Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Філософія Нового часу

Зміст:

Вступ;
Основна частина

Філософія Нового часу. Загальна характеристика;

Теорія суспільного договору за Жан – Жаком Руссо;
Онтологія філософії Нового часу;
Гнесоологія Нового часу;
Проблема людини, суспільства, держави.

Висновок;
Список використаної літератури;
Додатки.

Філософія Нового часу. Загальна характеристика

Філософія Нового часу історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Західній Європі, наукову революцію XVIXVII ст., становлення експериментального природознаства. Вона утверджувала свої засадні принципи в боротьбі з феодальною ідеологію, середньовічною схоластикою, релігією та церквою, продовжуючи духовні надбання епохи Відродження. Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу була орієнтація на природознавство, тісний зв'язок з проблемами методології наукового пізнання, в якому вона вбачала головний засіб морального і соціального оновлення людства, утвердження людської гідності, свободи і щастя. Головне своє завдання філософія Нового часу вбачає в розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології. На цій основі формуються в філософії XVII ст. два протилежні напрямки: емпіризм та раціоналізм. Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб'єкта. Раціональне пізнання, розум не привносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєвосенситивного досвіду. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, а чуттєвосенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм вважали математику, а основними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність, суттєвість. Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон (15611626) (дод. 1), який основні свої ідеї висловив у працях "Новий органон" (1620) і "Про гідність та примноження наук" (1623). Головне завдання філософії Ф.Бекон визначає як пізнання природи і оволодіння її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини, максимально збільшуючи її ефективність. Проте для сприйняття нового методу необхідна значна підготовча робота , яка б ліквідувала причини, що затримують пізнавальний прогрес. Новий метод може зустріти на своєму шляху багато перешкод, хибних уявлень, забобонів, які, наче примари, відволікають пізнання від істини.» На думку Бекона, існує чотири види помилкових суджень, "примар", від яких слід звільнитися перед тим, як починати пізнання. До першого виду помилок, які він називає "примарами Роду", належать ті, що пов'язані з недосконалістю людського розуму та органів чуття людини. Вони укорінені в самій людській природі. Під впливом цих "примар" людина розглядає природу аналогічно зі своїми специфічними рисами, антропологізує її. Вони є вродженими, тому позбутися їх практично неможливо. Одначе усвідомлення небезпеки цих суб'єктивних перешкод у пізнавальній діяльності і дослідницька дисципліна можуть послабити їхній вплив. Другим видом помилок є "примари Печери", зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням, звичками, що примушують людину спостерігати природу ніби із своєї печери. "Примари Печери", як і "примари Роду", є проявом суб'єктивного ставлення людини до природи. Ці "примари" можна подолати шляхом колективного досвіду, врівноваженістю та неупередженістю в судженнях. Набагато більшу небезпеку становить третій вид помилок "примари Площі", що проникають у пізнання разом зі словами та іменами. Вони породжуються спілкуванням людей і зумовлені вживанням застарілих понять, суджень, слів. Четверте джерело помилок "примари Театру", що породжуються сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, традиційні філософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують театральні дійства. Щоб очистити пізнання від цих примар, треба, на думку Бекона, виходити дише з досвіду і безпосереднього вивчення природи, бути вільним, самостійним у своїх твердженнях та висновках, незалежним від авторитетів, бо істина є дочкою часу, а не авторитетів. Метою пізнання, підкреслює Бекон, є збагачення життя справжніми відкриттями і влада людини над силами природи; об'єктом пізнання є природа, а основними методами індукція та експеримент. Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання, Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактноспекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання. Перший це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму. Другий шлях шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину. Метод, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є методом наукової індукції. Саме його Бекон вважає справжнім методом наукового пізнання природи. Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт, латинізоване ім'я Ренатус Картезіус (15961650) (дод.2). Основні погляди викладені у працях: "Міркування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Начала філософії" (1644), "Пристрасті душі" (1649). Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціональноматематичному мисленню. Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву! У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає "дотримуватись певного порядку мислення", який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження, за Декартом, є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуїцію. Отже, засадними елементами раціоналістичного методу Декарта є дедукція та інтуїція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок. Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта, перешкод у послідовному сходженні до істини. Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції. Раціоналістична дедукція потребує вихідних положень, які вже ні з чого не виводяться, а є самоочевидними. Ці вихідні самоочевидні положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми математики, зокрема геометрії. Шукаючи такі самоочевидні вихідні інтуїції, що не викликають ніякого сумніву, Декарт доходить висновку, що в основі їх лежить положення: "Я мислю". Неможливо заперечувати положення "Я мислю", бо заперечення, сумнів теж є проявом мислення. Саме положенню "Я мислю" притаманні ясність та самоочевидність. Далі Декарт робить другий крок: "Мислю, отже існую " ("Cogito ergo sum "). Тобто від здатності мислити переходить до суб'єкта, істоти, яка мислить. Декарт вважає, що людина від народження має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання. Їх слід уяснити і з допомогою раціоналістичнодедуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей Декарт відносить: ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксіоми математики, наприклад, "якщо до рівних величин додати рівні, то отримані результати будуть рівними між собою" і т.д.. Ці ідеї Декарт розглядає як втілення природного світла розуму. Емпіричний напрямок у філософії Нового часу розвивався переважно англійською філософією XVIIXVIII ст. Одним з її представників, що продовжив лінію Ф.Бекона, був Томас Гоббс (15881679), основні ідеї якого викладені у працях: "Левіафан" (1651), "Про тіло" (1655), "Про людину" (1658). Т.Гобс, як і Ф.Бекон, вважав, що основним методом наукового пізнання має бути аналітикоіндуктивна методологія, основою якої є розкладання на окремі без якісні елементи: лінії, фігури, величини, площини і т.п. та їх систематизація.

Теорія суспільного договору за ЖанЖаком Руссо

Концепцію "суспільного договору" як формулу об'єднання людей у "громадянське суспільство" та державу демократичного типу розробив французький просвітитель ЖанЖак Руссо, виклавши її у працях: "Міркування про науки і мистецтва..,", "Про суспільну угоду, або Принципи політичного права" та ін.

Перший начерк політичної концепції Руссо зустрічаємо в дисертації про вплив наук і мистецтв на звичаї. Головна її ідея: люди за своєю природою є добрими, але людські установи роблять їх злими; доброчесність; це природний стан людини, розпуста і злочин породжені відносинами, що є наслідком цивілізації. Тому первісний природний стан є станом справедливим, а цивілізація; головне джерело зла, розпусти, нещастя.

Першоджерело зла Руссо вбачав у нерівності, яка породжує багатство. Останнє спричинює розкоші й неробство. Мистецтво народжується розкошами, науки ; неробством. Тобто, за Руссо, просвітництво е похідним чинником, як і занепад моралі, і Розкіш, занепад моралі, рабство є карою за зверхність, намагання вийти зі стану щасливого невідання, в якому людина перебуває завдяки передвічній мудрості.

Висновок про нерівність між людьми як головний чинник зла Руссо повторював неодноразово. Проте він не спромігся розмежувати залежність просвітництва й занепаду моралі, двох наслідків процесу диференціації суспільства, від залежності, де просвітництво було б причиною, а занепад ; наслідком.

Досліджуючи природний стан суспільства, Руссо зауважив, що пута рабства виникають виключно із взаємної залежності людей, спільних потреб, що їх об'єднують; отже, неможливо поневолити людину інакше, ніж створивши їй такі обставини, коли вона не зможе діяти без інших.

Як уже згадувалося, Руссо шукав причини нерівності в розкошах і неробстві. З часом він почав шукати їх у факті об'єднання людей в організоване суспільство.

Організованість суспільства; основна причина нерівності. Та перша людина, писав Руссо, котра огородила ділянку землі, промовила: це моє і знайшла людей, досить недалекоглядних, які їй повірили, і була засновником громадянського суспільства.

Свобода і рівність є "природним станом" людини, тому вони виглядають як його "природне право". Немає ніяких інших прав, і справедливість полягає у визнанні тільки цього природного права, у складанні будьяких інших історичних прав, записаних у хартіях, пергаментах, звичаях, а також у допущенні тільки таких обмежень природного права, на які, з огляду на спільні інтереси, погодилися самі члени громадянського суспільства.

Це і є суспільна угода; єдина санкція всіх громадянських установ і установлень.

Люди догромадянського суспільства були рівними за майновим станом, політичного життя не було. Вони були вільними, не мали узаконеної приватної власності та жили незалежно один від одного (або зовсім незалежно й розрізнено, або ж об'єднуючись в орди; "вільні спілки" без взаємних зобов'язань). Люди були немов "звірі" в "доморальному стані". Вони мали тільки природні (істинні) потреби.

Взагалі людині притаманне бажання вважати своїм те, що знаходиться під її владою; навіть у первісних людей існувала не закріплена, а тим більше насильством, приватна власність.

На думку Руссо, здатність людини до вдосконалення й нагромадження змусила багатьох накопичувати запаси засобів до існування, винаходити знаряддя, які збільшують ефективність праці, переходити до осілості та змушувати працювати на себе інших. Зв'язки між людьми стали тіснішими, вони змогли перейти до обробки металів і хліборобства.

Приватна власність зробилася основою майбутнього громадянського суспільства і причиною майнової, а згодом і політичної нерівності, що виникла в ньому. Інститут приватної власності спричинив протилежність інтересів, антагонізм між людьми.

Держава виникла після появи соціальної нерівності. Посилаючись на потребу встановити мир, багаті запропонували бідним утворити державну владу, а бідним не було сенсу відмовлятися; вони сподівалися від управління "спокою й зручностей". Отже, держава виникла завдяки суспільній угоді, найголовнішою метою якої було забезпечення кожному спокійного використання власності, що йому належить.

Установлені державою закони визнали справедливими вчинені перед тим привласнення, а організація урядової влади створила передумови для нових поневолень.

Так утвердилася "химерна рівність прав", а насправді ; деспотизм і сваволя, тобто стан політичного відчуження.

Нерівність, що виникла в період переходу від природи до суспільства, було приховано декларацією про рівність усіх перед законом, після чого фактична нерівність майнового характеру почала швидко поглиблюватись.

У державі воля громадян з'єдналася не механічно й арифметичне, а інтегрально. Це не було "волею всіх", це було "загальною волею", яка відображала загальні інтереси громадян, котрі їх об'єднують.

Ця загальна воля ; "завжди стала, незмінна й чиста". Вона є неподільним і невідчужуваним суверенітетом, і уряд отримує виконавчу владу з рук свого народу тільки у вигляді доручення, що його він зобов'язаний виконувати відповідно до народної волі; коли ж він цю волю порушує, то заслуговує на насильницьке усунення повстанцями.

Руссо припускав існування трьох основних форм правління ; демократії, аристократії, монархії. За Руссо, "нормальним" політичним устроєм може бути лише республіка, але цим терміном він визначав "будьяку державу, що управляється законами, хоч би якою була форма правління".

У малих державах бажаною та прийнятнішою була б демократія, а точніше ; демократична республіка; у дещо більших, якот у Франції, "виборна демократія", тобто здійснення виконавчих функцій невеликою групою осіб, суворо підзвітних народові; у великих і багатолюдних ; монархія, тобто передача виконавчої влади до рук однієї особи.

Згідно з Руссо, свобода можлива у справедливій правовій державі майбутнього, в конституції якої "природні відносини та закони завжди збігаються в усіх пунктах". Таким є імператив свободи. Той, хто тільки знає, в чому полягає добро, ще не любить добра. Розум тільки сприяє віднайденню моральності. Справжнє джерело моральності в нас самих. Воно ; внутрішнє сприйняття добра і зла, безпосереднє осягнення їх нашою совістю.

Найважливішою перешкодою для людини є сама людина. Нинішнє прагнення до "об'єктивного" пізнання, освоєння зовнішньої предметності віддаляє людину саму від себе. Як Декарт відокремив думку від чуттєвості, щоб зробити предметом думки саму думку, так Руссо береться звільнити відчуття від інтелектуальних привнесень, щоб зосередитись на ньому самому, щоб "відчути почуття". Руссо відокремлює почуття від усякої зовнішньої предметності й орієнтує всередину для досягнення морального самопізнання.

Однієї з головних проблем, що досліджує Руссо, являється проблема людини, її справжньої сутності.

Імператив: "Чини з іншими так, як бажаєш, щоб чинили з тобою" виявляється лише тоді, коли природна співчутливість витісняється егоїстичними нахилами, але й у цьому випадку вимоги, що спонукують до виживання природного закону, знаходять діючу силу не в розумі, а в совісті і почуттях.

По природі людина, згідно Руссо, незлобна, скоріше навіть добра, вона стає доброчесною, коли, люблячи добро, ще й здійснює його через боротьбу і подолання в собі внутрішньої боротьби поглядів.

Руссо звертає увагу на те, що відмовлення почуттям у їх спонтанному розвитку й удосконалюванні, погляд на них, як на відсталі по своїй сутності, затримка на їх первісних формах приводить до того, що ці почуття під невсипущим контролем і опікою розуму перетворюються в штучні, що суперечать їх власним первісним тенденціям.

Одним з центральних питань у проблемі волі людини і соціальних взаємин Руссо вважає питання про походження нерівності. Поява власності змушує людину втрачати волю, що по самій своїй природі, і згідно зі своїм поняттям, невідчужувана. Уся справа в тому, що в самій людській природі уже відбувся перелом. Нерівність людей продукт цілого ряду переворотів, перетворивши людську природу, "подібно тому, як, щоб встановити рабство, довелося зробити насильство над природою, так і для того, щоб увічнити право рабовласництва, потрібно було змінити природу" (Руссо Ж.Ж.,Трактати,с.45).

Руссо встановлює прямий зв'язок появи самолюбного розумного Я, що жагуче відстоює свою відособленість, з виникненням приватної власності. Для Руссо очевидно, що сучасна людина знаходиться в розладі із собою, що у своєму дійсному існуванні вона не є тим, чим повинна бути по своєї суті; вона не дорівнює сама собі, тому що існує нерівність між людьми. Необхідність встановлення рівності Руссо висуває як політичну вимога часу й обґрунтовує її результатами дослідження походження і ступенем поглиблення нерівності, розкриттям закономірностей його розвитку й історичних тенденцій до самоврядування.

Для Руссо, на відміну, наприклад від Гольбаха, субстратом загальної волі є народ. Народ вирішує питання про корисність законів, про відповідність їхній загальній волі, вирішує голосуванням, бути чи не бути цим законам. Особливість поглядів Руссо, з якими не погоджувалися потім ніхто з просвітників, полягала у тому, що всяка постанова, хоча б сама корисна і розумна, що наказує будьщо населенню, яке не бере участі в її обговоренні і голосуванні, буде не законом, а буде наказом. Для того, щоб загальна воля стала законом, немає необхідності в одноголосності, але необхідно, щоб усі громадяни мали можливість подати свої голоси. З іншого боку, Руссо незмінно дотримується розуміння загальної волі як чогось нерозривного, певної єдності, цілісності, відмінної від суми декількох воль: "Часто існує чимале розходження між волею всіх і загальною волею. Остання дотримується тільки загальних інтересів, перша інтересів частки" (Руссо Ж.Ж.,Трактати,с.170). Сфери дії тієї чи інший строго розмежовані: "Подібно цьому, як окрема воля не може представляти волю загальну, так і загальна воля, в свою чергу, змінює свою природу, якщо вона спрямована до окремої мети, і не може як загальна виносити рішення ні у відношенні якоїнебудь людини, ні у відношенні якогонебудь факту" (Руссо Ж.Ж.,Трактати,с.173).

Для людини як політичної істоти голос приватного інтересу в суспільному житті повинен замовкнути. Вирішення проблеми без зовнішнього примусу повинне полягати в подоланні розбрату в душі кожного індивіда через перемогу однієї зі сторін особистості над іншою її стороною перемогу суспільного над партикулярним у кожній свідомості. Лише забувши про себе, людина знаходить себе, знаходить як суспільна істота своє загальне Я, протилежне окремому Я.

Філософська система Ж.Ж. Руссо складна і багатозначна. Його альтернативна концепція про глибину людської істоти і діалектику соціального життя зіграла важливу роль у розвитку філософської думки.

Світоглядна система Ж.Ж. Руссо представляє переплетення різних течій: дуалізму, картезіанства, сенсуалізму, нарешті, ідеалізму і фідеїзму в області релігійних світоглядів.

Питання про самопізнання для Руссо настільки ж філософське як і актуальне. Грецьку мудрість він намагається поєднати з гострими питаннями сучасності про волю і рівність.

Онтологія

Онтологічні концепції Нового часу істотно різняться між собою. Поряд з матеріалістичною онтологією Ф. Бекона, Т. Гоббса, П. Гассенді, Д. Локка, Б. Спінози і французьких матеріалістів XVIII ст. (Ж. Ламерті, Д. Дідро, П. Гольбах) мала місце і дуалістична онтологія Р. Декарта, об'єктивноідеалістична Г.В. Лейбніца та суб'єктивноідеалістична Д. Берклі і Д. Юма. Та всі ці концепції мали й деякі спільні риси, зокрема механістичне тлумачення переважної частини природи і навіть суспільства. До того ж більшість із цих концепцій мала матеріалістичний характер, хоча це й не позбавляло їх суперечностей.

Декарт визнавав дві субстанції – духовну, яку він наділяв атрибутом мислення, і матеріальну, необхідною властивістю якої вважав протяжність. Причому, матерія в нього є самодостатньою, такою, яка ні в чому не має потреби, крім Бога, і то лише для акту її виникнення. Гоббс також вважав протяжність атрибутом матерії, твердив, що існують лише конкретні тіла (тобто поділяв номіналістичні погляди), виходячи з властивостей яких можна пояснити і природу свідомості людей. Рух він ототожнював з механічним переміщенням, визнавав існування атомів.

Декарт, Спіноза й Лейбніц у своїх онтологічних концепціях виходили із визнання надчуттєвих принципів буття і пізнання. Та перебуваючи в органічному зв'язку з даними тогочасної науки, ці концепції сприяли розвитку математики, фізики та інших природничих наук.

На думку Спінози, матеріальна субстанція поєднує в собі два атрибути – протяжність і мислення. Ця субстанція є причиною самої себе. Концепція Спінози містила в собі догадку про матеріальну єдність світу. До того ж вона не потребувала доповнень у вигляді ідеї Бога. Правда, з певних міркувань Спіноза вдається до слова "Бог", називаючи цим терміном матеріальну субстанцію, природу.

В основі онтології Лейбніца лежало об'єктивноідеалістичне вчення про монади – найрізноманітніші неподільні духовні субстанції, які становлять собою ідеальний світ (первинний щодо матеріального), доступний лише розуму. Монади, на думку Лейбніца, координовані і субординовані. Найнижчими в системі їх упорядкування є ті з монад, які утворюють в основному неорганічну природу. Вищий клас монад уже має відчуття і споглядання. До найвищих з відомих нам класів монад Лейбніц відносив душі людей, здатні до мислення і самосвідомості. Заслугою онтології Лейбніца було те, що він наблизився до розв'язання матерії і руху.

Найвищого розвитку матеріалізм досяг у Франції у XVIII ст. Ж. Ламетрі стояв на позиціях механістичного матеріалізму. Д. Дідро і П. Гольбах застосували принцип матеріалізму для узагальнення досягнень наукової думки в пізнанні природи і суспільства. Перебуваючи загалом на позиціях метафізичного методу, Дідро і Гольбах разом з тим розвивали деякі діалектичні ідеї, зокрема ідеї єдності матерії й руху, якісної різноманітності всього існуючого. Гольбаху належить визначення матерії як всього того, що діє будьяким чином на органи чуття людини.

Авторами суб'єктивноідеалістичного і агностичного тлумачення буття були англійський філософ Дж. Берклі і шотландський – Д. Юм.

Деїсти, зокрема деїстипросвітники (Вольтер), виходили з метафізичної онтології конечності світу, абсолютизації дуалізму матерії і руху, причини і наслідку, еволюції і доцільності.

4. Гносеологія

філософ онтологічний раціоналізм емпіризм знання

Особливого значення набула у філософії того часу проблема обґрунтування знання і способів його досягнення. У розв'язанні цієї проблеми розрізняють два напрями – раціоналізм і емпіризм. Раціоналізм (у вузькому розумінні цього терміна) прийняв за еталон одержання достовірного знання певні принципи організації останнього, підпорядковані суворим правилам логічного виводу й однозначності результатів. Переконливим прикладом раціоналізму може бути творчість Б. Спінози. Орієнтація ж на досвідне природознавство як еталон одержання достовірного знання породила емпіризм (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк – матеріалісти; Д. Юм, Дж. Берклі – ідеалісти).

Раціоналізм (від латинського – розумний) – філософський напрям, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму, так і емпіризму.

Як цілісна гносеологічна концепція раціоналізм склався в Новий час під впливом успіхів математики і природознавства. На відміну від середньовічної схоластики і релігійного догматизму, раціоналісти XVIIXVIII століть (Р. Декарт, Б. Спіноза, Н. Мальбранш, Г.В. Лейбніц) спиралися на ідею природного порядку – нескінченного причинного ланцюга, який пронизує увесь світ.

Обґрунтовуючи безумовну достовірність наукових принципів і положень природознавства й математики, раціоналісти намагалися з'ясувати, як знання набуває об'єктивного, всезагального і необхідного характеру. Таке знання, на їх думку, досягається завдяки розуму, який виступає як його джерелом, так і критерієм істинності. Так, до вихідного положення сенсуалізму "немає нічого в розумінні, чого раніше не було б в чуттях" Лейбніц додав: "крім самого розуму", тобто здатності розуму осягти не лише зовнішні, поверхневі, випадкові властивості речей, а й всезагальне, необхідне. На думку раціоналістів, розум відіграє визначальну роль як у пізнанні, так і в діяльності людей.

Абсолютизація ролі розуму і недооцінка чуттєвого пізнання привела раціоналістів до ідеалістичних висновків, відливу мислення від об'єкта пізнання, визнання вроджених ідей (Декарт), властивостей мислення, незалежних відчуттів (Лейбніц).

Культ розуму характерний і для французьких матеріалістів XVIII століття Емпіризм (від грецького – досвід) – напрям у теорії пізнання, згідно з яким зміст знання може бути поданим або як опис досвіду, або зведеним до нього. На противагу раціоналізмові емпірики зводять раціональну пізнавальну діяльність до різноманітних комбінацій чуттєвого матеріалу, який дається в досвіді. Раціональне пізнання, нібито нічого не додає до змісту чуттєвого пізнання.

На думку Ф. Бекона, Гоббса, Локка, Кондільяка, чуттєвий досвід відображає об'єктивно існуючі речі.

Емпіризм наштовхнувся на нерозв'язні труднощі, зокрема на проблему виділення вихідних компонентів досвіду і реконструкції на цій основі всіх видів і форм знання. Ці труднощі змусили емпіриків виходити за межі чуттєвих даних і розглядати їх поряд із певними характеристиками свідомості, логічними операціями (індуктивним узагальненням), звертатися до апарату логіки і математики для опису чуттєвих даних як засобів побудови теоретичного знання. Емпірикам так і не вдалося обґрунтувати індукцію на чисто емпіричній основі. До емпіриків належали і деякі ідеалісти нового часу, зокрема Дж. Берклі і Д. Юм.

Відношення між емпіризмом і раціоналізмом не можна розуміти спрощено. Адже деякі раціоналісти визнавали необхідність досвідчених джерел пізнання, а деякі емпірики не заперечували роль розуму. Так, раціоналіст Р.Декарт не ігнорував досвід, чуттєві дані, а емпірик Т.Гоббс визнавав першорядне значення математичних знань. Раціоналіст Г.В. Лейбніц погоджувався навіть з тим, що увесь зміст людського інтелекту береться з чуттєвої діяльності (правда, при цьому дуже слушно додав, що сама ця діяльність неможлива без спрямовуючого впливу інтелекту). До речі, відсутність однозначних визначень понять емпіризму та сенсуалізму приводить до невиправданого їх ототожнення. Очевидно, визнаючи поняття сенсуалізму, треба виходити з того положення, яке чи не найпереконливіше обґрунтував Дж. Локк: у розумі немає нічого, що попередньо не було б опосередковане діяльністю органів чуття.

5. Проблема людини, суспільства, держави

Важливе місце у філософії Нового часу посідала проблема людини. Абсолютизація механічної форми руху матерії призвела до ототожнення деякими тогочасними мислителями людини з машиною. Так, Ламетрі розглядав людський організм як машину, що самостійно заводиться, подібно до годинникового механізму. На його думку, людина відрізняється від тварин лише більшою кількістю потреб, а отже, й більшою кількістю розуму, бо потреби тіла – "мірило розуму". Духовна діяльність людини, за Ламетрі, визначається її тілесною організацією. Гоббс і Де Руатеж намагалися пояснити всі прояви тілесної і духовної діяльності людини чисто механістично.

На думку Декарта, тварина – це тільки машина, а людина лише в деяких ситуаціях діє як механізм. Звідси він робив висновок, що тілесну діяльність треба пояснювати матеріальною субстанцією. Визнаючи лише одну субстанцію, яка має своїми атрибутами протяжність і мислення, Спіноза пояснював суттєву діяльність людини як духовнотілесну. Проте вищі функції людського духу він вважав цілковито незалежними від тілесних умов.

У зв'язку із значними досягненнями природознавства (Г. Гарвей відкрив кровообіг, а Р. Декарт – рефлекторну дугу й безумовнорефлекторну діяльність тварин і людини) проблема тілесної діяльності стала осмислюватися глибше і більш науково. Проте традиційна проблема взаємовідношення душі і тіла не втратила актуальності. Правда, в цю епоху вона формулювалась як взаємовідношення тіла й духу людини. Зустрічаючись із великими труднощами при розв'язанні цієї проблеми, мислителі Нового часу нерідко зверталися і до ідеї Бога. Так, М. Мальбранш та інші окказіоналісти пояснювали єдність тілесних і духовних дій людини безпосереднім втручанням духовної божественної першопричини в кожному випадку її (людини) життєдіяльності. Цікаве, хоч і містифіковане, розв'язання проблеми взаємодії тіла і духу людини запропонував Г.В. Лейбніц у своїй монадології. З релігійних позицій аналізував названу проблему Дж. Берклі. Він визнавав реально існуючими тільки конкретні сприйняття ("ідеї") і душі ("духи"), їх носії. Щоб не залишитися на позиціях соліпсизму, Дж. Берклі зрештою перейшов із суб'єктивноідеалістичної позиції на об'єктивноідеалістичну, навіть відверто релігійну, визнаючи єдину духовну субстанцію – Бога.

Важко переоцінити геніальну догадку Б.Франкліна про те, що людина – це тварина, яка виготовляє знаряддя праці.

Якісних змін зазнав ідеал цієї епохи, основною рисою якого був культ розуму. Це особливо переконливо проявилось у філософії Декарта, який вважав розум найвищим авторитетом в оцінці будьяких поглядів, та у філософії Просвітництва.

Про зміну ідеалу в Нові часи свідчать і ціннісні орієнтації протестантизму. Якщо класичне християнство орієнтувало людей перш за все на сферу духовного життя, зокрема проблему спасіння душі, то протестантизм орієнтував їх на повсякденне, практичне, "земне" буття, реабілітуючи його в очах віруючих. Таке розуміння сенсу життя проявилося насамперед у розробці його етикогуманістичної проблематики.

У філософії Нового часу формуються дві тенденції, які проявились у принципах, з одного боку, утилітаризму, а з другого – Просвітництва. Згідно з останнім, тільки викорінення неуцтва і поширення освіти можуть привести до справжньої моральної досконалості людини. На подібних засадах ґрунтувалася більшість соціальнофілософських і політичних концепцій, спроби пояснити основні підвалини суспільства, виходячи з уявлень про розумність, природність цих підвалин.

Висновок:

Новий час характеризується подальшим розвитком капіталістичних відносин. На відміну від Середньовіччя державна влада тепер не залежала від церковної, безпосередньо не підпорядковувалась їй. Основні зусилля мислителів були спрямовані на захист віротерпимості, свободи совісті, звільнення філософії від впливу теології. В цій боротьбі використовувалися й надбання попередньої філософської думки, зокрема вчення. Основною особливістю філософії Нового часу була її орієнтація на науку як найвищу цінність.

Вивчаючи філософію Нового часу, треба врахувати, що на її зміст впливали як специфіка суспільного життя і наука цієї епохи, так і філософські традиції, оскільки, будучи викликаною дожиття об'єктивними чинниками, вона набуває відносної самостійності й розвивається за своїми внутрішніми законами.

Важко переоцінити вплив на передову тогочасну філософію науки, зокрема, досвідно-експериментальних досліджень природи і математичного осмислення їх результатів. Видатні філософи цієї епохи нерідко були великими природодослідниками й математиками (Р. Декарт), а деякі природодослідники були авторами важливих філософських ідей. Особливий вплив на філософію здійснювала механіка, яка була на той час зразком експериментально-математичної науки, що прагнула повністю пояснити рух тіл, включаючи й небесні тіла.

У новий час філософія за традицією ототожнювалася з метафізикою в аристотелівському її розумінні, тобто визнавалася "першою філософією", умоглядною наукою про найзагальніші принципи буття і знання. Виникнувши в Англії (Дж. Локк), просвітницька ідеологія набула широкого поширення у XVIII ст. у Франції. У другій половині XVIII і на початку XIX ст. ідеологія Просвітництва поширилась і розвивалася в багатьох країнах Європи і США.

Література

Беркли Дж. Сочинения. – М., 1978.
Бэкон Ф. Сочинения. – Т. 12. – М., 1971.
Быховский Б.Э. Джордж Беркли. – М., 1970.
Гельвеции К.А. Сочинения. – Т. 12. – М., 1973.
Гоббс Т. Сочинения. – Т. 12. – М., 1991.
Гольбах П. Избранные произведения. – Т. 12. – М., 1966.
Декарт Р. Избранные философские произведения. Т. 12. − М., 1991.
Дидро Д. Избранные философские произведения. – М., 1941.
История диалектики XIVXVIII веков. – М., 1974.
Кузанский Н. Сочинения. – Т. 12. – М., 1979.
Кузнецов В.Н. Французский материализм XVIII века. – М., 1981.
Лейбниц Г. Сочинения. – Т. 12. – М., 1982.
Локк Дж. Сочинения. – Т. 12. – М., 1989.
Ляткер Я.А. Декарт. – М., 1975.
Момджян Х.Н. Французское Просвещение XVIII века. – М, 1983.
Мееровский В.В. Гоббс. – М., 1975.
Нарский И.С. Западноевропейская философия XVII века. − М., 1974.
Нарский И.С. Западноевропейская философия XVIII века. − М., 1974.
Нарский НС. Готфрид Лейбниц. – М., 1972.
Соколов В.В. Европейская философия XVXVII веков. – М., 1984.
Спиноза Б. Избранные произведения. – Т. 12. – М., 1957.
Субботин А.Л. Френсис Бэкон. – М., 1974.
Юм Д. Сочинения. – Т. 12. – М., 1965.