Берестейська унія: спроба відновленя єдності христової церкви

Реферат на тему:

Берестейська  унія: спроба відновленя єдності христової  церкви

     Питання релігійного порозуміння між  католицькою і православною конфесіями в Україні-Русі постало у кінці XII ст., коли Київська держава припинила  своє існування як політична єдність. На півдні утворилися князівства, які продовжували традиції України-Русі, розвинули культурне, освітнє і релігійне життя. Водночас на півночі поєднані Москвою князівства змішувалися з фінськими племенами, втрачали київські і засвоювали візантійські традиції й звичаї, їх Церква після перенесення митрополії з Києва до Москви все далі відходила від української, а політика переорієнтовувалася на Константинополь.

     Галицько-Волинська  держава, що 1199 р. з'явилася на карті  Європи¹, стала осередком етнополітичного життя. Галицькі князі робили все можливе для створення Галицької митрополії, яка постала 1302 р. у Галичі. Вона підтримувала тісні зв'язки з Римом, про що свідчить надання Папою Інокентієм IV Данилові Галицькому "королівського сану", тобто титулу короля (1253 р.). (З наступників Данила цей титул вживав онук Юрій Львович). Михайло Грушевський навіть вважає, що "за Данила... прийшло проголошення унії з Римом. Але її проголосило правительство, з мотивів чисто політичних, і вона була так ефемерична, що ми навіть не встигли нічого почути про те, яке становище зайняло до сеї унії духовенство й суспільність"².

     Після падіння держави і анексії  українських земель Польщею, Рим  радикально змінив церковну політику і сприяв польському католицизму. На початку XV ст. у Львові було створено латинську митрополію, хоч католиків у краї проживало небагато, її засновники керувалися чисто політичними міркуваннями: знищити духовну твердиню поневоленого народу – Українську Церкву, яка, за висловом о. К.Панаса, "після занепаду Галицько-Волинської держави була єдиною суспільно-громадською установою, що поєднувала українську націю"³. Зауважимо, що важливою закономірністю періодів політичного занепаду Української держави, в умовах вікової бездержавності, була консолідуюча роль Церкви як провідника національної ідеї, гаранта збереження етнонаціональної ідентичності від повної полонізації і зросійщення.

     ХІV-ХVІ  століття в історії України характеризувалися  певним занепадом духовності народу. Після Люблінської Унії до Речі Посполитої відійшло усе Правобережжя. Найбільше терпіла від польської експансії Галичина. "Поляки з'являються у містах і дістають найбільші земельні маєтки на Самбірщині, Ярославщині, Ряшівщині. Українські шляхетські роди поставлені перед дилемою: втратити будь-яке політичне значіння або перейти на католицтво і сполонізуватися, – зазначала Н. Полонська-Василенко. – У XVI столітті вже не залишається в Галичині українців з верхніх верств, які трималися б своєї культури"⁴. Суспільство поділилося на вищий прошарок з польською культурою, мовою, католицизмом і нижчий – український, з народною мовою і православною вірою. Між ними зростали протиріччя, загострені національним та релігійним шовінізмом, що проявилися невдовзі у період козацьких війн.

     Українська  Церква піддавалася утискам і переслідуванням поляків, штучно послаблювався її престиж і авторитет. Водночас, оновлена Тридентським Собором 1545 р., Польська Католицька Церква міцніла переважно завдяки єзуїтам. Широку місійну працю здійснювали у ХІV-ХV ст. ордени Домініканів, Бернардинів, Францисканів. Вони засновували польські школи й усіма засобами поширювали католицизм. Державно-церковна політика Польщі скеровувалася на ліквідацію Української Церкви – духовного осердя української нації.

     З іншого боку, Українській Церкві загрожувала Москва. Після падіння Константинополя 1453 р. вона оголосила себе спадкоємицею Візантії і "Третім Римом". Ця ідеологія стала державною за царювання Івана Грозного, коли Москву визнали столицею, а влада злилася з Церквою. На пропозицію Папи Римського об'єднатися навколо Апостольського Престолу для спільного протистояння мусульманству, Іван Грозний відповів, що не заперечує, але тільки навколо Москви. Під виглядом опіки над православними, намагаючись приєднати українські землі, Москва проголосила Йону патріархом московським і "всія Великороси", тобто й України⁵.

     У життя Української Церкви постійно втручалися і візантійські патріархи. Вони були зацікавлені у тому, щоб  якнайбільше затягнути її в обійми Москви. Керуючись такими намірами, патріархи самочинно вирішували кадрові питання. За цих обставин ієрархи Української Церкви дійшли висновку: єдиний шлях до збереження Церкви і самобутності української нації – об'єднання (унія) з Римською Церквою під верховенством Апостольського Престолу.

     Важливою віхою на шляху унійного процесу була участь представників Української Церкви у Ліонському соборі 1245 р. Архієпископ Петро Акерович інформував Апостольську столицю про татаро-монгольську навалу. Щоб допомогти Русі-Україні Папа надіслав до хана свого легата. Другий Ліонський собор задекларував унію Східної і Західної Церков, керуючись більше політичними, ніж церковними мотивами, тому вона виявилася короткотривалою. Адже кожна з Церков вперто відстоювала свою окремішність: Православна домагалася повернення Католицької і відмови Папи від главенства у християнському світі, а Католицька, навпаки, прагнула підпорядкування Апостольському Престолу Православної Церкви. Зрештою, ієрархи Київської митрополії, відстоюючи інтереси держави, послідовно виступали за Унію з Римом. Про це свідчила участь митрополита Григорія у Костанцькому церковному соборі 1418р. – першому загальноєвропейському форумі церковної і світської еліти. У своєму виступі митрополит заявив про готовність Української Церкви поновити духовну єдність з Апостольським Престолом.

     Особливо  важливу роль у ході Флорентійського  собору 1439 р., скликаного Папою Євгеном IV для впровадження Унії відіграла  делегація Української Церкви (100 осіб) на чолі з митрополитом Ісидором⁶. Високоосвічений богослов, знавець кількох європейських мов, грек за походженням митрополит Київський був палким прихильником порозуміння Візантійської Церкви з Римом. Відомий історик Церкви М. Чубатий назвав його "головним промотором у дискусіях та в укладенні точок Флорентійської Унії"⁷. Діяльність Ісидора сприяла прийняттю важливих рішень Собору, насамперед щодо визнання Папи головою Вселенської Церкви й об'єднання Західної і Східної Церков. Унію підписали 115 єпископів Латинської Церкви, а також митрополит Ісидор та інші східні єпископи, крім Ефеського митрополита. Після собору Папа іменував Ісидора кардиналом і наділив правами апостольського легата на Сході. Постанови Собору, проголошені Ісидором в Україні, зокрема у Перемишлі, Холмі, Львові та Києві зустрічали з великим ентузіазмом. Проте у Москві папського легата оголосили єретиком та ув'язнили, оскільки цар Василій і православна ієрархія не визнавали Унії.

     Безперечно, Флорентійська Унія відіграла велику роль в історії Вселенського християнства і Української Церкви як його складової  частини. Невдовзі осідок Київського митрополита повернувся з Москви на батьківщину, що зміцнило Києво-Галицьку митрополію. Згідно з рішенням Унії Східні Церкви зрівнялися з Латинською, що суттєво обмежило покатоличення і полонізацію українців. 1458 р. Папа Пій IV призначив митрополитом Київським Григорія II, якому підпорядковувалась Україна і Білорусія (Москва проголосила автокефалію й обрала митрополита окремо). "Київ повернув собі значення центру всіх українських земель, – відзначав наслідки Флорентійської Унії о. А. Сапеляк. – Григорія визнали митрополитом усі єпископи України і Білорусії. Це загальне визнання зупинило латинізацію України з боку Польщі. Під час правління Григорія II поляки не наважувалися втручатись у справи Української Церкви"⁸. До речі, Папа Олександр II своєю буллою заборонив "перехрещення" вірних східного обряду, тобто Української Церкви, на латинський.

     Падіння під навалою турків Візантії та патріаршого  центру православ'я Царгорода радикально відбилося на долі Української Церкви. Під тиском турків Царгородський патріарх відрікся від унії і припинив відносини з Римом. Сталося так, що з усіх східних Церков лише Українська дотримувалася Флорентійських угод і перебувала в єдності з Апостольським Престолом.

     Але підтримувати церковні і культурні зв'язки стало значно важче. Великої шкоди національно-релігійному життю завдали Литва і Польща, їх латино-католицькі кола не сприймали Унію, яка не вписувалася у політику католичення українців і білорусів. Вони розраховували, що Унія стане знаряддям латинізації Української Церкви. "Хто не латиник, той не християнин", – таким було їх гасло. Відтак, незважаючи на прихильність Папи, Українська Церква зазнавала різних утисків з боку державних структур і ударів латино-католицьких кіл. Крім латинського католицтва, на Православну Церкву наступали протестанти. На захист Української Церкви стали деякі українські магнати, зокрема князь Костянтин Острозький, якому належали великі землі Волині і Галичини. Князь мав вплив на польського короля, володіючи 20-тисячним військом, яке боронило Річ Посполиту від Москви і татар. У володіннях Острозького знаходилися Луцько-Острозька і Володимирська єпархії, які нараховували близько 1000 парохій⁹.

     Збереженню і розвитку Української Церкви сприяли на початку свого існування церковні братства. Вони надавали громадянам матеріальну допомогу, очолювали культурно-освітню діяльність, боронили Церкву від латинізації¹⁰. Однак у другій половині XVI ст. братства дедалі більше поширювали свої права щодо Церкви: втручалися у внутрішні справи, компетенцію єпископів, обирали священиків і єпископів. При цьому вони користувалися прихильністю царгородського патріарха Єремії II, який надавши права ставропіолії, 1586 р. вилучив їх з-під юрисдикції єпископів і підпорядкував собі. Під впливом цих обставин Церква занепадала, відносини між братствами і церковною ієрархією, що прагнула позбавитися залежності від світських структур, загострилися. Загрозливими стали протиріччя між Українською Церквою і Царгородським патріархом. Ієрархи Православної Церкви вели боротьбу проти політики братств. Єпископ, згодом митрополит Київський і один із творців Унії Іпатій Потій небезпідставно вважав братства опорою реформаційного руху, а участь світських людей у внутрішніх справах Церкви єретичною.

     Відомий історик Іван Федорів відзначав, що у XVI ст. відбулися дві важливі події, які суттєво вплинули на подальшу долю Української Церкви та призвели до Берестейської Унії. Першою з них він вважає Реформацію, тобто протестантський рух, який насунувся із Заходу і відчутно загрожував Православній та Католицькій Церквам. Другою важливою подією, на його думку, була Люблінська Унія 1569 р., у результаті якої утворилася Польсько-Литовська моно-держава і, таким чином, всі українські землі колишньої Литовсько-Української держави опинилися у володіннях Польщі¹¹. Зазначимо, що Польська Католицька Церква успішно подолала протестантський рух завдяки діяльності монахів ордену Єзуїтів, які проводили місійну роботу, засновували школи (в одній із них у Львові навчався юний Богдан Хмельницький), видавництва. Викоренивши протестантство, єзуїти скерували свою діяльність на Українську Православну Церкву, щоб підпорядкувати її шляхом латинізації. Цей курс повністю співпадав з політикою держави полонізувати всю країну.

     На  тлі розквіту Латинської Українська Церква, другорядна в чужій державі, перебувала у принизливому становищі. Слід відзначити, що, на відміну від західного християнства, охопленого реформами, східне переживало кризу. Але, не маючи власної держави, Українська Церква була особливо занедбана, її духовенство повністю залежало від владних структур. Занепад релігійної освіти негативно відбився на інтелектуальному, культурному рівні священицтва. До цього ж вела практика втручання світської влади у кадрові проблеми. Константинопольський патріархат не цікавився справами Української Церкви, обмежуючись отриманням грошей. До речі, від нього поступово відходила Московська Церква, особливо після утворення 1589 р. свого патріархату. Вона активізувалася у співдії з царем щодо розширення володінь, посилення впливу на Українську Церкву. Але Київська митрополія, орієнтована на Захід і зближення з Римом як центром Вселенської Церкви, відстоювала свою незалежність. Вона не сприймала політики Московської Церкви щодо державної домінації, автокефальної ізоляції і відкидала заклики Константинополя, зокрема патріарха Теофана: "Жити у згоді з Москвою, яка є однієї віри з нами і під загрозою клятви не піднімати зброї проти Москви¹².

     За  таких обставин ієрархи Української  Церкви у пошуках радикальної  розв'язки нагальних проблем Церкви дійшли висновку про Унію з Римом. Цим заходом передбачалося: порвати з Константинополем і створити самостійний Київський патріархат, підпорядкований безпосередньо Апостольському Престолу; при цьому забезпечивши збереження православного обряду з літургійними традиціями Східної Церкви; шляхом Унії зрівняти Українську Церкву у правах з Польською Латинською, а її ієрархію і духовенство у привілеях – з католицьким, зокрема у правах на сенаторство. Головна ідея Унії – вивести Церкву з глибокої кризи, відтак врятувати її та окремішність української нації. Наміри української ієрархії цілком вписувалися у курс Флорентійської Унії і відповідали її умовам. "Справа Флорентійської Унії, принаймні на ідейно-концептуальному рівні, залишалася живою в Україні, – слушно зауважував львівський історик Церкви Іван Паславський. – Що більше, сміємо твердити, що весь духовний розвиток України того часу йшов дорогою флорентійського екуменізму, тобто по шляху дальшого зближення з Заходом"¹³. Про це переконливо свідчить звернення української церковної і світської еліти до Папи Сикста IV 1476 р. Усвідомлюючи геополітичне становище України на перехресті західної і східної цивілізацій, Католицької і Православної Церков, вони підтримали інтеграцію церковних традицій, схвалили постанови Флорентійського Собору і визнали Папу главою Вселенської Церкви, частиною якої була Українська.

     Відчутного  імпульсу унійному процесу надав  Белзький синод, скликаний митрополитом Михайлом Рогозою у червні 1590 р., на якому було схвалено спільний лист про потребу негайного оновлення Української Церкви. Для опрацювання стратегії оновлення й організації необхідних заходів вирішено збирати синоди щорічно. Чотири єпископи на чолі з Кирилом Терлецьким підписали заяву про злуку з Римом та перехід Української Церкви до Апостольського Престолу зі збереженням східного православного обряду.

     Важливою  подією унійного процесу стало приєднання до українських єпископів 1593 р. Іпатія Потія, видатного церковного діяча, письменника і богослова, діяльність якого тісно пов'язана з Берестейською церковною Унією 1596 р. "Іпатій Потій цілком заслужено вважається "апостолом Унії", – відзначав І. Паславський. – Включившись у церковно-громадське життя у вже зрілому віці, він дуже скоро зробився головним речником ідеї оновлення Української Церкви шляхом з'єднання її з Апостольським Престолом у Римі"¹⁴. Будучи Берестейським каштеляном, потім Володимирським і Берестейським єпископом Іпатій Потій брав активну участь в українському суспільно-культурному русі. Непересічного діяча підтримували король Сигизмунд III і особливо князь К.Острозький, який теж схвалював Унію. До речі, у листі до єпископа саме він виклав умови об'єднання Української Церкви з Римом: зберігався східний (грецький) обряд, заборонялося навернення православних до латинської церкви, українське духовенство отримувало рівні права з латинським, а владики – місця у сенаті і сеймі ставилося питання про поширення духовної і світської освіти, а також те, що Унія повинна охопити усі Східні Церкви, включно з Московською¹⁵. Отож, створений деякими істориками образ К.Острозького як запеклого противника Унії виглядає дещо інакше. Безумовно, його концепція мала екуменічний характер, але її ахіллесовою п'ятою була думка про те, що Українська Церква повинна вступати в унію тільки спільно зі всіма Східними, що, враховуючи церковну політику Москви, було нереальним.

     Головна ідея Унії – відновлення єдності із Вселенською Церквою під верховенством Папи Римського і юридичної незалежності від Константинопольського патріархату, відтак від Москви й утворення повноправної самостійної помісної Церкви – відразу ж здобула багато прихильників серед українського духовенства, яке усвідомлювало, що це єдиний шлях збереження й розвитку Церкви у тодішній складній геополітичній ситуації. Є свідчення, що у ході візиту до Львова 1595 р. навіть патріарх Єремія, переконавшись у глибокому занепаді Української Церкви, під час зустрічі з І. Потієм і К.Терлецьким не заперечував їх намірам возз'єднатись з Апостольським Престолом ¹⁶. Серед прихильників Унії був польський король Сигизмунд III, ієрархія Латинської Церкви. Зокрема, один із її ідеологів Петро Скарга слушно зазначав, що в умовах, коли Константинопольський патріарх залежить від Туреччини, а Московська Церква обслуговує світську владу, Унія Української Церкви з Католицькою необхідна для її порятунку. Ініціативу українських єпископів підтримав Папа Римський Климентій VIII, інформований про стан Церкви і зацікавлений у її відновленні, оскільки був прибічником екуменічного процесу. Правда, деякі історики, навіть сучасні, вважають, що "апостольська столиця розглядала Унію з позиції проникнення впливів далеко на схід слов'янського світу й намагання повністю підпорядкувати Київську Церкву"¹⁷.

     Прихильників  порозуміння з Римом історик  Церкви о. Софрон Мудрий поділив на три групи. До першої він відніс польські державні чинники, які вважали, що порозуміння треба відкласти на майбутнє, враховуючи впливовість і силу братств, загрозу нового розколу Православної Церкви. Для вирішення проблеми разом з К.Острозьким вони вважали необхідним скликання Руського синоду. Польські католицькі кола, підтримуючи Унію і вважаючи, що не слід чекати Руського синоду, а дозволити православним переходити в католицтво, водночас виступали проти привілеїв для українського духовенства. Найрадикальнішими були українські церковні і світські діячі, які вимагали негайної злуки з Римом. Це обставини, у яких перебувала Церква, прихильність короля, єдність єпископату. Останні сприятливі фактори з часом могли змінитися¹⁸.

     В Унії було й чимало противників, насамперед Константинопольський та інші патріархи Сходу. Після наради 1595 р. у Яссах вони звернулися з пастирським листом до українського духовенства і вірних, у якому засудили наміри митрополита Рогози і єпископів з'єднатися з Апостольським Престолом, звинувативши їх у зраді Православної Церкви. Католицькі кола Польщі, розглядаючи Унію з політико-державної точки зору, не хотіли зрівняння Української Церкви з Латинською, а, отже, українців з поляками. "Це суперечило, – зауважив єпископ Андрій Сапеляк, – інтересам Польщі, яка хотіла спольщити українців через перехід на латинський обряд"¹⁹. Активним противником Унії став амбітний князь К.Острозький (після того, як українські єпископи зігнорували його пропозиції). Він перетягнув на свій бік Львівського єпископа Гедеона Балабана, Перемиського єпископа Михаїла Копистенського, частину впливових шляхтичів і Духовенства, які не підтримували концепцію локальної церковної унії²⁰.

     Між тим, на Берестейському синоді 1595 р. ініціатори і творці Унії опрацювали й затвердили 33 статті умов входження Української Церкви до Апостольського Престолу. Статті відображали вимоги церковного і світського характеру, захищаючи інтереси Церкви. Одні з них містили умови церковно-богословського й ієрархічного характеру (11), церковно-громадського, зокрема про визнання Папи главою Вселенської Церкви і Київської митрополії як її складової (всього 12 умов) і 10 статей щодо прав Української Церкви та підтвердження її духовних цінностей і надбань.

     Головні умови визначали: Церква зберігає східний  обряд, свої звичаї, літургійну мову, право обирати зі своїх кандидатів єпископів і висвячувати їх митрополитом; отримує рівні права з Латинською щодо податків і пільг, надання єпископам місць у сенаті; українська шляхта і міщани повинні отримати рівні права з поляками латинського обряду на посади у міських та державних урядах; буде заборонено католичення українців православної віри та ін. Синод уповноважував єпископів Іпатія Потія і Кирила Терлецького виїхати до Риму і особисто просити Папу затвердити Статті Унії²¹.

     28 вересня 1595 р. українська делегація  (23 особи) виїхала до Риму і  15 листопада прибула до резиденції  Папи Климента VII, який через два  дні прийняв їх, і, вислухавши  заяву щодо церковної єдності,  з великою прихильністю висловив  згоду Апостольського Престолу. Пропозиції українських єпископів розглядала папська комісія, яка прийняла їх майже без змін. 23 грудня відбувся урочистий акт возз'єднання або відновлення злуки Української Церкви із Вселенською у присутності 33-х кардиналів, дипломатичного корпусу Європи, інших представників ієрархії. Того ж дня Папа видав особливу грамоту -Конституцію, у якій з радістю повідомляв увесь католицький світ про об'єднання Української Церкви із Вселенською. Булла Папи Климента VII від 23 лютого 1596 р. визначила Українську Церкву як помісну автокефальну в Унії з Римом і стала новим й основним канонічним документом Берестейської Унії.

     Ще  до від'їзду українських послів Папа звернувся до польського короля з  листами, у яких просив надати підтримку  уніатській Церкві і місця у сенаті її єпископам, до ієрархів Латинської Церкви в Польщі та впливових діячів щодо реалізації рівних прав для обох Церков²². У листі до митрополита М. Рогози містилося доручення скликати собор українських єпископів для остаточного вирішення унійного процесу, який отримав у Римі повну підтримку. Варто зауважити, що Папа Климент VII добре знав становище Української Церкви. Він як папський легат часто бував у Польщі, коли служив кардиналом, й аналізував проблеми Церкви, більше того, із симпатією ставився до українського народу. "Папа Климент VII відіграв величезну роль в історії Української Церкви, – визначав владика А. Сапеляк, – був її найщирішим добродієм і приятелем у хвилі, коли йшлося про саме її існування. Цей Папа прийняв її в лоно Вселенської Церкви як помісну і тим назавжди забезпечив її існування"²³. Ратифікація Римського акту про возз'єднання Української Церкви із Вселенською відбулася на соборі у церкві св. Миколая у Бересті (6-8 жовтня 1596 р.) з участю українських (за виключенням Львівського і Перемиського) і польських єпископів, папських делегатів, королівських послів і священицтва. Митрополит й українські єпископи урочисто присягалися і підписали акт Унії, у якому виклали аргументи на користь церковної єдності й проголосили її чинність. Водночас вони склали спільний пастирський лист, повідомляючи духовенство і клір про здійснення Унії з Римом²⁴. Старий князь Острозький (воєвода київський) паралельно із зазначеним форумом у Бересті зібрав собор за участю ієрархів Православної Церкви, зокрема Львівського і Перемиського єпископів, шляхти і священиків (близько 200 осіб). Незважаючи на заперечення короля і всупереч канонічним догмам, він оголосив збори синодом, який прийняв рішення, скероване проти Унії²⁵. Але заходи К.Острозького не змогли перешкодити ратифікації ухвали про Унію Берестейським собором Української Церкви, яку підтримала більшість духовенства і віруючих. Та рішуча боротьба князя і його прихильників гальмувала розвиток Церкви, розділяючи її на два ворогуючих табори – прихильників і противників Унії. У другому десятиріччі XVII ст. до церковно-релігійної боротьби приєдналося козацтво. Дійшло до того, що, коли в Україні не залишилося жодного православного єпископа, гетьман Петро Сагайдачний домігся призначення митрополита і єпископів поряд з існуючими уніатськими. Широка полеміка, у якій брали участь непересічні релігійні публіцисти Іпатій Потій, Йосиф Вельямин Рутський, Мелетій Смотрицький, Петро Могила та інші, інколи набувала рис екстремізму, свідченням чого стала мученицька смерть Полоцького уніатського архиєпископа Иосафата Кунцевича, митрополичого намісника у Києві А.Грековича. На руку противникам Унії була поведінка верхів Польської держави, які не виконали умов про надання українським єпископам місць у сенаті, про забезпечення рівності Церкви, її священиків та вірних у правах з латинськими католиками.

     Через такі обставини Українська Церква одразу після Берестейської Унії опинилася  у складному становищі: православний табір вважав її зрадницькою, відтак своїм ворогом, а польський католицький  продовжував трактувати як другорядну, нерівноправну. Але враховуючи новий канонічний статус Церкви, її безпосереднє підпорядкування Папі Римському, обидва табори змушені були рахуватися з нею. Тим більше, що на чолі її стояли визначні митрополити Іпатій Потій (1599-1613), Йосиф Вельямин Рутський (1613-1637), які зробили вагомий внесок в утвердження Унії і піднесення Церкви уже в першій половині XVII ст. Останній доклав чимало зусиль, щоб припинити ворожнечу Українських Церков. За його правління народився сміливий проект Мелетія Смотрицького – утворення Київського патріархату, який об'єднав би Церкви і підлягав Папі, зберігаючи повну автономію²⁶. Спроба об'єднання Церков на соборах у Києві (1628) та Львові (1629) не вдалася головно через спротив козацтва. Прихильником створення Київського патріархату під протекторатом Папи був також митрополит Православної Церкви Петро Могила (1633-1647), який листувався з Римом. Але проти нього виступили як козацтво, так і православне духовенство, все більше схиляючись до Москви.

     Після Переяславської військово-політичної угоди Богдана Хмельницького  з Москвою 1654 р. Київську православну митрополію 1685 р. насильно підпорядкували Московському патріархату. Невдовзі під Москвою опинилися північно-західні єпархії Української Католицької Церкви. Під загрозою церковної агресії Москви на початку XVIII ст. усі єпархії України і Білорусії, які визнали верховенство Папи, об'єдналися у Київську Православну Католицьку Церкву. Отже, шляхи двох Українських Православних Церков розійшлися. 1720 р. у Замості відбувся важливий в історії Української Церкви синод, який остаточно визначив її лице, "в основі зреформував Уніятську Церкву вже як самостійну церковну одиницю в лоні Католицької Церкви, – писав П.Ісаїв. – Колишня уніятська, немов неусталена щодо свого обличчя Церква, стає Греко-Католицькою Церквою українського народу"²⁷.

     Складний  шлях до Унії з Римом водночас із Київською митрополією проходила  Закарпатська єпархія. Хоч християнство сюди прийшло із Заходу раніше, ніж до Києва, лише наприкінці XIV ст. Церква оформилася організаційно і входила до Перемиського єпископату, а 1490 р. склала єпархію і підпорядковувалася Константинопольському патріархату. Під впливом Української Церкви Ужгородський собор 1646 р. за участю 400 священиків (близько половини загальної кількості) вирішив прийняти Унію з Римом. Та лише 1721 р. до них приєдналася решта православного духовенства. Таким чином, на початку XVIII ст. Українська Греко-Католицька Церква об'єднувала усі єпархії західних земель і Правобережжя України²⁸.

     "Якщо  хрещення України назагал позитивно  оцінюється істориками як подія,  що започаткувала нову християнську  еру в Київській Русі, – слушно зауважив владика Андрій Сапеляк, – то про Берестейську Унію маємо вже протягом чотирьох століть не тільки різні точки зору, але й відверту фальсифікацію"²⁹. Більшість дослідників Церкви і вітчизняної історії вважають, що Берестейська Унія була після Хрещення 988 р. другою епохальною подією в історії України та українського християнства за позитивними наслідками, закономірним результатом об'єктивних процесів у ході історичного розвитку Церкви, у контексті процесу інтеграції східних і західних церковних традицій. Вона виникла на хвилі культурно-національного піднесення кінця XVI – першої половини XVII ст., у період, який Михайло Грушевський визначив як перше українське культурно-національне відродження. Варто зауважити, що цей процес співпав з епохою формування у Європі національних держав і церков (Німеччина, Чехія, Швейцарія та ін.), тобто, виникнення Берестейської Унії безумовно пов'язане із загальноєвропейським процесом і було закономірним результатом розвитку України – як інтегральної частини Європи.

     "У  контексті цього "панєвропейського покликання" України і слід розглядати Берестейську Унію, – наголошує І. Паславський. – Вже саме геополітичне положення України між Сходом і Заходом поклало на неї велику історичну місію: бути живим мостом між двома гілками європейської цивілізації – східною (візантійською) та західною (римською). Унійний акт 1596 р. найбільш адекватно відповідав внутрішньому змістові українського християнства і виводився з нього. Не зовнішні чинники на кшталт "польської інтриги", "єзуїтських підступів" чи "агресії Ватикану" привели до берестейського з'єднання Київської митрополії з Апостольським Престолом, а внутрішні закони розвитку українського християнства, зокрема його вічний поклик до примирення Сходу і Заходу в богочоловічій єдності Христової Церкви"³⁰.

     Високо  оцінював Берестейську Унію митрополит Йосиф Сліпий, видатний історик Української Церкви. Вказуючи на велике значення для відродження і піднесення Української Церкви, він зауважував, що Унія стала ефективним засобом для формування українського народу як окремішньої нації: "Тільки єдність з Апостольським Престолом могла зберегти наш нарід від неминучого упадку". Адже переходячи у підпорядкування могутнього Риму, Україна віддалялася від Москви, захищалася від її експансії своєю вірою, водночас зберігала народ від спольщення³¹.