Філософія неопозитивізму, її світоглядне спрямування

МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ

ВІЙСЬКОВИЙ ІНСТИТУТ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ ТА ІНФОРМАТИЗАЦІЇ НТУУ «КПІ»

КАФЕДРА № 3

(військово-гуманітарних дисциплін)

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Філософія»

Тема: «Філософія неопозитивізму, її світоглядне спрямування»

                                                                                Виконав: Курсант 283 навч.гр.

                                                                                В.І. ВОЛОДЬКО

                                                          (підпис)

                                                                                    Перевірив: Професор кафедри № 3

                                                                                    д. філос. н., професор                                                                                                                           В.О. АНАНЬЇН

                                                           (підпис)

КИЇВ – 2009

План

              Вступ

1. Передумови виникнення і розвитку філософії неопозитивізму

2.  Філософія неопозитивізму та її світоглядне спрямування

3. Логіко-філософські школи, течії, представники філософського напрямку неопозитивізму

Висновки

Список використаної літератури             

ВСТУП

              XX століття вирізняється надзвичайною динамікою всіх сфер суспільного життя, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Досвід цього століття може вмістити в себе досвід цілих епох попередньої історії. Все це не могло не позначитись на становищі філософії.                                                                                                                                                                                                                                                            

              Кожний вчений володіє світоглядом - певною сукупністю знань про те, як влаштований світ, із яких основних компонентів він складається, яким чином ці компоненти взаємодіють між собою, що лежить в основі розвитку світу і чи може людина пізнати оточуючий її світ. Усі ці проблеми складають предмет філософії.  Але, оскільки філософія далека від єдиного розуміння своїх проблем, являє собою яскраву палітру різних шкіл і теорій, то і світоглядні позиції вчених виявляються досить різними. Кожний у своїх дослідженнях спирається на філософську теорію, яка, на його думку, правильно розкриває проблеми світобудови і дає надійні способи наукового пізнання. [8]

              Світогляд – це специфічна призма, яка визначає певний погляд на світ, певне бачення будь-якої події, що відбувається в ньому. Ціннісний характер світоглядного знання зумовлює поєднаність у ньому інтелектуально-розумового компоненту з почуттєво-емоційним. Це вказує на наявність у змісті світогляду постійних спонукань до активності, до дії, що і надає світогляду характеру життєвої програми, а світоглядному знанню рис знання-переконання. Світогляд включає такі компоненти – знання, погляди, переконання. Отже, знання є основою світогляду, вони визначають тип світогляду. Погляди формуються на основі знань, є змінними явищами, переконання – це вже сталі поняття. В структуру світогляду включаються також досвід, ціннісні орієнтації, віра тощо.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 

              У житті європейської цивілізації на певних проміжках часу у світоглядних позиціях виявляються різні історичні пріоритети - релігії, філософії чи науки. На це вперше звернув увагу французький філософ Огюст Конт.                                                                                                                                                              

              Філософію ХХ століття характеризують різноманітні школи, напрямки, течії, що є відображенням складності суспільного життя, його суперечливості. Серед основних течій є напрямок неопозитивістської філософії.

              Актуальність теми наукового дослідження є безперечною, тому що філософи-неопозитивісти зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки, під впливом ідей та діяльності неопозитивізму суттєво змінилися уявлення про науку. Сьогоднішнє розуміння науки, яке сформувалося багато в чому завдяки діяльності неопозитивістів, розглядає її як сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дійсністю, а не як картину дійсності. Стало зрозумілим, що наука включає в свій зміст такі елементи, які не можна зіставити із фактами. Це, наприклад: ідеалізовані об'єкти (ідеальний газ та ін.), певні принципи (наприклад, принцип простоти), положення, що фіксують особливості людської інтелектуальної діяльності. Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по сьогодні. На початку 70-х років XX ст. виникла течія, умовно названа постпозитивізмом, або "пізній позитивізм". Представники постпозитивізму, розглядаючи науку складним явищем, почали доводити, що вона історично розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених (Т.Кун, І.Локатос, М.Полені, П.Фейєрабенд та ін.). [6]

              Об'єктом нашого дослідження є філософська теорія неопозитивізму.

              Предмет дослідження – світоглядне спрямування філософії неопозитивізму.                                                                                                             

              Мета дослідження – дослідити світоглядне спрямування філософії неопозитивізму.                                                                                                                                                                                                                         

              Завдання дослідження:

              - дослідити передумови виникнення і розвитку філософії неопозитивізму;                                          

              - розкрити світоглядні ідеї філософів-неопозитивістів;

              - охарактеризувати різноманітні напрямки і течії неопозитивістської філософії.

              1. Передумови виникнення і розвитку філософії неопозитивізму

              У ХІХ ст. у різних сферах діяльності – промисловості, будівництві, торгівлі, державному керівництві – стали все більше цінуватися люди, які володіли реальними, дійсно позитивними знаннями і навичками. Тому система суспільної освіти повинна була ще більшою мірою орієнтуватися на позитивне знання. У соціальних науках, які раніше розвивалися переважно у формі філософських теорій та під прикриттям філософії, назрівала необхідність істотних змін: з'явилися мислителі та вчені, які прагнули зробити позитивними, тобто конкретними, максимально точними наукові дисципліни, що вивчають і осмислюють життя людини в суспільстві та різноманітні сфери суспільного буття.

              Велике значення для формування нової філософської картини світу мав бурхливий розвиток природознавства і математичних наук. Фізикалізм» і «математизм» розширювали свій вплив на інші галузі наукового знання – науки про живу природу і на суспільні дослідження. Ідеал конкретного, «позитивного» знання (за визначенням Сен-Сімона), що спирається на досвід і підрахунки, знаходив усе більше прихильників. Авторитет позитивної науки протягом майже всього ХІХ ст. був достатньо високим. На науку і її прогрес люди покладали найсміливіші сподівання. У європейських країнах виникали нові наукові співтовариства та об'єднання, що відігравали значну роль у розвитку знання і культури суспільства. Позитивна філософія мала значний вплив на суспільне життя і культуру Західної Європи. Виникненню і формуванню позитивної філософії сприяли видатні й оригінальні вчені та мислителі Сен-Сімон, Конт, Спенсер.

              В історії філософії терміном «позитивізм» визначають широку течію європейської наукової та філософської думки ХІХ ст., прибічники якої прагнули дати філософське, логіко-методологічне і наукове обгрунтування фундаментального значення конкретного, заснованого на досвіді, доступного перевірці, практично ефективного і в цьому смислі «позитивного» знання. Одночасно вони піддавали критиці знання, яке традиційно відігравало велику роль в науці та культурі, але не задовольняло таким «науковим» критеріям. Під інтенсивний критичний обстріл позитивістів потрапляли майже всі абстрактно-метафізичні конструкції традиційної філософії.

              Філософія науки, що виникла в середині XIX ст., пережила стадії: позитивізму (позитивної філософії), емпіріокритицизму (критики змісту понять з позиції досвіду) і в XX ст. представлена неопозитивізмом, але основні ідеї залишаються практично незмінними (Конт: створити нову «позитивну» філософію, яка б займалася такими питаннями, які можна перевірити фактично). [8]

              Неопозитивізм як третя форма позитивізму виник майже одночасно в Австрії, Німеччині, Англії і Польщі і розвивався як течія, що претендувала на аналіз філософсько-методологічних проблем. Пройшов ряд етапів свого розвитку: зародився у "Віденському гуртку" (М.ІІІлік, Р.Карнап, Ф.Франк, О. Нейрат та інші) і в Берлінському "товаристві наукової філософії" (Г. Рейнбах). У 30-х роках виникла група "аналітиків" в Англії (А. Айєр, К. Поппер); відома також Львівсько-Варшавська школа (Твардовський, Айдукевич, Тарський). Велику роль у розвитку цього напрямку зіграли англійський філософ і вчений Б. Рассел і його учень - австрійський мислитель Л.Вітгенштейн.

                            2. Теорія неопозитивізму та її світоглядне спрямування

              Філософія має органічний зв'язок із світоглядом в контексті того, що вони є способом духовно-практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою поглядів на світ, природу, пізнання тощо, вона теоретично обгрунтовує свої положення і висновки, основні принципи діяльності людини, тобто освоює світ теоретично і практично. Сучасна філософська наука не є наукою монолітною і однорідною, а конкретизує свої питання і вирішує їх у ряді своїх галузей, що утворюються на основі певних грунтовних філософських проблем і напрямків досліджень у сукупності з притаманними їй методами і засобами теоретико-філософського пізнання.

              У науковому знанні, вважають неопозитивісти, аксіологічні висловлення недоречні. Зміст істинного знання виражають лише висловлення фактуальні, які й утворюють логічний каркас науки.

              Для неопозитивізму характерними є три науково-пізнавальних принципи: редукції, верифікації і конвенціоналізму.

              Принцип редукції – зведення в процесі дослідження одного явища до іншого, однієї проблеми до іншої з метою їх спрощення. Це – логічний прийом, що застосовується у пізнанні.

              Принцип верифікації – це перевірка істинності, чи має певне твердження зміст. Суть його в тому, що необхідно порівняти висловлювання з емпіричною дійсністю, вказати конкретні умови, за яких воно буде істинним або хибним. Фактична істина складається у відповідності до висловлювання факту, а під фактом неопозитивісти розуміють відчуття, переживання та інші стани свідомості. Критерієм істинності є відповідність чуттєвому досвіду суб`єкта. Так, в силу суб'єктивізму верифікація істини опинилася в залежності від оцінки суб'єкта. Тому вчені дійшли згоди, що твердження буде верифікованим тоді, якщо декілька авторитетних дослідників погодяться вважати його таким. Тобто критерієм істини має бути згода дослідників. У процесі наступних напрацювань для з'ясування істини висловлювання було запропоновано порівнювати один висловлення з іншим. Так, встановлення істини як відповідності до висловленого факту почало поступатися місцем погляду на істину як на погодженість певного висловлювання з системою інших висловлювань.

              Отже, на першому етапі розвитку неопозитивізму - логічного позитивізму, мислителі запропонували попередньо переводити обрані для верифікації філософські твердження із форми загальності у форму одиничності і тільки після цього зіставляти їх з фактами. Проте, вже від самого початку, як тільки вони спробували застосувати верифікацію до конкретних філософських тверджень, виявилася неможливість зведення загальних тверджень до одиничних. Цей принцип має великі недоліки, бо жодне твердження, яке відноситься до минулих і майбутніх подій, не піддається верифікації; жоден науковий закон або загальне судження не можуть бути верифіковані. Не можуть бути верифіковані і процеси, що відбуваються в мікросвіті, - вони не піддаються прямому спогляданню. Перебільшення, абсолютизація цього принципу у неопозитивізмі призводить до відкидання такої важливої форми розвитку природничо-наукових знань, як гіпотеза.                                                                                                                                    

              Зазнавши невдачі в спробах знайти критерії оцінки висловлювань шляхом верифікації, неопозитивісти продовжили пошуки в інших напрямках, які привели до повороту, до діючого його стану – семантичного, позитивісти відмовляються від розуміння безпосередньо даної реальності і переходять до розуміння реальності як сукупності “значень”.

              Принцип логічного конвенціоналізму. Р.Карнап запропонував покласти в основу науки не емпіричні дані, а готові протокольні пропозиції. Це - методологічна теза, згідно якої деякі твердження науки є результатом довільної згоди. Дослідники домовляються стосовно того чи іншого об’єкту пізнання: як його тлумачити, що він собою являє, яка його особливість тощо. Але при цьому втрачається об’єкт пізнання як об’єктивна реальність, саме те, з приводу чого відбувається “домовленість”.[10]

              Етичні погляди філософів неопозитивізму. Б. Рассел у книзі "Релігія і наука" стверджував, що проблеми моральних цінностей лежать поза наукою, а етика зводиться до спроб нав`язати свої бажання у формі імперативів іншим людям. Уся сутність етики неопозитивізму полягає в тому, що за твердженнями етики відкидалась будь-яка наукова значимість. Дж.Е.Мур вважав, що поняття "добро" взагалі не визначається. Згідно точки зору Айєра і Р.Карнапа, етичні норми не істинні і не фальшиві, а можуть бути ефективними чи неефективними. [11]

              З огляду на структуру світогляду вдамося розкрити досвід, знання, ціннісні орієнтації, переконання тощо філософії неопозитивізму.

              Неопозитивізм зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити із науки поняття “метафізичні залишки”, що, на його думку, не грунтуються на фактах. Основна ідея неопозитивізму полягає у запереченні всієї попередньої філософії на тій підставі, що її проблеми є надуманими і їх необхідно відкинути як позбавлені наукового змісту. На думку представників цього філософського напрямку лише природничі науки мають статус науки, адже отримують свої знання за допомогою природничо-експериментальних методів. А філософія не може бути наукою, тому що свої проблеми розв'язує іншими методами пізнання – індукцією і дедукцією, аналізом і синтезом, логічним та історичним методами, методом сходження від абстрактного до конкретного – за допомогою діалектики, її законів і принципів. Філософи-неопозитивісти стверджують, що все наше знання про світ дають лише конкретні науки, а філософія не може висловити про світ жодного нового положення, не може створити жодної картини світу. А значить, її завдання полягає у логічному аналізі та з'ясуванні положення науки, в якій саме і виражаються знання про світ.                                                                                  

              Логічний аналіз у філософії започаткував англійський філософ Б. Рассел. Він застосував математичний метод логічного аналізу у філософській теорії, проголосив, що логіка є сутністю філософії. Він та його послідовники виходили з уявлення про значення як сукупність позначених об'єктів. Для них “істина” є множиною всіх істинних тверджень; відповідно “визначити поняття істини” означає вказати сукупність усіх істин (тобто усіх об'єктів, які називаються “істинне речення”). На цьому шляху вдалося створити прекрасну теорію доказу. Але неопозитивістська теорія тотожності філософії та логічного аналізу звела із сфери філософії майже всю філософську проблематику і тим самим практично ліквідувала філософію.

              Шукаючи більш відповідних способів інтеграції реальності, ніж відчуття і переживання, неопозитивізм звертається до мови. Рішучий крок у цьому напрямку зробив Л.Вітгенштейн, який звернувся до ідеї логічного атомізму - ідеалістичного вчення про тотожність будови мови й дійсності, викладеної у працях Б.Рассела. Вітгенштейн, розвиваючи погляди Рассела, намагався з'ясувати, якою мірою наша звичайна мова придатна для пізнання світу. У руслі цих прагнень був вироблений погляд на мову як на свого роду мовну модель світу, в якій слова повинні позначати різні об'єкти, а пропозиції, складені зі слів, зображувати і описувати факти чи стан справ. Причому, світ був представлений як емпіричний зміст. Структура світу була виведена за аналогією логічної будови знання. У “Логіко-філософському трактаті” Л.Вітгенштейн відзначав, що світ є сукупністю фактів, а не речей, а факти у логічному просторі є суть, світ. Між світом і сукупністю висловлювань існує чітка відповідність. Метафізичні, релігійні, етичні та естетичні речення він назвав беззмістовними, так як вони виходять за межі “світу фактів”. Зосередження на тлумаченні висловлювань стає центральною для неопозитивізму проблемою. Неопозитивісти підійшли до наукової теорії як до логічної та мовної конструкції. Вони підняли проблему чіткості і недвозначності мови науки, вилучили із неї висловлювання, позбавлені смислу. Шлік стверджував, що предметом філософії є не пошук істини, а «дослідження значень» способом перевірки - верифікацією. Формалізована знакова система (логічно послідовна і внутрішньо непротирічлива) набуває певного значення, тобто про щось говорить, лише через зведення її до тверджень, які фіксують безпосередній досвід («протокольні твердження»). На думку неопозитивістів, наукові твердження є осмисленими (мають значення) лише тоді, коли їх можна звести до інших осмислених висловів (довести їх тотожність), тобто, коли їх можна безпосередньо верифікувати.

              Неопозитивізм має два різновиди - логічний позитивізм і семантичний. У вихідному вигляді, якого надали йому члени Віденського гуртка, неопозитивізм виступив як "логічний позитивізм", або "логічний емпіризм". Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, має бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий період логічного позитивізму - це розвиток семантики. Цей напрям відводить мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. [4]

              3.  Логіко-філософські школи, течії, представники філософського напрямку неопозитивізму

              Як філософський напрямок неопозитивізм включає в себе різноманітні логіко-філософські школи, течії, їх представників. Класичними є Віденське коло, Львівсько-Варшавська школа, філософія лінгвістичного аналізу та філософія загальної семантики.

              Філософський напрямок логічного позитивізму заснований у 20-ті роки групою професорів Віденського університету М. Шліком, Г.Ганом, Ф.Вейсманом, Г. Фейгелем, О.Нейратом і Р.Карнапом. У Віденському гуртку вважали, що філософія не породжує вислови, а лише з'ясовує їх зміст та значення, одні з яких є науковими, інші – математичними, а треті – беззмістовними, бо не мають пізнавального значення. Незважаючи на деякі розбіжності у поглядах, гуртківців об'єднує спільна мета — звести філософію до логічного аналізу мови науки, а також піддати філософське і наукове знання критичному аналізу з позицій принципу верифікації, сформульованого М.Шліком. Верифікація розглядається як демаркаційна лінія, що відмежовує наукове знання від будь-якого іншого - релігійного, містичного, етичного тощо. Але основний пафос полягає у відмежуванні наукового знання від метафізики. Метафізичні твердження, на думку логічних позитивістів, не верифікуються. Судження «душа безсмертна», «Бог існує», «матерія є першоосновою буття» не можна звести до «протокольних тверджень», що фіксують чуттєві дані. [15]

              Але як свідчать пізніші дослідження, межа між науковим і філософським знанням не є такою чіткою. Слабкість позиції логічних позитивістів полягає в тому, що вони звели значення твердження до процедури його верифікації. Насправді виявилось, що неверифіковані твердження (а такими є більшість філософських тверджень) не можна однозначно вважати позбавленими значення. Більше того, виявилось, що жорсткій вимозі верифікації не відповідають не лише філософські, а й загальнонаукові твердження, зокрема вирази, які фіксують закони науки, адже одиничний факт підтвердження істинності закону при верифікації не в змозі надати йому значення всезагальності. Тому неопозитивісти послабили вимоги верифікації та відповідно пригасили протистояння між філософським і науковим знанням.

              Усі змістовні вислови вони розмежовують на синтетичні та аналітичні. Аналітичні належать до формальної логіки, є тривіальними за змістом. Якщо на перший погляд складається враження, що мова йде про предмети світу, то в результаті аналізу виявляється, що тверджень про світ у них немає, вони щирі або в силу своєї логічної форми, або за визначенням, або вони є твердженнями про слова. Синтетичні твердження схожі на вислови науки, для доказу їх істинності потрібна перевірка досвідом, вони є інформативними, їх призначення - робити деякі твердження про світ, а коли вони щирі, то відповідають дійсності. [15]

              Р.Карнап розробив модель наукового знання, згідно якої в основі знання лежать абсолютно достовірні протокольні речення, що виражають чуттєві переживання суб'єкта. Сукупність усіх протокольних тверджень є емпіричним базисом науки, який розглядається як остаточний, незалежний від теорії, фундамент для всієї будови науки. Традиційна філософія, на думку Карнапа, немає смислу. Функція філософії полягає в тому, щоб за допомогою логічного аналізу очистити мову науки від позбавлених смисла псевдоречень. [10]

              У 1930-х роках відбулося науково-організаційне злиття "Віденського гуртка", берлінського "Товариства емпіричної філософії" (К. Гемпель, Г. Райхенбах тощо), деяких американських представників "позитивістської філософії науки" прагматичного спрямування (П. У. Бріджмен , Ч. Морріс та ін), англійських аналітиків, мюнхенської логічної групи в Німеччині (на чолі з Г. Шольцем), Упсальської школи в Швеції. З цього моменту почалася широкомасштабна пропаганда ідей неопозитивізму, який здійснив безсумнівний вплив насамперед на представників науки. Неопозітівісти провели ряд міжнародних конгресів у Празі, Кенігсберзі, Парижі, Копенгагені, Кембриджі. [4]

              В кінці 30-х років основним центром неопозитивізму стали США, куди перебралися провідні європейські мислителі. У США неопозитивізм розвивався, перш за все, у рамках "логічного емпіризму". Представники "логічного емпіризму" приділяли увагу аналізу мови науки, проголосивши "речову мову" емпіричною. Проте "логічний емпіризм" не визнавав об'єктивного існування світу речей і не стояв на позиції філософського матеріалізму. У 1950-х роках логічний емпіризм зазнав глибокої внутрішньої кризи, втратив статус провідного самостійного напряму західної філософії науки, що призвело до витіснення його позитивістськими концепціями четвертого покоління – постпозітівізмом, які почали доводити, що наука  історично розвивається і на неї впливають соціальна історія, культура, особистості вчених.

              Криза настанов логічного позитивізму дала поштовх для пошуку розв'язання цих же проблем аналітичною філософією, яка почала бурхливо розвиватись у 40-і роки в Англії, а пізніше в США і стала однією з найвпливовіших течій. Передумови її були закладені Б.Расселом і Д.Муром, а наймогутніший поштовх був наданий працями Л.Вітгенштейна періоду 40-50 років. Пізній Вітгенштейн, піддавши перегляду свої колишні погляди, відмовився від ряду їх найважливіших положень, наприклад, від концепції "логічного атомізму", поняття ідеальної мови і т.д . Непорушним залишився позитивістський підхід до філософії, згідно з яким вона розглядалася як діяльність, спрямована на аналіз мови, а проблеми філософії трактувалися як проблеми мови. Вітгенштейн і його послідовники, розчаровані в колишній філософії, побачили в мові таке джерело людської мудрості, яка висловлює думку не окремих мислителів, а величезної спільноти людей. Ними був зроблений наголос на осягнення мови як джерело людської мудрості, і в цьому полягає безперечна оригінальність їх філософських поглядів. До цієї течії належать Г.Райл, Д.Остін - представники кембриджсько-оксфордської школи.                                      

              Аналітична філософія багато в чому продовжує традицію логічного позитивізму, зокрема, в досліджуваній проблематиці і розумінні функції філософії. Однак між ними існує і принципова відмінність. Це виразилось у відмові від верифікаційної теорії значення; філософські, релігійні, політичні та інші мовні вислови вважалися осмисленими.

              В аналітичній філософії реалізувалися два напрямки пошуків щодо аналізу мови. Одна група філософів прагнула відшліфувати мову так, щоб та могла стати точним відображенням онтології. Б.Расел, Д.Мур, А.Уайтхед, М.Шлік та інші вважали, що мову треба реформувати, максимально виключивши із неї логічні протиріччя і двозначності, причому йшлося не про живу розмовну мову, а про ту мову, яка у постановці і вирішенні наукових проблем не буде двозначною і протирічливою. Другий напрямок – лінгвістичної філософії – проголошував не реформування мови, а ретельний аналіз її фактичного вживання, щоб уникнути непорозуміння внаслідок неправильного її використання. Яскравим представником другого напрямку є Л.Вітгенштейн. Мова розуміється не як штучна знакова система (на зразок наукової мови), значення виразів якої набувається через верифікацію, а як елемент життєдіяльності людини, вона функціонує як складова в різних життєвих ситуаціях. Цю мову, що є складником певної ситуації, Вітгенштейн називає “мовою-грою”. Слова чи вислови не мають раз і назавжди заданого значення. Значення слова - це той чи інший спосіб вживання його в певному життєвому контексті (грі). Метафізичні проблеми виникають тоді, коли значення слів, вироблені в одному контексті, переносяться на ці ж слова, але вживані в іншому контексті (іншій грі), зокрема, вживання філософських слів у науковому значенні. Метафізика може давати імпульси для розвитку науки, але сама не повинна бути наукою чи підміняти її. [15]

              Незважаючи на суперечливість поглядів представників філософії лінгвістичного аналізу, основне її завдання виявляється у розробці систематичної теорії значень мовних виразів, яка є одночасно теорією розуміння.                                                                                                                                

              У дискусії з Віденським гуртком сформувалась і філософія К.Поппера. Його концепція принципово відрізняється як від логічного позитивізму, так і від аналітичної філософії. Вихідною позицією є не емпіризм, а раціоналізм, визнання провідної ролі в пізнанні теоретичних утворень - ідей, гіпотез, теорій, а не фактів, емпіричних даних. К. Поппер піддав критиці позитивістську концепцію фактів як психологічну в своїй основі. Фактом науки, на його думку, є не особистий досвід окремого вченого (в цьому випадку існує можливість прийняти суб'єктивну видимість за факт), а те, що визнане за факт науковим співтовариством конституюється в соціальній сфері. Тому недостатньо, щоб хтось із вчених зафіксував певне явище, фактом воно стає лише за умови його визнання науковою спільнотою. Наголошування К. Поппером на конструктивній ролі наукової спільноти саме як спільноти в науковому пізнанні мало значний вплив на формування історичної школи філософії науки (Кун, Фейєрабенд та ін.). [7]