Аналіз релігійного типу культури. Буддизм

Реферативна доповідь

на тему:

«Аналіз релігійного  типу культури. Буддизм.»

      План

1. Вступ: виникнення релігій. Буддизм.

2. Історія зародження і становлення буддизму.

3. Основи вчення.

4. Практика буддизму.

5. Використані джерела

Важливою віхою в  історії релігії стало виникнення світових релігій, які, на відміну від  релігій етнічних та регіональних, набули міжнаціонального характеру. Буддизм, християнство та іслам - це підсумок тривалого розвитку політичних, економічних та культурних контактів між різними країнами та народами.

Світові релігії з'являлися в епохи великих історичних поворотів, переходу від одних суспільних відносин до інших. Буддизм - у VI ст. до н.е., коли у Північній Індії розхитувався становий, варновий устрій; християнство - у I ст. н.е. у східних провінціях Римської імперії під час кризи рабовласницького ладу; іслам - у VII ст. н.е. у Західній Аравії в період переходу до класового суспільства. У їх становленні і розвитку велику роль відігравали засновники або група засновників, які самі відчували потребу у новій релігії, розуміли релігійні потреби мас. У віровченнях, що розроблялись, у культі, церковній організації відображався спосіб життя багатьох регіонів, різних класів, прошарків, каст, племен, народностей, і тому ці різнорідні спільноти ставали носіями нових релігій.

Ці релігії принесли уявлення про рівність єдиновірців перед Богом або Абсолютом, про можливість виходу за межі певних традиційних культур, пов'язаних з національно-державними ідеологіями. Світовим релігіям притаманний яскраво вираженийпрозелітизм - пропагандистська активність, їх проповідь носить міжетнічний і космополітичний характер, що дало їм змогу перетнути державні кордони. Поява світових релігій означала виникнення вперше в історії людства віросповідального зв'язку, який істотно відрізнявся від етнічного, мовного і політичного. Люди стали об'єднуватися між собою як єдиновірці, незалежно від місця народження, мови і країни, де вони жили.

Будди́зм— релігійно-філософське вчення (Дгарма) про духовне пробудження (бодгі), яке виникло близько VI століття до н. е. в Давній Індії. Засновником вчення вважається Сіддхартха Гаутама, в подальшому отримав ім'я Будда Шак'ьямуні.

Будди́зм  — одна зі світових релігій[, яка зародилася в Індії і поширена переважно в Азії: від Шрі Ланки до Бурятії, і від Калмикії до Японії[2]. Найбільше послідовників має в країнах Південно-Східної Азії, Східній Азії та Тибеті. Предмет науки буддології. Оригінальна назва: Дгарма (Закон, Вчення) або Буддга-дгарма (вчення Будди). Слово «буддизм» створене європейцями у XIX столітті.

Вважається, що це одна з  найдавніших світових релігій, яка  сповідується в багатьох регіонах світу. «Без розуміння буддизму неможливо  зрозуміти і великі культури Сходу  — індійську, китайську, не говорячи вже про культури Тибету та Монголії, які пронизані духом буддизму до їх останніх основ».

Буддизм має особливу філософську насиченість. Серед  його дослідників навіть виникали суперечки: чим він є — релігією чи філософією. І це небезпідставно, бо індійська філософська думка завжди звернена до релігії, а релігія тяжіє до філософії.

Відомий російський дослідник  азіатської культури М.Реріх вважав, що філософія буддизму має два  аспекти: 1) вчення про природу речей; 2) вчення про шляхи пізнан­ня. Отже, як філософія, буддизм має свої онтологію і гно­сеологію. Будда невизначено ставився до основного пи­тання філософії, тобто не вважав себе ні матеріалістом, ні ідеалістом, але висловлював глибокі філософські мірку­вання. Його учні теж не пристали ні до матеріалізму, ні до ідеалізму. Тому буддизм не можна віднести до жодного з цих філософських напрямів

Історія зародження і становлення Буддизму

Буддизм є найдавнішою  із світових релігій. Виник в Індії у середині 1 тис. до н.е. За легендою, після нескінченних перероджень Будда (Будда на санскриті означає "просвітлений вищими знаннями") з'явився на Землю, щоб виконати свою рятівну місію і показати людству шлях до спасіння. Для свого останнього переродження спаситель обрав образ царевича Сіддхартхи, який належав до знатного роду (його родове ім'я — Гаутама). Ріа цей був із племені шак'їв, що жило 600 — 500 років до н.е. в долині Гангу, в середній течії її. Мати Сіддхартхи, дружина правителя — Майя (або Махамайя), одного разу побачила уві сні, що їй у бік увійшов білий слон. Через деякий час вона народила дитину, яка з'явилася на світ незвичайним способом (вийшла з боку матері). Малюк зробив кілька кроків і вигукнув заклик, котрий почули всі боги Всесвіту. Пологи застали Майю в містечку Лум-біни (нині це територія Непалу). Через сім днів після пологів вона померла.

Дізнавшись про народження царського  сина, палац повелителя шак'їв відвідав старий мудрець Асита. Побачивши  на тілі новонародженого "риси величі", Асита засміявся і заплакав. "Я  сміюсь,

- сказав він, • - від радості, що рятівник з'явився на землю, і плачу тому, що мені не випадає щастя жити довго, щоб побачити звершення ним свого подвигу". Новонародженого назвали Сіддхар-тхою, що означає "той, хто виконує своє призначення".

Але повелитель землі зовсім не хотів втратити сина, що обов'язково сталося б, якби син вирішив присвятити себе релігії. Тому він оточив дитину піклуванням і розкішшю, старанно маскуючи від нього похмурі сторони життя. Ще хлопчиком Сіддхар-тха вражав усіх своїми здібностями, силою, спритністю та розумом. Досягнувши повноліття, він одружився. Дружина подарувала йому сина. Життя сім'ї сповнилося радістю і щастям.

Одного разу, проїжджаючи під  час прогулянки містом в оточеній танцюючими та співаючими дівчатами  колісниці, Сіддхартха побачив вкритого болячками хворого, згорбленого роками немічного старця, похоронну процесію і аскета, що поринув у думи. Після цих чотирьох зустрічей він подивився на світ іншими очима. Він дізнався про страждання, що випадають на долю людини. Тієї ночі він непомітно залишив свій дім, щоб самотужки знайти шлях, який би звільнив людей від страждань. Шлях до порятунку відкрився на березі річки Напранджани в містечку Урувілля (нині Бух Бодх-гая) Під кроною дерева Сіддхартху вразила істина, і він став Буддою.

Вважають, що суть відкриття, зробленого Сіддхартхою в день великого прозріння (це і є суть самого буддизму), викладена  Буддою в першій його проповіді. В  ній коротко розкривається вчення про чотири "святі істини": "жити — значить страждати", "причина  страждань — бажання", "для звільнення від страждань треба позбавитися бажань", "шлях позбавлення від бажань — дотримуватися вчення Будди", яке може привести віруючого до головної мети його буття — нірвани (заспокоєння, згасання), стану повного подолання людських почуттів, бажань, вічного блаженства у житті з божеством і абсолютного спокою.

Хоча страждання викликаються насамперед факторами біологічними (смерть, хвороба, народження) і психологічними (смуток, відчай), однак буддизм не залишає  без уваги фактори іншого порядку. Будді, наприклад, приписують такі слова: "Володарі царств, котрим належать багатства і скарби, з жадністю поглядають один на одного, підкоряючись своїм ненаситним бажанням. 1 якщо вони діють саме так, не знаючи втоми, пливучи течією ненадійності, ведені хтивістю і звірячим бажанням, то хто ж тоді може спокійно ходити по землі?"

Буддизм зводить в абсолют твердження, за яким головна риса чуттєвого буття  в усіх його формах робить страждання суттю буття. Будь-яке життя, існування  завжди у будь-якій формі є обов'язково стражданням, злом. Саме цим буддизм відрізняється від інших релігій.

Справді, в усіх релігіях, як правило, світ земний, світ чуттєвий принижується, а протиставлений йому світ небесний звеличується, утверджується як істинне  надбутгя. Звідси — логічний висновок, що перебування у земному світі повинно бути використане для підготовки до життя у світі небесному. Зрозуміло, що "вічне життя" дається як винагорода за перенесені під час земного існування страждання.

Зробивши відправним пунктом свого вчення тотожність будь-якого існування із повним стражданням, буддизм уже не міг припустити можливості іншого існування. Смерть, що є водночас стражданням, не позбавляє від мук. Після неї розпочинається нове, сповнене стражданнями існування, а вчення брахманізму про переродження залишилось у буддизмі незмінним. Звідси випливає висновок про необхідність примирення із стражданням. Але буддизм на цьому не зупиняється. Він вказує шлях до порятунку, до подолання страждань. Цей шлях полягає у повному подоланні людських почуттів, бажань, досягнення вічного блаженства у злитті з божеством й абсолютного спокою — нірвани. Шлях до порятунку сформульований у "третій святій істині", яка проголошує: "Що ж є святою істиною позбавлення від страждань? Це — повне позбавлення бажань, повне заперечення і усунення їх".

Чуттєвий світ у буддизмі позначається терміном "сансара", запозиченим  буддистами з брахманізму. Переконувати віруючих Індії епохи формування буддизму в тому, що світ сповнений  страждань, не було потреби. Це стверджували існуючі релігійно-філософські традиції, це відчували прості люди саме тоді, коли руйнувалися вікові суспільні традиції: податковий прес вичавлював із людей усі життєві соки, а на кожному кроці людину очікувала страшна перспектива розорення, зубожіння, рабства. За таких умов традиційно-релігійне критичне ставлення до чуттєвого світу знайшло своє повне завершення. Якщо брахмани обіцяли перспективу радісного щасливого життя усім: тому, хто народився раджею, багатим купцем, могутнім воєначальником, аби тільки вони дотримувалися релігійних обрядів, принесення жертв, — то буддійські проповідники повністю заперечували існування життя без зла, без страждань.

Демон зла, бог смерті Мара пробував залякати "просвітленого" жахливими  страхіттями. Він посилав до нього своїх красивих дочок, щоб спокусити його радощами життя і змусити його відмовитися від вказування людям шляху порятунку. Сім днів (за іншими твердженнями, чотири тижні) розмірковував Будда і все-таки переборов нерішучість. Неподалік Бєнареса (нині Сарнатх) Будда проголосив перед п'ятьма майбутніми учнями свою першу проповідь. В ній він стисло сформулював основні положення нової релігії, або, як кажуть буддисти, "привів у рух колесо дхар-ми". Протягом 40-ка років, оточений учнями, ходив він горами й долинами Гангу, творячи дива і проповідуючи своє вчення. Спочатку воно називалось дхармою (слід розуміти як закон життя). Потім нова релігія стала носити ім'я свого засновника — буддизм.

Помер Будда, згідно з легендами, у 80-літньому віці в Куши-нагарі (твердять, що це теперішній Каспі). Він лежав під деревом у позі лева і звернувся до монахів і мирян з такими словами: "Тепер, монахи, мені нічого більше сказати, крім того, що все створене підлягає руйнуванню! Для врятування докладіть усіх зусиль!". Смерть Будди послідовники називають досягненням великої нірвани. Згідно з каноном, Будда помер у день травневого повного місяця. Цю дату шанують, як і дату народження і прозріння, тому її називають "тричі святим днем".

Основи вчення

Основні положення буддизму викладені в Чотирьох шляхетних істинах

життя неминуче пов'язане зі стражданнями - дукха або дуккха — «страждання», «фрустрація», «дискомфорт»);

причиною страждання є жага буття  і чуттєвих насолод - дуккха самудая  — «виникнення», «походження», «поява»);

щоб уникнути страждань, слід звільнитися від цієї жаги буття - дуккха— «припинення», «згасання», «притамування»);

і досягти повного заспокоєння  — Ніббани (санскрит: Нірвани) - дуккха ніродга гаміні патіпада марга 

Поруч із великою кількістю шкіл буддизму, існують фундаментальні елементи вчення, які поділяють всі буддисти. Зокрема йдеться про Трілакшана (Три ознаки Буддійського вчення):

Анітья, визнання непостійного, мінливого характеру всесвіту. Нема нічого постійного.

Анатман, відсутність віри в індивідуальну «душу».

Дуккха, страждання як універсальний принцип непробудженого буття.

Буддизм вчить робити добрі та вмілі  вчинки, уникати злих та невмілих вчинків, а також очищувати та розвивати  розум. Мета цих практик — покласти край стражданням та досягти згасання (Ніббана) жадоби, злостивості та хибних поглядів, досягаючи при цьому Пробудження (Бодгі).

Буддизм заперечує існування абсолютного  трансцендентного Бога-творця, який вшановується в аврамічних релігіях, зокрема в  християнстві. Натомість буддисти допускають існування багатьох божеств або богів, які є частиною світу і залежні від його законів. Ці божества так само як люди, прагнуть стати буддами — істотами, що вийшли з кола перероджень і смертей, досягнувши пробудження, але завдяки довготривалості свого життя не задумуються над мінливістю та хиткою природою власного існування.

Спільним для всіх буддійських  шкіл є заперечення існування  індивідуальної душі людини. Віра в  її існування вважається основною перепоною  на шляху до досягнення стану пробудження.

Пізніше в межах буддизму Індії виникли два напрями: Хінаяна і Магаяна, кожен з яких пропонує способи пробудження людської свідомості.

Хінаяна – "вузький" (або дослівно - "малий") шлях порятунку, який передбачає певний аскетизм, відлюдництво і був розрахований в основному для практики монахами-бгікшу.

Махаяна – "широкий" (або дослівно - "великий") шлях порятунку, при якому припускається можливість досягнення самадгі та нірвани мирянином, який дотримується обітниці духовного вдосконалення під керівництвом бодгісаттви. На відміну від ченців, мирянам давався більш спрощений етичний кодекс поведінки, який зводився до дотримання п'яти заповідей: 1) відмова від вбивства; 2) відмова від привласнення чужого майна; 3) відмова від надмірного статевого життя; 4) відмова від зловживання довірою, брехні та шахрайства; 5) відмова від речовин, які збуджують свідомість.

Практика  Буддизму

Відданість

Відданість є важливою частиною практики багатьох буддистів. Практикування відданості включає поклони, приношення, паломництво та чанти - монотонні буддистські співи. У буддизмі Чистої землі відданість Будді Амітабга є основною практикою. У буддизмі Нічірен основною практикою є відданість Лотосу Сутра.

Йога

Будда в Хо Пхра Кео, В'єнтьян, Лаос

Буддизм традиційно включає  стани медитативного зосередження. (Палі: jhāna; Санскрит: dhyāna). Найстаровинніші  неперервні виразі йогічних ідей знаходимо  у ранніх проповідях Будди. Одним  з ключових новаційних вчень Будди полягало в тому, що медитативне зосередження повинно поєднуватися з вільним пізнаннням. Вражаючою є різниця між вченням Будди та Йоги, які відображені у ранніх Брахманічних текстах. Медитативні стани самі по собі не є кінцем, як каже Будда, навіть найвищі медитативні стани не звільняють. Замість досягнення повної зупинки думок повинна бути деяка ментальна активність: звільняюче пізнання, яке основане на на практиці уважної усвідомленості.

Медитація була аспектом практики йогів протягом століть  ще до Будди. Будда побудував на йогівському зацікавленому ставленні та інтроспекції та розвинув їхні медитативні техніки, але відкинув їхні теорії про звільнення. У Буддизмі уважність, усвідомленість та ясне бачення необхідно розвивати завжди, проте у до-Буддистських йогічних практиках немає такої інструкції. Йог Брахманічної традиції не зобов'язаний практикувати під час дефекації, наприклад, в той час як буддистський монах зобов'язаний.

Релігійне знання або "бачення" зазначалося як результат практики як в межах так і поза межами Буддистського середовища. Згідно з Саманнафала Сутта такий вид бачення виникає у адепта Буддизму як результат відмінних успіхів у "медитації" поєднаний з відмінними успіхами у "дисципліні" (Pali сіла; Skt. сіла). Деякі з з Буддистських медитативних практик вживаються й іншими традиціями сучасності, але первинною була ідея, що етика має причинно-наслідковий зв'язок з досягненням "надлюдської мудрості" (праджна)

Буддистські тексти напевно  найраніше почали описувати практики медитації.[15] Вони описували медитативні практики, що існували до Будди, так само як і ті, які вперше виникли у Буддизмі. Дві Упанішади написані після зародження Буддизму дійсно містять повністю зрілі описи йоги як засобу звільнення.

Хоча немає переконливих доказів медитації в добуддистських ранніх Брахманічних текстах, Він не переконує, що безформна медитація походить з Брахманічної та Шраманічної традиції, які базуються на міцних паралелях між космологічними твердженнями Упанішад та медитативними досягненнями обох вчителів Будди як це вказано у ранніх буддистських текстах.[18] Він згадує і менш ймовірні можливості,[19] переконуючи, що космологічні твердження Упанішад також відображають традицію контемпляції, він намагається довести, що Насадія Сукта містить докази контемпляційної традиції не пізніше пізнього Ріґдо-Ведичного періоду.

Спасіння  у Трьох дорогоцінностях

Відбиток ноги Будди  з Дгармачакрою та Триратна, 1-е століття до н.е., Гандхара.

Традиційно першим кроком у більшості Буддистських шкіл є  вимога взяти захисток у Трьох дорогоцінностей (триратна) як початок релігійної практики особи. Практика отримання захистку від імені маленької чи навіть ненародженої дитини згадується  в Майгіма Нікая, що визнається більшістю шкіл як ранній текст. Тібетський буддизм деколи додає четвертий захисток - лама. В Махаяні особа, яка вибирає шлях бодхісатви, дає обітницю або дає заставу, що вважається крайнім виразом співчуття. Також у Махаяні Три дорогоцінності сприймаються як наділені вічною та незмінною суттю та як такі, що мають незворотній ефект: "Три дорогоцінності мають якість неперевершеності. Як і справжні коштовності ніколи не змінюють своєї здатності та добротності, чи хвалені чи критиковані, так само і Три дорогоцінності оскільки вони мають вічну і незмінну природу. Ці Три дорогоцінності приносять плоди, які незмінні, якщо людина вже досягнула стану просвітлення Будди, то немає можливості впасти назад у страждання."

Трьома дорогоцінностями є:

Будда. Це є титул для тих, хто досягнув Нірвани. Будду можна також сприймати як концепцію , а не як конкретну особу: ідеальна мудрість, що розуміє Дгарму та бачить реальність у її правдивій формі. У Буддизмі Махаяни Будда може розглядатися як верховний захисник: "Будда - це унікальний абсолютний захисник. Будда є непорушним, вічним, незламним та абсолютним захисником."

Дгарма. Вчення або закон природи як проповідувано Ґаутамою Буддою. Вона також, особливо в Махаяні, може передбачати крайню та підтверджувану реальність, яка є невіддільною від Будди. Далі, з певних поглядів Махаяни, Дгарма втілена у формі великої сутри (Буддистських писань) може замінити потребу у особистому вчителі та може бути прямими та спонтанними ворітьми до Істини. Це особливо стосується Сутри Лотоса. Доктор Хіроші Канно пише про цей погляд Сутри Лотоса: "це Дгарма-ворота до раптового просвітлення притаманного Великій колісниці; це Дгарма-ворота через спонтанне пробудження особи, без звертання до вчителя".

Санґга. Ті, хто досягнув одної з чотирьох стадій просвітлення, або просто згромадження буддистських монахів і монахинь.

Згідно з писаннями  Ґаутама Будда пропонував себе як модель. Дгарма пропонує захисток шляхом надання керівних настанов щодо усунення страждань та досягнення Нірвани. Вважається, що Санґга забезпечує захисток надаючи  автентичні вчення Будди та подаючи подальші приклади, що правда вчень Будди є досяжною.

Етика у буддизмі

Буддійська етика побудована на засадах незавдання шкоди та помірності. Виховання при цьому спрямоване на розвиток моральності (сіла), зосередженості (самадхі) та мудрості (пання). За допомогою медитації буддисти пізнають механізми роботи розуму та причинно-наслідкові зв'язки між тілесними та психічними процесами.

Благородний шлях до спасіння включає 8 елементів (граней):

Правильне бачення - бачення  реальності як вона є, а не як виглядає, що є.

Правильний намір - намір  самозречення, звільнення і нешкідливості.

Правильна мова - правдива і необразлива мова.

Правильна дія - дія, яка  не завдає шкоди.

Правильний спосіб життя - спосіб життя, який не завдає шкоди.

Правильне зусилля - прикладати зусилля для покращення.

Правильна усвідомленість - обізнаність бачити те, для чого речі є, з ясною свідомістю; усвідомлення теперішньої реальності будучи у  своєму тілі, без пристрасної симпатії до неї чи відрази.

Правильна концентрація - правильна медитація чи концентрація.

В буддистській етиці  існує 10 невмілих вчинків, які приводять  до страждань, як самого буддиста так  і оточуючих його осіб. Їх розділено  на три категорії: тілесні, словесні та духовні невмілі вчинки. До тілесних відносяться: вбивство, крадіжка та помилкові сексуальні відносини (подружня зрада, педофілія та інше). Словесні невмілі дії: брехня, сіяння розбрату (розмови, які ведуть до сварок), образливі слова та безглузда розмова. Духовними невмілими діями є: користолюбство, недоброзичливе ставлення до інших та невірні погляди.

Пратітья самутпада  — принцип причинної обумовленості  буття.

Медитація

Будистська медитація  фундаментально є пов'язана з  двома темами: трансформування розуму та використання його для дослідження  себе та інших явищ.[26] Згідно з Буддизмом Теравади Будда навчав двох видів медитації - Шамата медитація (Sanskrit: śamatha) та віпаш'яна мадитації (Sanskrit: vipaśyanā). В китайському буддизмі вони існують (транслітерується чі куан), але найпопулярнішою є Чань (Дзен) медитація. Згідно з Пітером Гарві весь час коли буддизм був здоровий не тільки монахи, монахині та одружені лами, але і вірні мирські люди практикували медитацію.Згідно з Енциклопедією Буддизму Рутледжа навпаки, протягом майже всієї Буддистської історії до сучасності, серйозна медитація для мирських людей була нетиповою.Свідчення ранніх текстів повідомляють, що в часи Будди багато мирських чоловік і жінок практикували медитацію, деякі навіть на рівні вміння всіх восьми Дх'яна.

Саматхі (медитативний розвиток): медитація шамата

На мові Благородного восьмикратного шляху сам'яксамадхі  це "правильна концентрація". Первинним  значенням культивування самадхі  є медитація. Після напрацювання самадхі розум стає очищеним від  скверни, спокійним, врівноваженим  та ясним.

Коли медитатор досягає стійкої та сильної концентрації (Дх'яна Sanskrit ध्यान дх'яна), його розум готовий проникнути у повну природу реальності та отримати інсайт (віпаш'яна), в кінці кінців досягаючи звільнення від усіх страждань. Культивування усвідомленості є основоположним для ментальної концентрації, яка необхідна для досягнення інсайту.

Медитація Шамата починається  з уважності до об'єкта чи ідеї, поширюється  на тіло, розум та все оточення, що веде до стану повної концентрації та врівноваженості (дх'яна). Існує багато варіацій стилів медитації починаючи з сидіння з перехрещеними ногами або на вклякання для молитви або ходьба. Найбільш вживаним способом медитації є спостерігання за диханням тому що ця практика може вести як до шамати так і до віпаш'яни.

В буддистській практиці говориться, що під час медитації шаматхи можна заспокоїти розум, але тільки медитація віпаш'яна може відкрити яким розум був збаламученим, починаючи яку ідемо до знань (Г'яна) та розуміння (праджна) ітаким чином може вести до нірвани. Коли перебуваєш у дх'яні, вся скверна тимчасово придушується. Тільки розуміння (праджна або віпаш'яна) повністю знищує скверну. Дх'яни це також такі стани, які Аргати переживають щоб відпочити.

 Праджна (Мудрість): медитація віпасана

Праджна означає мудрість, що базується на усвідомленні причинно-наслідкового ланцюга, Чотирьох благородних істин та Три ознаки існування. Праджна є мудрістю, яка спроможна усунути причини страждання та привести до Бодхі. Кажуть, що це основний спосіб досягнути нірвани через осягання правдивої природи всіх речей як от дукха (незадоволеність), Аніт'я (непостійність) та Анатман (не-Я). Праджна є також шостою з шести параміт Махаяни.

Спочатку Праджна осягається на концептуальному рівні через  слухання проповідей (розмов про дгарму), читання, вивчання та деколи через повторення вголос буддійських текстів та участь у бесідах. Коли досягнуто концептуальне розуміння його застосовують до щоденного життя щоб кожен буддист міг перевірити правдивість вчень Будди на практиці. Між іншим теоретично можна досягнути нірвани на будь-якому рівні практики, чи то глибоко медитуючи, слухаючи проповідь, здійснюючи щоденні справи чи будь-яку іншу діяльність.

Дзен

Дзен Буддизм (禅), вимовляється Чань по-китайськи, сеон по-корейськи або дзен по-японськи (походить від санскритського терміну дх'яна, який означає "медитацію") є формою Буддизму, який став популярним у Китаї, Кореї та Японії та який особливий наголос робить на медитації.[31] Дзен менший наголос робить на писанні ніж деякі інші форми Буддизму та надає перевагу фокусуванню на прямому духовному прориву до правди-істини.

Дзен Буддизм поділяється  на дві основні школи: Ріндзай (臨済宗) та Сото (曹洞宗), колись надавали перевагу медитації на Коан (公案, медитативна загадка чи головоломка) як засобу для духовного прориву та пізніше (після певного практикування коанів) фокусування більше на шікантадза чи "просто сидження".

Вчення Дзен Буддизму є часто повне парадоксів для  того, щоб послабити хватку его  та для полегшення проникнення в  сферу Правдивого Я або Безформне Я, яке дорівнює самому Будді. Згідно зі словами майстра Дзен Кошо Учіяма, коли думки та фіксація на маленькому "Я" виходять за межі "Я", тоді стається Пробудження до всесвітнього , недуалістичного Я: 'Коли ми відпускаємо наші думки та пробуджуємося до реальності життя, яке працює поза ними (думками), ми відкриваємо Я, яке живе всеохоплююче недуалістичне життя (перед поділом надвоє), що пронизує всі живі істоти та все існування.

Використані джерела:

1. http://pidruchniki.ws/17950726/kulturologiya/svitovi_religiyi

2. http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D1%83%D0%B4%D0%B4%D0%B8%D0%B7%D0%BC

3. http://ellib.org.ua/books/files/religion/relignowing2/p15.html

4. http://pidruchniki.ws/18550127/religiyeznavstvo/xiii_svitovi_religiyi