Філософія культури

1. Поняття  культури та її сутнісні начала

      Термін «культура» походить від латинського слова «cultura», що в перекладі означає «обробіток», «догляд» ґрунту, ефективну сільськогосподарську діяльність, вказує як на перетворюючу активність людини щодо природи, так і на вміння, майстерність, які виявляла людина у праці. Тобто у змісті цього терміна чітко простежується єдність культури людини та її діяльності. На відміну від поняття «natura» (природа), культура означає «створення», «позаприродне». Світ культури, її елементи сприймаються не як результат дій природних сил, а як надбання зусиль людини, спрямованих на вдосконалення, зміну того, що безпосередньо дане природою.

      До  цього термін використовувався тільки в словосполученнях, означаючи функцію чогось — здобуття знань (cultura scientiae), удосконалення мови (cultural literatum), вироблення правил поведінки (cultural jurios) тощо. Згодом цим терміном почали позначати всі ті зміни в навколишньому середовищі, що здійснюються, матеріальні й моральні цінності, що створюються не природою, а людьми (знаряддя праці, соціальні форми життя, звичаї, норми, соціальний контроль тощо), те, що відрізняє людину від тварин, — людські якості, які не регулюються біологічними інстинктами, не успадковуються від природи, не передаються генетично, а формуються (під впливом досвіду, набутого людством) конкретною людиною в собі, в інших людях, у суспільстві в результаті соціальної взаємодії.

      Отже, культура охоплює все те, що є  «ненатурою», «неприродою». Вона —  надприродний результат життєдіяльності людини, механізм трансформації її тваринного буття в соціальний стан, набуття власне людських рис, властивостей, ознак. Табу, заповіді, традиції, моральні норми, право і закон є специфічними культурними формами регуляції бажань і поведінки людей у суспільстві [3].

  Сутність  культури можна осягнути тільки через  діяльність людини. Поза людиною, її діяльністю, що здійснюється відповідно до закономірностей предмета (природи), на який вона спрямована, культура відсутня. Вона породжена тим, що людина, забезпечуючи умови свого існування, змушена постійно звертатися до навколишньої реальності в пошуках необхідної енергії, інформації, прагне віднайти сенс власного життя, вдосконалюючи при цьому себе і навколишній світ.

     Людина  створює світ культури і живе в ньому. Це ще раз підтверджує, що культура є надбанням людського буття. Тому з'ясувати її сутнісні засади можна лише завдяки аналізу даних антропології та історії. Культурогенез у тексті антропогенезу здебільшого розглядається як зародження матеріальної культури (знаряддя праці, предмети побуту), духовної культури (мислення, воля, мова) і культури людських відносин (суспільна воля, норми поведінки, табу).

         Культура — це спосіб засвоєння реальної дійсності  на підставі оцінки й виявлення різних цінностей, норм, орієнтацій, засобів, які втілені в різних видах дій у різних формах. Вона допомагає людині відрізнити добре від поганого, розумне від дурного, дозволене від недозволеного, прибуткове від збиткового тощо. У поведінці людей, в їхній діяльності культура втілюється в предметно-речових і знаково-символічних формах.

      Сприйняття  культури відбувається в процесі  соціалізації особистості, її виховання й навчання. За допомогою книжок, засобів масової інформації, спілкування, спостереження за поведінкою інших, за допомогою власної діяльності людина нагромаджує власний досвід, робить своїм здобутком культуру сім'ї, нації, людства в цілому. У цьому сенсі розвиток людства означає розвиток культури.

      Однозначне  тлумачення культури неможливе, бо вона пронизує всі сфери життєдіяльності суспільства, набуваючи різних відтінків. Немає іншого терміна в науці, котрий би був таким значущим, як культура. Ще на початку століття Е. Тайлор визначив культуру (цивілізацію) як комплекс знань, вірувань, мистецтва, моральності, мистецтва, моральності, законів, звичаїв і деяких інших здібностей і звичок, засвоєних людиною — членом суспільства [4].

      Культуру  також визначають як систему цінностей, уявлень про світ і правила поведінки, однакових для людей, поєднаних певним способом життя. При цьому культура створюється людьми, а, отже, вона має відтворюватися кожним поколінням і передаватися від попереднього покоління до наступного.

      Культура є якісною характеристикою окремих індивідів, спільнот, суспільства в цілому, вона відтворює міру їх прогресу, панування над силами природи і власними соціальними зв'язками й відносинами.

      Культура — це складне динамічне утворення, яке має соціальну природу і знаходить свій вираз у соціальних відносинах, скерованих на створення, засвоєння, збереження й розповсюдження матеріальних предметів, поширення засобів дій, ідей, ціннісних уявлень, які забезпечують взаємодію і взаєморозуміння в різних соціальних ситуаціях [5].

      Отже, на сьогодні фіксуються три основні сфери прояву людської культури — ставлення людей до природи, ставлення людей один до одного і ставлення людини до самої себе. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Структура  та функції культури

     Структуру культури утворює:

     - усе, що створено людиною, створено  матеріальною і духовною працею, уся матеріальна і духовна дійсність, що поєднує в собі як засоби існування людства, так і його духовний світ – мистецтво, літературу, релігію, філософію (предмети матеріальної і духовної діяльності людини)

     - сама людина як представник  певної соціальної верстви і  рівень її культурності (суб’єкти і носії культури з характерними рисами національної ментальності і моралі)

     - комплекс зразків поведінки, що  визначають спосіб життя людини (інституціональні стосунки)

     Сучасна наука поділяє структурні частини  культури передовсім за її носіями:

     1) світова і національна;

     2) міська і сільська;

     3) класова і етнічна;

     4) професійна і непрофесійна;

     5) молодіжна, культура сім’ї чи окремої людини;

     6) масова і елітарна.

     Вчені у структурі культури виділяють три підсистеми:

1. технологічну (знаряддя праці і техніка їх використання);
2. соціальну (стосунки між людьми і відповідні типи поведінки в економіці, політиці, моралі, війську, професійній діяльності);
3. ідеологічну (знання, ідеї, філософія, наука, художня культура, міфологія, звичаї і традиції, релігія).

       На основі різновидностей людської діяльності умовно виділяють дві форми культури – матеріальну і духовну.

      Матеріальна культура пов’язана виробництвом і  задоволенням та зростанням матеріальних потреб людей. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їх безпосереднього впливу на природу [6]. Відомо, що у процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засоби індивідуального споживання (одежа, помешкання, побутові речі та ін.). Обидва ці види матеріального багатства суспільства утворюють речові елементи матеріальної культури, її предметну форму існування. Найважливішим показником матеріальної культури є знаряддя праці, які в нашу епоху все більшою мірою стають матеріалізованим втіленням досягнень науки. Тому матеріально-технічний розвиток суспільства є реальною основою прогресу в сфері матеріальної культури. Поряд із знаряддями, засобами праці найважливішою частиною матеріальної культури є засоби споживання. Зазвичай сферу індивідуального споживання називають сферою побуту на відміну від безпосередньо виробничої сфери. Таким чином, матеріальну культуру можна поділити на культуру праці (засоби праці) та культуру побуту (засоби споживання). Адже без ретельного вивчення одягу, житла побутових речей не можна сформувати правильне уявлення про культуру того чи іншого народу, про рівень його розвитку в різні епохи. Засоби споживання характеризують не тільки те, що споживає людина, але і як вона споживає, наскільки розвинуті, багаті, “олюднені” її потреби, адже багатство і багатоманіття потреб, засоби їх задоволення є суттєвою стороною культурного обличчя людини. Але матеріальна культура існує не лише у вигляді вже названих засобів праці і засобів споживання, тобто у чисто предметній формі. Вона включає в себе реальні здібності, навички, знання, які застосовуються у процесі матеріального виробництва. У цьому розумінні часто говорять про “культуру праці” різних історичних епох. Рівень матеріальної культури виражається і в інших матеріальних елементах суспільного життя: оброблених людиною предметах природи (земля, вода, поля, сади), предметах побуту, науковому, медичному, навчальному обладнанні та приладах тощо.

      Духовна культура пов’язана з духовним виробництвом і формуванням і забезпеченням етичних і естетичних цінностей, смаків й інтелектуальних потреб, духом, свідомістю. Вона викликається духовними потребами, ідеалами, уявленнями про сенс життя, щастя, справедливість, світоглядом, ментальністю. Духовна культура формується в процесі духовної діяльності, а реалізується у вигляді наочно прийнятних результатах цієї діяльності – формах свідомості моралі, праві, політиці, філософії, науці, мистецтві, релігії, соціальних інститутах – системі освіти і виховання, звичаях, традиціях, суспільній думці, обрядах. До духовної культури належать і ті відносини, що склалися під час духовної діяльності. Особливістю духовних цінностей і їх непіддатливість старінню і довготривалість та незалежність, часто невіддільність від акту творчої діяльності (театральна вистава, лекція, виступ музиканта).Оцінка їх завжди відносна і суб’єктивна. На думку фахівців, існує чимало різновидів культури, які відносяться ідо матеріальної, і до духовної сфери: політична, економічна, екологічна, естетична культури.

      Отже, структура культури складає єдину  систему з різних елементів, які  взаємодіють між собою.

     Складний і багатоплановий характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її багатофункціональність. Основними функціями культури можна назвати такі:

1.Пізнавальна 
2.Світоглядна 
3.Комунікативна 
4.Оцінно-нормативна

5.Функція інтеграції.

  Суть пізнавальної функції полягає в тому, що культура розкриває перед людиною досягнення людства в історичному пізнанні світу. Через культуру, яка об'єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина пізнає світ і сама себе, оволодіває різними формами знань. Через науку людина розвиває здатність сприймати і переживати уявне як дійсне, розрізняє добро і зло. Філософія закладає логічний і методологічний фундамент осмислення законів буття, технічні знання. 
 Суть світоглядної функції проявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму всю сукупність складників духовного світу людини – пізнавальних, емоційних, оцінних, вольових. Культура і світогляд перебувають у діалектичній єдності.

      Суть комунікативної функції зводиться до передачі історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадковності та формування на цій основі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує з допомогою складної знакової системи, яка зберігає досвід поколінь в словах, поняттях, формулах науки, обрядах релігії, засобах виробництва, предметах споживання. При цьому одні символічні формули мають яскраво виражений загальний, людський зміст, інші – національний, регіональний, релігійний. Залежно від історичного плану, характеру суспільного середовища вплив символів культури проявляється у відносинах між людьми по-різному.

Оціночно-нормативна функція реалізується через систему цінностей і норм, які служать регуляторами суспільних відносин, культурно-духовними орієнтирами на певному етапі розвитку суспільства. Для епохи Ренессансу – цінністю була універсалізація особи, для індустріальної доби – її вузька спеціалізація. Є цінності вічні (заповіді Мойсея, проповіді Христа). 
 Функція інтеграції виражається в здатності об'єднувати людей незалежно від світогляду, національної приналежності у певні соціальні угрупування, а народи – в світову цивілізацію.

     Культура  в людському бутті виконує  такі функції:

  - функція регуляції колективних форм життєдіяльності;

  - функція накопичення і трансляції соціального досвіду;

  - функція адаптації до оточення;

  - функція комунікації.

      Оскільки  культура створються самою людиною, то не менш важливою є роль соціології у вивченні сутності даного поняття. Соціологічний підхід до вивчення культури має принципові особливості:

      1) культура тлумачиться як системна якість моральної сфери, тобто суспільство і культура співвідносяться не як ціле і частина, а як ціле і його якість. У цьому контексті культура наявна в усіх без винятку сферах суспільного життя;

      2) культура завжди зв'язується з творчою діяльністю й у своєму як матеріальному, так і моральному втіленні є невід'ємною характеристикою розуму людини, яка свідчить про ступінь її перетворювальної діяльності в розв'язанні насущних проблем;

      3) культура вивчається як сукупність моральних і матеріальних цінностей;

      4) культура розглядається як специфічний прояв ціннісного ставлення

індивіда  до всесвіту і сфер людської діяльності (естетичний компонент);

      5)культура вважається сферою самореалізації індивіда як суб'єкта культурно-історичного процессу [1].

      Як  уже зазначалося, поняття культури так само широке, як і поняття

суспільства, бо культурне пронизує суспільне  в усіх його формах і протягом усієї історії людства. У всіх сферах соціуму є обов'язковою наявність компонентів культури, а отже, культура є надзвичайно різноманітною.

     - по-перше, культура – це створена людиною “друга природа”, світ, який “надбудований” над незайманою природою;

     - по-друге, культура є системою спільних для суспільства цінностей, матеріальних і духовних. Цінність – те, що має сенс для людини, світ, наповнений людським смислом;

     - по-третє, людина як суб’єкт культури формується в процесі культуротворчої діяльності і стає людиною шляхом залучення до культури.

        Культура – це історичний процес збереження, розподілу, обміну і вживання готових наслідків людської діяльності, а також створення нових цінностей, спроможних забезпечити подальший процес розвитку самої людини. 

     В сучасній науці присутні такі основні  концепції тлумачення поняття культури:

     1) соціально-атрибутивна: все, що властиве суспільству; культура як соціальне наслідування; соціально задане і здійснюване соціальними інститутами;

     2) особистісно-атрибутивна: людина як суб’єкт інтерпретацій та інновацій – рушій розвитку культури; культура як сфера самореалізації людини і самоствердження і розвитку її сутності (культура живе в людях, їх творчості, діяльності, переживаннях – люди живуть в культурі);

     3) аксіологічна: культура як історично і соціально зумовлене, об’єктивоване в продуктах людської діяльності (артефактах) ставлення людини до природи, до суспільства, до самої себе; реалізація і втілення в культурних текстах верховних цінностей шляхом культивування вищих людських чеснот;

     4) діяльнісна: єдність способів і продуктів людської діяльності, які вдосконалюють людину;

     5) семіотична: факти культури в знаках збереження та передачі інформації, культура як сукупність мов, що кодують інформацію про світосприйняття народу, характер, рівень його знань, вірувань, моральні уявлення; культура як механізм, що створює сукупність текстів; знакова система; мови (акти людської поведінки, художні образи у творах мистецтва, обрядові ритуальні церемоніальні ситуації, особливі смислові конструкції в філософських, політичних, релігійних, літературних текстах) матеріалізують, зберігають і передають смисли людського життя в його співвіднесеності зі смислом існуючого; чим грунтовніше людина знає знаки, тим глибше розкриває людський досвід;

     6) діалогова: культура звертається до інших культур (як вона в них відображена), щоб доповнити власне буття; всі культури мають спільну основу для свого будівництва – універсальні людські смисли та цінності (рівність, свобода, непримиренність до насильства);

     7) концепція культури як динамічної системи і одночасно підсистеми буття: пропонує досліджувати різні культурні елементи у вертикальних і горизонтальних взаємозв’язках – науку, мистецтво, техніку, релігію, мораль, інститути (правові, політичні, освітні, комунікацій, форми управління), а також у тришаровій структурі побудови культури (загальне, особливе, одиничне); слід враховувати динамічну саморухливість культури як індивідуального організму і як системи; поєднувати вивчення відношень з іншими підсистемами і внутрішніх відношень.

     Різноманітність інтерпретації культури викликана  дослідницькими настановами різних наук – філософії, історії, психології, етнографії тощо. Водночас усі інтерпретації культури можна розглядати як взаємодоповнюючі, викликані всеохопним характером культури в просторі людського буття. Культура як багаторівнева система з ієрархією підсистем викликала до життя цілу систему наук про культуру. Фундаментальна культурологія досліджує найбільш загальні закономірності ціннісно-смислового аспекту соціокультурного буття людства. Прикладна культурологія займається розробкою технологій практичної організації та регуляції культурних процесів. Теорія культури пізнає сутність культури і виявляє закони і механізми функціонування цілісної системи культури. Існують конкретні порівняльні науки про культуру – етнологія, етнографія, соціологія культури, мистецтвознвавство, що базуються на зборі та аналізі емпіричного матеріалу. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

3. Ознаки  та властивості культури

        Культура як явище розгалужена в часі, просторі, перебуває у постійному русі (розвитку).

  Час культури — це минуле, сьогодення та майбутнє людської культуротворчої діяльності в єдності її поступальності й циклічності, що породжує все багатство культурного надбання. Тобто час у культурі — це не мить між минулим і сучасним, а тривалий творчий процес, певний (для кожного історичного часу) щабель розвитку, що уособлює можливості відповідно до вимог епохи та можливостей людини відтворювати минулі етапи культури [2].

  Час культури є складним утворенням. Він охоплює час історичний (різні форми буття культури), час соціальний (спектр соціальних ритмів, зумовлених відповідними закономірностями різних процесів у людських колективах) і час людського буття. Його розглядають не як довільний калейдоскоп подій, фактів, явищ, а як процес з притаманною йому ритмічністю, послідовністю, що визначаються людською діяльністю.

   Наприклад, у міфах спостережуваний час був могутньою, таємничою силою, що керувала всім сущим: предметами і явищами, людьми і навіть діями богів. Тому він був і добрим, і злим. При цьому час плинув не лінійно (з минулого в майбутнє), а по колу (найпоширеніший символ часу — колесо), циклічно, зворотно, передбачаючи чергування пір року, сезонних виробничих циклів, що формувало відповідний спосіб життя, породжувало віру «у вічний колообіг» і відповідні норми життя, зокрема неухильне дотримання традицій та осуд новаторства.

  У середньовіччі панівним було лінійне сприйняття часу, який вважався єдиною системою відліку подій. Християнський світогляд сформував уявлення про час на основі парадигми кінця світу, поділив історичний час на дві епохи — до і після народження Ісуса Христа. Час для християн має межові точки відліку: початок — акт творення світу Богом; кінець — Страшний суд.

  Час культури є вічною темою взаємовідносин традицій і новаторства. Кожної історичної епохи вона вирішувалася по-своєму, охоплюючи весь спектр культурної діяльності.

  Простір культури — це світ предметів і процесів «другої», або «штучної природи». Він цілком є продуктом і сферою людської культуротворчої діяльності. У зв'язку з обширністю його інколи поділяють на підпростори:

• ойкумена — частина природного середовища, заселена людьми;
• історико-культурна сфера — окремі частини ойкумени;
• окремі осередки проживання (від поселень первісних людей до сучасних мегаполісів).

  Матеріальні та ідеальні культурно-значимі просторові форми речей і процесів утворюють соціальний простір, в якому відтворюється і розвивається людина і крізь призму якого вона сприймає решту світобудови.

    Відповідно до особливостей просторового поширення культури виокремлюють її зовнішній і внутрішній простори. Зовнішній межує з природним середовищем, визначаючи одну із традиційних, а нині й гостру проблему взаємозв'язку культури і природи. Внутрішній простір культури виявляється у поширенні на Землі археологічних культур, ойкумени, взаємодії первісної периферії та цивілізації, цивілізацій між собою, формуванні історико-культурних сфер.

  Існує і простір конкретної національної культури, що охоплює не лише тло, на якому простежується буття нації, чи сцену, на якій певний народ грає свою роль, а й її власну невід'ємну частину — все самобутнє і неповторне, що створила нація (мова, символи, норми, засоби спілкування і діяльності, художньо-чуттєве відображення світу тощо), а також і те, що має загальнолюдський вимір, породжено спільними людськими ознаками (виготовлення знарядь праці, найпростіші моральні заборони, протилежність добра і зла, наявність історично змінних потреб, вольовий свідомий характер життєдіяльності, усвідомлення величі космосу, осягнення абсолюту тощо).

  З огляду на внутрішню подвійність будь-якої національної культури (з одного боку, певна відокремленість, збереження духовного начала, самобутньої екзистенції, а з іншого — прагнення до єдності з іншими культурами, здатність продукувати загальнолюдське) розрізняють не лише простір національної культури, а й поняття «світовий культурний простір». Це поняття охоплює все культурне надбання людства планети, все, що становить загальнолюдську цінність. Водночас світовий культурний простір розглядається як своєрідний інформаційний, ціннісний резервуар конкретної національної культури, в який вона вносить свої унікальні надбання.

  Крім реально існуючих просторових характеристик культур, існують і їхні ідеальні образи, які своїми витоками сягають давнини: Космос, Хаос, Дерево Життя, або Світове Дерево. До речі, Дерево Життя було одним із ключових образів у формуванні уявлення про простір культури, що поєднував усі світи в єдиний людський світ і був центром світобудови. У різних народів він мав певні специфічні (здебільшого зовнішні) особливості, зберігаючи сутнісну спільність. Так, у ментальності, побуті, фольклорі українського етносу панівним був образ триєдиної життєтворчої сили — Святої Трійці (символізує її знак Тризуб): Батька і Матір світу — Астрального Вогню і Астральної Води та Синівського начала, породженого їх поєднанням.

  У теперішній час проблема простору культури набуває нових прикметних особливостей. Для зовнішнього простору — це проблема екологічного порядку, визначення гармонії між ноосферою і біосферою. Для внутрішнього простору— це збереження історико-культурного середовища (екологія культури). Щоправда, в сучасному суспільному середовищі цей чинник часто ігнорується. Однак екологія культури — завдання не менш суттєве, ніж збереження навколишньої природи. Якщо природа необхідна людині для її біологічного життя, то культурне середовище так само необхідне для її духовного, морального життя, набуття власне людських рис і властивостей, «духовної осідлості», прихильності до рідних місць, моральної самодисципліни і соціальності.

  З огляду на те, що передумовою, внутрішньою причиною і визначальним чинником буття культури є людська діяльність, стає очевидним наявність руху (розвитку) в культурі. Та розуміння руху як невід'ємної властивості культури буде неповним поза розглядом проблеми саморуху культури, що постає як культурний прогрес, невіддільний від соціального, науково-технічного прогресу.

  Культурний прогрес є своєрідною єдністю «онтогенезу» (індивідуального розвитку) та «філогенезу» (історичного розвитку) культури. Адже кожна людина, народившись, входить у лоно культури, опановуючи її елементи та історичні форми, і водночас репродукує і творить її. Культура як щось ціле, взяте поза людиною, відокремлене від неї, позбавлена динаміки, життя, саморуху. Людина — альфа і омега (початок і кінець, суть) культури, її джерелом і субстанцією є людська праця, що створює не лише предметний світ, матеріальні багатства, а й породжує саму людину в розмаїтті природних, соціальних, духовних зв'язків і відносин із зовнішнім світом і собою. Та якщо у першому випадку (матеріальні здобутки) праця є суб'єктивною передумовою культури (затрата робочої сили забезпечує власне існування виробника), то у другому вона є об'єктивною передумовою культури, акумулюючи зусилля попередніх поколінь, чим і набуває суспільного характеру і стає джерелом культури.

  Культура, народжена суспільною працею, має власну історію, в якій людська діяльність розкривається не тільки як виробництво речей, ідей, а й як творення самої людини, її самореалізація. Отже, культура — це також виробництво, продуктом якого є людина, а виробництво — це передусім дія, рух, розвиток.

  Творча здатність культури особливо помітна у процесі так званого опредмечування і розпредмечування продуктів людської діяльності самою людиною.

Завдяки реалізації механізму «соціальної спадковості», коли кожне нове покоління засвоює набуті попередньою людською діяльністю знання, вміння, навички, цінності, відбувається залучення нових поколінь до досягнутого на певному історичному етапі рівня розвитку культури, що філософською мовою визначається як розпредмечування діяльності і культури. Воно передбачає включення до своєї безпосередньої діяльності вже існуючого масиву культури, занурення суб'єкта діяльності у буття культури. Однак людина не лише засвоює вже набуте в культурі, а й створює нові, власні матеріальні й духовні цінності — бере участь у процесі опредмечування культури. Новостворені цінності, забезпечуючи буття культури, розпредмечуються в діяльності вже наступних поколінь. Тому поняттям «культура» часто позначають якісний рівень людського буття: спосіб поведінки, вихованість, освіченість, оволодіння певною сферою знання і діяльності тощо. Це дає підстави для висновку, що культура є нагромадженням якісності та пориванням до якісності.