Філософія Нового часу

     План

     1. Панорама соціокультурних та духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії.

     2. Методологічні пошуки Ф. Бекона та Р. Декарта.

     3. Теорія пізнання Т.Гоббса та Дж. Локка. Скептицизм П. Бей-ля та Д. Юма, сенсуалістські максими Дж. Берклі.

     4. Б. Спіноза та Г.Лейбніц — тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію. 
 

     1. Панорама соціокультурних та духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії

     Вступаючи у Європу Нового часу ми можемо сприймати її як добре знайому і майже сучасну нам, бо й справді у цю епоху сформувались деякі такі засади та елементи європейського цивілізованого життя, які діють і до сьогодні, а деякі з них - майже без змін, Йдеться перш за все про формування основ індустріального суспільства.

     За  часом ця епоха охоплює період із XVII ст. до кінця XIX ст,; після цього  починається період так званої "новітньої історії", що триває і по наш час. Проте філософія цього періоду завершується першою третиною XIX ст., що є прикладом випереджаючого розвитку духовних процесів порівняно із політичними та соціального економічними.

     На  що ж спирається тепер індивід  у своїй здатності наодинці вибудовувати власне життя? Перш за все, на свою діяльну  активність; гаслом епохи стає теза "За будь-яких обставин завжди краще діяти, аніж нічого не робити". По-друге, індивід спирається тепер на мислення "здорового глузду ", яке включає у свій зміст два непорушні моменти: опору на факти ("Краще одного разу побачити, ніж сто разів почути") та ясну, чітку і зрозумілу логіку.

     Нарешті, все це знайшло своє виявлення у новому світогляді.

     – світ тепер розглядається людиною  як об'єкт, на який спрямовується людська  активність, а сама людина—як суб'єкт, тобто вихідний автономний пункт такої активності;

     – світ постає в якості надскладного механізму, типовим взірцем якого  був, механічний годинник;

     – людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його (гасло; "Знання є сила " стає показовим у цьому  плані);

     – природа тепер поділяється на живу та неживу, але і та, і інша є лише основою для росту людської могутності;

     – нарешті, вважається, що людина, спираючись на свій розум, повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним.

     Відбуваються  відчутні зміни і  у розвитку філософії:

     – філософія починає розвиватися у діалозі із різними науками, які активно формуються та розвиваються в цю епоху. У зв'язку з цим чільне місце у філософських пошуках посідає розроблення правильного методу осягнення істини;

     – філософія Нового часу зазнає суттєвих внутрішніх диференціацій (розподілів): виникають національні та регіональні філософії, які тепер пишуться не єдиною церковною мовою, а національними мовами; формуються деякі нові філософські дисципліни, такі як гносеологія, антропологів історія філософії, методологія та ін.;

     – розгалуження філософського знання логічно вимагає нового рівня  його систематизації – утворюються так звані "філософські системи", досить типові для даної епохи. 

     2. Методологічні пошуки Ф.Бекона та Р.Декарта

     Першим  філософом Нового часу був англійський дипломат і політичний діяч Ф.Бекон (1561—1626). У своїх творах із симптоматичними назвами "Новий Органон" та "Нова Атлантида" він проникливе передбачав надзвичайно важливу роль науки в подальшому розвитку суспільства. У зв'язку з цим основним завданням філософії Ф.Бекон вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень.

     Ф.Бекон  розрізняв «плодоносне» та «світлоносне» знання. Плодоносне — це таке знання, яке приносить користь, а світлоносне — це те, що збільшує можливості пізнання. До цього часу, на думку Ф.Бекона, знання були переважно просвітляючими людину, але вони також повинні і працювати на людину. Проте шлях до істини — процес суперечливий.

     Ф. Бекон зауважує, що формуванню істинного знання заважають так звані «ідоли». Вони нагромаджені в історії пізнання, і їх треба усунути, давши шлях новому знанню. Перші два «ідоли» пов'язані з самою людиною, два останні— із соціальною діяльністю людини.

     В процесі пізнання людині перешкоджають “ідоли”:

     – "ідоли роду" - це загальні помилки, яких людина допускається в пізнавальному процесі. Вони зумовлені обмеженістю і недосконалістю людських органів відчуття

     – "ідоли печери" - це помилки, які  ми робимо виходячи з нашого рівня  освіти, виховання, оточення

     – "ідоли ринку" - це омани, пов'язані  з людським спілкуванням, неправильним використанням мови, некритичним ставленням до інформації (наприклад, неправильно називаються речі, явища)

     – "ідоли театру" - це орієнтація на авторитети, хибні вчення, які своєю зовнішньою досконалістю вводять нас в оману. Цей вид оман, на думку Ф.Бекона, - це найзгубніший для людей шлях тому, що він блокує їхню ініціативу, самостійність, змушує критично ставитись до будь-яких суджень, вірити хибним теоріям, а то й химерам, освяченим традиціям (звучить дуже своєчасно!)

     Ф.Бекон, аналізуючи і критикуючи стан речей  у пізнанні, пропонує свій новий метод продукування знань. Використовуючи алегорію, він стверджує, що методом досягнення істини є спосіб дії бджоли, яка, на відміну від мурашки, що тільки збирає (а в науці — це збирання фактів), та павука, що тягне з себе павутину (а в науці — це виведення однієї теорії з іншої), сідає лише на певні квіти і бере з них найцінніше.

     Так само треба діяти  і в науці:

     – не зупинятись на самих лише фактах; їх треба узагальнювати;

     – не зосереджуватись тільки на одному виді діяльності;

     – не користуватися  тільки тим, що наявне.

     Ф.Бекон  критикує тих, хто з абсолютною довірою  ставиться у до знання, хто йде  за авторитетами, хто віддає перевагу одному з видів наукової діяльності — емпіричній (збір фактів) чи раціональній (продукування теорії з теорії).

     Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці, закликав до спирання на факти, на експеримент. Він був одним Із засновників індуктивного методу пізнання.

     Це  такий шлях наукового пошуку, коли від спостереження одиничних  явищ відбувається перехід до формулювання загальних ідей і законів, коли від суджень про окремі факти переходять до загальних суджень про них.

     'Виступаючи  прибічником емпіричного шляху пізнання, який передбачає живе споглядання, аналіз результатів експерименту, Ф.Бекон підкреслював, що «розум людини повинен органічно поєднувати емпіричні та раціональні підходи в поясненні світу, вони повинні бути з'єднані і пов'язані один з одним» і спрямовані на відкриття внутрішніх причин, сутності, законів світу. Отже, методологічні пошуки привели Ф.Бекона до індуктивного шляху в пізнанні істини.

     Методологічні позиції:

     Ця  ж проблема хвилює і Р.Декарта (1596—1650), який у питанні про метод науки займав іншу, в чомусь - прямо протилежну позицію. Раціоналісти, до яких належав Р.Декарт, вважали, що емпіричний досвід має мінливий, нестійкий характер. За допомогою відчуттів людина сприймає світ залежно від обставин, і тому надії слід покладати на розум. Р.Декарт стверджував, що «пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки».

     Він сформулював чотири правила методу, що сприяють правильній роботі інтелекту.

     – Правило перше — наголошує, що за істину можна приймати тільки те, що ясне, виразне, самоочевидне.

     – Правило друге — вимагає ділити складне питання на складові елементи, ; доходити до найпростіших положень, що їх можна вже сприймати ясно й незаперечно. Цей шлях повинен привести до двох висновків: • перший –унаслідок розкладання (аналізу) складного явища на складові отримують об'єкти пізнання, доступні емпіричному сприйняттю; • другий — дослідник має дійти до аксіом, з яких починається логічне пізнання.

     – Правило трете — скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли «з найпростіших, і найдоступніших, речей повинні виводитися... сокровенні істини».

     – Правило четверте — передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це значить, що до предметів пізнання треба підходити всебічно.

     Декарт  був переконаний у тому, що розуми усіх людей за своєю природою є  однаковими, а тому існує перспектива створення єдиного для всіх людей виправданого методу достовірного пізнання. Прийнявши цей метод, будь-яка людина зможе ним скористатися і отримати надійні результати. Але, якщо пізнання залежить від дій розуму, останній повинен містити в собі початкові ідеї.

     – вроджених – ідеї Бога, буття, числа, протилежності, тілесності і структурності тіл, свободи волі, свідомості, існування самих понять

     => сюди входять аксіоми логічного судження:

     * "не можна одночасно бути і не бути "

     * "з нічого не буває нічого " :;

     * "ціле більше від своєї частини. "

     * "будь-яка протяжність є подільною"

     * "лінія складається з точок "

     * "у будь-якої речі є причина  "

     * "сумнів є актом мислення "

     – тих, що виникають з чуттєвого досвіду

     – тих, що формує сама людина

     Але ці ідеї людина знаходить інтелекті  не відразу і не просто: спочатку вона майже стихійно набуває певних знань у потоці життя, і може такими знаннями задовольнятися усе життя. Проте критичний підхід до знань скоріше засвідчує те, що абсолютна більшість стихійно набутих знань є ненадійними (тут Р.Декарт у чомусь нагадує Сократа). Наукові знання повинні бути надійними, а тому вони не можуть виникнути стихійно. Отже, за Р.Декартом, необхідно перейти від стихійного здобування знань до їх свідомого продукування. Французький філософ був впевнений у тому, що людина, яка наполегливо шукає; надійних знань, неодмінно стане науковцем. А свідоме пізнання потребує виправданого методу, який можна знайти знову-таки лише в самому людському розумі (бо від нього залежить пізнання). Причому цей метод, за Р.Декартом, повинен спиратися на дедукцію - виведення часткових ідей із вихідних ідей розуму, але для цього треба мати певні незаперечні вихідні ідеї. Їх Декарт зміг вивести шляхом застосування так званого методичного сумніву, тобто сумніву, спрямованого не на заперечення пізнання, а на його покращення.

     За  Р.Декартом, ми можемо крок за кроком заперечувати все, що ми знаємо, хоча б тому, що стихійно набуті знання із неминучістю є непевними та неповними; здавалося б, під критичним поглядом все стає хитким, проте, врешті, сам сумнів приводить нас до дечого безсумнівного. Р.Декарт пояснює це так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумнівають, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа - "Мислю, отже існую".

     Виголосивши цю тезу, Декарт почав наголошувати на тому, що після неї наступною  очевидною істиною може бути лише істина про те, що Бог існує і  що Він нас не обманює. Декарт вважав, що здатність нашої свідомості сприймати себе, робити висновок про своє існування, породжена не людським індивідом, а більш високим розумом (і це, напевне, правильно у тому сенсі, що не сама людина і не за довільним своїм бажанням створює цю здатність).

     Суть  онтології Р.Декарта:

     – єдине, що може бути надійним джерелом "природного світла" є Бог;

     – Бог - основа світобудови і пізнання

     – світ складається з двох окремих  субстанцій: матеріальної і духовної

     – першоосновою матеріальної субстанції є протяжність 

     – протяжність необмежена, необмежений  і Всесвіт 

     – матеріальна субстанція єдина і всюди одна й та сама, нескінченоподільна

     – духовна субстанція непротяжна й  неподільна

     – головним атрибутом духовної субстанції є мислення

     – взаємодія між субстанціями в  Світі зумовлена посередництвом Бога

     Оскільки  методологічну позицію Р.Декарта визначають як раціоналізм, то він поділяв думки Г.Галілея щодо того, що лише математичні характеристики предметів можуть бути надійною основою істинного пізнання хоча б вже внаслідок того, що вони є; простими та очевидними побудовами розуму.

     Говорячи  про речі лише остільки, оскільки вони сприймаються розумом, ми називаємо простими ті, пізнання яких є ясним і виразним; такими є фігура, протяжність, рух та всі інші речі, складені з цих простих. Лише з них можуть бути утворені ідеї усіх речей.

     Цими  міркуваннями Декарт вводить у контекст філософії Нового часу поділ якостей речей на «первинні» і «вторинні».

     Цікавими  та симптоматичними були й міркування Декарта про людину. Він вважав, що у тілесному, матеріальному плані  людина постає складною природною машиною, тому всі її дії підпадають під закон причинного зв'язку, і лише мислення виводить людину за межі суто природного ходу подій. При цьому розум веде людину шляхами істини та належної поведінки, але воля (у той час вона ототожнювалась із бажанням), яка ширша від розуму та не підпорядкована йому, спричиняє відхилення людини як від істини, тай і від правильного життя. 

     3. Теорія пізнання Т.Г. Гоббса та Дж. Локка. Скептицизм П. Бейля та Д. Юма, сенсуалістські максими Дж. Берклі

     Ф.Бекон  і Р.Декарт обстоювали позиції емпіризму та раціоналізму і в дечому абсолютизували індуктивний і дедуктивний шляхи пізнання. Синтез цих двох шляхів пізнання до певної міри здійснинив англійський філософ Т.Гоббс (1588— 1679). Як і Ф.Бекон, Т.Гоббс вбачає у знанні силу. Теоретичні знання повинні стати знаряддям для розвитку практики, але вони повинні базуватися на досвіді. Тому будь-яке знання починається із відчуття і ніколи не Виходить за межі доступних чуттю реалій. Проте існують знання всезагальні та необхідні (наприклад, математичні); на думку Т.Гоббса, і такі знання пов'язані із чуттям тим, що вони постають особливим - точним і фіксованим використанням знаків мови.

     Т.Гоббс  поєднує індукцію і дедукцію, бо вважає, що спочатку треба йти шляхом пізнання простіших, елементарних якостей речей (дедукція), а потім поєднувати їх, синтезувати (індукція). Пізнання через аналіз виявляє головні акциденції (властивості речей): *протяжність, *місце, *рух, *якість.

     Будучи  номіналістом, Т.Гоббс вважав, що у  світі існують тільки конкретні речі, не існує вроджених ідей, а «знаки» (слова) є універсаліями (термінами) для позначення подібності різних речей. Наприклад, таке поняття, як «матерія» лише тільки знак уявлення про колір, тепло, звук. Універсали дають нам можливість у процесі аналізу підводити елементарне під визначення загального.

     Особливу  увагу Т.Гоббс приділяє дослідженню  людини. На противагу Арістотелеві, для якого людина є суспільною істотою, Т.Гоббс стверджує, що людина за своєю природою егоїстична. Заради своєї вигоди люди можуть заперечувати навіть геометричні теореми. Усі люди хочуть собі добра, тому прагнуть до самозбереження та уникання зла. Оскільки воля кожної людини детермінована досягненням якоїсь мети, то свободи волі немає, є лише свобода як відсутність перешкод для досягнення мети. Свобода досягається усуненням зовнішніх перешкод або погодженням із зовнішніми чинниками. В цьому сенсі морально лише те, що стосується користі окремого індивіда. Врешті, егоїзм породжує хаос, людьми опановує страх, і вони укладають суспільну угоду для своєї ж користі. Ця суспільна угода передбачає створення єдиного централізованого органу управління суспільними процесами, який і кладе край хаосу та ворожнечі.

     Концепція суспільної угоди Т.Гоббса передбачала, що свою особисту свободу люди передають державі і, поступаючись свободою, вводять своє життя у впорядковане русло.

     Цей спільний людський витвір - державу - Т.Гоббс  вважав найскладнішим та найпотрібнішим для людей; він уподібнював державу біблійній істоті Левіафану та наполягав на тому, що в державі люди позбавляються розбрату і стають ніби єдиною істотою. Моральним тепер є те, що корисно державі. Функції держави полягають у тому, щоб дотримуватися «природних законів»: > сприяти самозбереженню суспільства; > оберігати приватну власність; > забезпечувати всім рівні права; > сприяти збагаченню членів держави. Проте кращою державою все ж повинна бути монархія тому, що вона на вершину державної влади зносить людину, єдину волю, а не абстрактний загал, що веде до розбрату.

     Водночас  Т.Гоббс вважав, що вихідна причина  виникнення держави - краще забезпечення природних прав конкретних людей - не повинна втрачатись ніколи. Тому він проголосив принцип прав громадян та принцип "дозволено все, що не заборонено". Філософ також стверджував право громадян постати проти монарха в тому разі, якщо він перестане дбати про їх права та інтереси. В цілому для філософських міркувань Т.Гоббса характерна орієнтація на тілесне, а тому і світ, і людину, і державу він змальовує механістичне; через це у пізнанні панує чуттєвість, а у державному правлінні - сила.

     Англійський філософ Дж.Локк (1632— 1704) постав засновником  більш-менш розвиненої теорії пізнання у філософії Нового часу. Значну увагу він приділив запереченню існування «вроджених ідей», посилаючись при цьому як на наукові дані, так і на спостереження над примітивними народами, здобуті в епоху географічних відкриттів. Від народження мозок людини являє собою, за Локком, "Табула раса" - чисту дошку, тобто в ньому немає нічого, окрім простої здатності бути органом пізнання і мислення. У такий спосіб Дж.Локк намагався дістатися до самих підвалин пізнання, не припускаючи попереднього знання готовим. До певної міри тут був присутній і намір засвідчити принципову вихідну рівність всіх людей за можливостями. Дж. Локк вважав, що існує два джерела знань:

     Джерела знань за Дж.Локком:

     – відчуття, які дають нам прості ідеї (біле. овальне, солодке і т.ін.);

     – рефлексія — діяльність розуму, спрямована на зіставлення й узагальнення простих ідей та утворення на їх основі «складних ідей»

     Найпершою, елементарною операцією рефлексії (мислення) філософ вважав розрізняння та ототожнення. Найвищою складною ідеєю для Локка постає ідея субстанції, яка постає найбільш широким поняттям, що орієнтує людську діяльність та науку. Шлях утворення складних ідей, за Локком, повинен узгоджуватись із досвідом людської діяльності. Як і Т.Гоббс, Дж. Локк вважає, що загальне знання фіксується у мові, а не існує у вигляді позачуттєвої «мислячої субстанції» (остання не має дослідного підтвердження).

     Критикуючи  раціоналізм, Дж.Локк спирається на здоровий глузд людини, апелює до чуттєвого  досвіду і доходить висновку, що суб'єктно-об'єктні відносини у процесі пізнання виявляють різні за своїм характером якості речей:

     – «первинні» — протяжність, фігура, об'єм, рух і спокій

     – «вторинні» — пов'язані з індивідуальними  особливостями суб'єкту пізнання, виникають та існують лише в ньому.

     Дж.Локк відомий в Англії як теоретик відомої англійської системи виховай^ ня, що передбачала поєднання фізичного, інтелектуального та морального виховання. Для останнього, на думку філософа, зберігають свою чинність п6-ложення християнської релігії.

     В цілому філософію Дж.Локка відносять до емпіризму, проте його знаменита теза "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях" дає підстави вважати, що це емпіризм сенсуалістського плану, який отримав подальший розвиток в англійській філософії.

     Критикуючи  філософську позицію Дж. Локка, Дж. Берклі (1685 —1753) стверджував, що не лише «вторинні», а й «первинні» якості речей мають суб'єктивний статус. У цьому аспекті всі якості речей «вторинні» тому, що їх сприймає людина. В дусі радикального сенсуалізму (від лат. "сенсус" – відчуття; позиція, яка ставить усе знання в залежність від чуття та відчуття) Дж.Берклі вирішував найперші питання філософії: він стверджував, що лише чуття можуть незаперечне засвідчувати факт існування будь-чого; звідси його теза "Бути-значить бути сприйнятим ". Він визнавав існування світу у трьох випадках:

     – коли цей світ сприймає «я»;

     – коли його сприймає «хтось»;

     – коли він існує у розумі Бога як сукупність “ідей”, що становлять єдино  можливу основу людських відчуттів.

     Отже, за Берклі, існує  лише те, що сприймають органи чуття; це і є позиція радикального сенсуалізму.

     Проведений  послідовно сенсуалізм приводить не тільки до соліпсизму, а й до скептицизму, який у добу Нового часу репрезентували французький просвітник П.Бейль (1647—1706) і англійський філософ Д.Юм (1711 —1776).

     Скептицизм, наполягаючи на недосконалості наших  відчуттів, відмовляв у праві  на істину також і розуму.

     П.Бейль, аналізуючи результати людського пізнання, стверджував, що з однаковою можливістю можна довести як існування, так і неіснування *порожнечі, * протяжності, *руху, * субстанції, * матерії тощо. І тому люди повинні утримуватися від визначень. П.Бейл, зокрема, вважав, що:

     • істина має бути вільна від протиріч

     • наявність двох протилежних суджень у визначенні одного і того самого дискредитує людське пізнання, висвітлює слабкість людського розуму, тому він має характер не руйнівної, а творчої сили.

     Д.Юм спрямовував свої міркування також  на підвалини людські кого знання і вважав, що вони існують у двох формах:

     • у формі чіткого та виразного знання;

     • у формі непевного, туманного  знання.

     Юм  вважав, що людина має  справу не із зовнішнім  світом, а з потоком  своїх відчуттів і уявлень. "Нам нічого не відомо про світ, що нас оточує," - підкреслював філософ. Ми всього лише з'єднуємо або не роз'єднуємо наші враження і тим самим ніби-то конструюємо з них світ. Діяльність розуму не виходить за межі оманливої видимості речей. І в силу цього світ для людини залишається непізнаним.

     Основні постулати Д.Юма  стосовно знання та ідей:

     – Виразні знаннями отримуємо у прямому спостереженні дійсності,

     – Непевні знання ми отримуємо у...міркуваннях  з приводу сприйнятого

     – Між наданим у чуттях та ідеями нашого розуму не існує причинного зв'язку

     – Певне відчуття може породжувати  у різних людей відмінні, а може й протилежні ідеї

     – Доведення розуму постають завжди вирогідними

     – Доводяться лише факти математики - усе інше випливає з досвіду

     –  Практична користь стає своєрідним критерієм істинності вражень, як і  мірилом моральності.

     Гносеологічні розвідки розглянутих філософів мали вагоме значення для науки та для усвідомлення пізнавальних і діяльних можливостей людини. Так, не підлягало сумніву те, що пізнання складається із рефлексивних дій розуму та із '^\'' чуттєво наданого матеріалу, що воно передбачає певну інтелектуальну активність, що пов'язане із досвідом та діяльністю; певною мірою були окреслені пізнавальні можливості цих елементів пізнання і зроблений важливий висновок про неможливість зведення мислення до опрацювання чуттєвого матеріалу. Разом із тим ці розвідки багато в чому лишались непевними та неповними. Результатом цього стало те, що у філософії сформувалась своєрідна парадигма англійського типу філософствування, яка надавала вирішального значення чуттєво фіксованим фактам досвіду, а логічні міркування ставила в залежність від них. 

     4. Б. Спіноза та Г. Лейбніц - тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію

     Філософи  Нового часу намагалися вирішувати не лише проблеми пізнання та суспільного життя, а й подати свої міркування у систематизованій формі, звівши їх на надійному фундаменті. Таким фундаментом систематичної філософії голландський філософ Б.Спіноза (1632 - 1677) вважав вчення про загальні засади світу, тобто - про субстанцію (від лат. "стояти під...", "бути в основі"). Спіноза був палким прихильником і послідовником Р.Декарта, проте вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої стрункості та переконливості, як би була поєднана із необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б.Спіноза вбачав у так званому “геометричному методі" доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, відійшовши врешті від Декарта і створивши свою власну філософську концепцію. В своєму основному трактаті під назвою "Етика" Спіноза розгортає свої міркування шляхом формулювання деяких аксіом, істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю, аксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень та аксіом. Сказане дозволяє побачити Б.Спінозу як прихильника раціоналізму, але, окрім того, засвідчує високий рівень та повноту досягнутого на той час теоретичного знання.