Голодомор в Україні 1932

План.

      Вступ.

      Розділ  I. Причини голодомору.

      Розділ  II. Голод – геноцид в Україні.

      Розділ  III. Діти – жертви голодомору.

             Розділ IV. Наслідки голодомору.

      Розділ  V. Звернення уваги світового суспільства на голод в Україні.

      Розділ  VI. Голодомор і сучасність.

      Висновки.

Вступ.

Світ  бачив не один страшний голод,

  під час багатьох  із них становище  ще більше

  погіршувала  громадянська  війна. Проте голод, 

організований як геноцидний акт  державної

політики, слід вважати за унікальний.

Норман  Дейвіс.

      Голодомори, які потрясли Україну впродовж XX століття, викликали гнів, мабуть, у самого Бога – відмовилася змилостивитися навіть земля. Із цинічною жорстокістю комуністичний режим вивів за межі земного життя мільйони українських синів і дочок. До сьогодні на їх могилах немає хрестів, не запалюють свічки…

      Голодомор 1932 – 1933 років є однією з найжахливіших  сторінок історії українського народу. В цей період за якихось 17 місяців  зупинились мільйони сердець, практично жодну родину не минуло страшне лихо – втрата рідних від голодної смерті. Навесні 1933 року по країні від голоду вмирало 17 людей щохвилини, тисяча – щогодини, майже 25 тисяч осіб – щодоби…

      Пам'ятаючи про голодомор, ми зобов'язані не допустити повторення геноциду в майбутньому, ми не повинні дозволити, щоб антинародна влада, хоч би як вона називалася, мала змогу знищувати людські життя.

      Сьогодні, коли правда про голодомор стає доступною, ми повинні розуміти, що об'єктивна  оцінка тих страшних подій не може бути спрямована тільки в минуле, вона має бути спрямована в майбутнє. Ми всі мусимо пам'ятати головне – все це робиться для того, щоб об'єднати людей у всій Україні навколо спільної історичної пам'яті.

      Наші  бабусі та пра-бабусі ще довго озиратимуться  при слові голод з відчуттям остраху та чогось незабутньо жахливого. Багато, хто пережив ті страхітливі події 1932 – 1933 років, взагалі не хочуть говорити вголос про страшні події свого буття і навіть здригаються від згадки про сам факт ймовірності всього того, що з ними відбувалося. Психіка цих людей назавжди зазнала невиліковних травм, коли думка про їжу тьмарила не лише очі – розум заходив у самий глибокий кут людської свідомості і в голові вирувала лише одна думка про задоволення людського інстинкту голоду.

      Вони  просто не хочуть пам'ятати тих страшних днів. В історії України трапилась демографічна і духовна катастрофа – подія, яка не вписується в рамки жодного наукового аналізу, статистики, подія, котру відмовляється сприймати розум і душа. (1)

Причини голодомору.

Статистика  зменшення населення за період з 1929 по 1933 рр. 

      Героїчна  і водночас трагічна історія  українського народу. Давні джерела зберегли гіркі свідчення про голодні  лихоліття  нашого народу.

      Жахливою  подією в історії людької цивілізації  постає голод  1931-1933 років.

      Цю трагедію для України можна було вже передбачувати в 1925 році, коли XIV з'їзд більшовицької партії взяв курс на індустріалізацію. Вона мала здійснюватися за рахунок села, для чого і було ухвалено невідповідність цін на промислові та сільськогосподарські товари. За підрахунками радянських економістів через штучно встановлену різницю цін на товари промисловості й сільського господарства з метою викачувати гроші на розвиток індустрії, головним чином у Росії,  українське селянство втрачало щорічно 300 мільйонів золотих довоєнних карбованців, що становило 20 карбованців на десятину посівної площі. Іншими словами: якщо український селянин до першої світової війни міг придбати якийсь промисловий виріб за 1 пуд збіжжя, то тепер мусів віддавати за те ж 4-5 пудів хліба. (2)

      Голод  був  спричинений насильницькою суцільною колективізацією горезвісни хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою розкуркуленя, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян України.

 Творці голодомору, а це велика армія партійної й  державної номенклатури, яка була багатонаціональною за своїм складом, не обстоювали інтересів якоїсь однієї нації, а дбали насамперед про зміцнення економічних підвалин комуністичної імперії.

      Причиною голоду вважають його штучний характер, походження, тобто свідомо організований тодішнім політичним керівництвом. Існує думка, що голод був наперед спланований задля фізичного винищення саме українських селян.

      Голод стався внаслідок насильницького запровадження комуністичної доктрини у сільському господарстві, яку українські селяни не сприйняли, тому що від діда-прадіда займалися хліборобством на власній землі.

      Дослідники  доводять, що це був наслідок безтямної політики добування коштів на індустріалізацію, коли частка селян просто не бралася до уваги. Очевидно одне - голод в Україні виник не в наслідок стихійного лиха, а був організований штучне. Основною причиною голоду стала продрозверстка, яку повторно запровадили в січні 1928 р. долі, офіційно її називали хлібозаготівельним планом. Хлібозаготівлі супроводжувалися репресіями, фізичними та моральними знущаннями над селянами, яким поступово стало брауквати все більше хліба. Селяни чинили опір, почали ховати хліб на «чорний день». Уряд вишукував нові форми і методи заготівель сільськогосподарської продукції, щоб забезпечити шалені темпи «соціалістичної індустріалізації». Віхід було знайдено. Майже всі керівники партійних установ дійшли думки, що саме масова колективізація сприятиме подоланню зернової проблеми.

      Мета  масової колективізації це створення  декількох десятків тисяч колгоспів  замість 5 мільйонів розпорошених селянських господарств, що сприяло б швидкому виконанню хлібозаготівель. Колектівізація призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. У1930 році валовий збір зерна в Україні становив 23 мільйони тон, в 1931 році- 18, в 1932 році- 13. Цього ще цілком вистачало, щоб прогодувати населення республіки, однак союзний уряд продовжував встановлювати для України непомірні хлібозаготівельні плани. У1931 році республіканське керівництво звернулося до москви з проханням знизити планові цифри. Сталін  погодився на незначне зменшення плану, але це не могло врятувати сетуацію. Як наслідок, вже наприкінці 1931 долі в Україні почався голод.

Голод – геноцид в  Україні.

      Голод 1932 1933 рр. для українців був тим  же, чим нацистський геноцид для  євреї або різанина 1915 р. для вірмен. Ця трагедія, масштаби якої просто неможливо усвідомити, завдала нації непоправного удару, соціальні, психологічні і демографічні наслідки якої дають знати про себе і сьогодні. Вона ж кинула чорну тінь на «перемоги» радянської системи  і методи їх досягнення.

      Саме  жахливе в голодоморі  1932-1933 рр. те, що його можна було уникнути. Сам Сталін заявляв: «Ніхто не може заперечувати, що. загальний урожай зерна 1932 р. перевищує 1931». Як відмічають Роберт Конквест і Богдан Кравченко, урожай 1932 р. всього лише на 12% був менше середніх показників 1926 і 1930 рр. Інакше кажучи, продуктів вистачало. Однак держава систематично вилучала велику їх частину для власних потреб.

      Незважаючи  на прохання і попередження українських комуністів, Сталін підняв завдання по хлібозаготівлям в Україні на 44%. Його рішення і та жорстокість, з якою воно виконувалося, прирекли мільйони людей на смерть від штучно створеного голоду.

      Молотoв на політбюро ЦК КП(б)У 30 жовтня  1932 р. інформував, що зобов'язання України меншають на 70 млн. пудів і встановлюється остаточний хлібозаготовчий план в об'ємі 282 млн. пудів, в тому числі по селянському сектору 261 млн. Іншими словами, у селян потрібно було вилучити стільки ж, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень.

      Зрив  заготівель пояснювався відсутністю  не хліба, а боротьби за хліб. І дійсно, боротьби не було. Партійні, радянські і господарські працівники, яких майже в повному складі кинули на хлібозаготівлю, бачили власними очима трагізм ситуації. Багато хто з них не міг залишатися лише гвинтиками бездушної державної машини. Сталін на січневому (1933 р.) об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) прямо звинуватив місцеві кадри в саботажі: «Наші сільські комуністи, принаймні більшість з них... почали боятися того, що селяни не здогадаються притримати хліб для вивозу його потім на ринок по лінії колгоспної торгівлі і, чого доброго, візьмуть так і здадуть весь свій хліб на елеватори».

      Наочним свідченням повної байдужості режиму до людських життів, що приносяться  в жертву його політиці, стала серія  заходів, здійснених в 1932 р. У серпні партійні активісти дістали право конфісковувати зерно в особистих селянських господарствах; тоді ж був ухвалений закон «про три колоски», що передбачав смертну страту за крадіжку «соціалістичної власності». Будь-який дорослий і навіть дитина, спіймані хоч би з жменею зерна біля державної комори або колгоспного поля, могли бути страчені.

      При пом'якшувальних обставинах подібні  «злочини проти держави» каралися десятьма роками таборів. Щоб перешкодити  відходу селян з колгоспів  в пошуках продуктів, вводилася  паспортна система. У листопаді  Москва ухвалила закон, по якому колгосп не міг видавати селянам зерно, поки не був виконаний план здачі хліба державі.

      1 січня 1933 р. запропонували ЦК КП(б)У і СНК УССР широко оповістити через сільраду колгоспи, колгоспників і трудящих одноосібників, що:

      а) ті з них, які добровільно здають державі раніше розкрадений і  прихований хліб, не будуть зазнавати  репресій;

      б) відносно колгоспників, колгоспів і одноосібників, що наполегливо продовжують вкривати розкрадення і прихований від обліку хліб, будуть застосовуватися найсуворіші заходи стягнення, передбачені постановою ЦК і СНК СРСР від 7 серпня 1932 р. (про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцненні суспільної соціалістичної власності).

                              Секретар ЦК ВКП(б) І. Сталін.

      Надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне положення. У поїздах і на станціях бригади працівників ГПУ перевіряли багаж пасажирів і конфісковували продовольство, яке селяни придбали за великі гроші або обміняли на цінні речі в сусідніх з Україною місцевостях, щоб привезти голодуючим сім'ям. Деякі села заносили на «чорну дошку». У цих селах селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо в селі не було запасів продовольства, населення вимирало. Зокрема, на Дніпропетровщині велике село Гаврилівка Межевського району вимерло повністю, село Вербки Павлоградського району наполовину. Під загальним керівництвом надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних активістів в пошуках хліба обшарювали кожний будинок, зламували підлоги, залізали в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув від голоду, не дозволялося залишати собі зерна. Марфа Іванівна Затуливітер з села Товмач Шполянського району на Черкащині згадувала: “…Ходила така комісія- “макогонщики”, і все в людей забирали-грабували. Навіть зерно з динь, кавунів і гарбузів у вузликах забирали. Це була страшна весна 1933-го. Люди паслися на траві, як худоба, їли листя з липи, і очерет жали на ставках та варили “капусту”, і так рятувалися. Але кожний третій падав- умирав з голоду”.

      Люди, що не виглядали голодними, підозрювалися в прихованні продуктів. Звертаючись до подій того часу, один з партійних активістів так змальовував мотиви своїх дій: «Ми вірили в мудрість Сталіна як керівника... Ми не були обдурені, але ми хотіли бути обдуреними. Ми так беззавітно вірили в комунізм, що були готові на будь-який злочин, якщо його хоч трохи прикрашали комуністичною фразеологією».

      Розповсюджуючись  протягом всього 1932 року, голод досяг  піка на початку 1933-го. Підрахунки показують, що на початку зими на середню селянську  сім'ю в п'ять чоловік доводилося біля 80 кг зерна до наступного урожаю. Іншими словами, кожний член сім'ї отримував для виживання 1,7 кг зерна в місяць. Залишившись без хліба, селяни поїдали домашніх тварин, пацюків, ялини кору і листя дерев, харчувалися покидьками кухонь начальства, що добре забезпечені. Мали місце численні випадки каннібалізму. Як пише один радянський автор: «Спочатку вмирали чоловіки. Потім діти. Останніми вмирали жінки. Однак ще перед смертю багато хто божеволів, втрачав людський вигляд». Незважаючи на те, що вимирали вже цілі села, партійні активісти продовжували відбирати зерно. Один з них, Віктор Кравченко, пізніше писав: «На полі битви люди вмирають швидко, їх підтримують товариші і почуття обов'язку. Тут я побачив людей, вмираючих в самотності, поступово, вмираючих жахливо, безцільно, без надії, що їх жертва оправдана. Вони попали в капкан і залишилися там вмирати від голоду, кожний в себе в будинку, за політичним рішенням, прийнятим десь в далекій столиці за столами нарад і банкетів. Не було навіть утіхи неминучості, щоб полегшити цей жах...».(3)

      З 1 листопада 1932 р. по 1 лютого 1933 р. Молотовська комісія додатково «заготовила» в Україні всього 104,6 млн. пудів зерна. Загальна кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., становила 260,7 млн. пудів. Таким чином, Молотов справився з виконанням хлібозаготовительного плану, хоч вивіз з республіки майже всі готівкові запаси. На початку 1933 р. практично ніде в Україні хлібних запасів не залишилося, а треба було ще дожити до нового урожаю. Зимова хлібозаготівля фактично відривала останній шматок хліба у тих, що голодують.

      В архівах не виявлено документації надзвичайної хлібозаготівельної комісії, тому що її і не було. Молотов, а іноді і Каганович, здійснювали інспекційні поїздки по Україні, давали усні вказівки, а всі письмові постанови відносно «посилення» хлібозаготовок, які вони вважали потрібними прийняти, йшли під грифом республіканських органів за підписами генерального секретаря ЦК КП(б)УС. Косора, голови Раднаркома УССР, В. Чубаря і інш. Навіть в протоколах засідань політбюро ЦК  КП(б)У, які продовжувалися  годинами, зафіксована тільки   присутність   цих сталінських емісарів.

      У продиктованому Молотовим постанові Раднаркома УССР «Про заходи по посиленню хлібозаготовок» від 20 листопада 1932 р. був пункт про застосування «натуральних штрафів». Йшла мова про штрафування м'ясом тих колгоспів, які «заборгували» по хлібозаготовкам, але не мали хліба, щоб розрахуватися з державою.

      Штрафи  повинні були стягуватися не тільки спільною худобою, але і худобою колгоспників. Санкцію на них в кожному окремому випадку повинен був давати облвиконком.

      Керуючись цією нормою, власті почали відбирати  у селян, що не мали хліба, всі інші продовольчі запаси.

      У всіх місцевостях України, крім прикордонних, розповсюдилися подвійні обшуки з конфіскацією, крім хліба, будь-яких запасів продовольства сухарів, картоплі, буряка, сала, соління, фруктової сушки і т.п., заготовленого селянами до нового урожаю. Конфіскація застосовувалася як покарання за «куркульський саботаж» хлібозаготовок.

      Фактично  ж ця дія була свідомо направлена на повільне фізичне знищення селянських сімей. Під виглядом хлібозаготівельної кампанії на величезній території України (як і Північного Кавказу, де надзвичайну  комісію очолював Каганович) був розгорнений небачений терор голодом, щоб  навчити тих, хто виживе, «розуму-розуму» (вираження Косира), тобто добросовісному труду на державу в суспільному господарстві колгоспів.

      Те, що відбувалося в Україні в 1933 р., ніде не відображене в документах офіційних установ. Причиною є те, що Сталін наказав відноситися до голоду як до неіснуючого явища. Навіть в стенографічних  звітах пленумів ЦК КП(б)У і протоколах політбюро ЦК КП(б)У цього періоду слово «голод» не згадується.

      Не  підлягає сумніву, що до  загибелі  мільйонів селян привело холоднокровне рішення Сталіна вилучити у українських  селян  всі їстівні запаси, а потім обкутати тих, що голодують завісою мовчання, заборонити яку-небудь допомогу їм з боку міжнародної або  радянської громадськості.

        Почалися масові спроби втечі людей за межі України. Лікар із Сум Шевченко Микола Анатолійович писав: “…По залізниці відбувався рух голодного люду. Всі поїзди і товарні, і пасажирські - були  забиті сірою, голодною масою. То висохлі, як тріски, то набряклі, як мішки з просом, мільйони людей зрушили з місця. Вошей на людях було стільки, що вони мов тирса вкривали підлогу. Сотні  голодних  людей  присідали спочивати під насип залізниці там і зоставались, хто вмирав одразу,а хто ще довго лежав без руху ”. Щоб український селянин не міг вирватися з  влаштованого  йому пекла у Кремлі згадали  про кордони між республіками-колоніями і між Україною, Росією і Білорусією виставили загороджувальні загони внутрішніх військ.

Діти  – жертви голодомору.

      Смертність  від голоду  почалася  вже в перший місяць -  діяльність Молотовської комісії. З березня 1933 р. вона стала масовою. Майже скрізь органи ГПУ реєстрували випадки людоїдства і трупоїдства. “Голод на той час розлютів. Так і косив людей, так і косив. Нас скотомогильник порятував: здохне яка коняка в колгоспі з голоду, тато примітять, коли її відвезуть, а вночі до ями підкрадуться, відрубають стегно з конячого трупа і додому несуть. Мама потім днів зо два те м’ясо у воді вимочувала, щоб воно карболкою не тхнуло, а тоді вже варили і їли. Але й  конина  не порятувала: першою Марійка померла, потім Галя, Люба і Мишко… Слава  богу на дворі вже на весну йшлося… Трава довкола наростала, ми на споришеві й паслися… Кульбабку на толоці рвали та їли, какиш, свиріпу. А як зацвіла акація, то ми від неї відірватись не могли.” - так пригадувала свідок того часу  Винник Поліна Петрівна.

Незносніше  всього був вигляд маленьких дітей, в яких  висохлі,  як  у скелета, кінцівки звисали по сторонах, роздувшогося  живота. Голод стер з їх лиць всі ознаки дитинства, перетворивши  їх  в  змучені страхітні видіння;  тільки  в їх  очах  залишався відблиск  далекого  дитинства».

      Авантюризм  Сталінської  політики  “стрибка”, що прирікала  на  напівголодне існування, а потім і на голод хлібовиробні  регіони  країни, злочинність зимових хлібозаготівель 1932-33 років у голодуючій місцевості найбільш яскраво  розкриваються  у  документах, що стосуються дитячого харчування.

      У березні 1931  року  до  Наркомату  освіти  УРСР надійшов  лист  від Кам’янського райвиконкому на Дніпропетровщині: “Діти залишаються зовсім без хліба…” 220 дітей дитячої колонії в  Кам’янці треба було терміново рятувати, оскільки централізоване  постачання хлібом  припинилося, доцентралізоване (зправом вільної закупівлі продуктів) -  заборонялося, а місцевих продовольчих ресурсів не існувало.

      У 1931 році  діти  в сім’ях ще якось перебивалися, а в школах - інтернатах, дитячих будинках, колоніях, притулках діти, перебуваючи на державному утрмманні, страждали від голоднечі найбільше,  бо  ці  заклади цілком залежали від зовнішнього постачання. І ось  у  березні  1931  року наркомат довідується, що в 180 районах України, які  не  виконали  плани хлібозаготівель, дитячі заклади знято з постачання. Заступник наркома  освіти Полоцький у зв’язку з цим пише  до  ЦК -  НК  РСІ та  Наркомату постачання: “Цим районам заборонено з поточних  хлібозаготівок  постачати дитячі інтернатні установи. Учітелів  і виділяти  продукти  для  гарячих безплатних сніданків. З централізованого фонду для цих районів теж нічого не виділено. Це утворило  катастрофічний  стан  з постачанням,  особливо дитячих інтернатних установ, що не мають жодних запасів. Діти цих установ примушені тікати, чим збільшують безпритульність…”.

      Такі  тривожні вісті протягом першої половини 1931 року  надходили  до Наркомосу  звідусіль. Лавина таких листів заповнила  центральні  і  місцеві органи, але практичну  допомогу  могли  подати  переважно з  центру, в розпорядженні якго були деякі продовольчі резерви. Вже в березні 1931 року  Наркомат постачання УСРР  дав термінове розпорядження  про позачергове  постачання дитячих закладів, у тому числі й децентралізовано, тобто шляхом закупок продовольства на місцях, де ще були такі можливості. А  в  червні того ж року за спеціальною рознарядкою Наркомосу України для 42000 дітей в  інтернатних закладах було  відпущено  35000  кілограмів м’яса  5000 кілограмів вершкового масла понад 105000 штук яєць, інші  продукти. Хоча  норми споживання продуктів були мінімальними, проте вже можна  було  якось протриматися до нового врожаю, бо  щомісяця  виділялася  певна  кількість продовольства для дитячих закладів.

      Масштаби  трагедії, яка винищувала цілі покоління, змусили замислитись уряд  над  остаточними наслідками голодомору, особливо серед   дітей.

      Раднарком УСРР переглянув свої  закони  про  припинення  централізованого  продовольчого  постачання дитячих установ.  Було  трохи  збільшено  мережу притулків  та ясельних будинків у містах. Шостого  травня 1933  року  ЦК  КБ(б)У прийняв постанову  “ Про боротьбу  з  дитячою  безпритульністю ”.

      Знову з’явилася Всеукраїнська комісі для роботи з  безпритульними  дітьми, але порівняно з повоєнними роками їх було значно  більше. Вона  діяла  при РНК УССР, а до її складу входили представники  від ДПУ, Наркомздоров’я, Наркомосвіти, Наркомпраці, Уповнарком шляхів, а  також  до  Харківського облвиконкому. Останню очолював  заступник начальника  Харківського обласного управлінн ДПУ О. О. Бронєвой. Навіть у голодні роки Бронєвой  залишався  “шефом” комуни  від  ДПУ.

      Комісія займалася  різними  справами:

• створювала  дитячі притулки  у  селах,
• влаштовувала харчування у школах,
• стримувала в’їзд безпритульних дітей до міст,
• притягала до  відповідальності  осіб,  що не допомагали  голодним  дітям, вимагала коштів для працевлаштування підлітків.

 Чутки про  діяльність комісії дійшли до сіл.  Селяни  сподівалися,  що  у  містах приймуть їхніх дітей до ясел. З усіх  районів  України  привозили дітей  до  Харькова  і  Києва.  На  вулицях з’явилися десятки тисяч  безпритульних. Зокрема, 14 травня 1933 року у  Щитовських  і  Салтовських бараках розміщували малолітніх дітей віком до чотирьох років,яких  масово підіймали на вулицях та залізницях. У дитячих будинках  Харькова  залишали переважно дітей до одного і більше років, які були безнадійно  хворими  і кволими. У доповідній записці міського відділу здоров’я повідомлялося про те, що діти у бараках дуже виснажені, а щомісяця помирає більше  третини.

      Якщо 14 травня 1933 року у Салтовських бараках  перебувало 450  дітей,  то на 1 червня -  уже 900.  Вони  масово  прибували до  Харькова, здичавіло тулилися великими юрбами під будинками просто неба. В архівах збереглося чимало матеріалів,  що   засвідчують страхітливі картини дитячої безпритульності. Харків був тоді не лише столицею України,  а  й  центром невимовного і нестерпного  дитячого  болю  і  відчаю.  З 11402 чоловік, підібраних  на  вулицях  Харкова  за  січень - травень,  8557  були   діти.

      Комісією, яку очолював Бронєвой, було затримано лише  на  залізниці  1000 дітлахів.

      Голодували діти по всій Україні.  На 25 березня у  66 районах Київської області голодувало 398201  чоловік,  з  них  178544  дітей. А 15  квітня від голоду страждали 493644 чоловіка і зних 262109 становили діти.

      Майже 20000 дітей чекали смерті. 1 серпня 1933 року. ЦК КП(б)У організував планове переселення безпритульних дітей з міст до колгоспів, тобто дітей повертали батькам,  які вже померли від голоду.  Розселяли дітей  по колгоспах групами- по 5-20 чоловік.

      Смертність дітей сягала за деякими  не  повними  підрахунками  50 і більше відсотків до загальної  кількості  померлих.  Діти  значно  швидше захворювали внаслідок тривалого недоїдання і фізичного виснаження.

      У 1932-1933 роках  смертність  дітей  становила  щонайменше  половину померлих від голоду селян України. За  неповними  даними  лише  кількість учнів у початкових, неповносередніх, професійних школах, а також дітей  у дошкільних закладах за три голодних  роки  зменшилася  на  1  мільйон  71  тисячу чоловік. Стали пустотою сільські  школи,  бур’яном  поросли  дитячі  майданчики, а відсутність учнівсько – педагогічного колективу   сягала  подекуди 96-98 рівня попередніх років.

      Для забезпечення життєздатності дитячого організму, не  нижче  навіть голодної норми, необхідно було мати  щодня: 300 грамів  хліба,  склянку  молока, половину яйця, 5 грамів цукру, жирів і 25 грамів м’яса. Такої норми не  мали навіть робітники у містах, а тим паче діти. Уряд дбав про новобудови  п’ятирічки, зводив підвалини “світлого  майбутнього”,  а затьмарені  від голоду діти мріяли тоді про рятівний шмат хліба.

      Однак Сталін в ці трагічні місяці небаченого  в  історії  голодомору спромігся  визнати публічно лише «продовольчі труднощі в ряді  колгоспів».

      У мові на Всесоюзному з'їзді колгоспників -ударників 19 лютого 1933 р. він цинічно заспокійливо заявив: «Принаймні,  порівняно з тими  труднощами, які переживали робочі 10 – 15 років тому, ваші нинішні  труднощі,  товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою».

Наслідки  Голодомору

      Аналізи, що стали доступними даних демографічної статистики  30-х рр. свідчать про те, що прямі втрати населення України  від  голоду  1932  р. складають біля 150 тис. чоловік, а від голоду 1933 р. 3-3,5 млн.  людей.