Дослідження грошових систем

1. Інтеграційні процеси  у розвитку грошових  систем західноєвропейських  країн: сучасний стан і наслідки

Головна сучасна тенденція розвитку світових економічних відносин пов’язана із поширенням інтеграційнних процесів, які охоплюють не лише економічні зв’язки, а й національні грошові системи держав. Вплив світових інтеграційних процесів на трансформацію національних грошових систем найбільш яскраво проявляється в Європі; особливо в Європейському Співтоваристві, де з 1 січня 1999 р. у безготівковий обіг було введено нову грошову одиницю – євро, яка замінила ЕКЮ, а у перспективі замінить національні грошові знаки, та стала єдиною валютою країн Європейського валютного та економічного союзу, який завершить формування в країнах ЄС єдиного внутрішнього ринку товарів, послуг, капіталу.

З 1 січня 2002 р. передбачається введення паралельного обігу національних грошових знаків та євро, а з 1 липня того ж року – поступова заміна ними національних грошових одиниць.

Для вирішення  валютних проблем створено Європейський центральний банк у Франкфурті-на-Майні, а національні банки держав-членів будуть займатися лише реалізацією валютної політики, а не її визначенням.

Створення Європейського валютного та економічного союзу є завершальним етапом в розвитку західноєвропейського інтеграційного процесу. Початок цьому процесу поклав підписаний 25 березня 1957 року Римський договір про створення Європейського економічного союзу ( його друга назва – “Спільний ринок”) та продовжили Маастрихтські угоди, які проголосили створення Європейського союзу. Тоді до його складу входили 6 країн: Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. За послідуючі після 1957 р. більш ніж 40 років процес інтегрування в Європі, незважаючи на чималі труднощі та протиріччя, в цілому з успіхом розвивався як вширину (кількість повноправних країн-членів збільшилась до 15), так і в глибину (за спрямованістю до головної цілі – формування єдиного економічного простору, в якому незалежно від національних кордонів здійснюється вільний рух товарів, капіталів та людей, а також діють рівні для всіх суб’єктів господарювання умови конкуренції на спільному ринку.

Головними досягненнями на цьому довгому шляху  стали створення митного союзу (відміна мита та інших обмежень в торгівлі між країнами –членами ЄС та єдиний “зовнішний тариф” в торгівлі з іншими країнами), а також уніфікація господарчого законодавства країн-учасниць. Разом з тим, відмовившись від використання у взаємних відносинах деяких засобів зовнішньоекономічної політики, національні держави залишили в своїх руках засоби валютної політики (курси національних валют, процентні ставки, валютні інтервенції, тощо ), які могли використовуватись.

Виникло протиріччя між внутрішньоторгівельною та валютною складовою інтеграційного процесу. З метою пом’якшення цього протиріччя та обмеження можливостей країн-членів ЄЕС маніпулювати курсами своїх валют ці країни ще в 1979 р. ввели в дію Європейську валютну систему, в рамках якої встановлювались припустимі межі коливань валютних курсів[2, c. 329-331].

Це лише частково вирішувало проблему та ще не означало створення повного економічного та валютного союзу. На нараді в Маастрихті (Нідерланди) в 1991 році було прийнято рішення про поетапне реальне формування Європейського валютного союзу.

Назву нової валюти євро було затверджено  на зустрічі у Мадриді 15-16 грудня 1995 року членами ЄЕС. У травні 1997 року на самміті Євросоюзу в Брюсселі було визначено одинадцять західноєвропейських країн, які відповідають критеріям участі в економічному і валютному союзі й готові з 1січня 1999 року запровадити євро. Це Німеччина, Франція, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Іспанія, Португалія, Італія, Фінляндія, Ірландія. Великобританія, Данія та Швеція відмовилися від нової валюти на першому етапі впровадження. Греція на момент прийняття рішення не відповідала вимогам, висунутим перед країнами, які прагнуть увійти в зону євро. Умови конвергенції досить жорсткі, а саме:

- дефіцит  держбюджету країни, яка має намір увійти до союзу, не може перевищувати 3% від ВВП;

- сукупний  державний борг не повинен  перевищувати 60% від ВВП;

- річна інфляція не може перевищувати середній рівень інфляції у трьох країнах ЄС із най нижчим рівнем інфляції (приблизно 3-3,3%) більш як на 1,5%;

- середня  номінальна величина довгострокових  відсоткових ставок не повинна  перевищувати 2% від середнього рівня  цих ставок трьох країн ЄС з найстабільнішими цінами (приблизно 9%);

- країни, що переходять на нову європейську  валюту, мусять дотримуватись встановлених  меж коливань валютних курсів у існуючому механізмі європейської валютної системи.

Протягом 1999 року Греції вдалося виконати вказані  вимоги. Прийнято рішення про її входження до зони євро.

Положенням  про євро забезпечується безперервність дії всіх контрактів. Перерахунок діючих контрактів у євро має бути завершений до 1.01.2002 р. До цього дозволяється укладання нових контрактів у національній валюті і євро.

З 1.01.99 кредити надаються на вибір, у національній валюті або у євро. Кредити, що надані, переводяться у євро до 1.01.2002 р. Всі умови залишаються незмінними, тільки сума перераховується у євро. Безготівкові операції можуть проводитися також у двох валютах. Але з 1.01.2002 всі розрахунки здійснюватимуться виключно в євро, при цьому зберігається співвідношення екю до євро як 1:1. Всі перерахування коштів на рахунках відбудуться за курсом, який склався та зафіксований станом на 1.01.99.

Введення  євро – безпрецедентне явище у  світовій економіці. Вперше йде річ про появу на економічній карті світу цілком нової грошової одиниці, яка має на мети замінити у найближчі роки та поступово витіснити з внутрішнього та зовнішнього обороту національні грошові одиниці. При цьому євро повинна стати не тільки розрахунковою одиницею, як СДР та ЕКЮ, а повноцінними грошами, які будуть виконувати весь спектр грошових функцій як всередині країн ЄЕС, так і на світовій арені.

За рахунок  запровадження постійних курсових коефіцієнтів та передачі функцій монетарної політики до створеного Європейського  центрального банку національні  валюти країн-членів єврозони фактично перестали бути самостійними, а стали дублікатами єдиної європейської валюти[1, c. 76-78].

2. Характеристика емісійних  механізмів грошової  системи в економічно  розвинених зарубіжних  країнах

Рівновага підтримувалася завдяки суворому контролю з боку центрального емісійного банку. В залежності від встановленого законодавством порядку забезпечення банкнот золотом визначаються декілька систем банкнотної емісії.

Англійська система банкнотної емісії:

1. Законодавство  фіксувало максимальний контингент  емісії – фідуціарна емісія. Згідно  акту 1844р. цей контингент встановлювався  для Банку Англії в сумі 14 млн ф. стерлінгів.

2. Для  решти банкнотної емісії, яка  законом не лімітувалася, обов’язковим було 100% металеве покриття.

Французька  система банкнотної емісії, яка була введена у 1870р.:

1. Законодавство  встановлювало загальний максимум  банкнотної емісії.

2. Ніяких  обов’язкових норм металевого  забезпечення не встановлювалося.

Німецька  система банкнотної емісії по закону 1875р. зводилася до наступного:

3. В  законодавчому порядку фіксувався  максимальний контингент не забезпеченої  золотом емісії.

4. Законодавство  дозволяло випуск не забезпечених  золотом банкнот зверх встановленого  максимуму, але така додаткова  емісія обкладалася 5% податком.

5. Не  менш 1/3 загальної суми банкнот  повинно було забезпечуватися  золотим запасом.

Американська  система банкнотної емісії, що була введена згідно Федерального резервного акту 1913р., характеризувалася тим, що:

6. Встановлювалася  мінімальна норма металевого  покриття всієї банкнотної емісії у 40%, решта підлягала забезпеченню комерційними векселями.

7. Не встановлювалося будь-якого максимального контингенту ані для фідуціарної емісії, ані для банкнотної емісії в цілому.

Російська система забезпечення банкнотної емісії за законом 1897р. походила на англійську:

8. Золоте  забезпечення повинно було складати  не менш ніж 50% загальної суми  емісії кредитних банків Державного  банку при умові їх випуску  на суму не більше 600 млн крб.

9. Емісія зверх встановленої суми потребувала 100% золотого забезпечення[4, c. 211-213].

3. Універсальні банки  Німеччини та їх  роль у процесах  концентрації банківського  капіталу країни

Кредитна  система Німеччини відображує модель порівняно жорсткої грошово-кредитної  політики, не дивлячись на широкі політичні  права регіонів, які входять у федерацію. Особливості пов’язані також з тим, що всі основні функції фінансового посередництва сконцентровані в універсальних банках (комерційних банках та ощадних касах), які не спеціалізуються на окремих операціях, як це роблять кредитні установи США та Японії.

Зараз у Німеччині створена високорозвинута  банківська система. Вона представлена близько 300 банків, 700 ощадних кас  та централів, 2,5 тис. кооперативних  банків (“Фольксбанк”,” Райфейзенбанк”) та інші. Контроль за їх діяльністю здійснюється Федеральним управлінням контролю (підпорядковане Міністерству фінансів).

Банківська  система Німеччини одна з найбільш розвинутих на європейському континенті. За насиченістю банківськими установами (чисельність мешканців на 1 банківську установу) країна поступається лише Швейцарії (1633 проти 1631 ) та значно перевищує інші країни Європи. Такі результати вражають, особливо коли взяти до уваги, що після другої світової війни Німеччині довелося по суті створювати нову кредитну систему. Військові адміністрації США, Великобританії та Франції перешкоджали створенню єдиної банківської системи. Так, філіям провідних банків дозволялося проводити операції лише в межах своїх окупаційних зон. Тільки після втручання федерального уряду в 1950 році були створені юридичні та організаційні передумови для функціонування трьох провідних банків країни – Дойче банк, Дрезднер банк и Коммерцбанк.

Репутація Німеччини як провідного банківського центру світу перш за все пов’язана із досконалістю банківського законодавства. Закони, які регулюють банківську діяльність поділяються на дві групи: загальні, тобто обов’язкові для кредитних установ на території всієї країни, та особливі, тобто обмежені територією окремих федеральних земель.

Другий  рівень кредитної системи Німеччини представлений універсальними та спеціалізованими банками. За формою власності вони можуть бути приватними, кооперативними або публічно-правовими інститутами. Лише приватні банки, як і раніше, ставлять собі за мету насамперед виробничо-господарську діяльність. Саме вона є головним джерелом їхніх прибутків. Кооперативні банки спрямовують діяльність на заохочення своїх членів з метою створення сприятливих умов життєдіяльності їхніх вкладників[6, c. 53-54].

Універсальні  банки займають провідне місце у кредитній системі країни. Вони займаються всіма видами банківської діяльності ( в т.ч. операціями з цінними паперами). До них за статистикою Німецького федерального банку належать приватні комерційні банки (“гросбанки”, регіональні банки, приватні банкири та філії іноземних банків), кооперативні кредитні установи (“Райфазен” та “Фольксбанк”), державні кредитні установи (ощадні каси та жироцентралі).

Головні серед них - “гросбанки”: “Дойче банк”,” Дрезднер банк” и “Коммерцбанк.” Це акціонерні товариства, кожне з яких має від 200 до 300тис. акціонерів. Ці банки мають досить розповсюджену мережу філій - 3,5 тис. Їх діяльність виходить далеко за межі надання кредитів. Особливі позиції цих банків у кредитній системі пояснюються їх місцем у структурі фінансового капіталу та зв’язками з монополіями інших галузей. Саме тут виявляється найбільш тісне зростання банківського та промислового капіталів. Це здійснюється через емісію цінних паперів, придбання акцій з метою одержання контрольного пакету акцій промислових компаній. Кожен з “гросбанків” очолює фінансову групу, що з’явилася на базі зрощування з промисловими концернами Сіменса, Фліка, Тісена, Крупа та інш. Ці фінансові групи тісно пов’язані з фінансовими групами Моргана та Рокфелера у США, Ротшильда у Великобританії та інш.

Невелика  прибутковість активів німецьких  банків пояснюється багатьма причинами, однак великі вкладення у малодохідні  акції промислових та фінансових компаній, які залишилися з 50-60-х  років, безумовно, займають у цьому  провідне місце. В ці роки, коли німецька економіка розбудовувалась після 11 світової війни, система перехрестного володіння акціями, так саме і великі вкладення банків в капітал промислових підприємств, стала одним з механізмів післявоєнного будівництва. Однак до кінця 90-х років вона втратила більшість своїх переваг і вже розглядалася спеціалістами як гальмування у розвитку фондового ринку країни. Банки також були не проти позбутися “баласту” у своїх інвестиційних портфелях, але цьому заважали податки. Перепродаж пакету акцій обкладалась податком, ставка якого доходила до 53%. З 1 січня 2001 р. згідно планам німецького уряду оподаткування при продажі пакетів акцій від однієї компанії до іншої буде відмінено. Це дозволить банкам розпродати найменш цінні активи та отримати значні вільні кошти.

Усі банки  прямо або через філії виконують  весь набір банківських операцій. Крім того, ці три великих банки мають обов'язкові окремі філії в Берліні. Різноманітні міжнародні послуги великих банків здійснюються через потужні банківські відділення в самій Німеччині, які виконують операції з за кордоном, і дочірні організації, розташовані в усьому світі, а також їхні філії та представництва в інших країнах[1, c. 107-109].

4. Банки розвитку у країнах, що розвиваються, та їх роль у забезпеченні економічного розвитку

Сьогодні  у світі налічується близько 750 інститутів розвитку, переважно банків (без обліку міждержавних), що охоплюють своєю діяльністю більшість країн. Важливу роль діяльність банків розвитку грає в економіках таких великих країн, як Німеччина, Японія, Італія, Китай, Індія, Бразилія, Мексика.

На їхню частку доводиться помітна частка сукупних банківських активів у значній  частині регіонів миру й великих  країн (наприклад, Південна Азія - 12%, Латинська Америка - 10%, Німеччина - 8%), а також істотна частка виданих національними банками кредитів (у країнах Латинської Америки - у середньому 30%).

Серед секторів, на які діяльність інститутів розвитку робила й робить найбільш сильний вплив ставляться: виробнича  й соціальна інфраструктура; капіталомісткі галузі промисловості (нафтовидобувна промисловість, металургія, хімія й нафтохімія, важке машинобудування), сільське господарство.

Інститути розвитку зіграли ключову роль у  післявоєнному відновленні економічної інфраструктури й базових галузей промисловості таких розвинених країн, як Німеччина, Італія, Франція, Японія. У більше пізній період вони внесли серйозний вклад у технологічне переозброєння енергетики, автомобілебудування, рибної промисловості Японії; в енергозбереження, розвиток комунальної інфраструктури, житлове будівництво Німеччини. У країнах Латинської Америки за рахунок інвестицій інститутів розвитку були створені цілі нові галузі національних економік (насамперед , у добувній промисловості й машинобудуванні).

Також велика роль інститутів розвитку в  стимулюванні розвитку відстаючих регіонів різних країн (Бразилія, Мексика, Японія й ін.).

Діяльність  інститутів розвитку спрямована на забезпечення фінансування важливих для розвитку країни галузей економіки, які в  силу довгосрочності, низької прибутковості  або підвищеного ризику обмежені в надходженні приватного капіталу.

Таким чином, основною ідеєю законопроекту  є створення, відповідно до міжнародної  практики, державного фінансового інституту  розвитку в організаційно-правовій формі державної корпорації, що буде сприяти розвитку економіки й у тому числі зовнішньоекономічної діяльності[4, c. 164-165].

Грошово-кредитні системи країн, що розвиваються

Серед великого розмаїття економічних  моделей країн Третього світу (країн, що розвиваються) можна виокремити певну спільність процесів формування їх грошово-кредитних систем. Розвиток і сучасний стан грошово-кредитних систем зумовлені колоніальним минулим та помітною економічною відсталістю переважної більшості цих країн.

Грошово-кредитні системи країн, що розвиваються, перебувають у зародковому стані та включають такі основні елементи:

• два  сектори грошової системи;

• центральну банківську установу;

• іноземні комерційні банки, які, як правило, фінансують виробництва, що працюють на внутрішній ринок і на експорт;

• місцеві комерційні банки, банки розвитку;

• мережу неформальних кредитних установ, яка  обслуговує сільських і неформальних міських виробників, часто на лихварських умовах.

У більшості  країн, що розвиваються, грошова система складається з двох секторів.

Перший  — організований сектор грошової системи та організований грошовий ринок. Він, як правило, невеликий, часто контролюється ззовні; максимальний рівень номінальних процентних ставок має жорстке законодавче обмеження. У такий спосіб держава регулює ціну грошей. Організований грошовий ринок обслуговує переважно фінансові потреби середніх і великих місцевих та іноземних підприємств у сучасному індустріальному секторі.

Другий  сектор — великий, але хаотичний  і неорганізований грошовий ринок, неконтрольований, незаконний і часто лихварський. До цього сектора змушене звертатися населення з низькими прибутками.

Така  структура грошової системи лише відбиває дуальну економічну структуру  багатьох слаборозвинених країн. Крім того, вона є наслідком тенденції, характерної для країн, що розвиваються, — обслуговувати потреби заможної еліти, нехтувати потреби бідних прошарків населення.

Основною  причиною нестабільності національних грошових одиниць є слабка їх контрольованість державою. Спроможність урядів країн Третього світу регулювати масу грошей в обігу обмежується, по-перше, відкритістю їх економік, по-друге, нестабільністю такого важливого для економіки джерела внутрішніх фінансових ресурсів, як прибутки в іноземній валюті. Виміряти розмір грошової маси дуже важко, ще складніше для центральної банківської установи контролювати її.

Внаслідок нестабільності національної грошової одиниці, що є також результатом  неефективного контролю, більшість  країн, що розвиваються, стикаються з проблемою валютного заміщення. Ефект валютного заміщення виникає, коли іноземна валюта править за альтернативний інструмент вимірювання вартості та нагромадження (наприклад, долари США у північній Мексиці).

Кредитні системи країн з нерозвиненими ринками забезпечують необхідні фінансові послуги: мобілізацію заощаджень, розміщення кредитів, обмеження ризику, страхування та управління валютними коштами. Крім того, їх використовують для грошово-кредитного регулювання держави з метою подолання макроекономічної нестабільності, характерної, наприклад, для багатьох країн Латинської Америки (висока інфляція, великий бюджетний і торговий дефіцит). Кредитна система є основним інструментом здійснення політики стабілізації.

Спроможність  центральних банків розвинених країн ефективно виконувати адміністративні й регулюючі функції зумовлена тим, що ці країни мають високоінтегровану цілісну економіку, складну й розвинену фінансову систему, освічене, професійно навчене й добре інформоване населення.

Особливістю державного регулювання грошово-кредитних  систем країн, що розвиваються, є сильний політичний вплив і контроль з боку центрального банку за процентними ставками, валютними курсами, ліцензуванням імпорту тощо.

Основні завдання центрального банку у регулюванні грошової системи — зміцнити довіру місцевих громадян та іноземних торгових партнерів до національної валюти як життєздатної стабільної одиниці розрахунку; переконати в надійності національної грошово-кредитної системи.

Центральні  банки багатьох країн Третього світу обмежено контролюють надійність валют цих країн. Це зумовлене передусім такими факторами, як здійснення урядом фіскальної політики та великий бюджетний дефіцит, який повинен фінансуватися або за допомогою друкування грошей, або за допомогою іноземних і внутрішніх позик. Дефіцит неминуче призводить до збільшення інфляції і втрати довіри до місцевої валюти.

Для переважної більшості країн Третього світу характерно те, що центральні банки не мають необхідної гнучкості й незалежності для виконання макроекономічних та регулюючих функцій, властивих центральним банкам розвинених країн.

Розвиток  кредитної системи цієї групи  країн породив низку проміжних та специфічних форм фінансових установ, що виконували функції центрального банку. Проміжною формою між валютним управлінням і центральним банком є центральна банківська установа, фінансова діяльність якої перебуває під суворим контролем уряду. Прикладом перехідних форм є банки у колишніх британських колоніях і протекторатах (Фіджі, Беліз, Мальдіви й Бутан). Масштаби такої діяльності залежать від спроможності законодавчих органів впливати на непослідовну політику керівних кредитно-грошових установ.

До специфічних  форм кредитних установ можна  зарахувати центральний банк у невеликих країнах, що входять до валютної або митної спілки — наднаціональний центральний банк. Прикладом валютних спілок із системою регіональних центральних банків може бути Західно-африканська валютна спілка (зона франка).

Виходячи  із завдань забезпечення прискореного розвитку економіки комерційні банки країн Третього світу повинні відігравати набагато активнішу роль у підтримці нових виробництв і фінансуванні існуючих, ніж банки в розвинених країнах. Вони повинні бути джерелом капіталу й одночасно нагромаджувати знання про комерційну діяльність і діловий досвід. Саме через нездатність комерційних банків до такої діяльності в багатьох країнах Третього світу виникли нові фінансові установи — банки розвитку.

Банки розвитку — це спеціалізовані державні та приватні установи, що на середньо- і довгостроковій основі надають кошти для створення й розширення промислових підприємств. їх виникнення в багатьох країнах Третього світу пов'язане з тим, що існуючі банки переважно надають кредити на комерційні цілі (комерційні й ощадні банки), зокрема центральний банк контролює і регулює грошову масу. Крім того, комерційні банки надають кредити на таких умовах, які неприйнятні для підприємств, що створюються, або для фінансування великих проектів. Частіше вони надають кошти "надійним" позичальникам (відомим підприємствам, багато яких належать іноземцям або які очолюють впливові сім'ї).

Щоб сприяти  зростанню виробництва в економіках, яким бракує фінансового капіталу, банки розвитку, шукаючи способи  залучення коштів, вдаються до двох основних джерел: дво- і багатосторонніх кредитів національних агентств з надання міжнародної допомоги на взірець Агентства міжнародного розвитку США і міжнародних організацій типу Всесвітнього банку; позик у власного уряду.

Крім  залучення капіталу банки розвитку повинні акумулювати певний досвід щодо оцінки промислових проектів. У багатьох випадках їх діяльність виходить далеко за межі ролі звичайного кредитора платоспроможних клієнтів. Діяльність банків розвитку часто передбачає пряму участь у підприємницькій діяльності, управлінні й стимулюванні тих підприємств, що вони їх фінансують, у тому числі державних промислових корпорацій. Таким чином, банки розвитку відіграють дедалі більшу роль у процесі індустріалізації слаборозвинених країн.

Банки розвитку — нове явище в країнах  Третього світу, проте їх вплив посилюється. У середині 40-х років налічувалося не більш як 10—12 таких установ, до кінця 80-х років їх кількість досягає кількох сотень, а фінансові ресурси становлять мільярди доларів.

Наприклад, в Індії в 1954 р. було утворено корпорацію з надання промислових кредитів та інвестування, що одержала від індійського  уряду безпроцентну позичку в  розмірі 75 млн рупій терміном на 30 років. Індійські спеціалізовані банки розвитку можна розділити на дві категорії — загальноіндійські та регіональні. Основною їх функцією є фінансування створення нових підприємств, а також модернізація і розширення існуючих шляхом надання позик, гарантій, випуску акцій і облігацій тощо.

Збільшення  фінансових ресурсів банків розвитку значною мірою забезпечується за рахунок капіталів приватних, інституціональних  та індивідуальних іноземних і місцевих інвесторів. У 1980 р. іноземним інвесторам належало майже 20 % акціонерного капіталу цих банків.

Банки розвитку відіграють важливу роль у  розширенні виробництва в країнах Третього світу, але для них характерна надмірна захопленість великими кредитами. Деякі приватні фінансові компанії (які також можна зарахувати до банків розвитку) відмовляються розглядати кредити менше 20—50 тис. дол. Вони вважають, що такі кредити не відшкодовують витрат на оцінювання проекту. Такі фінансові компанії здебільшого відмовляються надавати допомогу дрібним підприємцям, хоча така допомога має важливе значення для забезпечення економічного розвитку. Тому дрібні підприємці змушені шукати кошти на грабіжницьких неорганізованих грошових ринках. Таким чином, незважаючи на збільшення кількості банків розвитку, залишається досить гострою потреба у забезпеченні дрібних підприємців фінансовими ресурсами як у сільській місцевості, так і у неформальному секторі міських районів, що, як правило, не мають доступу до кредитів з прийнятними процентними ставками. Намагаючись задовольнити потреби дрібних позичальників, кредитні системи країн Третього світу породжують унікальні неформальні види кредитного обслуговування.

У країнах, що розвиваються, дрібні виробники та підприємства зайняті багатьма видами економічної діяльності. У сфері малого бізнесу зайнято від 40 до 70 % робочої сили, яка забезпечує третину випуску національного продукту. Здебільшого це некорпоровані, неліцен-зовані й незареєстровані підприємства дрібних фермерів і виробників, ремісників, торгових агентів, індивідуальних торговців, що діють у неформальних міських і сільських секторах економіки. їх попит на фінансові ресурси має особливий характер і не вписується в норми звичайного банківського кредитування. У таких випадках звичайні комерційні банки не мають відповідної підготовки і не бажають задовольняти потреб дрібних позичальників. Оскільки йдеться про невеликі суми (менше 500 дол.), а адміністративні й поточні витрати майже такі самі, як і для великих кредитів, і оскільки лише деякі неформальні позичальники можуть надати необхідне забезпечення, що є гарантією для позик у формальному секторі, комерційні банки не зацікавлені в таких операціях. Більшість комерційних банків у країнах, що розвиваються, навіть не мають відділень у сільській місцевості, невеликих містах або на околицях великих міст, де багато видів неформальної діяльності.