суспільні процеси, державні інституції, в тому числі й економічну сферу. Отже вибір конкретних об’єктів для державного управління означає  конкретизацію місії державного управління, його завдань та цілей, функцій та методів, засобів впливу. Об’єкти управління з усіма їхніми специфічними завданнями, інтересами, особливостями побудови та функціонування безперечно чинять зворотний вплив  на суб’єкта управління, тобто на орган  державного управління. Цей зворотний  зв’язок є необхідною умовою ефективного  управління взагалі і державного управління зокрема. Тому певні реакції  керівного органу є цілком виправданими. А це означає, що суб’єкт управління зазнає адекватних впливів на свою адресу з боку керованого об’єкта.

По-друге, оскільки “державне управління”  має на меті керування різноманітними суспільними процесами, то мають  мати місце такі загальні та спеціальні функції, які не подібні до загальних  та спеціальних функцій менеджменту, що випливають з природи відносин між окремими особами, між особою та групою осіб, між групами осіб, а також відносини, які характеризують колектив в цілому та його різнобічні стосунки. Тобто загальні та спеціальні функції державного управління повинні  розглядатися як такі, що є притаманними для даного виду управління, але  суттєво відрізняються від загальновідомих  функцій менеджменту.