Формування культури мовлення школярів

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ  ЗАСАДИ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ

1.1 Психолого-педагогічне  трактування сутності поняття  «культура мовлення» 

1.2 Психолого-лінгвістичні  основи формування культури мовлення  у  школярів

РОЗДІЛ ІІ. ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ  ШКОЛЯРІВ НА УРОКАХ РІДНОЇ МОВИ

2.1 Розвиток усного  і писемного мовлення школярів  на уроках рідної мови

2.2 Диференційована система  творчих робіт учнів як засобу  формування культури мовлення  школярів на уроках рідної  мови

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

    В умовах національного та соціально-культурного відтворення, становлення державності та демократизації суспільства, відродження інтелектуального та духовного потенціалу громадян України, розширення сфер функціонування української мови як державної особливої ваги набуває культура усного мовлення – найважливішого засобу спілкування, виховання і всебічного розвитку особистості. Відповідно до сучасних потреб прийнято ряд документів, які визначають шляхи реалізації наскрізного завдання в галузі мовної освіти Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті, окреслюючи перспективи подальшого вдосконалення навчально-виховного процесу, наголошує на тому, що “освіта сприяє формуванню високої мовної культури та мовної компетентності громадян, поваги до державної мови”. Відтак, особливої значущості набуває робота, спрямована на формування культури українського мовлення,

    Проблема культури мовлення завжди була у центрі посиленої уваги вітчизняних лінгвістів і методистів (Н.Д. Бабич, І.К. Білодід, О.М. Біляєв, С.Я.Єрмоленко, М.А. Жовтобрюх, А.П. Каніщенко, А.П.Коваль, Л.І.Мацько, М.І. Пентилюк, М.М. Пилинський, В.М. Русанівський та ін.). Вченими визначено питання мовної культури людини та суспільства, теорії мовної норми, комунікативні якості культури мовлення., психологічний та психолінгвістичний аспекти породження та особливостей усномовленнєвих висловлювань, які досліджували Л.С. Виготський, М.І. Жинкін, І.О. Зимня, О.О. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн, І.О. Синиця та ін.

Реферат складається  зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних літературних джерел та додатків.

РОЗДІЛ І. ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ  ЗАСАДИ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ  ШКОЛЯРІВ

1.1 Психолого-педагогічне  трактування сутності поняття  «культура мовлення» 

    У всі часи у різних народів цінувалися люди з високою культурою, здатні відстоювати свою точку зору, говорити просто, логічно, доступно, лаконічно, але в той же час впевнено. Сьогодні вміння вести діалог, дискусію, презентацію, викликати певні емоції, бажання висловлюватися цінується високо і є необхідною якістю культурної сучасної особистості.

   Державна національна програма „Освіта" одним із пріоритетних напрямків перебудови школи вважає формування мовленнєвої культури в процесі оволодіння рідною (українською) мовою. Вчитель, щоденно спілкуючись з учнями, може формувати їхню мовну культуру та здійснювати мовне виховання.

   Культура мовлення здавна була об’єктом багатьох досліджень російських та вітчизняних учених (Д.Розенталь, Г.Винокур, Л.Скворцов, Б.Головін, К.Горбачевич, М.Шанський, М.Васильєва, І.Білодід, Н.Бабич, О.Біляєв, М.Жовтобрюх, М.Ільяш, А.Коваль, С.Єрмоленко, П.Дудик та інші). Про це свідчать різноманітні визначення самого поняття залежно від того, що береться за основу.

  За   визначенням науковців,   культура мовлення – це нормативність і доцільність викладу інформації, тобто філологічне і психолого-педагогічне обґрунтування використання граматичних структур відповідно до умов і вимог конкретної ситуації.

     Тільки через високу культуру мовлення проявляються невичерпні потенції мови, гармонія її функцій. Культура мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує високий рівень мовленнєвого спілкування, ефективне здійснення всіх функцій мови, ошляхетнює стосунки між людьми, сприяє підвищенню загальної культури особистості та суспільства в цілому. Через культуру мовлення відбувається культивування самої мови, її вдосконалення.

    Проблема культури мовлення проявляється в таких основних аспектах: нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення.

     Нормативність - це дотримання правил усного і писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту тощо.  Наше завдання - розвинути в собі здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета розмови, співробітника, мовленнєвої ситуації.

   Умій слухати себе та інших з погляду нормативності. Будь вдячний тому, хто виправляє твої мовленнєві помилки. Свої ж зауваження, поради та рекомендації іншим роби тактовно, делікатно.

    Естетичність мовлення - це реалізація естетичних уподобань мовця шляхом використання естетичних потенцій мови.

    Поліфункціональність мовлення - це забезпечення застосування мови в усіх перелічених аспектах, у кожній сфері спілкування. Коли ж людина поставлена через необхідністю вживати слова іншої мови, то є підстави говорити хіба що про культуру суржику. А саме в такій ситуації опиняються зараз мовці в технічній, виробничій, діловій та деяких інших сферах.

     Культура мовлення несумісна з багатослів'ям, словоблуддям, фальшивою патетикою, славослів'ям. Шляхи підвищення особистої культури мовлення різноманітні.

    Рідне слово є важливим засобом виховання людини. Відомий український педагог В.Сухомлинський писав: “Мова – це віконця, через які дитина бачить світ”. Видатний учитель вважав, що мова є складовою духовної культури дитини та її культури мови зокрема: “Багата мова – багатий духовний світ, розвинуте почуття краси слова – висока моральна культура. Убогість слова – це убогість думки, а убогість думки веде до моральної, інтелектуальної, емоційної, естетичної товстошкірості” [89, 507].

     Якби дитина, навчаючись говорити змалку, розвиваючи своє мовлення в дитячому садку, оволодіваючи мовою в школі, постійно чула правильну, літературно-нормативну вимову, просто відпала б проблема неграмотності (залишилися б лише поодинокі випадки індивідуальної низької грамотності).

    З часу виникнення педагогіки як науки вимоги до вчительського мовлення неодноразово перебували в центрі уваги дослідників. Розробляючи теорію методів навчання, Я.Коменський приділяв особливу увагу словесним методам. Їх цінність він вбачав у тому, що вони активізують дитяче мислення й мовлення, підтримують увагу, сприяють успішному засвоєнню учнями зразків дій (читання, письмо, малювання тощо). Необхідною умовою реалізації всіх цих завдань є, на думку великого педагога, досконале вчительське мовлення. Саме на нього розраховував Я.Коменський, коли писав: “Нехай учитель змушує дітей наслідувати те, що він говорить, нехай він звертає увагу на те, як вони наслідують, і нехай того, хто помиляється, він відразу виправляє” [44, 126].

   Надзвичайно великого значення надавав слову вчителя В.Сухомлинський: ”В руках вихователя слово – такий же могутній засіб, як музичний інструмент в руках музиканта, як фарби в руках живописця, як різець і мармур в руках скульптора” [88, 160]. Культура слова, за В.Сухомлинським, виховує емоційну культуру, яка впливає на загальну поведінку людини. Педагог прагнув того, щоб “це життєдайне джерело – багатство рідної мови – було відкрите для дітей з перших кроків їхнього шкільного життя”, домагався, щоб “діти відчували красу слова, дбали про його чистоту” [87, 202].

     В.Сухомлинський закликає вчителів бути надзвичайно обережними, “щоб слово не стало батогом, який, торкаючись ніжного тіла, обпалює, залишаючи на все життя грубі рубці. Слово оберігає душу… тільки тоді, коли воно правдиве і йде від душі вихователя, коли воно позбавлене фальші, упередженості…”[ 86, 509]. 

    Формуючи культуру мовлення учнів, педагог звертає їхню увагу на   виразність, правильність, логічність мовлення, вміння користуватися мовностилістичними засобами, бачити красу живого народного слова та водночас уникати помилок, пов’язаних з негативним впливом просторічної, діалектної лексики, жаргонізмів, суржику тощо. Учитель насамперед повинен дбати про чистоту мовлення. Розглянемо докладніше цей термін.

     Комунікативна якість мовлення - його чистота - отримує визначення й може бути описана на базі співвідношення мовлення з літературною мовою та моральною стороною нашої свідомості. За визначенням Б.Головіна, чистим ми називаємо таке мовлення, в якому немає чужорідних літературній мові елементів (передусім слів і словосполучень) і немає елементів мови, що відмітаються моральними нормами [22, 166].

     В орфоепії – правильна літературно-нормативна вимова, відсутність інтерферентних явищ, так званого акценту;

      У слововживанні – відсутність позалітературних елементів: діалектизмів, вульгаризмів, канцеляризмів, плеоназмів, макаронізмів, штампів, слів-паразитів;

     В інтонаційному аспекті – відповідність інтонації змістові та експресії висловлення, відсутність брутальних, лайливих, лицемірних ноток.

         У наш час найголовнішими недоліками мовлення учнів є використання жаргонізмів (зокрема молодіжного сленгу) та територіальних діалектизмів. Обидва явища мають яскраво виражений психологічний аспект.

       Висока культура мовлення немислима без дотримання так званого мовленнєвого етикету, що полягає в умінні уважно, з цікавістю слухати співрозмовників, нікого не перебиваючи, тактовно включатися в розмову, докладно та зрозуміло висловлюватися.

     Шляхів до мовної досконалості безліч. Але всі вони починаються з любові до рідної мови, бажання майстерно володіти нею, з відчуттям власної відповідальності за рідну мову.

 
ПСИХОЛОГО-ЛІНГВІСТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ

       Мовне виховання має бути першоелементом у цілісній системі розвитку особистості. ”Людина може володіти кількома мовами. Залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше людина має володіти, звичайно, рідною мовою” [1;12] - зазначав Б. Антоненко-Давидович, сам щиро закоханий в українське слово та глибоко переконаний в тому, що однією й тією ж мовою... можна і полову віяти, й святий вогонь викрешувати, усе залежить від того, як хто вміє володіти цим чарівним інструментом, що ним є мова. Людина повинна поціновувати таку ж відповідність змісту і форми в мовленні інших.

       Виховувати мовленнєву культуру потрібно розпочинати з раннього дитинства, і чи не провідна роль у цьому належить найближчому оточенню дитини – сім’ї та вчителю   Це середовище, в якому юній особистості передається виховний соціальний досвід народу, багатство духовної культури, національна ментальність

     Вже у початковій школі мовленнєвий розвиток повинен спиратися на вивчення теорії, оскільки саме теорія дає систему базових лінгвістичних знань, без яких неможливе вільне і грамотне володіння як мовою, так і мовленням. Розвиток мовлення учнів не треба відокремлювати від вивчення теоретичних відомостей про мову. Він нерозривно пов’язаний з вивченням системи мови.

     Сучасна шкільна методика навчання учнів мовлення виходить з теорії мовленнєвої діяльності, концептуальні положення якої розроблені видатними вченими Л.С.Виготським, О.М.Лєонтьєвим, О.Р.Лурією, М.І.Жинкіним та ін. Ці ідеї практично були реалізовані в працях Т.А.Ладиженської, М.Р.Львова, В.І. Капинос, Н.А.Іпполітової.

      Л.С.Виготський висунув такі ідеї: мовленнєва діяльність - це знакова діяльність; мовний розвиток – процес, пов’язаний із психічним розвитком, розвитком практичної діяльності, соціальних форм поводження; розвиток знакового позначення в мовленнєвій діяльності є розвитком узагальнення за допомогою мовного знаках[19; 26]

       На основі теорії діяльності О.М.Лєонтьєва розвивається теорія поетапного формування розумових дій П.Я.Гальперина. Вона дозволяє зробити висновок про те , що навчання мови має розглядатися як навчання різних видів мовленнєвої діяльності.

   У формуванні комунікативно – мовленнєвих умінь учнів можна виділити кілька етапів:

- попереднє ознайомлення  з метою дії, створення необхідної  мотивації;

- складання схеми передбачуваних  дій;

- виконання дій у  матеріальному чи матеріалізованому  вигляді;

- формування дії як зовнішньо-мовленнєвої ;

- виконання дій подумки.[20; 236-277].

    Ученими ( Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн, І.А.Зимня) розроблені основні положення особистісно-діяльнісного підходу до навчання. „Згідно з особистісно-діяльнісним підходом у центрі навчання перебуває сам школяр, його мотиви, цілі, його неповторна психологічна індивідуальність, тобто учень як особистість. Вчитель в контексті такого підходу визначає навчальну мету уроку й організовує, спрямовує і корегує весь навчальний процес, виходячи з інтересів учня, рівня його знань і умінь”[33; 63].

        Розглядаючи спілкування як організацію і керування навчальною діяльністю учнів, прихильники особистісно-діяльнісного підходу орієнтують процес навчання на вирішення школярами дослідницьких, комунікативних, пізнавальних завдань, а це вимагає визначення таких видів мовних робіт, що спрямовані на розвиток творчих здібностей учнів.

      Щоб створити методику, яка б сприяла розвитку культури мовлення учнів, необхідно спиратися на моделі формування мовлення (О.Р.Лурія, О.М.Леонтьєв, І.А.Зимня), що мають деякі загальні риси: допускають наявність проміжної фази розгортання створеної раніше програми висловлення; розглядають ступені, відбивають механізми породження висловлення.

     Мовлення може бути успішним, якщо воно спрямоване на досягнення визначених цілей. Основна умова породження мовлення – мотив, ”потреба виразити в мовному висловленні який-небудь зміст”[56;117].

       Таким чином , розвиток мовлення, формування комунікативної компетенції необхідні для вміння контролювати правильність і доцільність своїх висловлювань, а також для вільного володіння мовою. А це в свою чергу, допомагає особистісному розвитку учня.

       Психологічну основу комунікативно-мовленнєвих умінь складає теорія діяльності, тобто мовлення організоване з точки зору психології подібно до інших видів діяльності.

       Мовленнєва діяльність характеризується мотивованістю, цілеспрямованістю, ситуативністю і складається з чотирьох фаз: орієнтування в ситуації спілкування, планування, реалізації задуму за допомогою експресивних засобів мови, контролю.

     Ефективність мовленнєвого розвитку дітей значною мірою залежить від урахування даних сучасної психології і психолінгвістики, які повинен знати сьогодні вчитель.

       Отже, формування вчителем культури мовлення учнів неможливе без певних знань з психології і вміння їх застосовувати на практиці. Бо формування культури мовлення нерозривно пов’язане з формуванням в учнів уміння мислити.

       Мовленнєва майстерність талановитого мовця може почати виявлятися уже на рівні граматичної правильності, тобто на першому етапі опанування мови. Засвоюючи норми учень вчиться правильності мовлення, опановує елементи його стилістичної виразності, бо неграмотне мовлення не може бути стилістично виразним. Високий рівень культури мовлення досягається учнями при засвоєнні основних норм (орфоепічних, лексичних, граматичних ) літературної мови.

     Орфоепія – наука про правильну вимову – мала б посідати чільне місце в шкільній освіті. Навчання правильної вимови необхідне такою ж мірою, як і навчання орфографії і пунктуації, тобто писемної мови. Зауважимо, що – говорить людина більше, ніж пише. Уміння говорити правильно, „красиво” – це не тільки естетичний фактор у вербальному спілкуванні. Відхилення від орфоепічних норм перешкоджає чіткому взаєморозумінню, переключає увагу слухачів зі змісту на фонетичні особливості , тоді як звичайно фонетичний бік мовлення перебуває у сфері підсвідомості носіїв мови.

       У системі вивчення мови значення орфоепічних навичок для усного мовлення можна прирівняти до значення орфографічних навичок для писемного мовлення. І ті і інші служать засобом здійснення комунікативних функцій в двох його формах – усній і писемній. Та відсутність системного підходу до роботи над вимовою, справедливо вважає О.О.Леонтьєв, є причиною того, що орфоепічні дії досить рідко виступають метою особливої навчальної діяльності, знання і навички учнів з орфоепії ще не стали предметом актуального усвідомлення і свідомого контролю [55; 165].

      Оволодіння правильним усним мовленням – процес, який складається з активних дій дитини: фізичних рухів мовних органів та інтелектуально-емоційних зусиль. Із багатьох дій, які учень виконує на уроці в процесі мовного спілкування з учителем та товаришами по навчанню, виділяються ті, без яких орфоепічні навички сформувати неможливо:

1) активна вимова і  слухання мовних одиниць (робота  органів мовлення, напруження слухових  органів );

2) розуміння мовних  одиниць: співвідношення комплексів звуків (морфем, слів, речень) із позамовною реальністю; постійне зіставлення власної вимови із зразком орфоепічно правильного мовлення;

3) запам’ятовування (робота  пам’яті).

Наведені компоненти процесу формування в учнів орфоепічних  навичок свідчать, що, крім механічних дій, які ґрунтуються на наслідуванні, для цього процесу обов’язковими є і розумові операції.

    Метою орфоепічної роботи на уроках української мови є свідоме засвоєння учнями основних орфоепічних норм та практичне володіння ними в мовній практиці. Орфоепічні норми об’єднують правила вимови звуків, (голосних та приголосних), окремих звукосполучень та граматичних форм. У програмному матеріалі  курсу рідної мови закладено багато можливостей для засвоєння учнями орфоепічних норм. Найбільше таких можливостей виявляється у вивченні фонетики, орфографії та морфології, зокрема у розділах програми „Звуки і букви”, „Будова слова”.

Відхилення від орфоепічно правильної вимови, що трапляються  в мовленні , найчастіше пояснюються  такими причинами: 1) діалектним оточенням; 2) впливом спорідненої мови ([д у ч к а], [й б б л о к о]); 3)орфографічним (побуквенним) читанням слів ([д з в’ і н у к], [с е л у], [д и′ в и т’ с’ а], замість [дз в’ і н у к], [с е л у], [д ъ в и ц’: а]); 4) анатомо-фізіологічними вадами мовного апарату.

     Отже, користуючись відповідними методичними прийомами, добираючи для цього систему різноманітних тренувальних вправ, вчитель має працювати не тільки над ознайомленням учнів з основними правилами літературної вимови, а й над подоланням окремих вимовних вад, які вже склалися в мовленні дітей у дошкільному віці.

      Українська мова відзначається великим лексичним багатством. Боротьба за мовну культуру – це боротьба проти лексичних помилок у мовленні. Вони бувають тоді, коли мовець не розуміє значення слова, не вміє дібрати потрібне слово для того, щоб точно і виразно висловити думку. Звідси різні групи лексичних хиб у мовленні.

Для формування культури українського мовлення школярів важливе  значення має лексичне багатство  мови.

Збагачення словника учня – одне з головних завдань навчання мови, умова успішного розвитку мовлення і засвоєння знань та умінь з мови. На уроках української мови, читання й інших предметів реалізується складна система збагачення й активізації нових слів – як спеціальних так і загальновживаних. Ця система, зазвичай, називається словниковою роботою і розглядається як складова частина системи розвитку мовлення учнів. Цілеспрямованими матеріалами та завданнями з лексики насичені майже всі вправи з української мови: на синоніми, антоніми, омоніми, на вживання слів в окремих комунікативних ситуаціях . Лексична робота проводиться переважно практично[67; 56].

       Серед лексичних помилок і недоліків найпоширеніші ті, що стосуються:

1) тавтологічно невиправданого  повторення тих самих або однокореневих слів, яке є виявом слабкої вимогливості до вибору слова, мовленнєвої неуважності: „зробити роботу”, „ потрібно краще працювати, щоб покращити наше життя” (зам. потрібно краще працювати , щоб поліпшити наше життя), „осінній день осені” ( зам. осінній день ) , „святкове свято” (зам. свято);

2) багатослів’я, вживання  зайвих слів (плеоназм): „кожна хвилина  часу”, „вперше знайомитися”, „у  лютому місяці”, „довга тривала  подорож”, „вільна вакансія”. Особливо  багатим на зайві слова мовлення буває у повсякденному спілкуванні учнів: „хто мені скаже?”, „які частини мови у нас є змінними?”, „про що це нам свідчить?”. Безумовно не слід часто вживати ,притім без потреби, слова „ ну”, „значить” , „також” , „так сказати”, „га” , „ага” , „як це”, що не мають ніякого смислового навантаження;

3) вживання слів у  невластивому для контексту значенні: „відбиття (зам. зображення) життя”, „грати значення” (зам. роль);

4) порушення лексичної  сполучуваності слів: „день відчинених (зам. відкритих) дверей”, „мова йдеться” (зам. мова йде або просто - йдеться);

5) вживання лексичних,  діалектизмів. Їх – залежно від  особливостей місцевої говірки  – може бути більше або менше,  і за своїм характером вони, звичайно, різні. Діалектизми переважають  насамперед у побутовій лексиці – назвах страв, одягу, взуття тощо. Наприклад: мешти (туфлі), гладунець (глечик), нафти (гас).

Як свідчать спостереження, значна частина лексичних помилок  учнів зумовлюється невиправданим  повторенням тих самих або  однокореневих слів (тавтологія), а також зайвих слів (плеоназм);

6) сплутування слів, різних  за значенням але близьких  за звучанням, - паронімів: „ювіляр”  і „ювелір”, „кампанія” і „компанія”;

7) невміння дібрати  потрібний синонім: через обмеженість  словникового запасу учень не може вибрати із синонімічного ряду слово, яке найточніше передасть думку;

8)кальки з російської  мови стійких словосполучень: „приймав  участь”, „слідуюче запитання”.

   У мовленні дітей, які щойно прийшли в школу є значна кількість недоліків, тому треба частіше повертатися до тих чи інших помилок, які діти допускають в усному мовленні, з тим, щоб запобігати їм.

     Отже, вчитель  повинен особливу увагу звертати на збагачення лексичного запасу мовлення школярів.

      Граматика у школі має самостійне та прикладне значення. Перше полягає в тому, що учні оволодівають системою знань про рідну мову, її будову та закономірності; граматика забезпечує розумовий розвиток учнів, оскільки побудована на узагальнених абстракціях. Прикладне значення граматики полягає у тому, що на її основі засвоюються орфографія, пунктуація та культура мовлення, формуються поняття норми мови.

       До морфологічних граматичних значень належать рід, число, відмінок, здрібнілість, одиничність (у іменників); ступені порівняння (у прикметників); час, вид, стан (у дієсловах); синтаксичні значення - предикативність, узгодження, керування, головні й другорядні члени речення. Оволодіти граматичною будовою української мови – це значить навчитись утворювати від однієї основи форми однини і множини теперішнього, майбутнього, минулого часу, відмінювати слова за відмінками та особами, вживати слова з суфіксами та без них , правильно вживати рід іменників, самостійно утворювати граматичні форми за аналогією, оволодіти складносурядними і складнопідрядними реченнями відповідно до граматичних законів та правил української мови.

       Щодо граматичних помилок, то серед них, залежно від порушення конкретної граматичної норми можна виділити словотворчі, морфологічні і синтаксичні.

     Словотворчих помилок порівняно мало, і являють вони собою неприйнятні в літературній мові утворення, наприклад: „Галін” (від Галя), „дочкин” (від дочка), „з року в рік” (рік у рік), „яккраще” (якнайкраще).

      Більш поширеними є помилки в морфологічних формах слів: „бачуть”, „хотять”, „самий прекрасний”. Стійкими все ще залишаються помилки у вживанні словосполучень числівників з іменниками на позначення часу: „в шість годин”, (о шостій годині), „без чверті десять” (за чверть десята), „п’ять хвилин десятої” (п’ять хвилин на десяту).

      Із синтаксичних помилок слід насамперед вказати на неправильну побудову дієслівних словосполучень, до чого спричиняє хибна аналогія з відповідними конструкціями російської мови. Каменем спотикання тут здебільшого є словосполучення з прийменником по: „по закінченні (після закінчення) школи”, „по цій причині” (з цієї причини), „скучати по матері” (за матір’ю). Іноді можна почути і таке: „розкажи за брата” (про брата), „при житті (за життя) письменника”, „іти до школи” (в школу), „іду на річку” (до річки), „іди за водою” (по воду). Спостерігається тенденція будь-що наслідувати вимову, що її дотримуються органи масової інформації, вживаючи, всупереч правописові, в родовому відмінку іменників другої відміни, що означають назви деяких машин, а також населених пунктів, замість усталеного -а закінчення -у: „зупинка поїзду”, „біля комбайну”, „до Парижу”. Те саме можна сказати і про вживання закінчення -й замість -і в іменниках третьої відміни на -ість: „меншости”, „незалежности”, „повісти”, „области”.

    Вадою синтаксису українського мовлення є і надмірне вживання однотипних речень, що стоять поряд, зокрема підрядних, та ще й із тими самими сполучними словами: що, щоб, який, чий, коли та ін., або дієприкметниковими чи дієприслівниковими зворотами, порівняннями. Цього недоліку мовлення потрібно уникати під час спілкування.

      Отже, культура мовлення формується багатством словника, досконалим володінням способами поєднання слів у речення, правильною вимовою.

       Під культурою мовлення необхідно розуміти сукупність таких якостей, які здійснюють вплив на адресата з врахуванням конкретної ситуації й у відповідності до поставленого завдання. До них належать :

точність і правильність мовлення;

логічність;

чіткість (ясність) і зрозумілість;

чистота мовлення;

виразність;

багатство і різноманітність  мовлення.

      Точність - одна з найважливіших ознак культури мови. Точності можна досягти, виконуючи дві вимоги.

1. Оформляти й виражати  думку треба відповідно до  предметів і явищ дійсності,  відповідно до понять про них.

2. Обов’язковою умовою  досягнення точності мови є  увага до стилю і жанру текстів,  умов, середовища і колориту спілкування,  культурно-освітнього рівня мовців, бо в кожному типові мовного  спілкування рівень точності  „свій”,  Може здатися, що серед  наведених нижче висловів тільки останній є точним, а всі інші — евфемізми, тобто замінники з наближеним до нього значенням: Чи Ви не помилились? (Може, це зовсім не так?) Чи сказане Вами справді є таким? (Чи є правдою те, що Ви сказали?) Може, це не зовсім так? (Може, це Ваша фантазія). Може, Ви помилились? (Ви, мабуть, помилились). Мені здається, Ви кажете неправду. (Це Ваша вигадка). Це все неправда. (Це все обман). Насправді, всі можуть бути точними у певному контексті і відповідати мовній ситуації.

Точність мови - це відповідність змісту мови предметно-речовій дійсності, реальним особам, системі понять.

     Логічність мовлення є його основною якістю, необхідною для успішного здійснення пізнавальної та комунікативної функції мови.  

     Ясність мови визначається як її зрозумілість і забезпечується точністю та логічністю. Ясним здаватиметься усне мовлення адресату, якщо його мислення встигатиме за мисленням мовця, а ще краще, якщо трохи випереджатиме. Слухач у такій ситуації адекватно „прочитує” те, що чує, про що здогадується, і часто каже: „Я все зрозумів”. Ясності усного мовлення сприяють: чітка дикція, логічне й фонетичне наголошування, правильне інтонування, розмірений та уповільнений ритм, спокійний та ввічливий тон.

   На письмі ясність досягається послідовністю лінійного викладу матеріалу, що відображає логічне розгортання думки, точним називанням, членуванням тексту на абзаци відповідно до тем, підтем і сегментів думки, повтором домінантних, ключових і наскрізних слів.

      Чистота мови уявляється нам передусім бездоганністю її елементів - без неосвоєних недоречних запозичень з інших мов, невластивих українській мові форм. Нині українська мова зазнає шаленого тиску з боку російської та англійської і засмічується їхніми елементами. Вчені говорять, що до зросійщення української мови додався процес британізації: „брифінг”, „ексклюзив”, „маркетинг”, „менеджер”, „ділер”, „кілер” тощо. Адже „кілер” - це вбивця, і від того, що він убиває на замовлення, вбивство не перестає бути вбивством, а він вбивцею, кримінальним злочинцем, отже, не треба його ховати за незнайомим словом.