Голодомор 1932-1933 рр.

Міністерство освіти й науки України

Державний університет  інформатики і штучного інтелекту

Реферат

з дисципліни: «Історія України»

на тему: «Голодомор 1932-1933 рр.»

Виконала: студентка групи ЕК-08,

Тузова Ольга

Перевірила: Рощина Л.О.

Донецьк, 2008

План

Вступ

1. Колективізація сільського господарства
2. Причини голодомору
3. Голодомор – геноцид проти українства

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Голодомор — масовий голод, який охопив великі території й призвів до значних людських жертв на території Української РСР на фоні голоду в СРСР 1932—1933.

За оцінками сучасних демографів, можливий розмір зверхсмертності для Української РСР в 1933 році склав 2,2 мільйона чоловік.

З 1933 року події першої половини 1933 року в УРСР використовувались на Заході в публікаціях, заявах и акціях антирадянської направленості.

Найбільш активно тема Голодомору обговорювалась й досліджувалась з кінця 1970-х до початку 1980-х років в США та Канаді.

В СРСР тема Голодомору була піднята в середині «перебудови» — в кінці 1980-х років. З середини 90-х років ХХ століття слово «Голодомор» (Holodomor) в значенні «Великий голод на Украине в 1932—1933 г.» поступово ввійшло до міжнародних документів.

Серед істориків та політиків — на початок травня2008 року — не досягнуто спільної думки по відношенню причин Голодомору. Існує точка зору, згідно з якою масова гибель населення України від голоду була у багато чому викликана свідомими й цілеспрямованими діями радянського керівництва. Одночасно існує альтернативна думка, що ці події являлись непередбаченим наслідком проведення радикальних економічних реформ в кінці 20-х — на початку 30-х років ХХ століття в СРСР.

З 2005 року урядом України ведеться кампанія по визнанню Голодомору геноцидом української нації.

На початок травня 2008 року ряд країн визнав Голодомор актом геноциду, в той час коли Верховна рада України прийняла законодавчий акт, який визнає Голодомор геноцид українського народу.

Колективізація сільського господарства

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Проте бажаних наслідків досягти одразу не вдалося. Звичні командні методи в економіці спрацьовували погано, і тому провести планове перекачування коштів з аграрного сектора в промисловість шляхом встановлення занижених цін на сільгосппродукцію правлячі кола не змогли. Пропоновані державні ціни часто часто становили лише 1/8 ринкових, а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій товар. Вихід з цієї системи Ленін побачив у кооперації, яка була звичною. традиційною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів, до того ж давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси. Проблема полягала лише в тому, яким способом у традиційну форму кооперації вкласти новий соціалістичний зміст.

Рішення XV з’їзду ВКП(б) (1927) передбачали повільний, поступовий, добровільний процес кооперації. Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі методи. Принципова зміна орієнтирів почалася після поїздки Сталіна до Сибіру і застосування надзвичайних заходів під час заготівлі хліба в лютому 1928 р. «Уральсько-сибірський» метод заготівель базувався на принципі «самообкладання», за допомогою якого село фактично розколювалось за майновою ознакою. І хоча після цих подій Сталін твердив: «Розмови про те, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продрозверстку, розкуркулення і т. п., є контрреволюційним базіканням», - саме з цього рубежу наростає трансформація кооперації в колективізацію, швидко йде процес згортання кооперації.

Сталін і його оточення з часом дедалі більше переконувались у тому, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 20-30 млн індивідуальних селянських господарств, а на 200-300 тис. колгоспів. Тому визріла думка про кардинальну зміну вектора залежності: не держава мусила залежати від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати в залежності від державних структур. До того ж у сталінських планах колективізація – це не тільки зручний засіб забезпечення міст та армії продовольством, а промисловості - сировиною і робочою силою. Крім цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації, з іншого – разом з індустріалізацією відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.

Восени 1928 р. в  Україні  було колективізовано лише 4% селянського землекористування – це була слабка опора для здійснення грандіозних сталінських планів. Переходом до політики суцільної колективізації 1929 р. покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Основну протидію цей процес викликав з боку заможних селян, які отримали назву «куркулі». Тому закономірно, що колективізація супроводжувалась політикою «ліквідації куркульства як класу». Перша хвиля розкуркулення прокотилася республікою з другої половини січня до березня 1930 р. Вона охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств.

Селянство чинило опір сталінській  політиці. У Херсонському, Кам'янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському, Дніпропетровському округах відбулися збройні виступи селян.

Збагнувши, що ситуація може стати некерованою, Сталін 2 березня 1930 р. у «Правді» опублікував статтю «Запаморочення від успіхів», у якій у «перегинах» процесу колективізації звинуватив місцеву владу. Переміщення акцентів у селянському питанні призвело до масового виходу селян із колгоспів. Реакцією властей на такий перебіг подій став курс поглиблення розколу села та зміна методів примусу. Тих, хто виходив з колгоспів і повертався до індивідуального господарювання, чекали підвищенні податки, їм відводилися гірші землі, не поверталася худоба, а колгоспникам держава обіцяла пільги та кредити. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше третини селянських дворів. Характерно, що виходили переважно середняцькі господарства. і в колгоспах залишалися тільки незаможники.

Проте відступ Сталіна  тривав недовго – вже в середині 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав по республіках  директивного листа «Про колективізацію». Зокрема, Україна, згідно до директив, мала протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію. Ще рішучішими методами і темпами пішов процес розкуркулення. За роки суцільної колективізації було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств.

Трагедія колективізації вимірювалася мільйонами людських доль. Депортація «куркулів» з України набула  величезних масштабів.  У грудні   1932 р. було введено «внутрішній паспорт», що не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста. Це прив’язувало селян до землі, знову закріпачувало його. В цей час ВКП(б) у народі назвали «вторым крепостным правом большевиков», а Бухарін називав експлуатацію селянства в СРСР «воєнно-феодальною».

Такі обставини  змушували  одноосібника вступати до колгоспу. У 1932 р. колгоспи об’єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки. Останню крапку в епопеї колективізації було поставлено в 1937 р., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об’єднували 96,1% посівних площ.

За привабливим, на перший погляд, фасадом колгоспного  ладу на початку 30-х років визрівала трагедія – спустошливий голод, жертвами якого стали мільйони.

Причини голодомору

Для виявлення причин Голодомору необхідно вивчати та співставляти величезну кількість документів, адже, як зазначають дослідники, у організаторів Голодомору не було ніяких причин документувати (а тим більше оприлюднювати) свою мету.

Результати такого аналізу  свідчать, що причиною голодомору стала політика сталінського режиму одночасно щодо українців як нації і щодо селян як класу. Головною метою організації штучного голоду був підрив соціальної бази опору українців проти комуністичної влади для забезпечення тотального контролю з боку держави за всіма верствами населення (з огляду на те, що, як тоді вважалося, міський пролетаріат не створює проблем щодо його контролю).

На території Київщини, Уманщини, Черкащини, Вінниччини, Чернігівщини, Харківщини, Дніпропетровщини, Одещини, Луганщини у 20-х - 30-х роках тривала справжня селянська війна. Її елементами були зв'язки з петлюрівською еміграцією, поставки зброї через кордон (тоді з Галичини), план всеукраїнського повстання проти більшовиків.

Документи ГПУ свідчать, що наприкінці 20-х - на початку 30-х стався новий виток повстансько-партизанської боротьби проти «московської комуни». Тоді підросло нове покоління українців, яке пішло у бій. Є свідчення про створення партизанських селянських загонів у 1931-1932 роках. Тільки за даними ГПУ, від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Україні відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися "як широкі збройні повстання проти радянської влади". Вони об'єднували до двох тисяч людей, і відбувалися під гаслами: "Верніть нам Петлюру!", "Дайте другу державу!", "Хай живе самостійна Україна!", "Геть СРСР!", "Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!". В ті часи люди організовувалися як могли. Були навіть кінні загони. Зброєю були вила, лопати, сокири. Натовпи селян зі співом "Ще не вмерла Україна" ліквідовували місцеві органи влади. Партійці і комсомольці втікали. Радянська влада переживала важкі часи. Наприклад, велика, авторитетна родина Кривоносів у селі коло міста Шостки (Сумщина) не пускала у своє село радянську владу до 1932 року.

Позицію радянського уряду щодо українського селянства найкраще висвітлюють промови його провідників та тогочасні публікації в офіційних радянських медіях. Зокрема Йосиф Сталін стверджував:

"Національна  проблема, в самій своїй суті, це селянська проблема"

«Пролетарська правда»  номер від 22 січня 1930 р.

"знищення  соціальної бази українського  націоналізму — індивідуальних  селянських господарств — було одним із основних завдань колективізації на Україні"

Виступаючи на XVII з'їзді партії, керівник Компартії України  Косіор заявив:

"націоналістичний  ухил у Комуністичній партії  України… грав виняткову роль у спричиненні та поглибленні кризи в сільському господарстві"

Він також промовляв  на партійних зборах влітку 1930 року:

"Селянин  приймає нову тактику. Він відмовляється  збирати урожай. Він хоче згноїти  зерно, щоб задушити радянський  уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями"

Шеф ОДПУ в Україні В.Балицький про боротьбу проти селянства в Україні:

"У 1933 р.  кулак ОДПУ вдарив у двох  напрямах. Спочатку його удар  відчули на собі куркульські петлюрівські елементи на селі, а по-друге, головні осередки націоналізму"

Відповідно до результатів  досліджень, для досягнення бажаної  мети — покарання голодом — організаторами Голодомору було використано наступний механізм:

• В рік неврожаю зернових культур плани хлібозаготівлі були значно підвищені;
• Під прикриттям посиленої кампанії хлібозаготівлі було запроваджено «свідомо здійснювану конфіскацію продовольства» через запровадження натурального штрафування (м'ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами) за невиконання планів хлібозаготівлі.
• Селянам України та Кубані (на той час заселеної етнічними українцями) радянський уряд свідомо і планомірно не давав можливості виїхати з територій уражених голодом.

Голодомор – геноцид проти українства

Голодомор в Україні  був добре продуманий, про це свідчить політичне рішення не визнавати голоду і не допустити на Україну хлібну допомогу з Заходу. Українські еміграційні організації на Заході робили відчайдушні зусилля звернути увагу своїх урядів на голодомор 1932-1933 років в Україні. У Вашингтоні архів Держдепартаменту переповнений зверненнями з проханням якось втрутитись у цю справу, захистити український народ. В липні 1933 року у Львові (тодішня Польща) був створений Український центральний допоміжний комітет, який надав нелегальну допомогу потерпілим на великій Україні продуктовими посилками.

Була спроба створити міжнародний координаційний комітет  для надання гуманітарної допомоги на чолі з Віденським архієпископом  кардиналом Унніцером. На звернення Комітету Червоний Хрест відповів, що він не може діяти без згоди уряду тієї країни, якої це стосується. Представники американських та канадських українських організацій зверталися до тодішнього президента США з проханням надати гуманітарну допомогу голодуючим на Україні – у відповідь – нічого конкретного. Уряд США зробив вигляд, що він не знає про геноцид-голодомор. Дивно, що в розпалі голоду (1933 рік) США встановили з СРСР дипломатичні відносини, та ще й підписали торговий договір.

Були й такі, які  привселюдно замовчували голод. Представник «Нью-Йорк Таймс» у СРСР Волтер Дуранті був повністю обізнаний з тим, що діється в Україні. Однак у своїх статтях він ні словом не прохопився про цю трагедію, не бажаючи потрапити у немилість радянської влади. Він був інтимно входячим до всіх червоних главарів імперії в Москві. Стоячи на варті голодомору 1932-33 років, Дуранті дезінформував увесь світ: «Неправда! Нема й не було голоду!»

Як не дивно, в цей  час він став лауреатом Пуліцерської премії «за безсторонні, змістовні репортажі з Росії». Але були мужні кореспонденти – Чамберлін, Лойонз, Маггерідж, Геріт Джонс. Їхні кореспонденції-звіти про голодомор 1932-1933 років правдиво інформували весь західний світ. Геріт Джонс, колишній особистий секретар Ллойд – Джорджа, в березні 1933 року побував на Україні, пройшовши 40 миль від села до села в районі Харкова. Про те, що він побачив, він розповів у Берліні, давши інтерв’ю представникам преси: «Тисячі людей померли і мільйони під загрозою голодної смерті». Майже в усіх офіційних документах, опублікованих в 1988-89 роках в СРСР, простежуються корені трагедії українського народу. У різних фондах, а найбільше в матеріалах ВУЦВК збереглися листи , скарги селян. У найвищому органі влади вони шукали захисту, допомоги, відновлення справедливості. Писали про колективізацію, розкуркулення, хлібо- та м’ясозаготівлю, висилки людей, голодування сімей. «Внаслідок гострої потреби в продуктах, яких бракує нашому колгоспові, кожного дня виходить із строю (тобто помирає) 8-10 колгоспників. Тому просимо Вас найти можливість і надати яку-небудь допомогу в продуктах… У нас зараз лежить 20 сімей опухлих. Погане становище з дит. яслями, кидають дітей. Просимо відповісти на нашого листа, чи можна розраховувати на допомогу з району» (уривок з листа голови колгоспу «Соціалістичні лани» с. Олександрівки Харківської області).

«Ходили опухлі, вмирали на вулицях. Зайшов до нас опухлий, просить «Дай...» Більше вже нічого сказати не може. Мама дала йому кусок хліба, і він вийшов бідний, сів під плотом, з’їв той хліб – і не встав» (Спогад очевидців – Хмельницька обл.)

Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя, навіть пили помиї з добре забезпечених кухонь членів партії. Найбільшого розмаху голод сягнув після завершення роботи хлібозаготівельної комісії весною – літом 1933 року. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше – діти, і останніми – жінки. Але, перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму. Партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, не зважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. Один з таких активістів, Віктор Кравченко, згодом писав: «У бою люди гинуть швидко, вони борються, їх підтримує товариська солідарність і почуття обов’язку. Тут я бачив, як люди вмирають на самоті, поступово, вмирають страшною смертю, без усякої думки виправдати свою загибель самопожертвою в ім’я справи. Їх загнало в пастку і лишало там вмирати з голоду, кожного в своїй хаті, політичне рішення, ухвалене в далекій столиці за столами конференцій чи банкетів. Найстрашніше було дивитися на маленьких дітей, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши їх на замордованих примар, і лише в очах ще лишився відблиск далекого дитинства.»

Про масштаби дитячої  смертності промовисто свідчить такий  факт: у с. Плешкан на Полтавщині напередодні голоду 1932-33 рр. у школі  усі чотири класні кімнати були наповнені учнями. Після голоду школу закрили – більше нікому було її відвідувати. За розповідями літніх людей, багато з яких на початку 30-их років були школярами, заняття в більшості шкіл 1932-33 навчального року май же не проводились: діти не мали ні сил, ні одягу, щоб відвідувати зайняття, й ходили до школи хіба заради миски баланди чи каші, що там готували для них. Не маючи сили бачити голодні муки дітей і з надією врятувати їхнє життя, батьки іноді підкидали своїх малюків під дитячі будинки у містах. З багатьох історичних та статистичних джерел випливає страшна цифра – не менше 3 мільйонів 900 тисяч дітей в 1932-33 рр. померли з голоду на землях розселення українського народу.

У 1933 році померлих від  голоду по селах стало стільки  багато, що трупи лежали на вулицях, дорогах, в хатах по кілька діб. Влада на місцях призначала окремих людей, котрі збирали трупи і відвозили їх на кладовища возами, одержуючи за свою працю продовольчий пайок. Вони здебільшого ховали людей у неглибоких ямах, земля в яких ще довго ворушилась, бо серед мерців нерідко траплялись і напівживі! Частими є розповіді очевидців про те, як люди просили візників не забирати їх на кладовище, але ті вантажили ще напівживих людей, мовляв, все одно помреш.

«Страшною була весна 1933 року. По селу їздила підвода і збирала по дворах мертвих людей. Були такі дні, що з однієї хати в один день виносили по шість душ. Деякі сім’ї ховали своїх рідних вдома у садку чи в кінці городу.» (Спогади очевидця)

Очевидці свідчать, що голод обмежувався українською  територією, голодуючим українським селянам не дозволялось переходити або переїжджати в Росію. На кордоні з Росією стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України. Так само розстрілювали селян, які намагались врятуватися втечею через польський або румунський кордони.

Радянське керівництво  довгий час не вживало заходів, щоб  полегшити долю мільйонів голодуючих. Купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них голодуючих селян. В окремих випадках люди, яких ще не зовсім покинули сили, наважувалися на штурми зерносховищ. Їх розстрілювали, щасливіших після арешту відправляли на ув’язнення, там принаймні можна було поїсти! Часто навіть і сільських активістів, які допомагали реквізувати хліб, залишали помирати разом із іншими.

Вся тактика штучного голодомору в усіх напрямах була досконально  продумана наперед, адже в той час, коли мільйони українців помирали з голоду, продовольство інтенсивно викачувалось з України, насамперед – зерно, яке вивозили на експорт за кордон.

Лист білоруських робітників від 15 липня 1932 року яскраво свідчить про те, кого виморювала радянська  влада у 1932-1933 рр. «Всюди безліч голодних, обірваних українців, котрі лежать на вулицях містечок Білорусії. Українців голодом хочуть задушити, а в газетах пишуть про все добре. Чому правду не пишуть, що мільйони голодують... і на полі багато тепер гине хліба.» Цей лист доповнюють слова Роберта Консвеста, американського дослідника голоду 1932-1933 рр.: «Голод запланувала Москва для знищення українського селянства, як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями.»

Уважне вивчення географічних карт показує, що наприкінці 30-х років у кожній області України зникли чисельні населені пункти, що існували до 1933 року.

Починаючи з травня 1933 року колгоспне керівництво намагалося повернути до праці кожного, хто подавав надії на виживання. Але у більшості селян вистачало сил хіба для того, щоб дійти до колгоспного поля. Аби компенсувати недостачу в робочій силі, у порожні і напівпорожні села направляли студентів, військові частини, жителів міста. На «опустілі» землі України переселялися селяни з центральних районів Росії. Їм видавали спеціальні харчові пайки, дозволяли оселятися в спорожнілих хатах. Лише восени 1933 року, коли було зібрано новий урожай, значно полегшено прес хлібозаготівель, масовий мор припинився, і села поступово почали оживати.

Радянський режим заперечував  факт існування голоду. У 1937 році у Радянському Союзі був проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати в Україні, які сталися з попереднього перепису (1926 рік). Сталін дав розпорядження засекретити матеріали перепису, а тих, хто їх проводив – розстріляти. Опубліковані нещодавно дані перепису 1937 року показують, що чисельністю населення в Українській РСР між 1931 та 1937 роком зменшилось на 3 мільйони чоловік. Не можна відкидати можливості й свідомої фальсифікації даних щодо смертності з боку місцевих органів влади, що було досить поширеною практикою під час голодомору. Через довгі десятиліття мовчання про голод 1932-1933 років до нас дійшла інформація про більш-менш точну кількість жертв геноциду в окремих селах, районах. Майже кожне село, де лютував голод, втратило половину, або ще більше свого населення. Є дані, коли з 700 чоловік мешканців села залишилось в живих лиш троє. За підрахунками Роберта Конквеста, у 1932-33 роках в Україні від голоду загинуло 5 мільйонів чоловік. Група російських статистиків на підставі середньомісячного рівня смертності стверджує, що в Українській РСР між вереснем 1932 року і лютим 1934 року померло 2 мільйони чоловік. Однак є серйозні підстави вважати цю оцінку заниженою. За підрахунками нових досліджень число жертв голодомору в Україні досягає 7 мільйонів чоловік.

Висновок

Голод 1932-1933 рр. став національною трагедією українців. Не можна не згодитися зі словами Богдана  Кравченка: «Найбільшим досягненням українців у це десятиліття (30-і роки) було те, що вони пережили його». Окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару, голод завдав невиправної шкоди українському національному життю. Він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього з’явилося колгоспне село. Яке вже ніколи не повстало проти радянської влади. На декілька поколінь наперед голодомор 1933-1933 років імплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність. Голод перервав тяглість поколінь у розвитку української національної еліти. Голод призупинив «українізацію» міст Сходу та Півдня України: після нього поповнення міського населення відбувалося в основному за рахунок міграції з Росії. Наслідки голодомору були відчутні до розвалу СРСР: втеча сільської молоді з села, зникнення з карти України тисяч населених пунктів. В українського селянина появилася неповага до громадської власності, що призвело до низької продуктивності праці. Держава, з якими б законами і практикою вона не була, – не п’яний, що ненавмисне, з відключеною психікою, замахнувся і вбив людину. У випадку розправи з Україною в 1932-1933 роках – по-макіавеллівському був продуманий кожен крок убивства.

Список використаної літератури

1. Бойко О.Д. Історія України: посібник – К: ВЦ «Академія», 2002.
2. Роберт Конквест, «Жнива скорботи» – К: «Либідь», 1993.
3. Станіслав Кульчицький, «Демографічні наслідки голодомору 1933 р. в Україні», Геннадій Єфіменко «Всесоюзний перепис 1937 р. в Україні: документи та матеріали» – К, 2003.
4. С. В. Кульчицький, М. Котляр, «Довідник з історії України» – К: «Україна», 1996.
5. Станіслав Кульчицький, «Скільки нас загинуло під час голодомору» – Дзеркало тижня № 45 (420), 2002.
6. Ярослав Хортяні, «Масштаби і наслідки трагедії українського народу».
7. Висновки Міжнародної комісії з розслідування голодомору в Україні у 1932-1933рр. – Русалка Дністрова, 1993 – №11 (трав.).