Дипломатичні зносини Кримського ханства та України

ВСТУП

 

Немає, мабуть, більш складної проблеми в осягненні української національно – визвольної революції 1648 – 1676 рр., ніж взаємини її з своїми могутніми південними сусідами: Османською Портою та її васалом — Кримом, особливо з останнім. Розділені вірою, звичаями, мовою, культурою, Кримське ханство та Україна постійно протистояли одне одному. І незліченні страждання приносили татарські орди на нашу землю. Однак геополітичні інтереси обох держав штовхали їх до союзу: Крим, як і Україна, потерпав від залежності від свого могутнього сюзерена, а європейські його амбіції стримувались могутністю Москви, Польщі, Священної Римської імперії та ін. Саме граючи на цих та інших нюансах, Богдан Хмельницький залучив до спільної боротьби кримського хана, готував серйозні угоди щодо союзу з Туреччиною.  Зважаючи на вище сказане  актуальність нашої праці значуща.

Мета дослідження полягає в комплексному ретроспективному аналізі міждержавних відносин козацтва, а згодом і Української гетьманської держави (гетьманщини) із Кримським ханством.

Для досягнення поставленої мети необхідно було вирішити наступні задачі:

• проаналізувати політичні мотиви та прагнення до міждержавних взаємовідносин різ владних груп як з українського так і з татарського боку;
• розкрити суть дипломатичних договорів козацького та революційного часу;
• охарактерезувати зміну головного вектору зовнішньої політики Кримського ханства, щодо української державності.

     Об'єктом дослідження є дипломатичні місії кримсько-татарської еліти та української гетьманської держави.

     Предмет дослідження – визначення місця України в геополітичних планах Кримського ханства, реалізація військових походів спільних армій та відносини козацтва з очільниками кримськотатарської держави.

Практичне значення одержаних результатів дослідження. Положення й висновки нашої праці можуть бути використані учнями та вчителями для підготовки до навчальних занять з історії та при написанні наукових робіт та статей, а також для подальшого дослідження проблематики ролі Кримського ханства в історії України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Єволюція взаємовідносин між Кримським ханством та козацтвом на межі XVI – сер. XVIІ ст.

 

Основоположник української політичної географії академік Степан Рудницький зауважував, що вплив центрально-азіатського сусідства на історичний розвиток був поміж усіма політико-географічними впливами для території й народу України безумовно найвпливовішим, і можливо, найсильнішим. Від самих початків його історії цей вплив тяжить, наче змора, на українському народі, «немов опир, п’є азіатський кочовий світ цілі століття його живу кров». Татарське лихоліття не почалося у тринадцятому столітті, воно морило Україну від сірої давнини: кіммерійці, скіфи, гуни, хозари, печеніги, половці, турки, татари – всі вони страшною чергою проходили протягом двох тисяч років через степи й луги України і заливали її безмежним горем війни. Український народ змушений переносити всі ці побої виключно на своїх плечах.

Історики вважають, що татарські напади на українські землі з метою людоловства і грабіжництва розпочалися з 1482 р. і набрали форми перманентних татарсько-українських конфронтацій, які за своєю тривалістю переважали мирні перепочинки. У цих воєнних конфліктах не було ворожнечі, бо головною їх метою була нажива. Адже, торгівля людьми була найприбутковішою справою на порубіжжі, тому у цьому промислі брали участь мешканці з обох боків кордону.

Татарські набіги у ХVІ-ХVІІ століттях здійснювалися практично кожного року, полишаючи за собою кілька десятків зруйнованих сіл, забираючи кілька тисяч невільників і стільки ж вимордованих людських жертв. Всі тоді відчували, що татарські набіги були дошкульними, а кількість знищених осель сягала сотень тисяч, а кількість «ясиру» десятків тисяч. За 6-ма підрахунками істориків, за період з 1469 по 1514 рр. Татарами було здійснено сім набігів на Україну, рахуючи тільки найбільші, з 1516 по 1593 – вісім, а з 1605 по 1633 – сімнадцять. Навіть за далеко не повними даними історичних джерел можна відтворити жахливу картину нападів татар на окремі українські землі.

У 1500 р. кримська орда пограбувала не тільки Київщину, але й Волинь і навіть Холмську і Белзьку землі, дійшовши до Вісли. І хоча набіги татарських кочівників припинилися вже в другій половині ХУ111 століття, але їх сумні наслідки відчутні й донині. «З політичного ослаблення, спричиненого півтисячолітнім татарським лихоліттям, не може український народ і до нині оговтатися», – зауважував С. Рудницький.

З геополітичної і геоекономічної точки зору, безпосереднє сусідство степових кочівників шкодило Україні не тільки через постійні грабіжницькі набіги, але й також через перерізання найважливіших шляхів сполучення між Україною та іншими культурними землями світової людської спільноти. Адже, печеніги, половці, татари захопили побережжя Чорного моря з гирла Дунаю, Буга, Дністра, Дніпра й гальмували та зупиняли всяке сполучення України зі світовими культурними центрами цивілізації, зокрема Візантійської держави й середземного басейну взагалі.

Таким самим способом кочівники перекрили Україні важливі великі торгівельні шляхи сухопутного сполучення України з Середньою Азією, Персією, Індією, Китаєм.

Ще Михайло Драгоманов звернув увагу на те, що кримські татари здійснювали набіги на Укаїну завдяки потуранню свого сильного північного сусіда і союзика, адже «турки підмовляли татар і допомагали їм займатися цією брудною справою». Академік С.Рудницький до цього додав: «Турецькі та інші торгаші невільниками постачали цим ватагам коней та озброєння, а організовували такі бандитські ватаги, зокрема, по чорноморських пристанях. Коли такий грабіжницький чамбул щасливо верне на побережжя, відкуповують торгаші від нього всю добичу й розсилають українських невільників по всіх торгових центрах могаметанського Орієнту». Полювання на невільників і торгівля ними велась на Чорному морі в набагато більших обсягах, ніж на Індійському чи Атлантичному океанах. Одначе, як зауважує академік С. Рудницький, татарське сусідство мало ще той беззаперечний наслідок, що воно дуже «упростило» політико-географічні відносини значних просторів України.

Адже, воно перетворило їх у майже «безлюдну граничну пустару, проте, дуже багату рослинним і тваринним життям. Ця широка пуста полоса, яка розділяла турецько-татарські займанщини від польсько-литовських і московських «окраїн», стала колискою й осідком українського козацтва [18, 103]. М. Драгоманов у своїй історичній та етнографічній розвідці «Про українських козаків, татар та турків» намагався популярно розповісти, «як то наші батьки терпіли й одбивалися від татарських та від турецьких розбишак і як таки одбились». Особливо вчений зробив наголос на козаках, «бо вони найбільше поклали праці, щоб одігнати від нашої землі турок і татар, щоб наш чоловік у своїй землі й хату будував, і поле орав та засівав, і дітей годував, не опасаючись чужого ворога».

Автор, «Історії Русів» щодо історії взаємостосунків українського козацтва з кримськими татарами повідомляє, ще за гетьманства Дмитра Вешнивецького, що пошанований був «батьком народу», кримським татарам взимку вдалося прорватися прикордонною сторожею на Поділля. Тут вони пограбували декалька містечок під час ярмарку і захопили чимало худоби, здіснюючи все хижацьким способом.

Хоча козацькі військові команди наздогнати і зловити їх не змогли, то їх доля сама покарала через несподівані повітряні стихії. Коли татари зі здобиччю поверталися до своїх улусів,у степах їх захопив надзвичайний сніг зі страшною завірюхою. Згодом потому лютував суворий мороз із різким вітром і віщував їм неминучу загибель. Татари порізали своїх коней і худобу, повлазивши в їхні тулуби і шукали порятунку в слабкому і короткотриваму теплі, але всі до останнього загинули, і знайдено їх навесні, більше чотирьох тисяч нещасних трупів. По смерті князя Вишневецького, наступний козацький гетьман Єстафій Ружицький, котрий замолоду, навчаючишь та подорожуючи по чужих краях, чинив набіги на султанську Туреччину та татарський Крим з метою звільнення бранців з неволі та отримання здобичі, від чого чимало з тими народами заводилось сварок і самих війн. Коли у 1516 р. Кримський хан Мелік-Гірей, відповідно його союзу з князем московським Василієм Івановичем, йшов війною на Польщу та Україну, то гетьман Ружинський, виступивши йому назустріч, завдав татарам нещівної поразки, захопивши його табір з усім багажем і здобиччу, яку розділив з поляками і своїм військом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Кримське ханство як головний вектор дипломатичних зносин української гетьманської держави Б. Хмельницького

 

В історії визвольної війни українського народу 1648—1654 рр. чимало сторінок, пов'язаних з питаннями спільників у борні проти польських окупантів. У цьому контексті цікавим є факт участі кримських татар як союзника війська Б.Хмельницького після укладення угоди з кримським ханом Іслам-Гіреєм III у лютому 1648 р. в Бахчисараї про спільну боротьбу проти Польщі.

Кожна з сторін покладала на цю угоду певні надії. Саме стратегічні геополітичні інтереси примусили Б. Хмельницького піти на такий крок, як підписання угоди з віковими ворогами — кримськими татарами. А з укладенням цієї вкрай важливої угоди вперше створювалася ситуація, коли на весь період воєнних дій була відвернена загроза грабіжницької навали на Україну з боку татар. Це давало можливість усі сили повстанців кинути проти польської шляхти та її союзників. Кримський хан вбачав у цьому договорі вигоди політичного та економічного характеру, сподівався на воєнну здобич та ясир (полонених). Була у Іслам-Гірея і думка поліпшити вкрай скрутне становище, яке склалося внаслідок неврожаю 1647 р. Ось чому він з радістю погодився на воєнні дії.

Договір козаків з кримськими татарами по суті став превентивним ударом по поновленню відповідного дипломатичного союзу між Польщею та Кримом. Цей воєнний союз був досить-таки специфічним: у союзників завжди жевріла злоба один до одного, яка виливалась у відверту бійку. Таке одвічне ставлення один до одного спричинили з часом об'єктивний розрив відносин, призвело до загострення ворожнечі та воєнного протистояння.

Розвиток відносин Криму з Україною, які почалися від підписання Бахчисарайської угоди, носив позитивний характер: у боях першої половини 1648 р., коли фактично була знищена вся наявна армія Польщі в Україні, вагомим був внесок 4-тисячного загону татарської кінноти (це спостерігалося у квітні в урочищі Жовті Води, у травні — під Корсунем). Вдало була використана татарська кіннота і під час Пилявецької битви 13 вересня 1948 р.

З початком воєнних дій у 1649 р. зацікавлений поразками поляків хан Іслам-Гірей уже сам вів свої добірні війська до Б. Хмельницького. Кочівники з великою охотою вирушили на Україну, тим більше, що їх підганяла небезпека голоду, яка нависла в той час над Кримом, та початок епідемії чуми. Переслідуючи власні інтереси, Іслам-Гірей після битви під Зборовом (30 червня — 8 серпня 1649 р.) починає проводить політику виснаження двох ворогуючих сторін — польської та української. Змова Іслам-Гірея з польським королем Яном-Казимиром спричинила підписання вкрай несприятливого для Б. Хмельницького Зборівського договору. Отримавши від польського короля дозвіл брати ясир та грабувати українські землі, які входили до Польщі, але фактично були вже визволені українським козацтвом у ході визвольної війни, кримські татари почали завдавати значної шкоди національно-визвольній боротьбі українського народу, хоча і не розірвали відносин з військом Б. Хмельницького.

Про це свідчать передусім події 20 червня 1651 р. під Берестечком, коли татари покинули поле бою, захопили з собою Б.Хмельницького, почали по дорозі до Криму брати полонених. Це була пряма зрада, яка призвела до поразки козацько-селянських сил. Однак Б.Хмельницький у боротьбі з Польщею повинен був триматися кримського хана, бо допомога з Москви не надходила.

Воєнна кампанія 1652 р. показала вірність орієнтації Б. Хмельницького на допомогу кримських татар: у результаті блискавичної перемоги у травні над 20-ти-сячною польською армією на Брацлавщині під Батогом знову на більшій частині України була ліквідована влада Польщі.

Однак 1653 р. кримський хан все частіше не виконує своїх союзницьких зобов'язань. Татарські загони, які прибували на Україну з початком чергової польсько-української воєнної кампанії, як правило, не йшли на з'єднання з козацьким військом, а займалися грабунком мирного населення. Справа нерідко доходила до збройних сутичок між козаками й татарами. На «чорній раді» (червень 1653 р.) козаки висловили обурення діями союзників та почали вимагати якнайскорішого завершення війни, яка жорстоко руйнувала край.

Восени 1653 р. під час останньої битви періоду визвольної війни поблизу Кам'янця-Подільського під Жванцем татари врятували королівське військо поляків від остаточного винищення. Іслам-Гірей 5 грудня 1653 р. уклав з королем Яном-Казимиром сепаратну угоду. Ці ворожі дії примусили Б. Хмельницького зняти облогу і відвести свої війська. А коли татарські загони розсипалися по Україні за здобиччю, вислав козаків громити татар та відбирати ясир, в якому звичайно переважали українці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дипломатичні місії Гетьманнщини та Криму

 

З початком 1654 р. Кримська орда з так званого союзника знову перетворилась на відвертого ворога: кримські татари разом з поляками почали плюндрувати українські землі.

Таким був генезис відносин Криму з Україною в надзвичайно тяжкий і відповідальний час в її історії: від союзу — через допомогу і неодноразове відступництво — до лихої зради.

Аналіз подій, битв, вивчення тогочасних джерел і різноманітних досліджень дозволяє зробити деякі висновки. Військовий союз Б. Хмельницького з кримськими ханами був вимушеним кроком у боротьбі за національне визволення українського народу: компромісна угода з татарами ніколи не була порушена козаками, як би тяжко не було під час кривавих виснажливих битв і походів; хани ж постійно відстоювали свій інтерес за рахунок використання протиборства між Польщею і Україною; зраджували козаків як тільки вбачали ту чи іншу невигідність для себе тощо. У XVII—XVIII ст. спільні дії з кримськими татарами проводили гетьмани                          І. Виговський, П. Дорошенко, І. Самойлович, І. Мазепа, П.Орлик. Гетьман І.Виговський домігся від Польщі внесення до Гадяцького договору 1658 р. статті, яка забезпечувала йому право «бути в дружбі з ханом кримським». Гетьман І.Самойлович добивався від Росії включення до Бахчисарайського договору з Туреччиною 1681 р. положення про необхідність збереження дружніх стосунків між Україною і Кримським ханством. Але це йому не вдалося — Москва була проти цього.

Щоб вкрай посварити ці народи, до Бахчисарайського миру було включено зобов'язання Туреччини надавати пільги запорожцям: займатися риболовлею в південних лиманах і користуватися південними соляними озерами. Та це до розбрату не призвело. Обидва народи розуміли, що вони лише пішаки в руках своїх метрополій. Москва безапеляційно заявила І.Мазепі: «А миру запорожцам с Кримом никогда не иметь и остерегаться того накрепко, чтобы из малороссийских городов в Крым с товарами, запасами и всякой живностью не ездили и лошадей в Крым не продавали».

Для Запорізької Січі Крим завжди відігравав роль завіси від могутніх християнських держав, що її оточували і зазіхали на політичну, економічну та релігійну свободи. Політики Січі розуміли, що могутні сусіди давно могли анексувати їхні землі, однак вимушені були не робити цього, тому можна дійти висновку, можливо й не безперечного, що Крим і кримські татари були певний час запорукою незалежності Січі.

У 1709 р. запорізькі козаки, рятуючись від репресій Петра І, просять взяти їх під протекцію Кримського ханату.

Казацько-кримські зв'язки існували як у політичній, так і в економічній сферах. У стосунках переважала торгівля: козаки здавна ходили в Крим по сіль. За мирних часів козаки з дозволу ханів ловили рибу в чорноморських лиманах і навіть у прибережних водах Азова. А запоріжці надавали можливість кримським татарам кочів'я і випасу на своїх землях.

Татари і козаки неодноразово допомагали одні одним у випадку біди або стихійного лиха, причому по-людськи, без якоїсь попередньої домовленості. Не змінилося ставлення запоріжців до кримців і під час погіршення російсько-турецьких відносин. Вони спільно освоювали соляні озера у ханстві та лісові угіддя в Січі. Коли 1769 р. Гірей напав на Південну Русь, запоріжці відмовилися допомагати Росії. У свою чергу, коли запоріжці під час війни потрапили до турецького полону і перебували на території Криму, хан повертав їх до Січі без будь-якого викупу. В судах Січі і ханства кримські татари і запоріжці користувалися режимом найбільшого сприяння. Агент Росії Никифоров повідомляв С.-Петербург, що Січ і ханство щорічно обмінюються послугами на суму понад 60 тис. карбованців золотою і срібною монетою.

Захоплення українських бранців та їх вивезення до Криму спричинило до тривалого перебування на півострові великої кількості українців.

Звичайно з усього сказаного не випливають якісь особливі права українців на Крим — останній не став місцем формування українського народу, а лише регіоном певного етногенетичного змішування з іншими, перш за все з кримськотатарським, етносами.

Взагалі ж період XVII—XVIII ст. відзначений певною татарсько-козацькою акультуризацією. Показником її може бути не тільки впадаюча в око схожість у таких звичаях, як гоління голови і бороди, у вбранні, зброї та інших об'єктах матеріальної культури, в їжі і навіть тактиці степового кінного бою, але і в збільшенні випадків переселення козаків у Крим, а татар у Січ (про те, що серед козаків було багато татар, вказують їхні імена, що збереглися в джерелах).

Слід також зазначити, що і релігійні відміни не являли собою якоїсь стіни. Якщо раніш обопільне переселення носило поодинокий характер, то з XVIII ст. значна кількість козаків назавжди залишалась у мусульманському світі, який прийняв їх. Особливо значними відходи були в післяполтавський період і у 1770 р., після остаточного розгрому козацької республіки російськими військами.

    

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Кримське ханство — неповторний державний і політичний феномен в європейській історії. Протягом декількох століть, з початку XIII і аж до закінчення XVIII ст., воно відігравало помітну роль у Причорномор'ї, змушуючи рахуватись із собою наймогутніших своїх сусідів. Чи не найтісніше у цей час з Кримським ханством пов'язана Україна, маючи від цього і величні здобутки, і важкі втрати.

З моменту виникнення Кримського ханства українські землі стали для нього головним об’єктом експансії. Це було зумовлено тим, що економіка ханства розвивалася на екстенсивній основі і не могла забезпечити ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню, що підштовхувало правлячу верхівку розв’язувати внутрішні проблеми країни за рахунок зовнішньої активності — союзів з тією чи іншою державою та грабіжницьких набігів на сусідні землі. Сприяли експансії також географічне положення ханства, існування численної армії, підтримка Турецької імперії, нездатність польсько-литовської держави захистити свої південні кордони. Ці та інші чинники наприкінці XV — початку XVI ст. перетворили Кримське ханство на силу, яка своїми походами загрожувала життєдіяльності українських земель. Проте з появою запорозького козацтва українсько-татарські взаємовідносини починають поліпшуватися набуваючи форм дипломатичних місій.

Доречно зауважити, що спочатку взаємовідносини між українським козацтвом і кримськими татарами мали форму взаємодопомоги та укладання воєнних союзів. Апогеєм цієї співпраці був військовий союз 1648 – 1653 рр. Між кримським ханом Іслам-Гіреєм ІІІ та гетьманом Війська Запорізького Богданом Хмельницьким. Гетьман ефективно використав суперечності між Кримським ханством і Річчю Посполитою й домігся укладення з ханом Іслам - Гіреєм військово-політичного союзу; все це у сукупності й забезпечило здобуття українським військом блискучих перемог у боях під Жовтими Водами та Корсунем (травень 1648 р.).

Період Геманщини позначився суперечливими домовленостями між урядами Правобережжя та Лівобережжя та Кримським ханством. Відсутність єдиного дипломатичного центру, а також втручання в зовніші зносини урядів Польщі та Російської імперії, звели нанівець потуги українських дипломатичних місій. Щоправда винятком є діяльність гетьмана Івана Мазепи та його наступника Пилипа Орлика, які зуміли «розморозити» південний дипломатичний вектор. Проте в цей час вже Кримське ханство потонуло в хаосі братовбивчої війни та відцентрових тенденцій і перестало бути активним дипломатичним партнером.

Для запорозьких козаків Крим завжди відігравав роль завіси від могутніх християнських держав, що її оточували і зазіхали на політичну, економічну та релігійну свободи. Політики Січі розуміли, що могутні сусіди давно могли анексувати їхні землі, однак вимушені були не робити цього, тому можна дійти висновку, можливо й не безперечного, що Крим і кримські татари були певний час запорукою незалежності Січі.

       Підводячи підсумок, можна дійти висновку, що відносини України (Запорізької Січі) і Кримського ханства носили здебільшого взаємовигідний характер — як політичний, так і економічний. І тільки втручання Росії, її експансіоністська політика стала на перешкоді цим відносинам. Кримських татар, так само як українців, на багато років спіткала доля поневірянь і страждань під блиском російської корони.

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури

1. Галенко О.І. Дипломатія Кримського ханату (середина XV ст. – 1783) // Нариси з історії дипломатії України. – К.: “Альтернативи”, 2001. – С. 208-263;
2. Драгоманов, М.П. Про українських козаків, татар та турків: Історична розвідка, З додатком про життя Михайла Драгоманова / М.П.Драгоманов. –К.: Дніпро, 1991. – 45 .
3. Кримський А. Сторінки з історії Крима та кримських татар // Студії з Криму. І—IX. Відбитки з «Записок історично-філологічного відділу». — К., 1930.
4. Крот В.А., Рашба Н.С. Боротьба населення України проти турецько-кримських завойовників наприкінці ХУ- в першій половині ХУІ ст. //УІЖ. 1983. №5.- С.101 – 110.
5. Леп’явко С.А. Українське козацтво у міжнародних відносинах 1561-1591 рр. – Чернігів,: “Сіверянська думка”, 1999. – 216 с.
6. Мавріна, О. Кримське ханство як спадкоємиць Золотої Орди ( Улусу Джучі): Текст / О. Мавріна // Україна – Монголія : 800 років у контексті історії: зб. наукових праць / РАР України; Нац. б-ка України імені В.І. Вернадського. – К., 2008. – С. 27 – 35.
7. Політична криза в Кримському ханстві і боротьба Іслам-Гірея за владу в 20-30-х роках XVI ст. // Україна в Центрально-Східній Європі. Студії з історії XI-XVIII століть. – К., 2000. – С. 97-118.
8. Полонська-Василенко Н. Історія України, К:Либідь – 1992, Т.2.
9. Смолій, В.А., Степанков, В.С. Українська державна ідея ХУІІ – ХУІІІ століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. – К.: «Альтернативи», 1997. – 368 с.
10. Станіславський В.В. Політичні відносини Запорозької Січі і Кримського ханства в кін. XVII - на поч. XVIII стст. – К., 1996;
11. Стороженко І. Кримське ханство кінця ХУ – середини ХУ11 ст. як складова частина Великого Кордону України : Текст / І. Стороженко // Київська старовина. – 2006. – № 5. – С. 3 – 12.
12. Чухліб Т.В. Правобережна Україна у сфері геополітичних інтересів країн Східної та Південно-Східної Європи (60- ті рр.XVII ст. – поч. XVIII ст.). – К., 1995;
13. Шабульдо Ф.М. Україна в державотворчих процесах у Криму в кінці XIV – першій половині XV ст. // Сучасність. – 1996. - № 5. – С. 86-87.