Джерела конституційного права

Джерела конституційного права

1. Поняття і зміст джерел конституційного права Джерело права — це форма (спосіб) існування право­вих норм, зрса перетворює право (як волю) в об'єктивовану реальність. Право як об'єктивована реальність існує в певних формах (в літературі навіть нерідко ототожнюють поняття "джерело права" і "форма вираження права"). Без такої об'єктивації державна воля народу не може стати матеріальною рушійною силою, яка творить право. Творення права — явище надзвичайно складне і багато­гранне. В одних випадках таке творення втілюється в юридичних діях (звичайних актах) державних органів чи безпосередньо народу (його частини), в інших — в пи­сьмових актах — документах. Світова практика знає чи­мало джерел права.  Це  —  акти-документи,  традиції, правові (в тому числі й конституційні) звичаї, правові прецеденти. У більшості випадків вони складають систе­му джерел права (відповідно — систему джерел галузі права). ВСе це повною мірою стосується й конститу­ційного права, яке також має відповідну систему джерел. Важливе значення має вирішення питань про харак­тер, зміст, генезис1 (походження) та особливості джерел конституційного права України.

Розуміння джерел конституційного права, як зазна­чив відомий французький правйик-конституціоналіст М. Прело, не є повним, якщо воно ґрунтується лише на вивченні його сучасного стану. Потрібно звертатись та­кож до минулого1.

Чи можна говорити про історію українського конс­титуційного права? Так, першою Конституцією України є конституція Пилипа Орлика. Пам'ятками політико-правової думки українського народу є також статті та ін­ші акти Б. Хмельницького. Першим актом, який безпо­середньо започаткував національне конституційне право України, можна вважати IV Універсал Української Цен­тральної Ради (1918). Він політико-правовим чином сформував, проголосив Україну як незалежну, самостій­ну і суверенну державу. На основі Універсалу було роз­роблено цілий ряд документів українського ренесансу, зокрема Конституцію УНР 1918 р., яка хоч і не була введена в дію, однак стала своєрідним акумулятором традицій надбань українського правничого досвіду.

Варто зазначити, що тогочасний український конс­титуціоналізм досить плідно використовував прогресивні надбання світового конституціоналізму. Проте цей пері­од розвитку тривав недовго і був перерваний затверд­женням Конституції УРСР 1919 р. Ця Конституція була своєрідною рецепцією, певною мірою дублікатом Конс­титуції РРФСР 1918 р., у сукупності з якою вона стала основним джерелом українського радянського держав­ного права; хоча про дійсно національне конституційне право в Україні не могло бути й мови ні за формою, ні за змістом (тогочасна Україна була квазідержавою, право якої за змістом було декларативним, політичним, фор­мальним). Панування радянської концепції конституціо­налізму було припинено з прийняттям в 1990 р. Декла­рації про державний суверенітет та Акта проголошення незалежності України в 1991 р. Ці документи стали ві­хою, яка започаткувала народження нового українського

права.

По-різному оцінюють генезис конституційного права і його норм представники різних правничих шкіл, серед яких ряд українських науковців — С. Шелухін, Н. Па-лієнко, С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Ма-лицький.

Так, представник історичної школи Н. Палієнко вважав, що конституційне право виникає і розвивається завдяки об'єктивній внутрішній необхідності і в своїй основі опирається на народну свідомість, народний дух, притаманний кожній нації з моменту появи її на істо­ричній сцені1. Конституція, стверджує С. Шелухін, вихо­дить з народного життя, психіки, історії, побуту, бажань, прагнень й ідеалів народу. Норми права, таким чином, є похідними від звичаїв і традицій. Ось чому до законода­вця ставиться цілий ряд вимог. Акти законодавства, правотворення є лише констатацією дійсного стану ре­чей. Законодавець має досконало знати історію свого народу, його традиції, звичаї, сподівання та ідеали, між­народні зв'язки. Лише опираючись на них можна твори­ти реально діюче конституційне право, яке має стати серцевиною національного права.

Представники позитивістської школи права вважа­ють, що джерелом норм конституційного права є пози­тивне (прийняте державою, писане) право, яке вста­новлюється і примусово захищається державою. Будь-яка норма права, як стверджував родоначальник позити­візму Р. Ієрінг2, є відображенням, втіленням боротьби різноманітних потреб та інтересів у суспільстві. Консти­туційне право, відповідно до цього тлумачення, — це захищений державою інтерес, результат перемоги силь­нішого інтересу чи продукт компромісу різних інтересів.

Б. Чичерін, російський політичний діяч і науковець, вважав, що джерелом конституційно-правових норм є держава, саме вона творить право, забезпечує розумне співвідношення незалежних воль суб'єктів суспільних відносин. Іншими словами, держава — всемогутній фе­номен: вона виникає поза правом, є його джерелом і ніяким чином не зв'язана з правом.

Цілком очевидно, що ідеї позитивістської школи бу­ли взяті на озброєння радянським конституціоналізмом, причому особливий акцент робився на таких постулатах, як класова боротьба, фетишизація держави, диктатура пролетаріату. Вважалось, що тільки держава творить і реалізує конституційне право, причому таке право має обов'язково бути писаним. З огляду на це принципово заперечувалась можливість існування (використання) конституційно-правових звичаїв, договорів, прецедентів, судових звичаїв. В науці конституційного права було по­ширено твердження, що його норми — це результат правотворчості держави, що всі вони є державними приписами, які встановлюються і охороняються держа­вою, що воля держави складає їх зміст. Тому ніякої мо­ви не могло бути про безпосередню правотворчість на­роду, про акти референдуму, конституційно-правовий договір як джерела конституційного права. З іншого бо­ку, акцент на безмежній могутності держави об'єктивно обумовлював факт незадовільного закріплення статусу особи, її взаємовідносин з державою, вузькість і обме­женість її конституційних прав.

Безперечно, роль держави (особливо в сучасних умо­вах) у творенні й реалізації конституційного права не можна ні применшувати, ні перебільшувати. Головне тут — дотримання "міри".

З точки зору соціологічних теорій права, конститу­ційне право є наслідком певних соціальних зв'язків (станів): генезисом конституційних норм є різноманітні соціальні інститути як автономні соціальні утворення; природу конституційних норм треба виводити з "соці­альної солідарності людей" (Л. Дюгі).

Марксистсько-ленінська концепція конституційного права ґрунтувалась на безапеляційному твердженні, що право — це вираження волі пануючого класу, яка під­нята до закону і визначається матеріальними умовами існування цього класу, а державне право — це знаряддя пануючого класу, засіб втілення в життя політики сили, реалізація гасла: "Боротьбою здобувається право".

Представники політологічної школи права вважають, що право, в т. ч. конституційне, є засобом політичного регулювання суспільного життя, важливим інструментом здійснення політики (закон є політична міра, є політи­ка). Це стосується, насамперед, конституції, яка розці нюеться ними як явище політичне, засіб політичного ке­рівництва суспільством. Англійський політолог П. Бром-хед зазначав: "Конституція становить собою звід право­вих норм і звичаїв, які визначають і регулюють політичні відносини", виступає одним з аспектів політичної систе­ми, яка є більш широким поняттям1.

Таким чином, визначити і систематизувати усі вито­ки конституційного права досить непросто, розглянуті нами теорії свідчать: в кожній із них є своє раціональне зерно.

Спільною для всіх шкіл (теорій) є проблема інтересу. Суспільство пронизане, наповнене інтересами різно­манітних соціальних груп, узгодження і реалізація яких є змістом життєдіяльності суспільства. Це досягається різноманітними засобами й методами, в тому числі при­мусовими, оскільки далеко не всі інтереси можуть бути узгоджені добровільним чином. Треба визнати, що такі методи мають право на життя, однак домінуючими, всеосяжними вони бути не можуть, 0о це спричинить нестабільність в державі, виникнення соціальних конф­ліктів. Треба шукати компроміс, консенсус, тим більше, що правова норма — це погоджений інтерес, результат компромісу. І роль держави, а відтак і конституційного права, в цьому процесі незаперечна, право формалізує результати, формулює їх у вигляді відповідних норм.

Соціальна злагода, соціальний консенсус — мета і ціль молодого українського суспільства; це відповідає ментальності українського народу, його прагненню збе­рігати територіальну цілісність і єдність, його намаган­ням уникнути силового вирішення сощальних конфлік­тів, його ставленню до інтересів некорінних націо­нальностей. Все це має стати основою конституційного права України, головне соціальне призначення якого — реалізація ідеї соціальної злагоди.

Джерела конституційного права закріплюють най­важливішу сферу політико-правових відносин, які вини­кають у процесі здійснення народовладдя. Це обумовлює багатство змісту таких джерел, оскільки народовладдя — надзвичайно складний комплекс економічних, політич­них, сощальних, соціально-психологічних та інших від­носин. Такі відйоеини виникають при безпосередній ре­алізації національного,, державного та народного сувере­нітету народу. В таких джерелах втілюються основи кон­ституційного ладу, взаємовідносини особи й держави, національного та адміністративно-територіального буді­вництва, побудови органів державної влади. Одна з осо­бливостей джерел конституційного права полягає в то­му, що значна їх частина має політичний характер. І це цілком природно, оскільки конституційне право найбільш "політизована" галузь національної системи права.

Об'єктом конституційного права є політика, яку, звичайно, розглядають як відносини класів і соціальних груп щодо державної влади. Основним змістом полі­тики, як вже зазначалося, є здійснення влади. Акти, в яких акумулюються політичні рішення, що приймаються в процесі здійснення влади, мають виняткове, прин­ципове значення. Вони є предметом спеціальної уваги законодавця. їм притаманний особливий механізм реалі­зації, особливий характер відповідальності суб'єктів кон­ституційно-правових відносин. Конституційно-правова відповідальність є різновидом політико-правової відпові­дальності.

Важливою ознакою джерел конституційного права є їх вольовий характер. Проблема вольового наповнення джерел конституційного права має неабияке значення для теорії і практики. Державна воля, яка матеріалі­зується в правових актах, — надзвичайно складне соці­альне явище. Тут переплітаються матеріальні, ідео­логічні, соціально-психологічні та інші фактори. Воля — це елемент психіки, одна з найважливіших її функцій.

Психологічний аспект джерел конституційного права має особливе значення. За допомогою таких джерел во­ля та інтереси суб'єктів конституційного права стають загальнообов'язковими, стають законом, який в подаль­шому визначає волю й поведшку вже інших суб'єктів.

Втілити волю в закон — це означає надати конкрет­ній волі загальнообов'язкового характеру у правовому акті, який, в разі потреби, охороняється силою держави. Тут воля переплітається з владою: воля не має соціальної ваги, якщо її реалізація не забезпечується владою, яка при потребі може застосувати примус. У той же час тре­ба мати на увазі, що не можна звести сутність влади до примусу, до насильства.

Джерела конституційного права є результатом право-творчості державних органів та безпосереднього творен­ня права самим народом. Причому така правотворчість має особливий характер, оскільки вона закріплює най­більш важливі відносини — відносини влади.

Джерела конституційного права мають комплексний характер, оскільки об'єднують і матеріальні, і проце­суальні норми. Це, між іншим, характерно й для інших галузей права, але для конституційного права така комп­лексність має особливе значення. Конституційне право не має "паралельної" галузі, як це властиво для цивіль­ного та кримінального права. Цивільно-процесуальне та кримінально-процесуальне право — цілком самостійні галузі національної правової системи. В конституцій­ному праві і матеріальні, і процесуальні норми об'єд­нуються в одному акті, що обумовлено, насамперед, ви­могами законодавчої техніки. Співвідношення матері­альних та процесуальних норм в джерелах конститу­ційного права не однакове. В одних випадках в актах переважають норми матеріального права, які закріп­люють здебільшого правовий статус державних органів і їх компетенцію. Це, так би мовити, статичний бік дер­жавно-правового становища суб'єктів конституційного права.

В інших випадках завданням актів є встановлення процедури (порядку) діяльності державних органів. Ти­повими у цьому відношенні є різноманітні регламенти, які детально впорядковують процедуру діяльності Вер­ховної Ради України, Президента України, Кабінету Мі­ністрів України.

Впорядковування процедур — важлива умова ефек­тивної роботи державних органів, дотримання ними за­конності і правопорядку. В більшості випадків законо­давець цю проблему вирішує досить просто: в одному документі він об'єднує матеріальні і процесуальні норми (причому співвідношення їх, як правило, складається на користь матеріальних норм). В деяких випадках проце­суальні норми об'єднуються в один структурний під­розділ правового акта. Так, наприклад, в Законі про гро­мадянство України в редакції від 16 квітня 1997 р. про­цесуальні норми зосереджені в основному в розділах 6 ("Порядок розгляду заяв і подань з питань громадянства України") і 8 ("Оскарження рішень з питань громадян­ства"). Такий спосіб організації правового матеріалу не є випадковим. Очевидно, немає рації видавати окремий акт, який реалізував би процедури, пов'язані з набуттям чи втратою громадянства України.

1 нарешті, варто мати на увазі, що більшість джерел конституційного права виходять за межі права: можна говорити про економічні джерела (наприклад, відносини власності), політичні (програми і платформи діяльності політичних партій, інші документи політичного характе­ру), соціальні (соціальна діяльність класів, соціальних груп, громадських об'єднань), соціально-психологічні (різноманітні психологічні установки, мораль).

Поняття, суть і ознаки конституційного ладу України

Конституційний лад України є системою суспільних відносин, передбачених і гарантованих Конституцією і законами, прийнятими на її основі і відповідно до неї. Що являє собою цей лад за своєю суттю, змістом і фор­мою (формами)?

За своєю суттю конституційний лад становить собою певний тип конституційно-правових відносин, зумовле­них рівнем розвитку суспільства, держави і права.

Нинішній конституційний лад України за своєю сут­тю є перехідним, змішаним, що зумовлено насамперед відповідним характером суспільства, держави та права, які поєднують риси різних соціально-економічних фор­мацій і відповідно різних типів держави і права.

За своїм змістом конституційний лад опосередковує насамперед передбачені і гарантовані Конституцією дер­жавний та суспільний лад, конституційний статус лю­дини і громадянина, систему безпосереднього народо­владдя, системи державної влади й місцевого самовряду­вання, територіальний устрій, основи національної без­пеки та інші найважливіші інститути конституційно-правових відносин в Україні.

За формою конституційний лад являє собою систему основних  організаційних і правових  форм суспільних відносин, передбачених Конституцією, тобто основних видів організації і діяльності держави, суспільства та ін­ших суб'єктів конституційно-правових відносин. Насам­перед конституційний лад опосередковує передбачену Конституцією форму (форми) держави за характером державного устрою і державного правління — і форми безпосереднього народовладдя (вибори, референдуми тощо).

В українській і зарубіжній науковій правовій, політо­логічній, філософській та іншій літературі існує ряд ви­значень конституційного ладу. Розмаїтість таких погля­дів зумовлена як істотними змінами в конституційному ладі України та інших держав, особливо з числа колиш­ніх союзних республік колишнього Союзу РСР, так і зрушеннями в науковій конституційній думці щодо суті й змісту конституційного ладу.

На думку більшості українських юристів-конституціоналістів, конституційний лад опосередковує насампе­ред і головним чином суспільний та державний лад1. Це стосується й виникнення самого поняття "конституцій­ний лад". Як стверджує Ю. М. Тодика, поняття консти­туційного ладу розвивається з категорій суспільного і державного ладу2.

З прийняттям нових конституцій і відповідно із змі­нами в конституційному ладі країн з числа колишніх ре­спублік колишнього Союзу РСР посилилась увага до проблем конституційного ладу і відповідно збагатилась наукова думка з цих питань. Так, В. Т. Кабишев зазна­чає, що конституційний лад — це вся система суспіль­них відносин як предмет конституційного регулювання, а також система конституційних норм і принципів, що регулюють окремі види суспільних відносин існуючого реального ладу3. Дане визначення значно повніше і точ­ніше, порівняно з традиційним, хоча в цілому є розширеним тлумаченням конституційного ладу, оскільки включає в нього конституційні норми і принципи*.

О. Г. Румянцев вважає конституційний лад цілісною системою соціально-правових відносин і інститутів під­порядкованою безумовним моральним і конституційним вимогам й заснованою на сукупності основних регулято­рів, які сприяють закріпленню в суспільній практиці і правосвідомості стабільних, справедливих, гуманних та правових зв'язків між людиною, громадянським суспіль­ством і державою2.

К. 1. Козлова та О. О. Кутафін визначають конституційний лад як певну форму або певний спосіб орга­нізації держави, закріплений в її конституції3, ототож­нюючи його фактично з державним ладом.

Обґрунтовуючи своє визначення, вони, зокрема, зазначають, що кожна держава характеризується певними рисами, в яких виявляється специфіка цієї держави. Са­ме сукупність таких рис дає змогу, на думку авторів, го­ворити про певну форму, певний спосіб організації дер­жави, який після закріплення його конституцією стає конституційним ладом4. Точніше, можна вважати, що певна форма, певний спосіб організації держави після закріплення конституцією стає органічною складовою частиною конституційного ладу країни.

Підсумовуючи свої міркування щодо конституційно­го ладу, ці автори стверджують, що конституційний лад як форма або спосіб організації держави забезпечує під­порядкування її праву і характеризує її як конституційну державу5. Позитивним моментом цього визначення є насамперед уява про конституційний лад як про певну  організацію держави, існування якої обумовлено конс­титуцією і яка підпорядкована праву. Хоча повністю погодитись з розумінням конституційного ладу лише як з організацією держави, звичайно, не можна.

Інші автори, зокрема М. В. Баглай і Б. Н. Габрічідзе, вважають, що існування конституційного ладу обумов­люється не тільки наявністю конституції. Він стає реаль­ністю, на думку авторів, лише за умов, що конституція діє і є демократичною. Порядок, за якого забезпечують­ся права і свободи людини і громадянина, а держава діє у відповідності з конституцією, називається конститу­ційним ладом. Звичайно, юридично й фактично консти­туційним ладом є порядок, що встановлений і гаранто­ваний конституцією та існує у відповідності з конститу­цією, але "конституційний лад" є значно ширшим по­няттям за "конституційний порядок"1.

Існуючий конституційний лад України, передбаче­ний її Конституцією, характеризується насамперед ря­дом загальних принципів, зокрема суверенністю, демок­ратизмом, гуманізмом, реальністю, системністю, науко­вою обгрунтованістю, історизмом, наступністю, прог­рамним характером, гарантованістю.

Суверенність конституційного ладу полягає насам­перед у визначенні, встановленні конституційного ладу народом і можливості його зміни лише волею народу. Право визначати й змінювати конституційний лад Ук­раїни, зазначається у ст. 5 Конституції, належить ви­ключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Оскільки конституційний лад як певний порядок встановлюється Конституцією, то її прийняття вважа­ється пріоритетним правом народу. Нинішня Конститу­ція України прийнята Верховною Радою України від імені Українського народу — громадян України всіх на­ціональностей. Верховна Рада має право вносити зміни до більшості положень Конституції. Але зміни до розді­лів Конституції, які стосуються основ конституцшного ладу — розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори іреферендум" і розділу XIII "Внесення змін до Конс­титуції України" — здійснюється лише з волі народу, зокрема, не менш як двома третинами від конституцій­ного складу Верховної Ради з наступним затвердженням законопроектів про ці зміни всеукраїнським референ­думом.

Суверенність конституційного ладу означає суверені­тет народу і держави (ст. 1, 5 Конституції). Відповідно до ст. 2 Конституції суверенітет України поширюється на всю її територію. Україна є позаблоковою державою й існування на її території шоземних військових баз не допускається. Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування інозем­них військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами Украї­ни, ратифікованими Верховною Радою.

Демократизм конституційного ладу означає насам­перед існування необмеженої влади народу (як щодо на­лежності її народу, так і щодо здійснення її народом).

Відповідно до Конституції (ст. 5) народ визнається єдиним джерелом влади. Він має право здійснювати цю владу як безпосередньо, шляхом виборів, референдумів та в інших формах, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Держава, за Консти­туцією, гарантує свободу політичної діяльності (ст. 15).

Нинішній конституційний лад допускає існування місцевого самоврядування, яке держава визнає й гаран­тує (ст. 7). Існування місцевого самоврядування означає можливість безпосереднього здійснення влади як усім народом, так і окремими спільностями громадян в особі територіальних громад.

Основою й гарантом демократизму конституційного ладу є демократизм Української держави та державних інститутів, передбачених Конституцією: парламенту, су­дів та інших органів державної влади і державних орга­нізацій.

Безпосереднім показником демократизму держави є, зокрема, й система політичних прав і свобод громадян України (право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, право брати участь в управлін­ні державними справами та ін.). Гуманізм конституційного ладу полягає в закріпленні і гарантуванні Конституцією такого порядку, який грун­тується на реальній і всебічній повазі до особи, людини і громадянина, забезпеченні прав і свобод особи, їх га­рантуванні. Відповідно до ст. З Конституції людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і без­пека визнаються в Україні найвищою соціальною цін­ністю. Утвердження і забезпечення прав і свобод є за Конституцією головним обов'язком держави. Безпосе­реднім доказом цього є те, що Конституція приділяє найбільше уваги серед всіх інститутів саме особі: із 161 статті Конституції правам, свободам і обов'язкам лю­дини і громадянина присвячено 48 статей.

Найбільшу частину передбачених Конституцією прав і свобод складають громадянські, соціальні та культурні права і свободи: право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності (ст. 28), право на свободу та особисту недо­торканність (ст. 29), право на працю (ст. 43), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров'я, медичну до­помогу та медичне страхування (ст. 49), право на сво­боду думки й слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань (ст. 34), право на свободу світогляду і ві­росповідання (ст. 35) тощо.

Гуманізм конституційного ладу виявляється також у закріпленій Конституцією національній, економічній, соціальній, культурній і екологічній політиці держави.

Зокрема, відповідно до Конституції (ст. 11), держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також роз­виткові етнічної, культурної, мовної та релігійної само­бутності всіх корінних народів і національних меншин України. Україна дбає також про задоволення націо­нально-культурних і мовних потреб українців, які про­живають за межами держави (ст. 12).

Конституцією передбачено як обов'язок держави га­рантування екологічної безпеки і підтримання екологіч­ної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, — збереження генофонду Українського народу (ст. 16), що свідчить про винятковий гуманізм держави і конституційного ладу України в цілому.

Важливою рисою конституційного ладу є його реаль­ність, дійсність, тобто наявність цього ладу де-юре і де-факто. Конституційний лад кожної країни — це офіцій­ний державний і суспільний лад та офіційна система ін­ших суспільних відносин, проголошених і закріплених актом вищої юридичної сили — конституцією.

Конституційний лад має бути не формальним, сим­волічним, а справжнім, реальним, тобто відображати ре­ально існуючі суспільні відносини на момент прийняття відповідної конституції і на перспективу. На жаль, істо­рія і дійсність окремих країн свідчить, що мають місце випадки закріплення в конституції такого конституцій­ного порядку в цілому чи його окремих інститутів, які не мають нічого спільного або досить мало спільного з дійсністю. Як наслідок цього, конституційний лад і ре­альний суспільний та державний лад країни функ­ціонують, діють і розвиваються певний час порізно.

Прикрим прикладом таких явищ були колишня Конституція СРСР і колишня Конституція УРСР, які закріплювали народовладдя, повновладдя рад народних депутатів, політичні права і свободи громадян та інші інститути, які в дійсності не визнавались, ігнорувались, а деякі з них практично не існували.

На жаль, певною мірою проблематичний характер мають, як показав час, і деякі положення, закріплені в нинішній Конституції України, зокрема положення про соціальний характер держави, соціальні права й свободи людини і громадянина, соціальну спрямованість еконо­міки тощо. Ці та ряд інших положень Конституції є в цілому символічними або справляють враження таких. Практично вони реалізуються тільки частково.

Іншим, не менш важливим принципом конституцій­ного ладу є системність, тобто послідовність, логічність, всебічність і повнота закріплення в Конституції основ­них інститутів суспільства і держави.

Чинна Конституція закріпила всі основні інститути українського суспільства і держави значно системніше, ніж усі попередні Конституції України, разом узяті. Це стосується насамперед інституту влади, прав і свобод людини і громадянина, органів державної влади й орга­нів місцевого самоврядування тощо.

Так, поряд з закріпленням статусу основного суб'єк­та влади — народу , він визнається єдиним джерелом влади, Конституція передбачила його право здійснювати владу як безпосередньо, так і через органи державної влади або органи місцевого самоврядування (ст. 5). В Конституції визначені основні форми безпосередньої демократії (вибори, референдуми), передбачено здійс­нення державної влади шляхом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову та закріплена система місцевого са­моврядування.

Системно і у відповідності з міжнародно-правовими актами закріплено у новій Конституції основні види прав і свобод людини й громадянина та їх гарантії. На відміну від колишньої радянської соціалістичної системи прав і свобод громадян, яка передбачала три основних види прав та свобод — соціально-економічні, політичнії особисті, чинна Конституція України закріпила такі ви­ди прав і свобод, як громадянські, політичні, еконо­мічні, соціальні й культурні, які передбачені низкою міжнародно-правових актів. До того ж абсолютна біль­шість основних прав людини і громадянина закріплена у чинній Конституції не фрагментарно й розпорошено, а системно. Це особливо характерно для політичних і економічних прав та свобод. Наприклад, право особис­тої власності громадян закріплювалось в колишній Кон­ституції СРСР і в Конституції УРСР (ст. 13) не в загаль­ній системі прав і свобод, а в розділі, присвяченому економічній системі.

Теоретичні основи нової Конституції і передбачено­го та гарантованого нею конституційного ладу можна умовно поділити на три частини. Першу частину скла­дають надбання світової наукової конституційної думки, зокрема теорії й ідеї та вчення про конституцію (конс­титуціоналізм); про права й свободи людини і громадя­нина; про суверенну, правову, демократичну, соціальну державу; про форми безпосередньої демократії; про пар­ламентаризм; інститут глави держави; конституційне су­дочинство, місцеве самоврядування тощо. Другу частину теоретичних основ складають окремі надбання науки радянського державного (конституційного) права, зо­крема, вчення про роль і значення держави й права, їх основні риси, про демократію і законність, про права й обов'язки громадян, про політичну і економічну систе­ми, про ради як представницькі органи, про правосуддя та прокуратуру тощо.