Формування конкурентоспроможності вітчизняних компаній на світовому ринку

Міністерство освіти і науки України

Львівський  національний університет імені  Івана Франка

                                                                                                   Кафедра фінансів,

                                                                                                   грошового обігу і кредиту

РЕФЕРАТ З ПРЕДМЕТУ

“ФІНАНСИ”

НА ТЕМУ:

“ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ВІТЧИЗНЯНИХ КОМПАНІЙ НА СВІТОВОМУ РИНКУ”

                                                                                 Виконав студент

                                                                               третього курсу

                                                                               групи ЕКЕ-31с

                                                                                 Саловський О.Б.

                                                                         Перевірила

                                                                            к.е.н., доцент

                                                                         Пайтра Н.Г.

ЛЬВІВ-2013

         ЗМІСТ

ВСТУП  .3

І. Поняття        конкурентоспроможності.     Фактори      та      складові конкурентоспроможності компанії на світовому ринку. .4

ІІ. Модель та особливості формування стратегії конкурентоспроможності вітчизняних підприємств на міжнародних ринках. 11

1. Особливості формування конкурентоспроможності українських підприємств 11
2. Алгоритм  розробки конкурентної стратегії вітчизняних компаній на світовому ринку  12
3. Проблеми формування конкурентоспроможності українських підприємств.  15

ІІІ. Світовий досвід управління механізмом міжнародної конкурентоспроможності підприємств. 16

1. Аналіз здобутків передових країн світу.  16
2. Рекомендації для вітчизняних підприємств.  19

ВИСНОВКИ   20

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ  ЛІТЕРАТУРИ   21

ДОДАТОК   22

ВСТУП

На сучасному  етапі становлення і розвитку ринкової економіки в Україні  особливої важливості набувають питання формування конкурентоспроможності вітчизняних підприємств на світовому рівні. Цей процес необхідно розглядати як цілісний механізм, елементи якого за вдалого їх поєднання уможливлюють досягнення високого рівня конкурентоспроможності. 

Глибока економічна криза та її наслідки, що охопили світову економіку в  цілому та економіку нашої країни зокрема, висувають більш жорсткі  вимоги до умов господарювання. На сьогоднішній день  на макрорівні – це формування конкурентного середовища функціонування підприємств, а на мікрорівні – формування конкурентоспроможності кожного окремого суб’єкта господарювання. Саме тому для реформування економіки України у напрямку створення повноцінного конкурентного середовища та  розвитку конкурентних відносин велике значення має дослідження елементів механізму формування конкурентоспроможності підприємств.[7, С.218]  Успіх функціонування кожного українського підприємства на міжнародних ринках залежить від значного спектра чинників і визначається його потенціалом. Потенціал національного підприємства, з точки зору його виходу, закріплення та перспективного розвитку на міжнародних ринках  зумовлюється, насамперед,  конкурентоспроможністю. Достатній рівень конкурентоспроможності підприємства на конкретному зовнішньому ринку створює умови для його подальшого функціонування та  розвитку.

Підтримка високого рівня міжнародної конкурентоспроможності українських підприємств означає, що всі ресурси підприємства використовуються настільки продуктивно, що воно стає прибутковішим, ніж його  міжнародні конкуренти. Це одночасно передбачає зростання стабільності підприємства на міжнародному  ринку товарів і послуг та постійний попит на його продукцію у іноземних споживачів.  Проте окремі фактори стримують досягнення відповідних результатів.    Основними проблемами, які перешкоджають успішній реалізації конкурентних переваг є, перш за все, технологічна відсталість вітчизняних компаній та наявність несприятливого бізнес-клімату в українській державі. У більшості випадків продукція вітчизняного виробника                    виявляється неконкурентоспроможною  внаслідок  відсутності відповідних сертифікатів якості   або використання таких систем оцінки якості товарів, які не відповідають загальноприйнятим у світі. [2, С.330-331] 

І. Поняття        конкурентоспроможності.     Фактори      та      складові конкурентоспроможності компанії на світовому ринку 

Під конкурентоспроможністю розуміють багаторівневе, багатоаспектне поняття, що характеризує динамічну, керовану властивість об'єкта оцінки, визначається сукупністю конкурентних переваг і  недоліків та виражене в здатності  витримати конкуренцію в системі  ринкових відносин упродовж певного  періоду часу.

Конкурентоспроможність  підприємства на міжнародному ринку  складають його здібності й можливість включення тих активів, які можуть стати конкурентними перевагами. Конкурентна перевага створюється  по цілому ланцюжку виробничих цінностей – від процесу створення виробів до післяпродажного сервісу. Міжнародну конкурентоспроможність слід визначити як стійку здатність товаровиробника до комплексного нарощування власних конкурентних переваг для прискореного планомірного випередження лідерів світового ринку на користь повнішого задоволення (у рамках правових, етичних й екологічних норм) матеріальних і соціальних потреб (працівників, споживачів, інвесторів, власників).[5, С.527]  Отримання конкурентної переваги залежить від того, наскільки ефективно використовуються фактори конкурентоспроможності і де, в якій галузі вони застосовуються. Однак фактори можуть впливати і на підвищення конкурентоспроможності, і на її зменшення. Усі фактори умовно поділяють на такі групи:  

1. Основні. Фактори, які визначають виробництво і продаж. На вході виробничої системи є потоки матеріальних, трудових, технічних, технологічних ресурсів, а також плани, програми як результат управлінських процесів. На виході є кінцева продукція певного асортименту, якості і кількості, яка, у свою чергу, є входом для процесу продажу.  
2. Забезпечуючі і підтримуючі. До першої підгрупи належать фактори, що забезпечують постачання, фінансування, добір кадрів, енергозабезпечення; до другої – ремонт, обслуговування тощо.  
3. Управлінські. Входом є інформаційний потік, виходом – цільові параметри (індикатори) різних процесів та ресурсів, які формують стратегію.[8, С.28] 

Згідно  із теорією  М. Портера, успіх у міжнародній конкуренції визначають не стільки власне фактори конкурентоспроможності, скільки те, де й наскільки продуктивно вони застосовуються. Тому серед внутрішніх факторів найважливішу роль відіграє рівень якості управління компанією, тобто рівень підготовки менеджерів, уміння правильно вести ділові операції в умовах постійних змін на ринку. До внутрішніх факторів також відносять: рівень продуктивності праці, технологічний фактор, тобто технічний рівень продукції й параметри технології виробництва. Перелічені фактори визначають рівень витрат виробництва й збуту. Однак для цілей визначення

конкурентоспроможності  компанії необхідно брати до уваги  тільки відносний показник, тобто  відношення витрат виробництва й  збуту в цій компанії до рівня  витрат виробництва й збуту в  компанії-конкурента.    Групу зовнішніх факторів складають: макроекономічна стабільність і передбачуваність економічної політики; участь країни в міжнародних торгівлі та інвестуванні; ступінь відповідності державної політики вимогам конкуренції; ефективність функціонування ринків капіталу й якість фінансових послуг; рівень розвитку новітньої інфраструктури в країні; розвиток науково-технологічного потенціалу та інше. Таким чином, конкурентоспроможність фірм на світових ринках визначається не тільки їх конкурентною перевагою, але й усім комплексом факторів на всіх рівнях, що визначають переваги товарів країни на світовому ринку. Однак, визначення конкурентоспроможності на принципах тільки «позицій і переваг» є неприпустимим. У теорії конкурентних переваг М. Портера приділяється недостатньо уваги мікроекономіці підприємств, де створюються й конкурентні переваги, і можливості впливу на економіку галузей і           країн. [5, С. 527]            За М. Портером утримати конкурентну перевагу можна за рахунок трьох основних факторів. Перший фактор визначається джерелом переваги. Переваги низького рангу, такі як дешева робоча сила або сировина, досить легко одержати. Переваги більш високого порядку (патентована технологія, диференціація на ґрунті унікальних товарів та послуг, репутація) засновані на посиленій маркетинговій діяльності або тісних зв’язках з клієнтами, закріплених тим, що змінювати постачальника клієнту буде невигідно і недешево. Перевагами другого типу можна користуватись упродовж довшого часового періоду.            Другий фактор утримання конкурентної переваги характеризує кількість наявних джерел переваги. Якщо підприємство спирається тільки на одну перевагу (наприклад, доступ до дешевої сировини), конкуренти будуть намагатися перейняти її. Третя найважливіша причина збереження конкурентної переваги – постійна модернізація виробництва та інших видів діяльності.             Разом з тим, М. Портер конкурентні переваги поділяє на основні й розвинені. Основні – це природні ресурси, кліматичні умови, географічне положення країни, некваліфікована й напівкваліфікована робоча сила тощо. До розвинених факторів М.Портер відносить сучасну інфраструктуру обміну інформацією на цифровій основі, високоосвічені кадри, дослідницькі центри університетів і т.п. Розвинені фактори часто базуються на основних. За ступенем спеціалізації М. Портер виділяє загальні й спеціалізовані фактори. Загальні фактори – це мережі автомобільних доріг, капітал, персонал з вищою освітою тощо. Спеціалізовані фактори – це персонал з вузькою спеціалізацією, інфраструктура специфічних типів, бази даних у певних галузях знань та інші. Спеціалізовані фактори утворюють більше солідну та довгострокову основу для конкурентних переваг, ніж загальні. Ці фактори також є рідкіснішими, це фактори вищого порядку. Їх необхідно постійно підтримувати й розвивати за рахунок достатнього фінансування. Конкурентні переваги підприємства виявляються в його потенціалі, зберігаються та примножуються шляхом підвищення якості управління, реалізуються в новаціях та інноваціях. [7, С.219-221] 

В процесі розгляду стратегій формування міжнародної конкурентоспроможності підприємств та держави у цілому, а також при розрахунку індексу конкурентоспроможності, до уваги беруть таких її 12 компонентів: інституції, інфраструктура, макроекономічна стабільність, охорона здоров’я і початкова освіта, вища освіта й професійна підготовка, ефективність ринку товарів і послуг, ефективність ринку праці, розвиненість фінансового ринку, технологічна готовність, розмір ринку, рівень розвитку бізнесу, інновації.           Інституційне середовище визначається правовою й адміністративною інфраструктурою, у межах якої приватні підприємці, компанії і уряд взаємодіють з метою створення добробуту нації. Якість інституційного середовища суттєво впливає на конкурентоспроможність і економічне зростання. Вона позначається на інвестиційних рішеннях та організації виробництва, а також впливає на те, у який спосіб суспільство розподіляє вигоди й витрати щодо реалізації програм і стратегій розвитку.    Високорозвинена інфраструктура має велике значення для ефективного функціонування економіки, оскільки є важливим фактором при визначенні місця розташування економічної діяльності, а також видів діяльності або секторів, котрі можуть розвиватися у кожному окремому випадку. Високорозвинена інфраструктура гарантує швидкий і вільний потік інформації, зменшує вплив відстані між регіонами, забезпечує інтеграцію національного ринку й низьковитратний зв’язок з ринками інших країн та регіонів.            Стабільність макроекономічного середовища має велике значення для бізнесу і, таким чином, для усієї національної конкурентоспроможності. І хоча макроекономічна стабільність самостійно не в змозі збільшити продуктивність країни, доведено, що макроекономічний хаос суттєво шкодить економіці. Бюджетний дефіцит обмежує майбутню спроможність держави реагувати на цикли ділової активності та інвестувати у заходи, спрямовані на підвищення конкурентоспроможності. Компанії не в змозі працювати ефективно, якщо рівень інфляції виходить за межі контролю. Отже, процес розвитку економіки не може бути стійким без макроекономічної стабільності.

Робітнича сила із задовільним станом здоров’я має найважливіше значення для конкурентоспроможності й продуктивності країни. Люди із поганим здоров’ям не зможуть реалізувати свій потенціал і працюватимуть

менш продуктивно. Крім охорони здоров’я, зазначена  складова також враховує якість і розвиненість початкової освіти. Базова освіта збільшує ефективність кожного окремого працівника. Робітники, що мають недоліки або недостатній рівень початкової освіти, можуть виконувати лише елементарні роботи і їм значно важче адаптуватися до складніших виробничих процесів і технологій.         Якісна вища освіта й професійна підготовка мають велике значення для економік, які намагаються рухатися вперед шляхом створення додаткової вартості, не обмежуючись звичайними виробничими процесами і продукцією. Зокрема, сучасна глобальна економіка потребує від країн створення резерву освічених працівників, які в змозі виконувати складні завдання, швидко адаптуватися до зміни середовища й нових вимог економіки.             Країни з ефективними ринками виробляють асортимент необхідних товарів та послуг з урахуванням умов попиту-пропозиції. Крім того, ці ринки гарантують, що товари будуть ефективно продаватися й купуватися. Сприятлива ринкова конкуренція на внутрішньому й зовнішньому ринках є важливим чинником для підвищення ринкової ефективності і, відповідно, продуктивності та конкурентоспроможності бізнесу. Вона гарантує процвітання найефективнішим фірмам, що виробляють товари згідно з вимогами ринку.           Ефективність та гнучкість ринку праці є вкрай важливими для забезпечення відповідного розподілу працівників між секторами. Це стимулює найефективніше їх використання в економіці і створює необхідну мотивацію для максимальної самовіддачі на робочому місці.  Ефективний фінансовий сектор дає можливість розміщувати ресурси, заощаджені громадянами країни або інвестовані іншими країнами, у ті галузі, де ці ресурси стануть найпродуктивнішими. Розвинений фінансовий сектор спрямовує ресурси не на реалізацію проектів, які мають політичний підтекст, а на підприємницькі або інвестиційні проекти з найбільш очікуваною нормою прибутковості. Крім того, фінансовим ринкам необхідне управління задля захисту інвесторів та інших учасників економічних процесів.    У сучасному глобалізованому світі технологічна готовність компаній визначає їхню спроможність конкурувати й бути успішними. У цій складовій оцінюється швидкість, з якою економіка переймає й використовує нові технології з метою підвищення виробничих секторів. При цьому особливу роль відіграє її здатність максимально використовувати інформаційні та комунікаційні технології (ІКТ) у повсякденній діяльності й виробничих процесах задля підвищення ефективності й забезпечення інновацій, що врешті-решт сприяє зростанню конкурентоспроможності.      Розмір ринку впливає на продуктивність, тому що великі ринки дають змогу компаніям використати ефект економії від масштабу. Традиційно доступні для компаній ринки обмежувалися кордоном їхньої країни. У період глобалізації міжнародні ринки частково можуть замінити внутрішні, що особливо стосується невеликих держав.        Рівень розвитку бізнесу, безперечно, впливає на рівень ефективності під час виробництва товарів та послуг. Він пов’язаний із двома об’єднаними між собою елементами: якість бізнес-спільнот країни у цілому та якість діяльності і стратегій певних фірм. Ці фактори мають особливе значення для економік, що перебувають на вищих стадіях розвитку і в яких базові ресурси задля підвищення продуктивності загалом уже вичерпано.     Остання складова міжнародної конкурентоспроможності – це технологічні інновації.  У довгостроковій перспективі рівень життя можливо суттєво підвищити виключно за рахунок інновацій.  У зв’язку із цим необхідним є сприятливе для інноваційної діяльності середовище, яке підтримує і державний, і приватний сектор. Зокрема, йдеться про достатній обсяг інвестицій у дослідження й розробки, особливо з боку бізнесу; наявність високоякісних науково-дослідних інститутів, які можуть створювати базу даних знань, необхідну для розробки нових технологій; співробітництво університетів та бізнесу в галузі наукових досліджень; захист інтелектуальної власності та ін .[1, С.12-15]      Загалом 12 складових конкурентоспроможності можна поділити на 3 групи: базові вимоги(інституції, інфраструктура, макроекономічна стабільність, охорона здоров’я і початкова освіта), підсилювачі ефективності(вища освіта й професійна підготовка, ефективність ринку товарів і послуг, ефективність ринку праці, розвиненість фінансового ринку, технологічна готовність, розмір ринку) і фактори розвитку та інноваційного потенціалу( рівень розвитку бізнесу, інновації). Кожна із перелічених груп визначає спрямованість економіки певної країни: перша є основою факторно-орієнтованих країн, друга – економік, орієнтованих на ефективність, третя – інноваційно-орієнтованих країн. На сучасному етапі Україну відносять до другої групи держав.

ІІ. Модель та особливості формування стратегії конкурентоспроможності вітчизняних підприємств на міжнародних ринках

Реалії  сьогодення свідчать про те, що існує  проблема щодо створення та забезпечення подальшого зростання рівня міжнародної  конкурентоспроможності підприємств  при виході на світовий ринок. Так Україна опустилася з 73-го на 84-е місце в рейтингу конкурентоспроможності, що розраховується Всесвітнім економічним форумом (ВЕФ).(див. Додаток А, рис. 1)        Для ефективного включення в світовий економічний простір українським підприємствам необхідно виробляти таку продукцію, яка буде конкурентоспроможною на зарубіжних ринках. Але не можна забувати,      що поняття «конкурентоспроможність» багатовимірне. Тобто конкурентноспроможний товар підвищує конкурентоспроможність підприємства в цілому, підприємство – галузі, галузь – країни і, таким чином, ми отримуємо міжнародну конкурентоспроможність. Отже, якщо будь-яка ланка не буде функціонувати на належному рівні, то кінцевий результат буде негативним.         Злагодженість вищезазначених етапів може бути досягнута завдяки розробці стратегії просування національної експортної продукції на світовому ринку. Така стратегія повинна полягати не в простому нарощуванні обсягів експорту, а в сприянні створенню довгострокових конкурентних переваг та стабільному розширенні і якісному поліпшенні на основі цих переваг позицій країни на світовому ринку.      Матеріальною основою стратегії просування продукції українських підприємств на зарубіжних ринках є експортний потенціал країни. Загальновідомо, що Україна має великий експортний потенціал.    У світовому виробництві марганцевої руди частка України становить 32%. Українські підприємства експортують близько 30% глин та 18% каолінів, що видобуваються.

Крім  того, Україна має конкурентоспроможні  технології в аерокосмічній галузі, ракето- та суднобудуванні, виробництві нових матеріалів, біотехнології, регулюванні хімічних, біохімічних та біофізичних процесів. Великий потенціал мають також агропромисловий та енергетичний комплекси України. Але також не потрібно забувати про галузі, які є лідируючими сьогодні. Перш за все – чорна та кольорова металургія, яка забезпечує більш, ніж 25% промислового виробництва країни, дає 40% валютних надходжень до України та більш 10% надходжень до державного бюджету країни.

Таким чином, є достатні підстави для висновку про те, що Україна має шанси  для поліпшення своїх позицій  на світовому ринку. [4, С. 12]

Процес  формування стратегії конкурентоспроможності вітчизняних підприємств на світовому ринку включає наступні етапи:

1. Оцінка й аналіз існуючої міжнародної стратегії.
2. Конкретизація діючої або розробка нової міжнародної стратегії.
3. Прогнозування комерційних ризиків
4. Обґрунтування та вибір міжнародних стратегічних альтернатив.

        Особливе значення в обґрунтуванні конкурентної стратегії на зовнішньому ринку має визначення різних за часом програмних цілей (цільових настанов): поточних, короткострокових, середньострокових та довгострокових. Головною економічною метою розроблення конкурентної стратегії на зовнішньому ринку для підприємства є забезпечення міжнародної стратегічної конкурентоспроможності підприємства, а інші цілі спрямовані на її досягнення. Процес розробки конкурентної стратегії підприємства потребує наявності необхідної інформації з визначеними її джерелами та веде до отримання певних результатів. Таким чином, алгоритм розробки конкурентної стратегії вітчизняного підприємства на світовому ринку складається з наступних етапів:

1. Організаційна підготовка процесу планування загальної конкурентної стратегії підприємства на зовнішньому ринку, яка включає дослідження цілісності діючої конкурентної стратегії на зовнішньому ринку, визначення збалансованості цілей та наявних ресурсів, обґрунтування планів і термінів їх виконання, оцінка ділових якостей та дієздатності персоналу, періодичний аналіз ринків, вивчення міжнародного законодавства.
2. Узгодження загальних стратегічних настанов забезпечення міжнародної конкурентоспроможності підприємства з керівниками різних ієрархічних рівнів та функціональних підсистем підприємства.
3. Уточнення керівниками власних стратегічних позицій.
4. Обґрунтування стратегічних цілей забезпечення міжнародної конкурентоспроможності підприємства та окремих функціональних напрямів діяльності підприємства на зовнішньому ринку, коригування діючої міжнародної стратегії; визначення господарських ризиків, оцінювання впливу окремих ризиків на результати діяльності підприємства на зовнішньому ринку, розробка заходів щодо нейтралізації негативних наслідків їх впливу.
5. Обговорення можливостей формування міжнародних стратегічних альтернатив відповідно до встановлених цілей забезпечення міжнародної стратегічної конкурентоспроможності підприємства.
6. Розроблення та узгодження найбільш ймовірних варіантів стратегії реалізації конкурентної стратегії на зовнішньому ринку.
7. Оцінка і вибір кінцевого варіанту конкурентної стратегії на зовнішньому ринку. 
8. Діагностика кінцевого стратегічного сценарію, його деталізація і встановлення тактичних завдань щодо забезпечення міжнародної конкурентоспроможності підприємства.
9. Реалізація сформованої стратегії. [6, С. 324-328]

Під час розробки стратегії також  важливо врахувати аналіз найважливіших ресурсів конкурентоспроможності компаній України в сучасних умовах, зокрема науки і технологій, інвестицій, інформації та інфраструктури.

Перший  ресурс: наука і технологія. З одного боку, Україна має певні наукові й технічні розробки в аерокосмічній галузі, ракето- та суднобудуванні, виробництві нових матеріалів, біотехнології, регулюванні хімічних, біохімічних та біофізичних процесів і в деяких інших галузях, а з іншого боку - існує досить велике технологічне відставання в харчовій промисловості, ряді галузей машинобудування, виробництві інформаційно-обчислювальних систем тощо.

Другий  ресурс тісно пов'язаний з першим: для подолання технологічного відставання необхідні відповідні капіталовкладення, які значною мірою, можуть бути досягнуті за рахунок іноземних інвестицій.

Існує багато шляхів залучення іноземного капіталу для інвестування економіки країни. Найважливішими з них є:    кредити, позики та гранти міжнародних фінансових інституцій, країн, державних установ, міжнародних фондів, експортних агентств, банків тощо;      прямі інвестиції через створення підприємств з іноземним капіталом, у тому числі спільних підприємств; портфельні інвестиції шляхом продажу іноземним резидентам і нерезидентам цінних паперів. [4, С.13]          На сучасному етапі розвитку економіки країни через великі ризики та нестабільний інвестиційний клімат фактичні обсяги та частка іноземних інвестицій у реальну економіку України залишаються відносно мізерними у порівнянні із масштабами економіки. За даними Держкомстату в 2012 р. в Україну надійшло 6,01 млрд дол. прямих інвестицій із 130 країн світу. В той час як потреби економіки становлять приблизно 40 млрд. дол. 

Процес  катастрофічного старіння виробничих фондів без їх заміни відбирає у  виробників перспективи виходу з  кризового стану, а тим більше - досягнення рівня сучасної технологічної  конкурентоспроможності на світовому  ринку.

Третій  ресурс визначається такими факторами як інфраструктура та інформація. На сьогодні рівень розвитку цих двох факторів у нашій країні є недостатнім. Експортери є мало проінформованими щодо ситуації на міжнародних ринках. В результаті це дуже часто призводить до невиправданого заниження цін і проведення демпінгових торговельних операцій на світовому ринку, що веде до відповідної реакції з боку інших держав і створює для наших експортерів імідж "нечесних         конкурентів".[4, С.13]

Серед сучасних проблем управління міжнародною конкурентоспроможністю підприємств, які перешкоджають втіленню стратегій у життя, можна виділити наступні:

1. Нестійка економічна ситуація в державі, недосконала політика уряду щодо підтримки міжнародної конкурентоспроможності підприємств;
2. Нестабільний інвестиційний клімат, низький рівень капіталовкладень. 
3. Недостатність інформаційного забезпечення в процесі організації управління конкурентоспроможністю.
4. Низький рівень впровадження у виробництво результатів науково-технічних досліджень у порівнянні з конкурентами на зарубіжних ринках;
5. Відсутність конкурентної стратегії, орієнтованої на певні цільові групи споживачів, розробленої з урахуванням конкурентних переваг та існуючих можливостей підприємства.
6. Недостатній розвиток систем зв'язку і транспортної інфраструктури.
7. Неефективна система міжвідомчої статистики в Україні, дані якої досить часто дають лише загальне уявлення про певні процеси і не дозволяють зробити достовірні висновки та ін.

ІІІ. Світовий досвід управління механізмом міжнародної конкурентоспроможності підприємств

На сьогодні проблема конкурентоспроможності підприємствастоїть досить гостро. В умовах ринкових відносин та загострення конкурентної боротьби лідириючі позиції зберігають тільки ті підприємства, які здатні до швидких змін в організації управління, до постійного оновлення виробництва, впровадження інновацій, поліпшення якості та характеристик продукції та послуг.

Передовий досвід країн-лідерів США,  Швейцарії, Японії та Швеції свідчить, що якість, безперечно, є найбільш вагомою складовою конкурентоспроможності, але разом з тим, можливості реалізації продукції, крім якості, визначаються значною кількістю параметрів і умов, більшість з яких розповсюджується не тільки на товар, але і на підприємство, фірму і навіть країну.          Порівняно з іншими країнами США підтверджують статус однієї із найбільш конкурентоспроможних економік світу. Ефективність національних ринків, конкурентоспроможність компаній, вражаюча здатність до технологічних інновацій, що базується на першокласній системі університетів і дослідних центрів, – усе це сприяє високому рівню конкурентоспроможності економіки та компаній США як на національному, так і на світовому рівнях. Однак така система має окремі недоліки, пов’язані з макроекономічними дисбалансами, які досі становлять ризики не лише для загального потенціалу конкурентоспроможності країни, а й для всієї глобальної економіки.           Для України Сполучені Штати є прикладом роботи лібералізованої економіки. Щоб не втратити провідні позиції, США спонукає до розгляду і впровадження наступних механізмів: функціонування значної кількості «мозкових центрів» (дослідницьких установ) на національному рівні або при окремих галузевих асоціаціях; підвищення якості вищої освіти, зокрема шляхом запрошення іноземних викладачів та студентів; проведення адекватної імміграційної політики щодо кваліфікованої робочої сили; захист прав власності, особливо інтелектуальної; підвищення гнучкості ринку праці (наприклад, у США середній робітник за своє життя змінює місце проживання набагато частіше, ніж в Україні); застосування системи моніторингу якісних та кількісних показників.       Щодо управління конкурентоспроможністю підприємств США, то тут створено ряд спеціалізованих стратегічних програм, які передбачають переконання працівників у важливості реалізації програми підвищення конкурентоспроможності продукції корпорації на світовому ринку й особистої участі в цьому кожного працівника, розроблення методів і заходів мотивування виробництва конкурентоздатної продукції тощо.    У Японії щодо конкурентоспроможності підприємств склалася зовсім інша ситуація. Так, конкурентоспроможність підприємств Японії обумовлюється такими особливостями систем управління: орієнтацією на виробництво продукції з високою якістю, ніж у інших країнах, бідних на сировинні й енергетичні ресурси, які необхідно імпортувати; охопленням комплексною системою управління конкурентоспроможністю всієї діяльності підприємств; врахування в системі управління досягнень інших держав – США, Великобританії, Німеччини, Італії, Франції тощо; виваженими ефективними діями керівників, спеціалістів підприємств.    Особливістю процесу формування конкурентоспроможності на  світових ринках в Японії є орієнтація на запобігання дефектів, а не їх виявлення й усунення. Характерним є переважання контролю за технологією й технологічними процесами, над контролем конкурентоспроможності продукції. У системі управління діє принцип «п’яти не»: на робочому місці не повинні створюватись умови, що сприятимуть виникненню дефектів; дефектна продукція не передається на наступну операцію й не приймається з попередньої; не можна порушувати чи зменшувати технологічні параметри; не можна повторювати допущені помилки.

Високою є роль відповідальності безпосереднього  керівника за якість виробів, кожен  працівник керується принципом: виконавець наступної операції –  твій споживач. Відповідальність за розробку довгострокової стратегії управління конкурентоспроможністю продукції несе керівництво найвищої ланки управління, яке проводить контроль за строками виконання плану і за необхідності вживає відповідних заходів. Керівництво вищої ланки готує проект плану й обговорює його з керівниками підрозділів, в результаті чого ведеться підготовка планів для кожного підрозділу, керівники яких обговорюють їх із лінійними керівниками, керівниками різних спеціалізованих гуртків. Таким чином, планування конкурентоспроможності поширюється на всі підрозділи й рівні корпорації. 

Великий вплив на конкурентоспроможність підприємств  Швеції має інтенсивність наукових досліджень і розробок у шведському промисловому секторі, які є одними з найвищих у світі. Близько 80% видатків на наукові дослідження в шведській  промисловості здійснюються 20 великими промисловими групами.

Нині  Швеція є одним із світових лідерів  у галузі інформаційних технологій (ІТ). Шведське «ІТ-диво» стало можливим завдяки підприємствам з високою конкурентоспроможністю, а саме – висококваліфікованим працівникам і сталим традиціям інновацій у сфері комп'ютерів та зв’язку. Великий вплив на управління конкурентоспроможністю підприємств Швеції має податкова політика.  Особливістю реформи податкової системи Швеції є те, що ефективна податкова система разом з іншими ринковими механізмами відіграє позитивну роль у стимулюванні виробництва та інвестиційної діяльності, сприяє створенню рівних економічних умов для здорової конкуренції підприємств, фірм та корпорацій, втіленню соціально-економічних програм, спрямованих на забезпечення стабільності держави, підвищення життєвого рівня населення та економічного                  розвитку.[3, С.104-107]           Не можна не згадати країну, яка п’ятий рік поспіль очолює рейтинги глобальної конкурентоспроможності,  – Швейцарію. Варто наголосити, що аналітики ВЕФ виокремили основні фактори, завдяки яким Швейцарські компанії є найбільш конкурентоспроможними на світових ринках. Перш за все, це політика нейтралітету у зовнішній політиці, якої країна дотримується протягом багатьох десятиліть. Також важливим фактором є політична та економічна стабільність, оскільки політика ведеться досить прогнозовано, є потужна правова основа, а макроекономічне середовище Швейцарії вважають одним із найстабільніших у світі. Непересічна роль відводиться активній інноваційній політиці, зростанню ефективності ринку праці, зручній інфраструктурі, високорозвиненим фінансовим ринкам, а також прозорим і ефективним державним інститутам, вплив яких на економіку чітко регламентований.          На основі виявлених сильних і слабких сторін організаційно-економічних механізмів управління міжнародною конкурентоспроможністю підприємств різних країн можна виокремити основні напрями стратегічної політики України щодо підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств на світовому ринку: