Економічний глобалізм: його сутність і особливості



20

 

Зміст

 

Вступ

1.      Сутність і причини економічного глобалізму

2.      Цінності глобалізму

      3. Вплив «глобалізму» на міжнародні відносини країн

      4. Країни у глобалізаційних процесах

Висновок

Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Актуальність дослідження. За останніх двадцять років світова економіка зазнала справжню глобальну революцію. У результаті змін в економічній політиці і техніці національні економіки, ще недавно розділені високими транспортними витратами та штучними бар'єрами на шляху торгівлі і переміщення капіталів, сьогодні являють собою зростаючу мережу різноманітних економічних взаємозв'язків. Внаслідок економічної глобалізації підсилюються інтенсивні тенденції в міжнародному розподілі праці, а саме, національні кордони стають все менш важливими для сегментації ринків; спеціалізація підприємств визначається їх трансграничною інтеграцією в багатонаціональній виробничій мережі; багатополярність технічних центрів зумовлює тісну технологічну кооперацію фірм; глобальні інформаційні мережі об'єднують світ в одне ціле; зростає взаємозалежність найважливіших фінансових центрів; формуються нові міжнародні механізми накопичення і руху капіталів. Тому сьогодні актуальним є питання сумісного функціонування національних економік в умовах глобалізації.

   Глобалізаційна ситуація сьогодення спонукала вчених різних галузей науки вивчати проблеми, пов'язані з розвитком суспільства (Ж. Атталі, З. Бжезинскі, В. Даниленко, К. Попер, Ф. Фукуяма). Мова йде не тільки про взаємодії різних етносів в межах єдиного простору, про проблеми з пошуком ідентифікацій (релігійної, соціальної, політичної та інші). Це стосується насамперед визначення рівня впливу економічних розвитих країн на країни перехідного періоду, їх способу рекомендування (найчастіше нав'язування) особистих форм ідентифікації.

   Усі ці питання так й не були остаточного вирішені та визначені. Тому з'ясування особливостей економічної глобалізації з використанням синтетичного підходу могло б стати тією ланкою, що дозволила зробити спробу вирішити питання, пов'язані з розвитком суспільства в умовах прагнення тотальної глобалізації.

   В умовах глобалізації та інформатизації вирішальна роль належить інформаційній культурі в систематизації глобального світу. Робертсон висуває думку про соціокультурні складові процесу глобалізації та про її історично-культурні виміри, тому інформація – це культурний ресурс, носій інтелекту, в основі якої пріоритет освіти, науки, культури. Як відмічає М. Блюменталь, інформація стала розглядатися як ключ до сучасної економічної діяльності, базовий ресурс, що має сьогодні таке значення, яке в минулому мали капітал, земля і робоча сила. У працях Р.Кроуфорда, Д. Куа, Г. Сакайї, Дж. Ходжсона та ін. виокремлені основні ознаки нового суспільного устрою, які пов'язані з сучасним соціально-економічним розвитком, що характеризується зростанням ролі та значення факторів, інтелектуалізації та інформатизації господарського життя суспільства. На думку західних дослідників, інформація та знання, що трактуються не як субстанція, втілена у виробничих процесах або засобах виробництва, а як безпосередня продуктивна сила, що перетворюється на найважливіший фактор сучасного господарства, «первинний сектор», який постачає господарство найсуттєвішим ресурсом виробництва. Так, на думку Т.Сакайї, новий етап розвитку цивілізації відрізняється тим, що рушійною силою є цінності, створені знаннями. Інформація як соціальний феномен характеризується наступними аспектами:

   1) комунікаційного, пов'язаного з процедурою передачі повідомлення, трансляції відомостей (дослідження комунікацій, комунікаційних технологій, інформаційних мереж);

   2) змістовного, пов'язаного з передачею продуктів інтелектуальної діяльності та їх засвоєнням, спрямованим на зростання обізнаності або зниження невизначеності отримувачів.

   Отже, вищенаведені умови і формують важливість дослідження даної теми.

   Метою даної роботи є дослідження сутності та особливостей економічного глобалізму.

   Об’єктом дослідження є світова економіка на сучасному етапі розвитку.

  Предметом роботи є ефективність методів дослідження процесу формування економічної системи нового типу в сучасних умовах глобалізації.

    Проблематика становлення глобального інформаційного суспільства набула особливої актуальності на початку ХХІ століття і активно вивчається провідними зарубіжними науковцями (П.Друкером, В.Іноземцевим, Ж. Ліотаром, У. Мартіном, Й. Масудою, Ф. Махлупом, М. Поратом, Р.Річтою, Т. Стоуньєром, А.Тофлером, А.Туреном, Ю.Хаяши, Н.Штером, та ін.), аналітиками ключових міжнародних організацій (ООН, СБ, СЕФ), а також низкою вітчизняних науковців (зокрема, В.Гейцем, О.Голобуцьким, В.Куриляк, М.Макаровою, Л.Мельником, Є.Савельєвим, В.Семиноженком, А.Чухном, О.Шевчуком, та ін.).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Сутність і причини економічного глобалізму

Наприкінці XX і початку XXI ст. у роз­витку світової економічної системи все чіткіше і об'ємніше по­чали проявлятися процеси, які отримали назву глобалізації або глобалізму. Сутність глобалізму полягає в закономірному формуванні єдиної загальносвітової економічної системи. Розвиток економічних зв'язків між окремими країнами і підприємствами приводить до все більшої їх взаємозалеж­ності і на цій основі — до виникнення єдиної, цілісної системи економічних відносин у масштабах усього світу (глобусу).

Розвиток світового господарства характеризується глобалізацією, яка є якісно новим етапом відкритості та взаємозалежності національних економік, посиленням інтернаціоналізації господарського життя на основі лібералізації міжнародного обміну. Глобалізаційний процес веде до створення інтегрованого світового господарства на основі відкритих національних економік, вільних глобальних ринків товарів, послуг, факторів виробництва та фінансів. Головними суб’єктами процесу глобалізації, що створюють його інституційну систему, виступають держави, міжнародні та регіональні організації, транснаціональні корпорації та банки, міжнародні фінансові ринки. Держава, як система економічного управління та регулювання, відіграє важливу роль у розвитку та укріпленні національних господарств на їх шляху до відкритості і взаємозалежності [5, с.41].

Уперше термін „глобалізація” запровадив Т. Левіт у 1983 р. Він застосував його до характеристики феномену злиття ринків окремих продуктів, що виробляються великими ТНК [1, c.7]. ­

Глобалізація – це процес накопичення структурних зрушень та поетапного формування органічно цілісного, взаємопов’язаного та взаємозалежного всесвітнього господарства, окремі ланки якого органічно поєднані фінансово-економічними, виробничо-технічними, інформаційними та іншими зв’язками. Тобто глобалізація – це вищий етап  інтернаціоналізації всіх факторів виробництва, коли система міжнародних відносин охоплює всі національні економіки, змінюючи економічну цілісність світу.

Іншим поширеним визначенням глобалізації є ототожнення її з вищою стадією інтернаціоналізації. Під нею розуміють сукупність таких процесів і явищ, як трансграничні потоки товарів, послуг, капіталу, технології, інформації і переміщення людей між країнами, перевагу орієнтації на світовий ринок у торгівлі, інвестуванні й інших трансакціях (на рівні фірм), територіальну й інституціональну інтеграцію ринків тощо. Переважно це стосується потоків капіталу й інформації          [4, с.3].

Узагальнюючи дослідження в галузі обґрунтування категорії глобалізації,    Б. Баді стверджує, що єдиного визначення цього феномену не існує. Він пропонує три виміри глобалізації, а саме:

-         це історичний процес, що розвивається упродовж багатьох століть;

-         ознака уніфікаціі світу, життя за єдиними принципами, орієнтація на єдині цінності, дотримання єдиних звичаїв і норм поведінки, прагнення все універсалізувати;

- дедалі більша взаємозалежність, головним наслідком якої є підрив, руйнування національного державного суверенітету під тиском дій нових акторів загальнопланетарної сцени – глобальних фірм, релігійних угрупувань, транснаціональних управлінських структур, що взаємодіють на рівних засадах не лише між собою, а й безпосередньо з державами – традиційними суб’єктами міжнародних відносин. ­

М.В. Жук розглядає глобалізацію як "...зростання впливу зовнішніх чинників (економічних, соціальних і культурних) у виробництві всіх країн — учасників цього процесу, форму­вання єдиного світового ринку (ринків) без національних бар'єрів і створення єдиних правових засад для всіх країн". Як особлива фаза міжнародних відносин глобалізація зародилася декілька десятиліть тому, але її формування відбувається й донині. У сучасній світовій науці та політиці єдиного визначення глобалізації не існує, наявні формулю­вання мають описовий або навіть суперечливий характер. Наприклад, Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) визначає глобалізацію як посилення економічної взаємозалежності країн світу внаслідок збільшення обсягів і зростан­ня різноманітних переміщень товарів, послуг й інтер­національних переміщень капіталів, а також прискореного та значного поширення технологій.

Прихильники глобалізації розглядають її як широкий, багатоплановий процес, який охоплює всі аспекти життя люд­ства. Насамперед, зазначається, що вона випливає із саморозвитку економіки. Процес глобалізації сприяє вільному рухові товарів, капіталів та інформації, створює най­кращі умови для економічного зростання й добробуту людини. Також глобалізація сприяє формуванню єдиного соціально-економічного ладу, фактично приводить до одноваріантності розвитку тощо.

Досліджуючи динаміку глобалізації, науковці зосереджують увагу на кількох обставинах:

-         кожний з етапів її розвитку був безпосередньо зумовлений технологічними досягненнями і поступальною зміною домінуючих соціальних укладів. Не менш важливо те, що усі ці нововведення реально впливали на динаміку світогосподарства лише в тому разі, якщо вони були затребуваними суспільством;

-         процеси глобалізації чітко спрямовані від „центру” – регіону світу, що найбільш динамічно розвивається, до його „периферії”.

Однією із особливостей сучасного етапу глобалізації є те, що вона формується і виявляється шляхом розвитку різних форм економічної організації у планетарних масштабах. Це веде до підвищення технологічної взаємозалежності, об’єднання та уніфікації ринків, методів виробництва й організації фірм, маркетингу, сприяє динамічному зростанню торгівлі й переливанню капіталу між окремими країнами та регіонами [3, с.24]. Глобалізація ринків приводить до посилення конкуренції, що змушує компанії розвивати й оновлювати виробництво й використовувати новітні форми маркетингу. ­

Глобалізації притаманні прискорене та масштабне зростання світогосподарських зв’язків і співпраці, розширення та диверсифікація торгівлі товарами та послугами, міграції капіталів,  виробничого кооперування, міграції робочої сили і висококваліфікованих спеціалістів на міжнародному рівні. Глобалізацію відрізняє тісний функціональний взаємозв’язок міжнародних економічних зв’язків, їх зростаючий вплив на національні економіки, обмеження економічної самостійності держави при посиленні міжнародного інституційного та ринкового регулювання.

В умовах глобалізації змінюються роль і зміст економіки. Вона стає домінуючою силою управління суспільством. Зростання ролі економіки в глобальному світі пов’язано з такими обставинами:  

-         геополітика наповнюється економічним змістом, відносини між країнами проявляються, як економічні відносини, економічний інтерес є превалюючим;

-         геоекономіка перетворюється в спосіб геостратегічного оперування всіма процесами;

-         економіка стає стратегією розвитку людства і всіх соціальних спільностей.

У зв’язку з вищезазначеними обставинами виникає необхідність у визначенні поняття «глобалізаційний економічний простір». Це новий етап закономірного об’єктивного розвитку світового економічного простору, який формується на основі взаємозв’язків і взаємозалежності країн (зростання обсягів і прискорення темпів обміну товарами та послугами, міжнародного перетікання капіталів і робочої сили), що приводить до поступового усунення від локальних інтересів, норм і традицій і формування економічного монополізму з єдиним міжнародним центром управління.

Теоретичною основою глобалізації стала неоліберальна теорія (особливо монетаризм), яка сповідує: пріоритет ринко­вих механізмів у економічному розвитку, відмову від держав­ного втручання в економіку, усунення усіх перепон для ка­піталу, товарів і робочої сили.

Щодо наведеної теорії у світовій науці та політиці виникло декілька постулатів:

-         процес глобалізації набув планетарного характеру;

-         участь країни у глобалізації надає їй певні вигоди й економічні переваги (розширення масштабів виробництва, зниження витрат, підвищення якості та збільшення можли­востей вибору товару тощо);

-         глобалізація поширюється на всі галузі життя - економіку, соціальну сферу, культуру та ін.

Неолібералісти пропонують ідею, що глобалізація світової економіки залежить від створення ліберальних умов на національному та міжнародному рівнях. Більш того, стверджується, що згодом усі країни світу повинні застосовувати таку політику, інакше вони не зможуть відповідати умовам глобальних ринків.

Глобалізація як якісно новий етап відкритості та взаємозалежності національних розвинутих економік стає можливою в умовах відкритої економіки [5]. Стратегія відкритої економіки стала визначальною не тільки для розвинутих, але й для країн, що розвиваються.

Ознаками відкритої економіки є:

-         послаблення державних засобів протекціонізму;

-         загострення конкуренції на внутрішніх ринках;

-         зростаюча залежність національних економік від зовнішнього  впливу та їхня уразливість;

-         відміна бар’єрів на шляху переміщення капіталу;

-         зростання долі іноземного капіталу у внутрішніх інвестиціях;

-         зростання ролі іноземних технологій у НТП.

Треба зауважити, що істотно змінився механізм глобалізації. По-перше,  якщо спочатку вона носила переважно політичний характер, зараз охоплює головним чином економічну й фінансову сфери. По-друге, ефективність використання західними країнами політичного й економічного впливу на периферійні регіони сьогодні набагато вища, ніж у попередні роки.

Одним з найбільш розвинених елементів загального глобалізаційного процесу є економічна глобалізація, яка внесла низку корективів у загальну концепцію, зокрема, економічного зростання держав. На сьогодні остання не може бути ефективним без інвестиційних вливань в економіку, особливо у перехідну. Еволюція глобалізації світової економіки пройшла декілька етапів: експорт, ліцензування, спільне підприємництво, прямі інвестиції, фінансові інвестиції       (рис. 1.1).

Рис.1 Процес економічної глобалізації [2, c.116]

 Аналіз процесу глобалізації ґрунтується на усвідомленні того, що в нинішніх умовах окреслюється прогрес поділу праці у світовому масштабі, що вже досягнув достатньо високого рівня. Це проявилося у посиленні конкуренції на товарних ринках, яка стимулює міжнародний торговий обмін завдяки здійсненню політики лібералізації торгівлі. Водночас важливого значення набуває конкуренція за рухомі чинники виробництва. Зокрема, зростає міжнародна конкурен­ція за приватний страховий капітал, внутрішні інвестиції тощо. До того ж, мікроелектронна революція зумовлює постійне зниження витрат на інформацію та трансакції, що знову ж таки сприяє підвищеній мобільності капіталу та посиленому трансферту технологій. Зрештою, виникають можливості для членування виробничих процесів і пере­несення певної стадії виробництва до інших країн, де ви­явилися порівняно кращі умови.

 

 

2.     Цінності глобалізму

Цінностями глобалізму виступають універсальності в організації соціального простору, принципи демократичного правління, свобода (в тому рахунку і світоглядна свобода), та права людини, глобальна держава, глобальний вільний ринок, інтеграція.

Позитивним моментом в цінностях глобалізму є установка щодо полегшення доступу країн до глобального передового досвіду та ресурсів, створення більш сприятливих умов для зростання добробуту країн та людей, реалізації ними їхніх сутнісних сил. Але глобалізму як принцип побудови нової соціальності є також погрозою для звичного образу життя певного кола людей, їх матеріального становища та соціокультурного оточення, він пропонує один варіант розвитку і послабляє національну культуру.

Взаємовідносини «Схід-Захід» і «Північ-Південь» глобалізму розглядає з точки зору домінування цінностей Заходу та Півночі. Для збереження локальних культур у світовій спільноті і зменшення натиску руху антиглобалізму, глобалізму повинен враховувати принципи мультикультурної демократії, яка може забезпечити ефективний механізм доступу до влади різних культурних груп та не допустить ігнорування інтересів меншин та впливу на соціальні процеси різноманітних етногеографічних чинників.[11, c.19]

Щодо України, то на сучасному етапі вона знаходиться на периферії глобалізаційних процесів, але інтеграція України у глобальний простір є безальтернативною. Перспективи для України залежатимуть від її змоги знайти новий національний шлях, нову модель розвитку – модель глобального інтегрування. Розвиток української спільноти історично відбувався під перехресним впливом західної та східної цивілізації, що виявляється у структурі матеріальної і духовної культури України. Це обумовлює основні напрямки її сучасного цивілізаційного вибору, які полягають у: 1) інтеграції України в світові структури; 2) тісних культурних і економічних зв’язках з Росією; 3) поглибленні співробітництва з державами-сусідами. 

 

3. Вплив «глобалізму» на міжнародні відносини країн

 

Термін "глобалізм" епізодично застосовувався впродовж багатьох десятиліть, проте лише на початку 80-х рр. він став фігурувати як базовий елемент різних концептуальних побудов. Серед багатьох визначень дефініцій цього явища найбільш вдалим є злиття трьох в одне: глобалізм - це "вища на даний момент фаза інтернаціоналізації (інтеграції) економіки і політики, а в зародковому стані - і культури" (В. Пефтієв, В. Черновська) яка першочергово проявляється в процесах гомогенізації і суверенізації (К. Ейк) а також "у зростаючій взаємозалежності різних суспільств" (Г. Ділігенський).

Наведені ознаки ілюструють досягнення глобалістики як окремої галузі наукових знань. Проте вони не позбавлені деяких недоліків, зокрема не містять конкретних указівок щодо перспектив національних політичних інститутів і не називають функцій національної держави.[6, c.349]

Національні політичні інститути знаходяться в епіцентрі глобалізаційних процесів. Тривалий час вважалося, що національна держава є неодмінною основою політичної організації людства. Проте події останніх десятиріч віддали цей постулат під великий сумнів. Глобальні масштаби взаємозв'язків та взаємозалежностей не лише прискорюють еволюційний розвиток національних політичних інститутів, але надають їм нових якостей, як консолідуючих, так і руйнівних. Останніх, виходячи з принципів і реального втілення політики глобалізму, більше. Породжуваний нею "турбокапіталізм", за визначенням американського вченого Ед. Луттвака, підриває спроможність держави здійснювати притаманні їй функції. У побудованій дослідниками "п’ятиповерховій піраміді владних відносин", що формується під тиском глобалізаційних процесів, лише один "поверх" відведено національній державі, яка одну частину власних функцій передає наверх (міждержавним і міжнародним об’єднанням), іншу – вниз (територіальним та муніципальним органам).

Національні політичні інститути підпадають під "магнітне поле" двох основних різновекторних, але (що важливо) не взаємовиключних, не "антагоністичних" тенденцій: гомогенізації та суверенізації.

Відомо, що гомогенізація, тяжіючи до однорідності й уніфікації у світовому масштабі, сприяє розмиванню політичного суверенітету народу і національної держави (досить часто багатонаціональної, але, як правило, з переважанням титульної нації) "зверху". До речі, саме ця обставина є головним об’єктом критики "антиглобалістів". Наприклад, за песимістичним висновком певною мірою тенденційного російського дослідника О. Панаріна, у політичному відношенні епоха глобалізму є новим феодалізмом. Вона нищить демократію (в її прямому значенні) політичного суверенітету народу, який вибирає і контролює свою владу, підмінюючи її владою міжнародних нотаблів.

З іншого боку, під тиском глобалізму набирають сили процеси суверенізації, які, за справедливим визначенням американського дослідника К. Ейка, першочергово характеризуються тенденцією руйнування до рівня складових мовних, національних, релігійних чи етнічних компонентів. Отже, суверенізація вказує на посилення ролі окремих суб’єктів влади в межах одного державного організму і тяжіє до його розпорошення "знизу". Реалізація цієї ідеї повним обсягом була б катастрофічною для людства. Якщо світ роздробиться на 3 тисячі суверенних держав (за кількістю етносів), то, як вірно визначено російським дослідником Е. Алаєвим, з майбутнім можна розпрощатися. До такої перспективи підштовхували б не лише конфлікти на національному грунті, а й відсутність загального керування суспільними процесами світового значення.

Але процес поступового розмивання державно-політичних бар’єрів, які за недавніх часів ізолювали народи, можна розглядати під іншим кутом. Гомогенізацію та суверенізацію не слід ототожнювати зі ще одним процесом, що супроводжує явище глобалізму, зростанням взаємозалежності суспільних організмів. Саме цей фактор є одним з ключових у тлумаченні поняття "глобалізм". У такому випадку має йтися про глобальне розповсюдження загальнолюдських правил співіснування, про тісне міждержавне співробітництво, про взірець і досвід. Причому згідно з параметрами глобалізму (як всеохопного явища) слід запозичувати досвід не лише західної, а й східної цивілізацій.

У середовищі дослідників дискутується закономірне питання, чи не відійдуть національні політичні інститути в ХХІ столітті у небуття, розчинившись в національних владних органах? Сукупний аналіз багатьох тенденцій, що супроводжують глобалізаційні процеси, не дозволяє дати стверджувальну відповідь на це питання. Так під тиском глобалізму національна держава зазнає серйозного випробування, а слабка держава може навіть втратити надкритичну частку суверенітету, перетворившись на своєрідну "квазідержаву". Проте, на думку фахівців, така перспектива може загрожувати лише тим державним організаціям, які перебувають у перманентному кризовому стані. Адже глобалізм стимулює не лише руйнівні процеси, а й такі, що спонукають політиків до опрацювання нових, більш ефективних механізмів глобалізму в американському варіанті має стати об’єднана Європа. Та й США є в першу чергу національною державою, а вже на цій основі – державою "над"...

Під тиском глобалізму додаткового навантаження зазнають так звані "перехідні" суспільства, до яких належить і Україна. Адже вони певною мірою знаходяться на роздоріжжі політичного процесу, і проблеми, що супроводжують глобалізм, додаються до численних проблем державної важливості.[8, c.276]

У такому випадку надзвичайно актуальним має стати питання усвідомлення політиками того місця, яке має посісти за нових умов національна держава. Глобалізаційні процеси як об’єктивне і надзвичайно потужне явище пробиватимуть собі шлях і без їхнього схвалення чи заперечення, але національні політичні лідери мають чимало засобів для того, щоб скорегувати розвиток цього явища з урахуванням особливостей власної країни і використати його для підвищення добробуту народу.

Є всі підстави для твердження, що і на перспективу національні держави залишаться основним ланцюгом згаданої піраміди влади. За ними залишаться функції головного носія народного суверенітету, загальні функції щодо захисту країни і представлення її інтересів у міжнародних відносинах, встановлення системи правових норм і забезпечення правопорядку, законодавчого врегулювання економічних і соціальних відносин, розвитку соціокультурної сфери, опрацювання і реалізації національної стратегії тощо. До речі, саме від зрілості і компетенції національних політичних інститутів залежить характер процесів гомогенізації та суверенізації.

Окрім того в руслі принципів глобалізму реальною альтернативою національним політичним інститутам має стати лише наднаціональний "п’ятий поверх" зазначеної моделі. На сьогодні поки що єдиною інституцією такого роду є ООН. Але згідно з власними принципами ця інституція покликана стимулювати і консолідувати розвиток національних політичних організмів, а не навпаки. За деякими критеріями, прообразом цієї моделі може вважатися Євросоюз, якому притаманні майже всі ознаки держави: обраний населенням і наділений правом приймати закони Європарламент, виконавчий орган - Рада міністрів ЄС, яка підзвітна Європарламенту і виконує функції уряду, спільні фінансово-економічні інститути (валюта, центробанк, митний і візовий кордон) тощо. Однак через чітко дотримуваний принцип територіального обмеження і певного відособлення від "іншого світу" цей орган слід вважати моделлю регіональної, а не світової інтеграції.[10, c.98]

 

3. Країни у глобалізаційних процесах

 

На окрему увагу заслуговує та роль, яку відіграє в глобалізаційних процесах США. На сьогодні вона є безумовним світовим лідером і, очевидно, якнайповніше розкриває сутність сучасного стану глобалізму. Адже саме від неї залежить спрямованість більшості акцій планетарного масштабу. Вона користується і більшістю тих переваг, які надає глобалізм. На неї (почасти, справедливо) скеровується і вістря антиглобалізаційної критики. Проте, це лише одна сторона проблеми. Адже історичний досвід вказує на обов’язкову множинність реальних суб’єктів політики й альтернативність світового політичного процесу, на короткочасність відвертої домінації (за результатами аналізу авторитетного дослідника І. Валлерстайна, спроможність держави-гегемона безперешкодно нав’язувати свою волю іншим великим державам обмежуються 25-50 роками.). Ця думка, до речі, знаходить підтвердження у сучасній практиці. Так виникають і поступово набирають сили інші глобалізаційні центри. У даному випадку на першочергову увагу заслуговує КНР, яка в абсолютних вимірах ще знаходиться далеко позаду від світового лідера, але за темпами прогресу і масивом зростання ВВП (у середньому майже на 10% за рік) є потенційним лідером. Якщо пролонгувати цю тенденцію, то через 20 років, за прогнозом спеціалістів, ВНП КНР становитиме 20 трильйонів доларів, тоді як США - лише 13,5 трильйонів. "Великий Китай здатний кинути виклик Заходу", - до такої думки схиляється все більше дослідників. На перспективу гідною альтернативою глобалізму "по-американськи" має стати об’єднана Європа.

Сукупність вищенаведених фактів та логічних конструкцій дозволяє дійти деяких узагальнюючих висновків за проблематикою статті. Явний вплив глобалізаційних процесів на національні політичні інститути підтверджує попереднє висловлення про сутність глобалізму як складного і різнопланового явища. Під тиском глобалізаційних процесів національна держава зазнає різновекторних впливів, і не лише однозначно руйнівних. Хоча, звичайно, останні переважають. Руйнація загрожує, за нашим визначенням, як структурно-функціональним аспектам національної державності (гомогенізація і суверенізація), так і її системним основам (атака на демократію). Та водночас глобалізм спричиняє посилення взаємозалежності та взаємозв’язків між національними політичними інститутами в усьому світі, до швидкого розповсюдження ефективних моделей державного володарювання. Звучить парадоксально, але за нових умов роль національної держави має зростати. Адже вона передає між- та наддержавним інституціям лише деякі елементи власних функцій і має виявити більшу ефективність у здійсненні всіх традиційно існуючих функцій, у проведенні водночас чіткої і динамічної власної політики. Нові умови примножують завдання, котрі стоять перед сучасними політиками.

Україна тримає 53-е місце за рівнем глобалізму. Росія зайняла 52-е. Такого висновку дійшли автори щорічного «Рейтингу Глобалізму за 2011 рік» (Globalization Index 2011), який щорічно публікує журнал Foreign Policy. Враховуються чотири основних параметри: економічна інтеграція, персональні, технологія - число користувачів Інтернет, участь у міжнародній політиці. Найбільш глобалізованою країною стала Бельгія. На другому місці - Австрія, на третьому – Нідерланди.[9] 

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок

Глобалізм – складне і багатофакторне явище, що має відмінні риси з погляду впливу на механізми самоорганізації сучасного суспільства. Не можна сприймати глобалізм одномірно і лінійно, розглядаючи її як процес прогресуючої інтернаціоналізації громадського життя. Тому політичні задачі в процесі управління необхідно пов'язувати з технологічними складовими системи захисту національного суверенітету, посиленням факторів соціальної консолідації суспільства в Україні. Головна проблема полягає в тому, щоб органічно з'єднати задачі європейської інтеграції з утвердженням моделі соціально орієнтованого й одночасно структурно-інноваційного розвитку української економіки.

Успішність інтеграції України в європейський і світовий економічний простір, здатність нашої держави реалізувати свій потенціал в умовах розгортання процесів глобалізму залежить від правильності вибору відповідної стратегії розвитку, що повинна базуватися на нових інноваційно-інтелектуальних підходах.

Економічний глобалізм: його сутність і особливості