РЕФЕРАТ
на тему:
« Голодомор в Україні
»
План
1.Вступ.
2.Причини голодомору.
3.Голод 1932- 1933 років на
Україні.
4.Розповідь хлопчика, що
пережив події того часу.
5.Наслідки голодомору 1932-
1933 років.
6.Скільки нас загиинуло?
7.Висновок.
Вступ
Ми звикли говорити
про голодомор у хронологічних
межах 1932—1933 р.р. Однак хронологія
голоду на Україні більш складна.
Цю трагедію для України можна
було вже передбачувати в 1925
році, коли XIV з'їзд більшовицької
партії взяв курс на індустріалізацію.
Вона мала здійснюватися за
рахунок села, для чого і було
ухвалено невідповідність цін
на промислові та сільськогосподарські
товари. За підрахунками радянських
економістів через штучно встановлену
різницю цін на товари промисловості
й сільського господарства з
метою викачувати гроші на
розвиток індустрії, головним
чином Росії, українське селянство
втрачало щорічно 300 мільйонів
золотих довоєнних карбованців,
що становило 20 карбованців на
десятину посівної площі. Іншими
словами: якщо український селянин
до першої світової війни міг
придбати якийсь промисловий
виріб за 1 пуд збіжжя, то тепер
мусів віддавати за те ж
4-5 пудів хліба.
Після непоганого врожаю
1930 р. на селі виникли серйозні
проблеми з укомплектуванням
посівного, продовольчого і фуражного
фондів. У збірнику наводиться
лист голови колгоспу «Спільна
праця» Гришинського району на
Донеччині, двадцятип'ятитисячника
Ю. С. Чорного. Звертаючись до
ВУЦВК, він повідомляв, що після
виконання хлібозаготівельного
плану в артілі не залишається
зерна, щоб забезпечити потреби
людей і худоби в першій
половині 1931 р., тобто до нового
врожаю. В такому становищі опинилися
сотні колгоспів. Щоб вижити, селяни
змушені були харчуватися різними
сурогатами.
З літа 1930р. поширилась
практика твердих завдань щодо
здачі всіх “лишків”. Повернення
до непопулярного воєнного комунізму
термінологічно маскувалося. Методи
воєнно-комуністичного штурму було
названо “новим етапом непу”.
Поняття “продрозкладка” замінювалося
поширеним терміном “план”.
Після врожаю 1930 року,
було здано по 4,7 центнера з
гектара – рекордний показник
товарності за всі роки Радянської
влади. Створювалися уявлення, що
колгоспне село здатне забезпечити
“стрибок” в індустріалізації. Селян
результати першого року суцільної колективізації
привели в шоковий стан. Хоч грізне слово
“продрозкладка” не вживалося, в колгоспне
село повертався напівзабутий побут десятирічної
давнини. Ринок зникав. Гроші втрачали
свою купівельну спроможність. Фонд отоварення
заготівель був мізерний, а заробітки
в громадському господарстві – злиденними.
Щоб прогодуватися, треба було розраховувати
в основному на присадибну ділянку. Проте
кількість колгоспів зростала. Після березня
1930р. адміністративний тиск на одноосібників
став вважатися перегином. Це не означає,
що колективізація втратила примусовий
характер. Господарювати індивідуально
ставало дедалі важче: одноосібників розкуркулювали,
обкладали “твердим завданням ” та високими
податками, тоді як колгоспники одержували
податкові пільги. До кінця 1932р. на Україні
колективізували майже 70% селянських господарств
з охопленням понад 80% посівних площ. Не
менш високого рівня колективізації досягнули
в інших зернових районах. Колективізація
супроводжувалася експропріацією заможного
прошарку селянства і руйнування розвинутої
системи сільськогосподарської кооперації.
Продрозкладка вела до швидкого зростання
кризових явищ. Найістотнішим проявом
кризи, яка охопила молодий колгоспний
лад, була цілковита незацікавленість
селян у розвитку громадського господарства,
їхнє пряме небажання працювати.
Причини голодомору
Голод 1931-1933 років
був спричинений насильницькою
суцільною колективізацією горезвіснии
хлібозаготівлями, людиноненависницькою
політикою розкуркуленя, відвертим
масовим терором тоталітарного
режиму проти селян Україні.
Творці голодомору, а
це велика армія партійної
й державної номенклатури, яка
була багатонаціональною за своїм
складом, не обстоювали інтересів
якоїсь однієї нації, а дбали
насамперед про зміцнення економічних
підвалин комуністичної імперії.
Причиною голоду вважають
його штучний характер, походження,
тобто свідомо організований
тодішнім політичним керівництвом.Існує
думка, що голод був наперед
спланований задля фізичного
винищення саме українських селян.
Голод стався внаслідок
насильницького запровадження комуністичної
доктрини у сільському господарстві
яку українські селяни не сприйняли,
той що від діда- прадіда займалися
хліборобством на власній землі.
Дослідники доводять, що це
був наслідок безтямної політики
добування коштів на індустріалізацію,
коли частка селян просто не
бралася до уваги. Очевидно
одне- голод в Україні виник
не в наслідок стихійного лиха,
а був організований штучне. Основною
причиною голоду стала розвестка,
яку повторно запровадили
в січні 1928 долі, офіційно її
називали хлібозаготівельним планом.
Хлібозаготівлі супроводжувалися
репресіями, фізичними та моральними
знущаннями над селянами, яким
поступово стало брауквати все
більше хліба. Селяни чинили
опір, почали ховати хліб на
«чорний день».Уряд вишукував
нові форми і методи заготівель
сільськогосподарської продукції,
щоб забезпечити шалені темпи
«соціалістичної індустріалізації».
Віхід було знайдено. Майже всі
керівники партійних установ
дійшли думки, що саме масова
колективізація сприятиме подоланню
зернової проблеми.
Мета масової колективізації
це створення декількох десятків
тисяч колгоспів замість 5 мільйонів
розпорошених селянських господарств,
що сприяло б швидкому виконанню
хлібозаготівель. Колектівізація
призвела до різкого падіння
продуктивності сільського господарства.
У1930 році валовий збір зерна
в Україні становив 23 мільйони
тон, в 1931 році- 18, в 1932 році- 13. Цього
ще цілком вистачало, щоб прогодувати
населення республіки, однак
союзний уряд продовжував встановлювати
для Україні непомірні хлібозаготівельні
плани. У1931 році республіканське керівництво
звернулося до москви з проханням знизити
планові цифри. Сталін погодився на незначне
зменшення плану, але це не могло врятувати
сетуацію. Як наслідок, вже наприкінці
1931 долі в Україні почався голод.
Голод 1932 1933 рр. для
українців був тим же, чим нацистський
геноцид для євреї або різанина
1915 р. для вірмен. Ця трагедія,
масштаби якої просто неможливо
усвідомити, завдала нації непоправного
удару, соціальні, психологічні
і демографічні наслідки якої
дають знати про себе і сьогодні.
Вона ж кинула чорну тінь
на «перемоги» радянської системи
і методи їх досягнення.
Голод 1932-1933 років на Україні.
У 1931 р. майже третина
урожаю була втрачена під час
жнив. Плани хлібозаготівель, однак,
залишилися без змін. У 1932 р.
площа посівів в Україні зменшилась
на одну п'яту. План же хлібозаготівель
був піднятий на 44%. В 1932 р. була
прийнята постанова "Про охорону
соціалістичної власності", згідно
з якою за "присвоєння" навіть
жмені зерна з колгоспного
поля селяни каралися розстрілом
або концтабором. У засіки держави
тоді забирали навіть насіннєвий
фонд, не видаючи колгоспникам
ані зернини.
В республіці почався
голод. У березні 1933 р. ним
було охоплено 103 з 400 районів.
Однак навіть за цих умов
значна кількість зерна йшла
на експорт. Центральна влада
спромоглася виділити Україні
лише 3 млн. пудів хліба. Яка
його частина потрапила голодуючим,
і сьогодні залишається невідомим.
Відоме інше: втрати України становили
5-7 млн. люду. Цей голодомор був
безсумнівно штучним і класифікується
як радянсько-більшовицький геноцид
проти українського народу.
Повідомлення про пряму
загрозу голодної смерті зустрічаються
вже з грудня 1931 р. Навесні 1932
р., коли закінчилися їстівні припаси,
заготовлені переважно на присадибних
ділянках, в багатьох районах
України почався повальний голод.
Його жертвами стали десятки
тисяч селян. Друкується багато
документів приймальні голови
ВУЦВК, куди голодуючі зверталися
за порятунком. Ці свідчення важко
читати. Однак найбільше вражає
документ, в якому розповідається
про матір, яка зарізала малолітнього
сина, щоб його м'ясо обміняти
на яйця і прогодувати інших
своїх дітей.
15 квітня 1932р. завідуючий
приймальною інформував Лозовський
райком партії про стан артілі
”Червоний Жовтень”: у колгоспі
70 дворів, 260 їдців, хліба вистачило
тільки до 1 лютого, колгоспники вживають
як їжу винятково буряк, через
що хворіють, було чотири випадки
голодної смерті, хворих – 50 чоловік.
25 квітня в Решетилівський райком
партії надійшла інформація за
скаргою групи громадян хутора
Степового Піщанської сільради:
план хлібозаготівель виконано,
проте вони залишилися зовсім
без хліба, нема й картоплі,
люди пухнуть з голоду. 25 квітня
в приймальну надійшов лист
з артілі “12 Жовтень” Дворічанського
району: в громадському господарстві
було 300 коней, а залишилося 5, селяни
кидають артіль і розбігаються.
Ті, хто залишився, пухнуть з
голоду. Тоді ж група колгоспників
артілі “Трактор” Сумського
району написала: в хлібозаготівлі
взяли все зерно, колгоспники
не мають хліба й картоплі,
без фуражу залишилася худоба.
Балтійський моряк, який побував
у відпустці в селі Петрушки
біля Києва, писав: непрацездатним
хліб не видають, запаси його,
в тому числі страховий фонд,
передано в хлібозаготівлі, є
випадки голодної смерті. 14 травня
приймальня одержала листа від
жителя Остерського району такого
змісту: “Я хочу жити, але не
можу, вмираю з голоду. Як у
нас в селі Крихаєві, так і
по цілому району Остерському
справжня голодовка: пуд муки
ржаної 100 крб., пуд картоплі –
20 крб., і то ніде не купиш
і багато випадків: дядько купив
пуд, дав 100 крб., а від нього
міліція відібрала. У Крахові
одкрився тиф голодний, приїхала
бригада з району лікарів, закрили
школу і ну ліквідувати тиф. Навезли з
району продуктів, підкормили хворих і
не стали вмирати з голоду. В селі умерло
з голоду три душі здорових, багато дітей
і старих. В Остерському районі зареєстровано
захворювання тифом по 15 селах, в Крихаєві
було 90 випадків, з них четверо померло”.
Сталін сліпо вірив
у дієвість обов’язкових постанов,
незалежно від того, чи відповідають
вони реальним інтересам і
відносинам. Він думав, що проблему
жнив 1932р. можна розв’язати прийняттям
закону, в якому були б передбачені
заходи проти виявлених раніше
хиб. У постанові РНК СРСР
і ЦК ВКП(б) від 5 липня 1932р.
“Про збиральну кампанію 1932 року”
висувалася вимога запроваджувати
скиртування: своєчасно скошений
і заскиртований хліб не міг
тривалий час зберігатися в
полі. З метою заохочення колгоспників
дозволялося вже при обмолоті
видавати аванси в рахунок
натуральної частини доходів
в обсязі 10-15% фактично обмолоченого
хліба. Це був певний крок
уперед від ”залишкового” принципу
оплати трудоднів: раніше хліб
на трудодні видавали тільки
взимку, після виконання заготівельного
плану. 1932р. було заскиртоване
більше скошеного хліба, ніж
у попередні роки. Втрати від
обсипання зменшилися. Зате тривале
зберігання хліба в полі викликало
масове розмноження гризунів. На
засіданні Раднаркому УРСР 11 листопада
1932р. вказувалося, що поширення
польових мишей набуває розмірів
стихійного лиха. Щоб не вмерти
з голоду колгоспники ціною
надлюдської праці розкрили мишачі
нори на площі 120 гектарів. У
результаті вдалося одержати 17 центнерів
доброякісного зерна. В кожній
норі було від 2 до 6кг пшениці.
В 1932р. втрати врожаю
позначилися вже не тільки
на життєвому рівні колгоспників,
а й на хлібозаготівлях. До
першого листопада від селянського
сектора України надійшло лише
136млн пудів хліба. Мляво відбувалися
заготівлі і в інших регіонах
країни. Централізовані ресурси
хліба та інших видів продовольства
швидко танули. Це викликало скорочення
і без того низьких норм
видачі продуктів за картками
для робітників та службовців.
Різко зменшився хлібний експорт,
що призвело до майже десятикратного
збільшення дефіциту зовнішньоторговельного
балансу порівняно з 1929 роком.
Зростання короткострокової заборгованості
обумовило появу на західних
валютних ринках чорної біржі
радянських векселів. Прострочення
платежів загрожувала непередбаченими
наслідками, і з поточних рахунків
іноді доводилося розплачуватися
валютою, одержаною від продажу
національних художніх цінностей.
Саме тоді з головних музеїв
країни назавжди пішли за кордон
сотні творів великих художників.
Є безліч фактів, які
незаперечно доводять злочинний
характер діяльності надзвичайних
комісій надісланих Сталіним
у листопаді 1932р. до Харкова,
Ростова-на-Дону і Саратова із
завданням взяти хліб за будь-яку
ціну. Надзвичайну комісію на
Україні очолив Молотов.
Комісія Молотова не
приймала власних постанов, а
діяла від імені партійно-державного
керівництва республіки. Діяльність
її розпочалася з прийняттям
постанов ЦК КП(б)У від 18 листопада
і РНК УРСР від 20 листопада
1932р., майже ідентичних за змістом
і під однаковою назвою –
“Про заходи по посиленню хлібозаготівель”.
Постановами передбачалося, що
в артілях, де під час жнив
допускали авансування колгоспників
понад встановлену норму (15% від
фактичного обмолоту), мають організувати
повернення незаконно розданого
хліба. Вводилася практика натуральних
штрафів (м’ясом, картоплею та
іншими продовольчими продуктами
– на випадок відсутності запасів
зерна) колгоспників та одноосібників-боржників
по хлібозаготівлях. Ключовим
серед репресивних заходів був
дозвіл райвиконкомам перераховувати
в хлібозаготівлю всі створені
в колгоспах натуральні фонди
– насіннєвий, продовольчий і
фуражний.
Села, які мали особливо
велику заборгованість по хлібозаготівлях
заносились на “чорну дошку”.
Статут “чорної дошки” означав
фактичну блокаду: селяни позбавлялися
права на виїзд, і якщо в
селі не було продовольчих
запасів, люди гинули голодною
смертю. Велике село Гаврилівка
загинуло майже повністю. Лише
з 15 грудня 1932р. було дозволено
продавати газ, сірники та інші
промтовари у селах, за винятком
82 районів 5 областей, які найбільше
заборгували по хлібозаготівлях.
Незважаючи на загалом
добрий урожай 1932 р., сільське господарство
виявилося неспроможним забезпечити
потреби промисловості й експорту
в зерні навіть ціною зниження
селянського споживання до злиденного
рівня. Втрати під час збирання
цього врожаю вперше позначилися
на хлібозаготівлях. Потік зерна,
який у попередні роки надходив
на елеватори і державні зсипні
пункти, перетворився на тоненьку
цівочку. Від червня до жовтня
1932 р. з колгоспів та одноосібних
господарств України вдалося
витиснути лише 132 млн. пуд. хліба.
Як і до утворення колгоспного
ладу, в країні вибухнула хлібозаготівельна
криза. Різниця полягала лише
в тому, що у 1928 р. в країні
хліб був, а криза обумовлювалася
небажанням селян везти його
на ринок. Тепер же запаси
товарного колгоспного хліба
розтанули у втратах.
Провал продрозкладки
1932 р. призвів до істотного
скорочення централізованих ресурсів
продовольства. Відповідно зменшилися
пайкове постачання робітників
і службовців, хлібний експорт.
Виник дефіцит зовнішньоторговельного
балансу, що призвело до появи
великої короткострокової (вексельної)
заборгованості іноземним фірмам
за імпортовані товари. Це загрожувало
державним банкрутством.
Партійно-державна верхівка
країни в обстановці, що склалася,
прийняла холоднокровне рішення:
вийти з кризи шляхом конфіскації
наявних запасів зерна в хлібовиробній
смузі. Надіслані восени 1932 р.
надзвичайні комісії під керівництвом
найближчих співпрацівників генсека
— Кагановича (Північний Кавказ),
Молотова (Україна) і Постишева
(Поволжя) викачали у селян
внутрішні фонди — продовольчий,
фуражний, насіннєвий. Конфісковане
зерно пішло на експорт, щоб
сплатити чергові внески валютою
за імпортовану техніку, а також
в державну торгівлю — або
нормовану (по картках), або комерційну.
Цим самим було пом'якшено наслідки
кризи у промисловості. Село
ж на півроку, до нового врожаю,
залишили напризволяще.
Наслідки голодомору 1932-1933
років.
У 1932-1933 рр. український
народ, особливо селянство, відчули
на собі, мабуть, один з найтрагічніших
результатів колективізації - голодомор.
Його витоки, як уже зазначалося,
слід шукати в аграрній політиці
радянської влади. Плани хлібозаготівель,
зокрема, ніколи не були економічно
обґрунтованими, вони по суті
означали продовольчу диктатуру.
В українських хліборобів вилучали
майже дві третини валового
збору зерна, переважну більшість
тваринницької продукції. Крім
того, колгоспи власними силами
утримували машинно-тракторні станції,
і продукції для достатньої
оплати праці хліборобів у
них уже не залишалося.
Уважне вивчення документів,
багато з яких тільки нещодавно
були розсекречені, дає можливість
усвідомити: голодомор планувався
з Москви, а українські більшовики
були слухняними виконавцями
вказівок Кремля. Це підписи тих,
кого нам представляли
жертвами сталінізму, стоять
на постановах про знищення
України голодом.
Навіть у першій
декаді лютого 1933 року продовжувалися
хлібозаготівлі, коли селяни почали
гинути від голоду. Практично
на всій території України
в сільській місцевості тоді
вже не існувало скільки-небудь
великих запасів продовольства.
Повна безвихідь ситуації
змусила на Дніпропетровщині
звернутися до абсолютно неморального
засобу – нагороди за донос.
Кожний, хто вказував, де сусід
ховає зерно, одержував від
10 до 15% виявленого як премію. 17 лютого
цей ”досвід” поширився на
всю республіку у формі спеціальної
урядової постанови.
Насіннєва проблема
відійшла на другий план після
того, як секретар ЦК ВКП (б)
Постишев добився прийняття 25
лютого постанови РНК СРСР
і ЦК ВКП (б) про виділення
Україні позички в розмірі
20 млн. пудів зерна. Фактично, телеграфний
дозвіл на використання розміщених
у республіці державних запасів
хліба для харчування голодуючих
у розмірі 3млн пудів надійшов
19 лютого. Всього до кінця квітня
республіка одержала 22,9 млн. пудів
насіннєвої позички, 6,3 млн. пудів
фуражної позички, 4,7 млн. пуді
продовольчої позички і 400 тисяч
пудів продовольчої допомоги.
Про те, що на селі
відбувається щось страхітливе,
знали всі. Біженці заповнювали
міста і вмирали сотнями просто
на вулицях. Інформація про
голод проникала й за кордон.
Намагаючись врятувати від голодної
смерті дітей, селяни везли
їх до міст і залишали в
установах, лікарнях, просто на
вулицях. Лавина голодних смертей
наростала з місяця в місяць
аж до початку літа. Така інформація
ретельно приховувалася від народу.
Сталін говорив про успіхи
міжз’їздівського періоду, з
підкресленим натиском відзначав,
у контексті з цифрами про
зростання національного доходу
і промислової продукції. Включення
до традиційного переліку успіхів
нового елемента – даних про
зростання населення – мало
на меті покласти край різного
роду чутки у країні і за
кордоном про величезні втрати
людей від голоду.
Аналіз даних демографічної
статистики 30-х рр. свідчить, що прямі
втрати населення України від
голоду 1932р. становили близько
150 тисяч чоловік. 1933р. голодною
смертю загинуло від 3 до 3,5 млн.
чоловік. Повні демографічні втрати,
включаючи зниження народжуваності,
сягали в 1932-1934 рр. 5млн чоловік.
Не менше мільйона загинуло
на Кубані. Голод у 1933р. був
наслідком спроби здійснювати
соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними
методами. Проте примусова колективізація
і накладена на колгоспи продрозкладка
призвели до глибокої деградації
сільського виробництва, яка так
дорого, так боляче і невідшкодована
обійшлася країні й народові.
Те, що відбулося на
Україні у 1933 р., не знайшло
адекватного висвітлення в архівних
джерелах. Причина в тому, що генсек
наказав ставитися до голодомору
як до неіснуючого явища. Особливо
дивне враження справляють стенографічні
звіти пленумів і протоколи
політбюро ЦК КП(б)У часів голодомору.
В них відображено відчайдушну
боротьбу з окремими конкретними
проявами голоду, але не згадується
саме слово «голод».
Заборона на це слово
не викликалася, зрозуміло, побоюваннями
за просочування негативної інформації.
По-перше, голод різної інтенсивності
охопив мало не всю хлібовиробну
смугу країни і не становив
таємниці. По-друге, документація
партійних органів завжди мала
гриф «цілком таємно». Сталін
насправді не бажав обговорення
проблеми голоду. Воно означало
б визнання факту економічної
катастрофи, в яку потрапила
країна внаслідок авантюристичної
політики «наступу соціалізму
по всьому фронту». Більше того,
воно означало б дозвіл оцінювати
рішення, негласно прийняті на
найвищому рівні з метою виходу
з катастрофи. А саме ці рішення
й призвели до голодомору.
Очолюване Сталіним
партійно-державне керівництво змушене
було в 1932 р. відновити в
правах торгівлю, що стало єдиним
нововведенням у взаємовідносинах
між містом і селом, це був
дозвіл торгівлі для колгоспів,
колгоспників та одноосібників
за цінами вільного ринку. Зроблена
з воєнно-комуністичних позицій
спроба налагодити плановий продуктообмін
між містом і селом була
офіційно визнана неспроможною.
Проте на поточну ситуацію
постанова не вплинула. Адже торгівля
хлібом дозволялася тільки після
виконання заготівельного плану,
з 15 січня 1933 року. Тим самим
визнавалася безперспективність
подальших спроб будувати без
ринкову воєнно-комуністичну економіку.
Селянська торгівля за цінами
попиту і пропонування дозволялася,
починаючи з травня 1932 р. Вона
дістала благозвучну назву колгоспної,
хоч брати участь в ній могли
всі бажаючі. Однак торгівля
хлібом могла відновитися тільки
з середини січня 1933 р., після
виконання хлібозаготівельного
плану а урожаю 1932 р. Державну
комерційну торгівлю розпочато
без прийняття спеціального закону.
У січні 1933 р. безрозмірну
продрозкладку, яка спричинила
колапс сільського господарства,
було скасовано. Замість неї
запроваджувалися обов'язкові поставки
хліба державі колгоспами та
одноосібниками. Цим поставкам було
надано характер додаткових зобов'язань.
Всім зерном, виробленим понад
твердо зафіксований податок,
селяни діставали змогу вільно
розпоряджатися, в тому числі
реалізувати лишки по каналах
колгоспної торгівлі. Цим у них
створювалася заінтересованість
в розвиткові громадського господарства
колгоспів. Місцевим органам влади
заборонялося давати колгоспам
зустрічні плани або накладати
на них зобов'язання здавати
зерно в кількостях, що перевищували
погектарні норми, визначені в
законі про обов'язкові поставки.
Значення нових законів
не треба переоцінювати. Відмовившись
від продрозкладки, Сталін до
непу не повернувся. Ринок відродився
лише у вигляді роздрібної
колгоспної торгівлі. Державний
продовольчий фонд, як і раніше,
формувався по закупками з
ринку, а шляхом примусу, через
обов'язкові поставки, що зберігали
натуральну форму, їх розміри
й ціни, як і ціни на промислову
продукцію, що постачалася селу,
визначалися державою. Отже, нееквівалентність
обміну між містом і селом
зберігалася, хоч і не в такому
потворному вигляді, як у 1929—
1932 рр.
Чи можна вважати,
що декларовані в 1932—1933 рр. фундаментальні
зміни у виробничих відносинах
сприяли перетворенню колгоспів
на соціалістичні підприємства?
Ні в якому разі. Запровадження
з грудня 1932 р. паспортного режиму
та інституту прописки для
населення міст і новобудов
адміністративно закріплювало селян
у колгоспах. Одночасно до мінімуму
було скорочено присадибні ділянки
колгоспників, щоб вони могли
забезпечувати свій прожитковий
мінімум лише працею в- громадському
господарстві. Скасування продрозкладки,
яка загнала сільське господарство
в глухий кут, можна вважати
визнанням безперспективності праці,
продукт якої належав державі
цілком, тобто за змістом праці
рабської. На зміну їй приходила
система виробничих відносин, яка
будувалася на примусовому поділі
продукту праці в його натуральній
формі між працівником і державою.
Така система відносин властива
кріпосництву.
Реконструкція відносин
між містом і селом відкривала
деякі перспективи розвитку колгоспного
ладу, але не могла дати негайного
ефекту. Становище в народному
господарстві, і передусім на
селі, було катастрофічним. Про це
свідчить безліч фактів у документах
збірника. Ми не маємо, однак,
ключового факту — оцінки втрат
урожаю 1932 р. У статистичних збірниках
наводиться не амбарна, а біологічна
урожайність — величина фіктивна.
Виходячи із загальної картини
дедалі глибшої деградації виробництва,
можна гадати, що ці втрати
істотно зросли порівняно з
більш-менш відомими втратами 1931
р. Зростання втрат змушений
був підтвердити й Сталін у
бесіді з американським полковником
Робінсом в травні 1933 р.
Скільки нас загинуло?
Кількість
полеглих від терору голодом
— це розрахункова величина. Вона
встановлюється як перевищення
над нормальною смертністю населення
в місцевості, охопленій голодом.
У 1990 році з’явився розрахунок
жертв голодомору в Україні,
вперше побудований на аналізі
даних демографічної статистики.
З ним співіснують інші версії,
позбавлені статистичної основи,
але привабливіші завищеними
кількісними параметрами для
тих, хто надто емоційно (з бромом,
як висловлювався Володимир Винниченко)
ставиться до минулого. Та історичні
міфи небезпечні, бо здатні посіяти
недовіру до очевидних явищ, навіть
таких, як український голодомор.
На Заході є вчені з іменем,
які твердять, що в 1933 році в
Україні не відбулося нічого
особливого. Першим
повідомив про голод в СРСР
англійський журналіст Малькольм
Маггерідж. В останній декаді
березня 1933 року в газеті «Манчестер
гардіан» він поділився з читачами
враженнями від поїздки по
Україні і Північному Кавказу.
Три його статті описували
страхітливі сцени голодування
сільського населення. Маггерідж
засвідчив масову загибель селян,
але не назвав конкретних цифр.
Після першої кореспонденції
«Манчестер гардіан» іноземним
журналістам було заборонено
їздити в регіони, постраждалі
від голоду. Московський кореспондент
цієї газети Вільям Чемберлін,
який встиг за завданням редакції
відвідати Україну та Північний
Кавказ, не надрукував своїх репортажів
у газеті. Він виїхав з СРСР,
щоб мати змогу написати про
все відверто, і у 1934 році видав
в Бостоні книгу «Залізний
вік Росії». В ній повідомлялося,
що голод охоплював територію
з населенням 60 млн., а число жертв
дорівнювало 3—4 млн. чоловік.
Наведені оцінки жертв 1933 року
мають одну спільну рису: вони
робилися «з пташиного льоту».
Іноземні журналісти не володіли
статистичною інформацією, але
старалися донести до своїх
країн, що в СРСР коїться
щось страхітливе.
Деякі
автори публікували інформацію,
нібито одержану від радянських
керівників. Фред Біл у книзі,
що з’явилася в Лондоні у
1938 році, розповідав: іноземний робітник
на харківському заводі дізнався
від місцевого відповідального
працівника, що голова ВУЦВК Григорій
Петровський допускав втрати
від голоду в Україні у розмірі
до 5 млн. чоловік. Журналістка
Люсі Ленг у книзі, виданій
в Нью-Йорку у 1948 році, стверджувала:
неназваний на прізвище «високий
український чин» заявив, що від
голоду померло 6 млн. чоловік.
Сталінські оцінки чисельності
радянського населення
Після
голоду 1933 року демографічна статистика
була закрита. Функції інформатора
з питань народжуваності і
загальної чисельності населення
Сталін поклав на себе. Виступаючи
у січні 1934 року на XVII з’їзді
ВКП(б), він з притиском наголосив,
що населення СРСР зросло до
168 млн. чоловік. Названа цифра
була директивною. Походження
її цілком ясне: офіційна оцінка
Центрального управління народногосподарського
обліку (ЦУНГО) СРСР на січень
1933 року (165,7 млн.) плюс природний
приріст, який тоді дорівнював
приблизно 2,5 млн. чоловік.
Липова
сталінська цифра гуляла тільки
серед пропагандистів. Йшов рік
за роком, а у виданнях державної
статистики цифра поточного обліку
чисельності населення застигла
на даті 1 січня 1933 року.
Сталіну не варто було наголошувати,
що в країні істотно підвищилися
показники природного приросту.
Це явище було короткочасним
і пояснювалося різким зниженням
смертності після голодного року:
люди похилого віку і хворі
вже загинули під час голодомору.
Високий природний приріст поглиблював
розрив між даними майбутнього перепису
і фальсифікованим поточним обліком населення.
Та в грудні 1935 року генсек заявив: «Населення
почало розмножуватися куди швидше, ніж
у старий час. Смертності стало менше,
народжування більше, і чистого приросту
виходить незрівнянно більше. Тепер у
нас кожний рік чистого приросту населення
виходить близько 3 мільйонів душ. Це значить,
що кожний рік ми одержуємо прирощування
на цілу Фінляндію»
За зразкове проведення у січні
1937 року Всесоюзного перепису
населення начальник ЦУНГО СРСР
Іван Краваль був нагороджений
орденом Леніна. Незабаром новий
орденоносець надіслав Й.Сталіну
і В.Молотову перше повідомлення
про наслідки перепису. В ньому
зазначалося, що кількість населення
СРСР на 6 січня 1937 року становить
162 млн. чоловік.
Таким чином, у 1937
році в Радянському Союзі виявилося
на 6 млн. менше людей, ніж на
початку 1934, якщо вірити фальшивій
цифрі, оголошеній тоді Сталіним.
До цієї жахливої різниці треба
було ще приплюсувати фальшивий
приріст населення за три роки
— три Фінляндії.
