Формування державності в США

1. ПЕРЕДУМОВИ  СТВОРЕННЯ КОНСТИТУЦІЇ  США (1787р)

        На  початку 17 століття на американському континенті з'являються перші раби-негри. Пізніше у колонії в'їжджають вільні переселенці – люди, що залишали метрополію з політичних та релігійних міркувань. Потім – плантатори і буржуа, вільні дрібні фермери. Однорідним це суспільство не було. На соціальні протиріччя накладались протиріччя релігійні, котрі були між різними напрямками протестантизму. Все це були люди, які пізнали смак власності та підприємництва, вільні від феодальних пережитків. Соціальні протиріччя у колоніях були менш гострими, ніж у метрополії, але вони були менш сильними, ніж невдоволення англійським володарюванням. Доказом цього було збереження рабства у Декларації незалежності та Конституції США до перших поправок.[3]

        Ввесь період до американської революції  англійський парламент приймає  закони, які душили промисловість  та торгівлю у колоніях. Вони викликали  обурення в усіх верствах колоніального  суспільства. Паралельно з посиленням гніту метрополії у колоніях зростає прагнення звільнитися від колоніального гніту. З'являються об´єднуючі тенденції, що виявились у встановленні конфедеративних відносин.

          Першорядною формою об´єднуючого  руху у колоніях була конфедерація  – союз незалежних держав. Боротьба  за незалежність у Північній Америці носила характер буржуазної революції. Відбуваючись між англійською і Великою французькою революціями, вона має ряд особливостей. Перша – американській революції не передував феодальний лад. Пояснити це можна тим, що поток колоністів складався з буржуазних чи збуржуазнілих елементів. Американське суспільство не знало спадковитої аристократії, поміщиків та кріпаків, державної демократії привілейованого духовенства. Це суспільство було демократичним за своїм духом, настроями та переконаннями. Це була буржуазна революція у суспільстві, яке вже пережило одну буржуазну революцію. Друга особливість американської революції у тому, що вона переслідувала національно-визвольну мету. Це була боротьба з британським колоніальним гнітом, коли національно-визвольний рух переріс у війну за незалежність.

        5 вересня  1774 р. у Філадельфії  зібрався Перший Континентальний  Конгрес, в якому були представлені  майже всі колонії (окрім Джорджії). Серед делегатів були Джордж  Вашингтон, Бенжамін Франклін, Джордж Адамс. Рішення Конгресу проголошували розрив з британською Метрополією. Фактично це означало початок війни[4].

        10 травня 1775 року у Філадельфії  зібрався Другий Континентальний  Конгрес. У прийнятій декларації  лунав заклик взятися за зброю,  об'єднати війська колоній. Очолив армію Джордж Вашингтон. Почалася війна за незалежність.

        На  подальший хід революційних подій  значно вплинула Декларація прав Вірджінії (Декларація незалежності), яка стала  одним з найважливіших документів у становленні американської конституції. Саме її мав на увазі К.Маркс, коли у листі до А. Лінкольна писав про Америку , як про країну, де виникла вперше ідея великої демократичної республіки, де була проголошена перша декларація прав людини та було дано перший поштовх європейській революції 18 століття. Декларація проголосила, що люди по природі своїй в однаковій мірі вільні і незалежні, вибір рішення та спосіб його сповідання "можуть бути визначені тільки розумом та переконанням, а не силою та насильством"[5].

        4 липня 1776 р. Третім Континентальним Конгресом була затверджена Декларація незалежності. Документ цей був написаний Т. Джеферсоном та відіграв велику роль у розвитку американської демократії та конституціоналізму. За Версальським миром 1783р. Англія визнала незалежність США.

        Проголошення  декларації незалежності бувших англійських  колоній "вільними та незалежними  штатами" означало появу на Атлантичному узбережжі Північної Америки 13-ти незалежних суверенних держав. Це ще не були Сполучені Штати Америки  у сучасному розумінні цього слова, як єдина федеративна республіка, хоч у Декларації вже була назва "Сполучені Штати Америки".

        Не  дивлячись на обмеженість ряду положень Декларації, значення Американської  революції, яку вона увінчувала, було величним: завоювання незалежності, створення єдиної федеративної республіки, конституційне затвердження буржуазних прав та свобод. Вона була найбільшим етапом у становленні американського конституційного ладу. Після війни перед Сполученими Штатами постала необхідність вирішення внутрішніх проблем. Це були: переборювання економічних труднощів та вжиття заходів по укріпленню державно-політичного устрою. Від їх рішення залежала доля досягнутої незалежності.

        У 1782 р. у Нортгемптоні (штат Масачусетс) відбулися конвенти, які прийняли резолюції, засуджуючи вирок боржникам. Головував у цьому русі С.Елі, закликавший бідноту озброїтись та боротися за прийняття конституції. Цей рух, як і ряд інших, носив стихійний, неорганізований характер, що визначило його поразку. Так і було і з повстанням у 1787р. під керівництвом Даніеля Шейса - дрібного фермера у штаті Масачусес. Повстанці вимагали переділу землі та відміни боргів. Це було спробою народних мас вирішити економічні питання революційним шляхом. Підсумком повстання було те, що представники правлячих класів зрозуміли необхідність переглянути систему влади у бік її укріплення і централізації. Повстання було поштовхом для прискорення прийняття нової конституції. Не дивлячись на жорстоке придушення повстання Шейса, невдовзі після цього був скликаний Конституційний конвент.

        Нова  конституція була вимогою всього суспільства. Але якщо народ чекав  справедливу конституцію, яка б  відповідала його інтересам, то представники заможних класів розраховували за новою  конституцією встановити в країні "закон  та порядок", закріпити законодавчу владу заможних, щоб позбавитися "жахів демократії, що не контролюється".

        Делегати  конституційного конвенту, що взяли  на себе місію розробки нового законодавства, привласнили собі право регулювати інтереси різних класів та груп населення суворо у відповідності з інтересами багатих власників.

2. Декларація незалежності 1776 рік

1 липня 1776 року  Континентальний конгрес, відповідно  до прийнятого раніше резолюцією, приступив до обговорення питання  про проголошення незалежності.

Погляди Джефферсона, що знайшли вираження в Декларації, відбивали досвід самих американських колоній, їхні власні демократичні традиції, що склалися за півтори сотні років з часів підстави перших американських поселень.

Декларація незалежності стверджувала: всі люди створені рівними, всі вони наділені своїм творцем певними невід'ємними правами, серед яких — життя, свобода і прагнення щастя. Для забезпечення цих прав установлюються уряди. І коли будь-яка форма правління стає згубною для цієї мети, то народ має право змінити або знищити її і встановити новий уряд.

«Звичайно, обережність, — було сказано в Декларації, — радить не змінювати уряду з  неважливих або тимчасових причин». Але коли довга низка зловживань розкриває намір віддати народ  під владу необмеженого деспотизму, то народ «не тільки має право, а й зобов'язаний скинути такий уряд». Саме таким і було правління короля Великобританії. На доказ цього висновку Декларація перелічувала далі всі зловживання і кривди, вчинені королем та урядом Великобританії щодо колоній ( відмова затвердити корисні для колоній закони, свавільний розпуск законодавчих органів, податковій тягар, заборона переселення емігрантів, розквартирування війська без згоди колоністів, скасування суду присяжних та ін.), які давали останнім підставу для розриву державних зв'язків з Англією.

Декларація незалежності від імені і за уповноваженням народу проголошувала: «...колонії є  і по праву повинні бути вільними і незалежними Штатами. З цього  часу вони звільняються від усякого  підданства британській короні і будь-який політичний зв'язок між ними і британською державою зовсім поривається». Колонії проголошували своє право на суверенітет, право оголошувати війну й укладати мир, вступати в міжнародні зв'язки, здійснювати всі ті права, які має незалежна держава.

Декларація незалежності була зустрінута з величезним ентузіазмом. Водночас Декларація виражала класові  інтереси буржуазії і плантаторів, тому в ній не обумовлювалися права  корінного населення Америки  — індіанців. Всупереч проголошеним у Декларації принципам з її проекту був викреслений пункт, що засуджував рабство і торгівлю рабами, як «жорстоку війну проти самої природи людства». І все-таки проголошені в Декларації ідея рівності людей, право народу на революцію і утворення нового уряду мали величезне прогресивне значення. З прийняттям Декларації незалежності завершився перший етап американської революції і розпочався другий — формування нової держави і перемоги над її супротивниками.

Статті  Конфедерації 1781 рік

Статті конфедерації – це фактично перша Конституція США 1781р. Хоча в ході війни проти Англії вирішувалися головним чином військові задачі, повсталі колонії, оголосивши себе штатами, активно оформлювали державність. В 1775 – 1778 рр. В усіх 13 штатах були прийняті конституції, які відкривалися заявами, подібними заявам Декларації незалежності. Майже повсюдно були прийняті біллі про права, які проголошували свободу слова, совісті, зібрань, недоторканість особи і ін. Конституції оголошували скасованими привілеї земельної аристократії, забороняли визискувати ренту і ліквідували інші пережитки феодалізму. Політична влада зосередилася в руках буржуазії і плантаторів. 15 листопада 1777 р. Конгрес схвалив першу Конституцію США, яка увійшла в силу під назвою Статті конфедерації і вічного союзу, ратифікована штатами 1 березня 1781 р. Нова республіка була слабко централізована, загальнодержавного президента не передбачалося, за окремими штатами фактично зберігалася майже повна самостійність. Засновувався, щоправда, однопалатний конфедеральний конгрес, але відсутність у нього примусової влади робила його позбавленим реального значення.

В загальному підсумку Статті конфедерації відображали прагнення  повсталих проти британського панування  американців надійно захистити  свої свободи від зловживань центральної  влади.

Таким чином, Сполучені  Штати являли в цей період не союзну державу, а союз держав, центральний  уряд якого не мав достатньо владних  повноважень. Вищий орган конфедерації – однопалатний, фактично не володів  правом втручатися у внутрішні справи штатів. Вирішення будь-яких питань, що входили до компетенції конгресу передбачало згоду не менш 9 з 13 штатів. Фактично за штатами зберігалася повна самостійність в таких справах, як введення податків і мит, утримання армії і флоту. Природно, саме по собі прийняття Конституції 1781 р. Мало певне позитивне значення, так як знаменувало собою крок уперед на шляху єднання сил незалежності і централізації країни. Однак цього було не досить – проголосивши республіку, вказана Конституція встановила форму державного устрою у вигляді нетривкої конфедерації.

Державно-правова  структура конфедерації виявилася  такою, що не передбачала постійного виконавчого органу. Єдиним спільним законодавчим органом був вищезгаданий конгрес, в котрому кожний штат мав  один голос. Нарешті, Конституція зберегла безправне становище негрів і індіанців, виключених з категорії “американський народ”.

 Ситуація, що склалася  після прийняття Декларації незалежності  об’єктивно показала слабкість  конфедерації як нового державного  утворення, необхідність використання в ньому федеративних начал: кожний зі штатів, як вже зазначалося, приступив до розробки і утвердження своєї конституції. Це витікало з рішень II Конгресу. Окрім того, процес конституційної творчості досить швидко розвивався в окремих штатах і до проголошення Декларації незалежності. В січні 1776 р. Була прийнята конституція в Нью-Хемпширі, в березні – в Південній Кароліні.

3. Конституція 1787 року

Конституція 1787 року була не першою, яку американці написали або ухвалили. У період, що саме передував  1787 рокові, кожен із штатів, які складали Сполучені Штати, за деякими винятками (Конектікут і Род-Айленд) затвердив писану конституцію і керувався нею у своєму внутрішньому житті. Деякі з тих, що зібралися у Філадельфії, відіграли активну роль і у державному процесі. Конституція 1787 року була не лише першою загальнодержавною конституцією. У той самий час, коли Конвент дискутував і дебатував у Філадельфії, у Нью-Йорку відбувалося засідання Конгресу Сполучених Штатів, який обговорював питання національної політики, Конгресу, який отримав свої повноваження на підставі угоди — Статей Конфедерації і Вічної Унії, — укладеної делегатами від тринадцяти штатів у листопаді 1777 року і оголошеної офіційно ратифікованою штатами у березні 1781 року. Конституційний Конвент 1787 року у Філадельфії був по суті скликаний цим Конгресом.

Важливо зауважити, що хоча конституцію 1787 року було написано делегатами-представниками штатів, у  ній декларувалося, що то є влада, делегована від “народу Сполучених Штатів” — твердження, яке викликало чимало дискусій. Проблема полягала у тому, що країна керувалася конституцією — Статтями Конфедерації і Вічною Унією — яку, за її власним висловом, можна було змінювати і доповнювати тільки за наявності згоди “легіслатур кожного штату”. Положення про можливість внесення поправок цілком відповідало керівним принципам Статей, а саме принципом суверенності окремих штатів, а цієї суверенності нова конституція не визнавала. До того ж, Конгрес скликав Конвент для перегляду Статей Конфедерації, однак всі визнавали, що конституція, яку породив Конвент, була чимось більшим за перегляд Статей; вона була чимось зовсім новим як за своїм принципом, так і за своїми положеннями. Вона визнала суверенність не кожного окремого штату, а радше народу Сполучених Штатів. Відтоді у конституцію закладено протиріччя між народним суверенітетом і суверенітетом штату.

Спонукою до розробки нової конституції у Філадельфії  були відчутні вади державного управління на підставі Статей. Відповідно до Статей Конгрес мав повноваження, за згодою щонайменше дев’яти з тринадцяти штатів, позичати гроші і “видавати векселі в рахунок боргу сполучених штатів”, але не мав жодного джерела надходжень, за рахунок яких міг би погашати позики або викуповувати векселі. У питанні доходів йому залишалося сподіватися на бажання окремих штатів сплачувати податки, накладені на них; він не мав жодних засобів примусити платити. На додачу Конгрес був не в силі змусити, або хоча б спонукати, делегатів відвідувати свої засідання, а тому часто не збирав кворуму, необхідного для ведення справ. На той час загальною проблемою була нездатність Конгресу забезпечити виконання своїх резолюцій, а відтак і керувати.

Через це метою Конвенту у Філадельфії була організація  дійової державної влади, яка  б разом з тим поважала автономію штатів.

Було вирішено, що для надання новій системі  юридичної сили конституція повинна  бути ратифікованою не просто легіслатурами  штатів, а народом Сполучених Штатів. Відповідно до цього Конвент погодився  на те, щоб Конгрес передав конституцію  спеціально скликаним конвентам кількох штатів, а конвенти, у свою чергу, передали її делегатам, обраним від кожного штату його населенням. Цю резолюцію Конгресу було ухвалено за відсутності Род-Айленду і всупереч супротиву Нью-Йорка. Починаючи з грудня, конституцію невдовзі схвалили дев’ять з тринадцяти штатів. Чотирма штатами, які зайняли очікувальну позицію, були Нью-Йорк, Віргінія, Північна Кароліна та Род-Айленд. Нью-Йорк і Віргінія розглядалися як провідні учасники забезпечення успіху новій конституції, а Північна Кароліна і Род-Айленд не вважалися за надто важливі для функціонування нової влади. Кінець кінцем Віргінія поставила свій підпис, а невдовзі Нью-Йорк наслідував її приклад, поза як делегати у Нью-Йорку знали, що якщо Нью-Йорк не ратифікує нової конституції, то його південні округи і головне місто відокремляться від штату і приєднаються до більш широкого союзу. Скоро до Нью-Йорку і Віргінії приєдналася і Північна Кароліна, але уряд встиг уже попрацювати цілий рік, поки нарешті і Род-Айленд не погодився на участь у союзі.

Фундаментальною основою  державно-територіального устрою США  був проголошений принцип федералізму, який визначив правовий статус і гарантії рівноправності суб'єктів федерації, а також основи розмежування повноважень  і предметів ведення федеральних органів влади і органів влади штатів. Конституція не ліквідувала адміністративну і, частково, політичну автономію штатів, але протиставила їй сильну центральну владу. Таким чином, Конфедерація перетворювалася в федерацію. Легітимною в державі формою правління була вибрана президентська республіка. Депутати конвента прийшли до висновку, що саме така форма правління найбільш відповідає принципу поділу влади, інтересам розвитку країни. Вони підтримали авторів Конституції в їх прагненні чітко визначити через основний закон країни, що є фактично Сполучені Штати Америки і які їх федеральні органи управління. Ці основні положення лягли в основу виробленої конвентом Конституції. Підсумком роботи конвента став гранично короткий за обсягом і ємний за змістом юридичний документ, що складається з преамбули і семи статей, унікальність якого полягає в тому, що проіснувавши більше як 200 років, він є і сьогодні основним законом США.

     4. Біль про права

     Вже при ратифікації Конституції  законодавчі збори штатів під тиском народу вимагали доповнити її статтями про права і свободи громадян. Вони ставили виконання цих вимог як обов'язкова умова набирання чинності Конституції. Тиск широких верств населення, а також вплив Великої Французької революції примусили законодавця до прийняття перших дванадцяти поправок до конституції («Білль про права»), які набрали чинності в 1789 році.

       По конституційному Біллю про  права і відповідно до різних  спеціальних положень законів  приватні особи захищені від  певних видів дискримінації. Багато з цих положень, наприклад, укладені в Першій поправці відносяться до питань свободи слова, а положення Четвертої поправки, що стосуються захисту від необгрунтованих обшуків і конфіскацій, забороняють втручання держави в певні сфери індивідуальної активності. Ці положення, звичайно здійснювані за допомогою судового захисту, виражають прихильність ідеї про те, що конкретні індивідуальні свободи — свобода самовираження, віросповідання та інші, що направлені проти необгрунтованих втручань уряду в приватне життя, є істотними елементами вільного суспільства. Ці заходи захисту приватного життя звичайно об'єднуються під терміном «цивільні свободи».

       Також захищені Конституцією  США, федеральними законами і законами штатів, індивідуальні права на однакове відношення до всіх громадян, незалежно від їхніх індивідуальних особливостей. Ці заходи захисту, звичайно узагальнені під назвою «цивільні права», виражають прихильність до того, що певні критичні рішення, що впливають на індивідуальні можливості і матеріальне благополуччя, приймаються не на основі індивідуальних особливостей, які є безвідносними і не є справедливою основою в відносинах з окремими індивідуумами. Ці заходи захисту цивільних прав від подібної дискримінації існують як в Конституції США, так і в Конституціях окремих штатів, а також у безлічі федеральних і штатних законодавчих актів, які були прийняті протягом багатьох років у відповідь на окремі види дискримінації.

       Розглянемо основні Права людини, закріплені в перших десяти поправках до Конституції США.

       Збереження свободи віросповідання (релігійної) є одним з самих  старих і найбільш важливих  компонентів особистої свободи.  Таким чином, гарантія свободи  віросповідання (Перша поправка) важливим компонентом цивільних прав. Знову ж важливість такої свободи доведена історією людства, починаючи з Великоі хартії вільності (1215 рік). Релігійні свободи містять в собі як мінімум два важливих і пересічних принципи: свободу віросповідання і недоведеність релігії. Щоб уникнути втручання в свободу віросповідання і одночасно зберегти сумісність з основними причинами, що відносяться до недоведеності релігії, важливо, щоб Уряд не віддавав переваги як нерелігійній доктрині, так і якої-небудь певної релігії. Повний захист релігійної свободи може зажадати сильних і ефективних норм цивільного права, що захищають від дискримінації по політичних мотивах.

       Необхідним елементом у взаємовідносинах  уряду зі своїми громадянами  є забезпечення функціонування  карного судочинства. Захист справедливості і цілісність судочинства — необхідний елемент верховенства права. Велика хартія вільності і численні біллі про права протягом історії людства свідчать про важливість такої справедливості. Звичайно, Четверта, П'ята, Шоста і Восьма поправки Білля про права до Конституції Сполучених Штатів Америки прямо відносяться до питання справедливості під час проведення карних процесів, включаючи вимоги, що відносяться до обшуку і вилучення (Четверта поправка); захист проти покарання за одну і ту ж провину і проти самообвинувачення (П'ята поправка); право на швидкий і відкритий суд за участю неупередженого журі присяжних, право бути проінформованим про всі обвинувачення, право протистояти ворожому свідку, право на належний процес для виклику свідків і право на допомогу адвоката (Шоста поправка); заборона надмірної застави або штрафу, а також брутального і незвичайного покарання (Восьма поправка).Можливо, найбільш важливою гарантією захисту особистих прав від держави в карному суді є презумпція невинності. Так само право — Habeas corpus — апеляційний розгляд вироку по карній справі і справедливе виголошення вироку по карній справі, і подальше виголошення вироку, і подальше поводження з засудженим є життєво важливим.

       Важливе значення має і той  факт, що карний процес не може бути політизований або використаний для покарання політичних дисидентів.

     «Білль  про права» (Bill of Rights) (1689) — конституційний акт, що визначив розвиток Англії як парламентської монархії. Результати політичного перевороту 1688 р. (коли Якова II було усунуто від влади і його місце зайняв Вільгельм III) були оформлені у вигляді Декларації прав, що закріплювала завоювання парламенту та фіксувала умови, на яких лорди і общини погоджувалися визнати Вільгельма Оранського своїм правителем. Декларація була прийнята 13 лютого 1689 р., а в жовтні 1689 р. вона була перетворена в парламентський Білль про права. Статут переосмислював співвідношення влади парламенту і короля, що правив тепер не за »божественим правом», а згідно з актами парламенту.

     Згідно  зі статутом, король позбавлявся права  відміняти закони парламенту про  покарання, а також без його санкції  припиняти дію інших законів. Таким чином король позбавлявся  суверенітету в законодавчій сфері. Різко обмежувалася і можливість втручання короля у сферу судочинства. Були відмінені суди Церковної комісії, що підпорядковувалися королю як голові церкви. Королівська влада позбавилася і фінансової незалежності; замість старого принципу виділення довічного доходу короля, кошти на утримання двору та армії тепер виділялися на невеликий термін, змушуючи монарха постійно звертатися до парламенту за субсидіями. Навпаки, позиції парламенту завдяки «Біллю про права» посилилися. Король зобов'язувався регулярно скликати парламент (як мінімум один раз на три роки); членам парламенту гарантувалася свобода слова. Крім того, як «незаконний» засуджувався спосіб маніпулювання виборами, коли на місцях підбиралися вірні трону кандидати. Окремі розділи «Білля про права» торкалися судової влади. У них говорилося, що суди не повинні вдаватися до надмірних застав, штрафів і жорстоких покарань. Було покладено край практиці штучного підбору присяжних. Компетенція судів присяжних розширилася, оскільки їм було передано право розглядати справи про державну зраду.

     Заборонялася також конфіскація майна арештованих аж до винесення присяжними вердикту. Таким чином цей документ намагався покласти край судовому свавіллю. «Білль про права» не встановлював прямого парламентського правління; король як і раніше мав право вибирати і знімати з посад міністрів, суддів, а також скликати і розпускати парламент. 

1. Конституційний статус  особи в США

     Творці  Білля про права не просто декларували  права і свободи від імені  держави, а виходили з ідеї, що права  і свободи властиві людині з моменту його народження. Мета Білля про права не допустити свавілля в суспільстві, встановити межі влади держави по відношенню до людини. У зв'язку з чим і з'явилася формула: "Конгрес не повинен...". Слідуючи цій ідеї, IX поправка доповнила: "Перерахування в Конституції певних прав не повинне тлумачитися як заперечення або применшення інших прав, що зберігаються народом".

     У конституції велика увага приділена  політичним і цивільним правам і  свободам. Поправка 1 гарантує свободу  слова, друк, право народу мирне збиратися, право звертатися до уряду з петиціями. Офіційна доктрина широко тлумачить вказані права, вважаючи, що вони забезпечують свободу висловлювання думок. У 1865 р. конституція проголосила відміну рабства і підневільної праці (поправка XIII). Ціла лава поправок стосується виборчого права (див. №4).

     У сфері цивільної правосуб'єктності конституція забезпечує: охорону  особи, житла, паперів і майна (поправки IV), свободу совісті (поправка I), "швидкий  і публічний суд присяжних" як по кримінальних, так і по цивільних справах (поправки VI, VII), право обвинуваченого на захист (поправка VI), право не свідчити проти самого себе (поправка V), конституція забороняє повторне кримінальне переслідування за один і той же злочин (поправка V), а також вживання жорстоких і незвичайних покарань (поправка VIII).

     Поправка II допускає "право народу зберігати  і носити зброю". В даний час, коли злочинність в американському суспільстві набула широкого поширення, демократи вимагають відміни  вказаної норми. Проте виробники  і торговці, пов'язані із зброєю, всякий раз провалюють пропозицію про відміну вказаної поправки.

     До  економічних прав слід віднести конституційне  положення: "Ніяка приватна власність  не повинна відбиратися для суспільного  користування без справедливої винагороди" (поправка V). Соціально-економічні і культурні права американська офіційна доктрина не відносить до "фундаментальних". Тому вони не отримали конституційного проголошення.

     У 1957 р. Конгрес США прийняв Закон  про цивільні права. На підставі цього  закону була створена Комісія США з цивільних прав. У 1960, 1964, 1968 рр. приймаються нові закони про цивільні права, які істотно доповнили закон 1957 р.

     Нарешті, в ширшому об'ємі правовий статус особи визначається конституціями  і законами штатів. Конституції багатьох штатів містять нові хартії цивільних прав і свобод. Основні закони 17 штатів проголошують рівноправ'я жінок з чоловіками. У деяких штатах вони проголосили право на здорове навколишнє середовище, заборонили відмовляти в прийомі на роботу членів профспілок і так далі

     5. Політична система США

     Сполучені Штати Америки є найбільшими  і найбільш розвиненою країною в  світовій спільноті. Відповідно її політична  система є складною і разнопорядковое  соціальна освіта. Важливою історичною особливістю політичної системи США є те, що вона формувалася під дією і на основі старої конституції естраны, що діяла. Це епридает політичній системі США, її інститутам небувалу стійкість, стабільність і соціальну могутність.

     Політичні партії в США утворилися в XIX столітті: Демократична - в 1828 р.. Республіканська - в 1854 р. Демократична партія була заснована в південних штатах прихильниками збереження плантаторських господарств із застосуванням рабської праці. Республіканська партія, спираючись на прихильників в се вірних штатах, виступала за ліквідацію рабства і підневільної праці. З відміною рабства (1865 р.) істотні відмінності між демократами і республіканцями поступово згладжуються. Нині їх партійні платформи відрізняються незначними розбіжностями. Демократична партія і її лідер президент Б.Клінтон виступають за проведення кардинальних соціальних програм усередині країни і надання ширшої допомоги країнам, що розвиваються. Але оскільки ці заходи вимагають значних фінансових коштів, то багато американських платників податків виражають незадоволеність політикою Б.Клінтона. Республіканці виступають за режим економії, проти надмірних витрат на соціальні програми (освіту, медицину, посібники з безробіття), за скорочення податків на підприємців, проти обширної фінансової допомоги іноземним державам. На проміжних виборах (листопад 1994 р.) республіканці вперше за останніх 40 років завоювали більшість місць в обох палатах Конгресу. 

     Республіканська і Демократична партії мають найбільш широку підтримку виборців. Вони поперемінно  приходять до влади. Одна партія біля влади, інша - в опозиції. Результат будь-яких виборів не викликає ніяких побоювань: президент, віце-президент, конгресмени, губернатори штатів обов'язково будуть представниками Республіканською або Демократичному партій. Подібну партійну систему можна віднести до двопартійної. Вона забезпечує стабільність і стійкість державного ладу США.