Гіпотеза її структура

Вступ

Розбіжність між картиною світу, яку пропонує наука, і реальним світом існувала й існуватиме завжди. Людина ототожнює картину світу, відображену в буденній свідомості та науці, з реальним світом. Суто психологічно піднятися над цим неможливо: знаючи, що світ нескінченно багатший, ніж здається, реальним вважаємо лише те, що представлене в свідомості.

Наукова картина світу  і відкриває людям очі на нього, і "закриває", бо все те, що не узгоджується з наукою тієї чи іншої епохи, її (науки) парадигмами, з великими труднощами проривається до людської свідомості.

Світ, у якому ми живемо (та й саме буття), сповнений численними невідомими законами, зокрема й такими, що не узгоджуються не лише із здоровим глуздом, а й з багатьма сучасними  науковими уявленнями.

Об'єктивні закони, якими  прихованими вони б не були, якось  виявляються, і, зрештою, певна, нехай  надто віддалена, ланка їх вияву  таки доходить до людської свідомості у формі явищ, які іноді не можуть бути пояснені існуючою системою знань. Виявляється, що невідоме не завжди вдається пояснити відомим.

Однією з форм осягнення  таємниць таких явищ і є гіпотеза, хоча під гіпотезою в широкому значенні часто розуміють будь-яке  припущення.

Тема індивідуально -дослідного завдання – сутність, види та доведення істинності гіпотези.

Мета – дослідити основні аспекти гіпотези.

 Основні завдання:

• дати визначення поняття «гіпотеза»;
• проаналізувати основні аспекти вивчення гіпотези у логіці;
• розглянути види гіпотези, доведення істинності гіпотези.

1. Поняття гіпотези  і її структура

Гіпотезою називається спосіб мислення, котрий полягає в побудові припущення про те, що таке досліджуване явище, та в доведенні цього припущення.

Термін "гіпотеза" уживається з подвійним значенням. Під гіпотезою  розуміють і саме припущення, котре  пояснює спостережуване явище, і  спосіб мислення в цілому, який включає  висування припущення, його розвиток і доведення. Гіпотеза є метод  пізнання предметів і явищ навколишнього  світу.

Гіпотеза створюється  для того, щоб дати пояснення ще не поясненим явищам, фактам, подіям. Пізнання будь-якого явища в дійсності, як відомо, розпочинають із збирання і  нагромадження окремих фактів, що відносяться до цього явища. Фактів, наявних на початку пізнання явища, завжди недостатньо, щоб повністю й  відразу пояснити це явище, дати достовірний  висновок про те, що воно таке, які  причини його виникнення, закони розвитку тощо. Тому пізнання явищ і подій  зовнішнього світу відбувається у формі гіпотези: не очікуючи, доки накопичаться факти для кінцевого, достовірного висновку про характер і причину досліджуваного явища, роблять на початку здогадне пояснення  спостережуваного явища, а потім  цей здогад розвивають і доводять.

Гіпотеза — це форма  розвитку наших знань. Мислення людини не знає інших способів логічного  опрацювання емпіричного матеріалу  і проникнення в сутність речей, окрім гіпотези. Побудова гіпотез  у науці дає змогу переходити від окремих фактів, що стосуються явищ, до пізнання закону розвитку цього  явища.

Побудова гіпотез —  необхідний шлях до створення наукової теорії. Всяка наукова теорія висловлюється  спочатку як гіпотеза. Науково доведена і підтверджена на практиці гіпотеза стає науковою теорією.

Логічна структура гіпотези складна. Гіпотеза не зводиться до якогось  одного судження чи умовиводу. Вона —  система суджень, понять і умовиводів. Якесь одне окремо взяте судження або умовивід ще не складає гіпотези.

Гіпотеза може складатися одночасно із різних видів умовиводів індукції, аналогії і дедукції. Наприклад, судження-припущення може бути висловлене за аналогією чи індукцією, а потім  розвинуте й доведене у формі  дедукції. Але припущення в гіпотезі може бути висунуте не тільки у формі  індукції чи аналогії, воно висловлюється  часто дедуктивно, а доводиться потім  у формі індукції або дедукції тощо.

Гіпотеза — процес розвитку думки. Процес мислення в гіпотезі має  певні стадії. Розрізняють дві  такі стадії побудови і доведення  гіпотези: 1) висування гіпотези і 2) доведення гіпотези. Дехто виділяє  в гіпотезі не дві, а три, чотири чи п'ять стадій: 1) вивчення обставин досліджуваного явища (збирання фактів), 2) формування гіпотези, 3) виведення з гіпотези наслідків (розвиток гіпотези), 4) перевірка  цих наслідків на практиці і 5) висновок про істинність або хибність висунутої  гіпотези.

1.1.Висування гіпотези.

Гіпотеза будується не па голому місці. Щоб її висунути, необхідно мати певну сукупність фактів, що відносяться до спостережуваного явища, котрі б обґрунтовували ймовірність якогось припущення, пояснювали ймовірність невідомого. Тому побудова гіпотези завжди пов'язана зі збиранням фактів, які мають відношення до того явища, котре ми пояснюємо. На підставі зібраних фактів висловлюється припущення про те, що таке досліджуване явище, тобто формулюється гіпотеза. Припущення в гіпотезі в логічному відношенні е судження (або система суджень). Його висловлюють унаслідок логічного опрацювання зібраних фактів.

Факти, на підставі яких висувається  гіпотеза, можуть бути логічно осмислені  у формі аналогії, індукції чи дедукції. В одних випадках гіпотезу висувають  за аналогією, в інших — вони е  висновком індуктивного чи дедуктивного умовиводу. Наприклад, гіпотеза про  існування життя на Марсі висунута за аналогією. На підставі схожості Марса  і Землі в одних ознаках, а  саме в тому, що Марс і Земля є планетами сонячної системи, що обидві вони обертаються навколо Сонця, мають атмосферу, воду, зміну пір року, дня й ночі і т. д., зроблено припущення про схожість цих планет і в інших ознаках, а саме, що на Марсі, як і на Землі, існує життя. Гіпотеза Лавер'є про існування планети Нептун була висунута шляхом дедукції.

Висування припущення, тобто  формулювання гіпотези, становить основний зміст гіпотези.

Припущення — головний елемент будь-якої гіпотези. Припущення є відповіддю на поставлене питання  про сутність, причину, зв'язки спостережуваного явища. Припущення містить те знання, до якого доходять унаслідок узагальнення фактів. Припущення — та серцевина  гіпотези, навколо якої відбувається вся пізнавальна і практична  діяльність. Припущення в гіпотезі — це, з одного боку, підсумок попереднього пізнання, те головне, до чого доходять унаслідок спостереження й узагальнення фактів; з другого боку — це відправний пункт подальшого вивчення явища, визначення напрямку, яким має відбуватися все  дослідження. Гіпотеза дає змогу  не тільки пояснити наявні факти, а  й виявити нові, на котрі не була б звернута увага, коли не була б  висунута ця гіпотеза.

2.Види гіпотез

Гіпотеза може претендувати на пояснення всієї множини досліджуваних  явищ, частини цієї множини або  окремого явища. З огляду на цю особливість  гіпотез їх відповідно поділяють  на загальні, часткові й одиничні.

Загальна гіпотеза - припущення про певні закономірності,  які  стосуються всієї множини явищ відповідної  предметної сфери.

Науку цікавлять загальні закономірності, а наукові положення  виражаються, як правило, у формі  загальних суджень.

Часткова гіпотеза - припущення про певні закономірності, які  стосуються тільки деяких елементів  множини явищ відповідної предметної сфери.

Після з'ясування специфіки  підмножини явищ, кожного з яких стосується передбачувана закономірність, часткова гіпотеза перетворюється на загальну.

Схема цього перетворення така: "Деякі S є Р" - "Всі S, які  мають ознаку к, є Р".

Одинична гіпотеза (гіпотеза для одиничного випадку: ad hoc - "для  цього") - припущення, що стосується характеристики одного-єдиного предмета чи явища.

Прикладом тут можуть бути гіпотеза Дж. -К. Максвелла про рух  і структуру кілець Сатурна, гіпотеза про наявність планети - сусідки  планети Уран тощо.

Розрізняють ще описові й  пояснюючі гіпотези.

Описова гіпотеза - припущення про притаманні предмету властивості  або форми зв'язку між спостережуваними предметами і явищами.

Ця гіпотеза намагається  дати відповідь на питання: "Що становить  собою даний предмет?", або "Які  властивості має даний предмет?", або "В якому зв'язку перебувають  дані предмети?".

Пояснююча гіпотеза - припущення про причини виникнення досліджуваних явищ.

Вона відповідає на питання "Які причини виникнення даних  явищ?".

Розвиток сучасної науки  свідчить про необхідність так званої математичної гіпотези. Це пояснюють  тим, що для об'єктів, які вивчає сучасна  наука, не завжди можна підібрати  відповідні наочні образи, з якими  маємо справу в повсякденному  досвіді. Математична гіпотеза тісно  пов'язана з феноменом, який називають  мисленим експериментом.

Прагнучи відрізнити наукові  гіпотези від усіх інших припущень  і здогадів, турбуючись про максимальну  ефективність гіпотез, учені намагаються  визначити і сформулювати основні  вимоги до цієї форми пізнання. Ось  деякі з них:

- принципова перевірка припущення, яке оголошується гіпотезою;

- максимальна її загальність;

- наявність передбачувальної сили;

- принципова (логічна) простота;

- наступність, зв'язок висловлюваного припущення з попереднім знанням.

Об'єктивною основою перевірки наукової гіпотези є взаємозв'язок сутності й явища, зокрема та обставина, що "сутність являється".

Під максимальною загальністю  треба розуміти те, що гіпотеза має  пояснювати не частину фактів, які  цього потребують, а всю їх сукупність. Більше того, з гіпотези повинно  виводитися за можливості й ширше  коло явищ, зокрема й ті, що, як здається, і не перебувають у зв'язку з  досліджуваними явищами. Причому наукова  гіпотеза повинна пояснювати відповідні явища глибше і повніше, ніж будь-яке  інше припущення.

Наявність передбачувальної сили гіпотези виявляється в її здатності  здогадатися про існування закономірності, до цього не відомої науці, та існування  ще не відомих явищ, аналогічних  досліджуваним, і способів відкриття (чи одержання шляхом експерименту) цих явищ.

Вимога щодо простоти гіпотези не суперечить тому фактові, що серед  відомих гіпотез були й такі, що становили собою цілу систему  знань, центральною ланкою якої, своєрідною синтезуючою ідеєю було відповідне припущення.

Під наступністю треба  розуміти вимогу, згідно з якою гіпотеза не повинна суперечити сучасній науці. Доля істини в цій вимозі значна (нераціонально піддавати невиправданому сумніву всі результати науки), проте  й абсолютизувати таку заборону не можна, пам'ятаючи про історичну  обмеженість людського пізнання, зокрема про феномен відносності  істини.

Усі перелічені застереження потрібно враховувати хоча б для  того, щоб відрізнити від наукової гіпотези надумані, довільні, цілком безпідставні, фантастичні припущення.

Не можна ототожнювати з гіпотезою тезу доведення. Гіпотеза відрізняється від тези доведення  зокрема тим, що вона є висновком  правдоподібного, недостовірного умовиводу. Щоправда, вона, як і теза, потребує обґрунтування, проте рівень її ймовірності  загалом вищий від імовірності  тези. Не належать до гіпотез і припущення, які є засобом, а не кінцевою тезою  доведення (припущення, відомі під назвою "абсолютний нуль", "абсолютно  чорне тіло", "ідеальний газ" тощо).

Вдаються до найрізноманітніших методів: до спостереження і експерименту, аналізу і синтезу, абстрагування й узагальнення тощо.

Будь-яка гіпотеза зароджується, виникає, проходить етап становлення  і розвитку (уточнюється, виправляється, доповнюється) і, зрештою, або обґрунтовується  і стає справді науковим, достовірним  знанням, або спростовується і поступається місцем іншій гіпотезі.

Процес формування гіпотези та її застосування проходить такі ступені:

- початковий здогад, що, як правило, використовується як робоча гіпотеза;

- уточнення й ускладнення початкового здогаду і формулювання наукової гіпотези;

- виведення можливих наслідків з гіпотези, її основного припущення;

- перевірка того, наскільки названі наслідки відповідають об'єктивній дійсності, виявленим фактам.

Зародження початкового  здогаду є складним і суперечливим процесом освоєння інформації про відповідний  фрагмент реальності. Та оскільки він  часто має інтуїтивний чи напівінтуїтивний характер, логічні засоби, які використовують у цьому процесі, не завжди усвідомлюють. Тому створюється видимість несподіваності виникнення цього здогаду, ніби він  виникає з нічого. Історія науки  свідчить, що більшість гіпотез постала  в процесі міркування за формою аналогії та неповної індукції, хоча цю роль можуть виконувати й інші форми умовиводів, які з певних причин не спроможні  забезпечити достовірні висновки.

Початкові здогади про  природу досліджуваних явищ нерідко  ґрунтувалися на умовиводі за аналогією. Помітивши, що дві групи явищ мають  подібні властивості, й знаючи причину  виникнення однієї групи явищ, припускають  за аналогією, що й друга група  зумовлюється, можливо, тією ж причиною. Це стосується багатьох гіпотез, зокрема  гіпотез про природу блискавки, про атомістичну будову матеріального  світу тощо.

Початковий здогад відрізняється  від наукової гіпотези тим, що він  менш обґрунтований, а тому й менш імовірний, простіший за своєю будовою, оскільки ще не став системою знань.

За умов дефіциту інформації про певний об'єкт іноді доводиться вдаватися до початкового здогаду  як єдино можливого засобу хоч  якось пояснити досліджувані явища, надати аналізові цих явищ упорядкованого цілеспрямованого характеру, систематизувати  наявну інформацію. Тому здогад у його первісному чи дещо досконалішому вигляді  часто використовують як робочу гіпотезу, яка, не претендуючи на статус готової  відповіді на питання про природу  досліджуваних явищ, вважаючись заздалегідь  тимчасовим припущенням, разом з  тим дає можливість розпочати  організований і цілеспрямований  процес дослідження відповідних  явищ, згрупувати їх, дати попереднє  пояснення.

Перетворення робочої  гіпотези на наукову пов'язане з  пошуками найзагальнішого припущення, здатного найповніше і найглибше  пояснити досліджувані явища, передбачити і виявити нові факти. При цьому робоча гіпотеза часто зазнає значних змін - виправляється, уточнюється, доповнюється, а іноді й відкидається, і тоді на зміну їй приходить інша гіпотеза з розряду конкуруючих.

Трапляється, що з трансформацією робочої гіпотези в наукову остання  розгортається в складну, розгалужену  систему знань. Так, у середині минулого століття німецький учений К. Гаусс  висловив здогад про скінченну швидкість  поширення електромагнітних взаємодій. Через 13 років його учень Г. Ріман  розвинув цей здогад і одержав  рівняння, розв'язання якого привело  до висновку про скінченну швидкість  поширення електричної дії.

У працях М. Фарадея і Г. Рімана здогад про скінченну швидкість  поширення електромагнітних процесів набув рівня гіпотези. На основі цієї гіпотези Дж. -К. Максвелл розробив систему знань, яка зусиллями  багатьох учених була перетворена на електромагнітну теорію поля.

Відмінність між початковим здогадом, робочою і науковою гіпотезами часто має умовний характер. Так, у 1704 p. P. Уолл висловив припущення (здогад), що електричний розряд можна порівняти  з блискавкою і громом. А в 1746 р. Б. Франклін детально розробив цю аналогію, перетворивши початковий здогад на наукову  гіпотезу, яку пізніше (в 1752 р.) підтвердив експериментально.

3.Доведення істинності гіпотези

Висунута гіпотеза має  бути доведеною. Доказ гіпотези здійснюється так. Припускаючи висунуту гіпотезу істинною, із неї дедуктивним методом  виводять ряд наслідків (фактів), котрі  мають існувати, якщо існує гадана причина, а потім ці наслідки перевіряють  на практиці. Якщо наслідки відповідають дійсності, підтверджуються практикою, то це свідчить про те, що ця гіпотеза є правильною. Якщо ж наслідки, логічно  виведені з гіпотези, не відповідають дійсності, нашим дослідом не підтверджені, то це означає, що висунута гіпотеза хибна.

Логічний процес виведення  наслідків із висунутого припущення та обґрунтування істинності або  хибності гіпотези відбувається досить часто у формі умовно-категоричного  силогізму. Із гаданої причини А  виводять наслідок В. Логічно це виражається  в такому судженні:

"Якщо є А, то є  В". Потім наслідок В перевіряють  на практиці, чи дійсно він  існує. Якщо наслідок В насправді  не існує й існувати не може, то за правилами умовно-категоричного  силогізму від відсутності наслідку  доходять висновку про те, що  й гадана причина А також  на існує, тобто до ймовірного  висновку про хибність висунутої  гіпотези.

Приклад. У справі про  вбивство П. на місці події було виявлено сліди автомобіля "Москвич" і  краплі крові у вигляді трьох  паралельних ланцюжків, котрі пролягли на відстані 150 м від місця виявлення  трупа. Під час огляду трупа виявилося, що П. убитий пострілом у праву  скроню. Виникло припущення, що П. убитий в автомобілі "Москвич", а потім  викинутий на дорогу. Незабаром органами міліції було виявлено автомобіль "Москвич", на лівих дверцятах і на дні  корпусу якого були виявлені сліди  крові. Власник автомобіля пояснив, що виявлені сліди крові належать його дружині, яку він нібито бив  у автомобілі. Необхідно було перевірити це пояснення. Логічно це відбувалося  так. Із висунутого власником автомобіля "Москвич" пояснення було виведено наслідок, а саме: "Якщо сліди крові, виявлені в автомобілі "Москвич", належать дружині власника цього  автомобіля, то група крові має  збігатися з групою крові слідів, виявлених в автомобілі". Потім цей наслідок було перевірено. Виявилося, що група крові дружини власника автомобіля не збігається з групою крові, виявленої в автомобілі. На цій підставі за формою заперечного модусу у мовно-категоричного силогізму було зроблено висновок про неправдивість пояснення, даного власником автомобіля.

Перевірка гіпотези відбувається завжди шляхом підтвердження наслідків, виведених із цієї гіпотези. Критерієм  істинності гіпотези є практика. Гіпотеза народжується практикою, і тільки практика розв'язує питання про те, істинна  гіпотеза чи хибна. Гіпотеза стає достовірною  теорією, коли наслідки, виведені з  неї, підтверджуються практикою. Перевірка  гіпотези на практиці, перетворення гіпотези в достовірну теорію є процес складний і довготривалий. Тому доведення  істинності гіпотези не можна зводити  до якоїсь одноактної логічної дії.

Перевіряючи гіпотезу, використовують різні логічні форми. Досить часто  перевірка гіпотези відбувається за схемою умовно-категоричного силогізму. Особливо широко умовно-категоричний силогізм використовується тоді, коли мають справу з умовно-виділяючими  судженнями. У таких випадках наявність  у дійсності всього лише одного наслідку, виведеного з гіпотези, достатня для  визнання цієї гіпотези істинною. Але  умовно-категоричний силогізм не є  єдиним логічним засобом перевірки  гіпотези. Окрім умовно-категоричних умовиводів використовуються також  категоричний силогізм, розподільні  умовиводи та інші логічні форми.

Сформулювавши гіпотезу, намагаються  вивести з неї якомога більше наслідків. При цьому ступінь  імовірності гіпотези буде тим вищий, чим різноманітнішими і численнішими виявляться наслідки, виведені з цієї гіпотези, і чим більше вони будуть перевірені відповідними фактами. Міркують: якщо наше припущення відповідає дійсності  й гадана закономірність справді  існує, то вона якось повинна виявлятися.

Потім роблять висновок про  те, якими мають бути ці вияви, і  намагаються їх віднайти або викликати  до життя з допомогою відповідних  експериментів. Виявлення таких явищ, безумовно, підвищує ймовірність припущення, але не завжди може бути достатньою підставою для обґрунтування істинності гіпотези, оскільки ці явища можуть бути спричинені й іншими обставинами. Формалізувавши міркування, в якому рухаються від істинності наслідків до істинності підстави (у нашому випадку - гіпотези), одержимо неправильну форму стверджувального модусу умовно-категоричного умовиводу.

Щоб домогтися необхідного  висновку про істинність гіпотези на основі знання істинності наслідку, треба, щоб гіпотеза була достатньою і необхідною підставою для наслідку, а наслідок, у свою чергу, був достатньою і  необхідною умовою для визнання істинності підстави (гіпотези). З цією метою  з гіпотези намагаються вивести  не один, а кілька наслідків, які  в сукупності можуть становити не тільки необхідну, але й Достатню умову для того, щоб їх істинність була достатньою підставою для визнання істинності гіпотези. Схемою такого міркування буде знову ж таки умовно-категоричний умовивід.

Існують й інші способи  доведення гіпотез. Так, одиничну гіпотезу підтверджують безпосереднім виявленням того предмета (чи властивості предмета), існування якого передбачали  в гіпотезі.

Важко перебільшити роль практики в процесі доведення гіпотези. За певних умов перевірка гіпотези може сприяти тому (і часто сприяє), що вона (гіпотеза) з імовірного припущення перетворюється на обґрунтоване, достовірне знання.

Спростування гіпотези здійснюють, фальсифікуючи наслідки, які з  неї випливають. При цьому слід пам'ятати, що як відшукання фактів, що відповідають виведеним з гіпотези наслідкам, не завжди є достатньою підставою  для оголошення гіпотези істинною, так само не виявлення очікуваних фактів не завжди свідчить про те, що гіпотезу спростовано. Спростованою її можна вважати лише тоді, коли буде точно встановлено, що фактів не просто немає, а їх взагалі не може бути, оскільки це суперечить об'єктивним законам.

У процесі розв'язання складних проблем часто пропонують не одну, а дві й більше гіпотез. Оскільки ж істина одна, то зрозуміло, що кілька гіпотез, які по-різному пояснюють  одні й ті самі явища, не можуть бути одночасно істинними. Виникає необхідність вибирати одну з двох або й кількох  конкуруючих гіпотез.

Судове дізнання підпорядковується  тим самим законам логіки, що й  будь-яке інше. В судовому слідстві при поясненні окремих фактів чи сукупності обставин часто висувають  не одну, а кілька гіпотез, в яких по-різному пояснюють ці факти. Такі гіпотези називають версіями.

Версія в судовому слідстві - одне з можливих припущень (гіпотез), яке пояснює походження або властивості  окремих обставин злочину або  подію злочину загалом.

Висновки

Гіпотеза - форма мислення, що становить собою припущення про  існування певного закономірного  зв'язку між явищами, причини виникнення яких невідомі.

Часто гіпотезою називають  і припущення про існування факту, який безпосередньо не спостерігається.

"Гіпотеза" - поняття  багатозначне, воно має принаймні  такі три значення:

- особливий рід припущень про безпосередньо не-спостережувані форми зв'язку явищ або про причини що породжують ці явища;

- особливий рід умовиводу, у формі якого відбувається висунення певного припущення;

- складний засіб, який включає в себе як висунення припущення, так і його наступне доведення.

Формулюванню гіпотези передують  такі обставини:

- виявлення явищ, причину виникнення яких неможливо з'ясувати з допомогою відомих науці знань;

- формулювання відповідної проблеми;

- добір і нагромадження потрібних фактів;

- попередній аналіз цих фактів (явищ, причини яких з'ясовуються), вивчення обставин, що передували досліджуваним явищам, і тих, які їх супроводжують.

Будь-яка гіпотеза має  ймовірний характер, а тому потребує перевірки на істинність. Існує кілька способів доведення гіпотези. Найпоширеніший — виведення з неї (з основного  припущення) наслідків і їх верифікація, тобто перевірка фактами.

Гіпотезу як імовірне знання можна піддавати сумніву і  спростуванню. Вона піддається сумніву  вже тоді, коли вступає в суперечність хоча б з одним фактом.

Список використаних джерел

1.Войшвилло Е. К., Дегтярев М. Г. Логика. – Москва: Владос, 2001 – С. 494 – 513.

2.Гетманова А. Д. Учебник по логике. – Москва: ЧеРо, 2000 – С. 179 - 194.

3.Жеребкін В. Є. Логіка. – Харків: Основи, К.: Знання, 1998. – С. 204 - 219.

4.Конверський А. Є. Логіка. – К.: Четверта хвиля, 1998. – С. 257 – 267.

5.Тофтул М. Г. Логіка. – К.: Академія, 1999. – С. 239 - 249

6.Хоменко І. В. Логіка – юристам. – К.: Четверта хвиля, 1998. - С. 219 - 245.