Лікарі та лікування в давнину

Зміст

Вступ………………………………………………………….

1. Медицина в стародавньому Римі………………………..

2. Видатні лікарі та їх праці у Давньому Римі та Греції…..

3. Історія життя і філософія Гіппократа…………………… 
4. Книги і маніфести давньогрецького лікаря ……………. 
5. Історія клятви Гіппократа ……………………………….

6. Хірургія у Римі……………………………………………

Висновок ……………………………………………………. 
Використана література……………………………………. 
 
Вступ

Великий вплив на історичний розвиток людства зробили Древня Греція (Еллада) і Древній Рим.

Наукова медицина почала свій розвиток у Древній Греції. У Греції існували школи, де готувалися лікарі по типу ремісничого учнівства. Найбільш відомі школи на берегах  Малої Азії на острові Кіс і  півострові Кнід.

У порівнянні з древньою медициною в інших країнах медицина в Греції в меншій ступені знаходилася під впливом релігії. Жрецька каста не мала пануючого впливу. З розвитком рабовласницького ладу, і в зв'язку з цим релігії, храми в Греції, як і в інших країнах стародавності, стали також місцями лікування, а жреці привласнили собі функції лікарів. Але поряд із храмовою, жрецькою медициною продовжувала існувати і народна медицина.

У Древній Греції в  ряді міст були суспільні лікарі, що безоплатно лікували бідних громадян і вживали заходів проти епідемій, минулого і домашніх лікарів у знаті і багатіїв. Мандрівні лікарі — періодевти обслуговували торговців і ремісників. Світські лікарі обслуговували поранених під час воєн.

У Древньому Римі медицина розвивалася під сильним впливом  грецької медицини. Праці видатного лікаря і фармацевта Клавдія Галена мали велике значення не тільки для давньоримської медицини, але і для наступного розвитку медицини і фармації. Найбільше значення мають два його травники, у яких описане більш 300 лікарських засобів з рослин. Гален, на противагу Гіппократові, вважав, що в рослин є два початки: одне з них робить на хворий організм лікувальна дія, інше чи даремно навіть шкідливо.

У Римі в умовах великої  держави медицина одержала значно більші можливості розвитку, ніж в інших східних рабовласницьких державах з їхнім більш низьким рівнем продуктивних сил, з їх патріархальними пережитками. Високий рівень розвитку державності виразився в створенні постійної армії. Далекі походи римських легіонів у місцевості, що різко розрізняються по кліматі і санітарних умовах, сприяли виникненню різноманітних захворювань. Щоб зберегти боєздатність армії і надавати хірургічну допомогу в боях, були створені військові госпіталі (валетудінарні, буквально - здравниці), виділені табірні лікарі.

Медицина  в стародавньому Римі

У Стародавньому Римі в умовах великої централізованої  держави перед медициною відкрилися можливості широкого розвитку. До завоювання Греції (146 р. до н. е.) в медицині римлян переважали емпіричні засоби, головним чином ліки рослинного походження. Для підтримання здоров'я радили простоту і поміркованість у їжі і взагалі в житті. Відомості про цей період черпаємо з тогочасних юридичних законів та праць Марка Порція Катона Старшого (234-149 pp. до н. е.). Порцій Катон був переконаним противником еллінської культури, він наполегливо, гаряче застерігав своїх співвітчизників від запозичення грецьких звичаїв, їхніх медичних засобів, які, мовляв, розслаблюють простий, але доблесний дух справжніх римлян. Він відстоював традиційну римську «простоту нравів», зокрема в харчуванні; передусім він наполягав на користі від споживання сирої капусти. В його працях знаходимо розумні поради щодо лікування вивихів, переломів, ран, але також і багато засобів містичного характеру.

Суворі застереження Порція Катона проти грецької медицини залишилися марними. Лікарі-греки, як побачимо далі, відіграли в історії медицини Римської імперії вирішальну роль. Вони сприяли її дальшому розвиткові в нових умовах великої централізованої імперії, яка з часом об'єднала країни від Піренеїв на заході до Вірменії на сході, від Британії на півночі до Єгипту на півдні.

Забезпечення санітарних умов життя у великих містах з  багатотисячним населенням, організація  постійної армії, далекі походи римських легіонів у місцевості з різними кліматичними умовами, необхідність тримати гарнізони і численну адміністрацію в далеких провінціях - все це висунуло нові завдання перед медициною. Ці завдання не міг розв'язати, як це було в малих республіках Греції, лікар, що мав приватну практику, потрібне було державне втручання в цю справу, надання лікареві певних адміністративних функцій і прав. В імператорському Римі і було вперше введено посади головних лікарів (архіятрів) великих міст, провінцій, організовано медичну службу у війську.

На кожну когорту - близько 1000 воїнів - припадало не менше  двох, а в деяких випадках до чотирьох військових медиків (типу фельдшерів). Табір у три легіони, близько 12-13 тисяч воїнів (від 3555 до 4500 воїнів на легіон), мав звичайно валетудинарій (дослівно - здравниця) на 200 ліжок (одне ліжко в середньому на 0-60 воїнів).

Під час війн здійснювались  планова евакуація і лікування  в польових рухомих госпіталях.

На кінець існування  імперії в деяких провінціях, і  передусім у самому Римі, встановлювали певну кількість лікарів, що мали право на практику. Лікарів цих називали Medicus a Re Publica probatus - лікарем, затвердженим державою. В деяких випадках для того, щоб дістати це звання, лікарі мали бути піддані спеціальній перевірці, здійснюваній архіятрами.

Є також згадки про  лікарів при цирках, театрах, громадських  садах. Славнозвісний Гален працював один час лікарем, що подавав допомогу гладіаторам під час їхніх  змагань зі звірами. Є також відомості  про виконання лікарями функцій  судових медиків: так, лікар Антил виконував таку роль у зв'язку з убивством Юлія Цезаря 44 р. до н. е.

У І ст. до н. е. в Римі набуло поширення вчення грецького  філософа Епікура (341-270 pp. до н. е.), літературно  оформлене у високохудожній формі  його послідовником поетом Тітом Лукрецієм Каром (98-55 pp. до н. е.) в його відомому творі «De natura гегшп» («Про природу речей»). У цьому винятково важливому для історії культури людства творі сконцентровано відомості про те, чого досягли античні вчені в матеріалістичному розумінні світу.

Епікур дотримувався поглядів Демокріта. Він вважав, що світ складається з численних  неподільних, різної форми частинок - атомів, які в різних комбінаціях, як літери в словах, утворили різні  речі без втручання будь-якого  вищого розуму та творця.

На відміну від Демокріта, Епікур розрізняв атоми не лише за формою і розмірами, а й за масою. Він визнавав не тільки прямолінійний  рух атомів, а й зумовлене внутрішніми  причинами відхилення атомів від  прямої лінії. Таке його припущення відкривало шлях до наукового пояснення різноманітності явищ природи. Основою пізнання Епікур визнавав відчуття, які самі собою істинні, помилковим може бути лише витлумачення їх; душа, на його думку, матеріальна і смертна, він відкидав втручання богів у життя природи і людей. Людині, за Епікуром, властивий природний потяг до задоволення своїх потреб і бажань, але це задоволення слід вбачати не в грубих насолодах, а у вільності від страждань, душевних турбот і в мудрому пізнанні світу.

У поемі Лукреція ми знаходимо  важливі відомості медичного характеру. Заразні хвороби, за його твором, розносяться невидимим насінням.

Як я казав уже, є  чимало всілякого насіння: 
Одне з них животворне, але немало й такого, що 
Призводить до хвороб і смерті, до нас долітаючи... 
Весь цей згубний мор, 
Всі пошесні хвороби або приходять із зовні 
І, подібно до туманів і хмар, 
Зверху з неба падають, 
Або з самої землі виникають, 
Як загниває вологий грунт від злив 
І від сонця променів гарячих... 
Зараза, з'явившись раптово, 
Може або на воду впасти, 
Або на хліб осісти, 
Або на інших харчових продуктах, 
І на пасовиськах тварин, 
А то й просто висіти в повітрі. 
Ми ж, вдихаючи в себе таку згубну суміш, 
Конче повинні вдихнути заразу й хворобу.

Видатні  лікарі та їх праці у Давньому Римі та Греції

Серед лікарів найвідомішим прибічником Епікура був Асклепіад (124-56 pp. до н. е.). Навчався він в Афінах і Александрії. Асклепіад учив, що тіло людини також складається з атомів, між якими є пори, канали. Крізь ці пори та канали виділенням поту та випаровуванням регулюється діяльність організму. Якщо ці пори і канали засмічуються або з тієї чи іншої причини надмірно розширюються, це негативно відбивається на взаємовідношеннях атомів та їхньому русі, в якому вони завжди перебувають, і це зумовлює виникнення хвороб. Тому Асклепіад надавав особливого значення «невидимому диханню» шкіри, яке потрібно всіляко підтримувати частими купаннями, вологими розтираннями, фізичними вправами. Відповідно до принципу Епікура, що життя людини має бути «розсудливим, прекрасним і приємним», Асклепіад вимагав, щоб і процес лікування не обтяжував хворого, а був «безпечним, швидким і приємним (tuto, cito et jucundo curare)». Разом з тим він підкреслював, що «надмірна поспішність і бажання догодити хворому небезпечні», його концепція лікування, що набула визнання, протистояла системі хірурга Архігата, якого називали «кровожерним м'ясником» - carnifex.

У своїй терапії Асклепіад  не був прибічником медикаментозних  засобів, а головного значення надавав  чистоті тіла, прогулянкам на свіжому  повітрі, їзді на коні, веслуванню та різним гімнастичним вправам, що сприяють кращому рухові частинок-атомів в організмі і перешкоджають засміченню його пор і каналів.

Відкидаючи існування  вищого розуму, цілеспрямованість усього, що творить природа, як це твердив  Арістотель, Асклепіад дотримувався погляду, що сили природи в перебігу хвороби бувають не лише корисними, а й шкідливими (non solum prodesse naturam, verum etiam nocere). Використовуючи, за Гіппократом, сили природи, лікар повинен бути активним, спрямовувати сили ці в бажаному напрямі. Асклепіад займався і хірургією, йому приписують проведення першої трахеотомії.

Асклепіад був людиною  високої культури, блискучим промовцем, мав великий авторитет у вищих  колах Риму, був другом Ціцерона, Марка Антонія. Він багато сприяв поширенню серед римлян популярності грецьких лікарів, яка з часом настільки зросла, що, за словами Плінія, «той, хто практикував з медицини і не знав грецької мови, не користувався успіхом; лікарі-римляни видавали себе за греків».

Послідовник Асклепіада Темісон (І ст. до н. е.) вирішив спростити вчення свого учителя, зробити його доступним і зрозумілим для кожного лікаря. Усі хвороби за проявами їх він поділив на три групи. До першої групи він відніс хвороби, за яких організм людини перебуває в стані напруження - status stric-tus. Пори тіла в цьому стані закриті. Проявляється це загальним збудженням, запором, затримкою сечі, корчами, непритомністю. В таких випадках належить призначити тепло в різному вигляді, купелі, олії, все, що заспокоює. При хворобах другої групи - протилежний стан: усі пори і канали надмірно послаблені - status laxus; у хворих проноси, піт, посилений діурез, загальна кволість. При таких хворобах призначають збудливі засоби. До третьої групи належать мішані форми, за яких лікування призначають спочатку залежно від тих симптомів, які виявляються особливо яскраво.

Оскільки Темісон і  його послідовники шукали в медицині простих, зрозумілих усім шляхів (мевобо - шлях досвіду), то представники цієї школи  в історії медицини дістали назву  методистів. Такі погляди припали до вподоби тверезим, практичним римлянам і невдовзі знайшли багато прибічників, які вважали, що для успішного опанування практичної медицини не потрібно глибоких знань, тривалого навчання; досить лише кількох місяців, щоб навчитись розбиратися у станах хворого організму і знати відповідні набори ліків. Таке спрощення поглядів на лікарську майстерність не могло не викликати протесту серед більш вдумливих послідовників Асклепіада. Тут насамперед слід відзначити грека Сорана з Ефеса (II ст. н. е.). Грунтуючись на своєму великому практичному досвіді і глибокому знанні досягнень своїх попередників, Соран у працях «Про гострі та хронічні захворювання» (ця основна робота збереглась лише в латинському перекладі нумідійця Целія Авреліана (V ст. н. е.), «Про жіночі недуги» показав, якими великими і складними знаннями вже володіла тогочасна медична наука. Соран подає в них опис окремих захворювань, підкреслюючи відмінності їх від інших захворювань, тому в історії медицини його справедливо вважають творцем диференційної діагностики. Він перший почав відрізняти основні ознаки захворювань від другорядних симптомів, про що лише через віки писатиме англійський лікар Сиденгам.

Для обстеження хворих Соран  застосовує різні діагностичні засоби. При дослідженні органів живота він використовує перкусію (concussus palmae), для визначення тимпанічного звуку (resonus tympani), описує наявність рідини в животі, причому вислуховує переливання, що нагадує йому переливання рідини в неповному бурдюку (aaxos-бурдюк), звідки й походить назва недуги - асцит. Описуючи пульс при різних недугах, Соран звертає увагу на його частоту, ритм і наповнення. Він розрізняє паралічі рухові і чутливі. При рухових паралічах радить поступово привчати хворих до відновлення рухів за допомогою спеціальних блочних апаратів.

Описуючи епілепсію, Соран  висловлюється проти лікування  її кастрацією, кров'ю черепахи, серцем зайця, а радить купелі, кліматотерапію. У призначенні лікувальних засобів  Соран взагалі дотримується принципів  методичної школи.

У творах Сорана знаходимо  докладні відомості з акушерства \ щодо догляду дітей раннього віку, лікування жіночих захворювань. Вивчення акушерства і жіночих недуг  для лікарів було складною справою; за звичаєм тих часів, породіль і  хворих жінок обстежували лише повитухи; до лікарів зверталися тільки у виняткових випадках. Тому нормальна анатомія жіночих статевих органів у Сорана описана із значними помилками. Докладно описано ускладнення при родах, зумовлені вадами розвитку статевих органів, вузьким тазом, неправильним положенням плода; описано комбінований зовнішньо-внутрішніми засобами поворот на голівку, ембріотомія.

Із Ефеса походив  і відомий лікар Руф (II ст. н. е.), який у праці «Про назви частин людського тіла» робить спроби пов'язати  відомості анатомії з деякими захворюваннями. Він докладно описує зоровий орган, перехрестя зорового нерва, капсулу кришталика; нервову систему розглядає як таку, що поєднує органи між собою в єдиному організмі, йому належать праці про подагру, захворювання нирок, сечового міхура з наведенням багатьох раціональних засобів лікування. Для припинення кровотечі Руф радив давлячі пов'язки, перекручування, перев'язування судини, перший подав опис чуми (112 p.).

За віруванням римлян, перебіг родів підвладний двом богиням: Прозі - коли дитина йде голівкою, Постверті - коли дитина повернута у череві матері. Народжених ніжками вперед називали Агриппами (aeger pes), народжених через розріз матки - Цезарями. Ця операція у римлян була узаконена Нумою Помпілієм.

Великою пошаною користувалась праця Педанія Діоскоріда (І ст. н. е.) «Про лікувальні засоби срарцаивїа» !. Протягом тривалого часу він був лікарем римської армії, багато подорожував. У його праці подано опис усіх відомих за тих часів медикаментів^ рослинного, тваринного і мінерального походження. Він перший описав спосіб добування ртуті з кіноварі та виділення інших мінералів. З його праці довідуємося, що опій спочатку вживали у вигляді відвару головок маку з домішкою меду, а пізніше- як чистий маковий сік, звідки й походить його назва (omov - рослинний сік).

Сучасник Діоскоріда Скрибоній (Scribonius Largus) в праці «Compositiories medicamentorum» подає 271 вживану в його часи лікувальну формулу.

На противагу більшості римських лікарів, Скрибоній залишив в  історії про себе пам'ять як про лікаря, який не на словах, а всім своїм життям справджував свій високий погляд на професію лікаря. «...Я не маю амбіції, ні пожадливості,- писав він про себе,- я не маю любові ні до чого, крім як до моєї справи. Я в ній бачу найкраще, майже надлюдське, оскільки вона дає змогу полегшувати, повертати здоров'я хворим. У цьому лише я вбачаю її призначення. Ганьба і презирство від людей і богів лікарям, в душі яких немає співчуття, гуманності. В практиці не належить розраховувати на свої інтереси, фортуну, зважати на становище в суспільстві своїх клієнтів, а слід однаково ставитись до всіх, хто тебе покличе. Навіть ворог батьківщини має право на твою увагу...».

У ці ж часи в Римі працював видатний лікар Аретей з Каппадокії, вихованець Александрійської школи. Біографія його невідома. Збереглися дві його праці, в яких він дає чіткі для тих часів описи окремих гострих і хронічних захворювань, із спробою подати патофізіологічне обґрунтування деяких з них. Бур-гав, про якого скажемо далі, називає праці Аретея «золотим скарбом медицини». В окремому розділі своїх праць Аретей описує захворювання органів дихання, дає класичний опис астми, абсцесу легенів, плевриту. У нього знаходимо описи професійних захворювань ткаль, ковалів, робітників бронзових майстерень та інших професій. Описуючи геміплегію, Аретей зазначає, що анатомічна локалізація пошкодження спостерігається на протилежній паралічам стороні. Аретей Каппадокійський перший використовував для діагностики захворювань серця вислуховування.

Як Руф, так і Діоскорід та Аретей, греки за національністю, у своїх працях використовували досягнення різних медичних шкіл, доповнюючи їх своїми спостереженнями і досвідом. Одним з небагатьох римських учених, що залишив важливу для історії медицини працю, був Цельс, якого більшість істориків медицини взагалі не вважають лікарем.

Грецьке слово (pocpjxaxeia від фармакон - ліки, лікувальне зілля - походить від  єгипетського слова фармаки, що означало «те, що дарує зцілення». Напис такий  знаходимо під зображенням єгипетського бога лікарської майстерності Тота. Від греків слово фармакія перейшло в усі інші мови.

Авл Корнелій Цельс (30 р. до н. є - 45 р. н. е.) - автор трактатів з військової справи, сільського господарства, філософії, медицини. Трактат Цельса «De medicina»  з 8 книг (знайдений у XV ст.) є цінним джерелом, що висвітлює стан медицини античних часів після Гіппократа. Лише завдяки Цельсові ми знаємо про праці Герофіла, Еразістрата та інших видатних учених Александрійської школи, оригінали праць яких безповоротно загинули. Робота Цельса є в основному компіляцією з праць багатьох авторів. Цельс відбирає з їхніх праць найпотрібніше для практичної діяльності. Сам він був багатим землевласником та рабовласником і в своїй праці дає поради, як лікувати вільних осіб, а як рабів, здоров'я яких також потрібно берегти, оскільки лише здоровий раб корисний у господарстві. Ознайомлення з трактатом Цельса свідчить, яку велику кількість захворювань уже розрізняла антична медицина і як багато доцільних лікувальних засобів їй було відомо.

У хірургічній частині трактату Цельс зберіг для історії медицини великий досвід учених Александрійської школи. У нього ми знаходимо перший опис операції катаракти, яку успішно  робили вже лікарі Вавілонії за 2-2,5 тисячі років до н. е. Описуючи операцію ампутації, Цельс говорить про перев'язування судин лігатурами. Він дає детальний опис гриж. Класичний опис ознак запалення належить Цельсові: «Notae verae inflamationis sunt quattuor: rubor et tumor cum colore et dolore (Справжніх ознак запалення чотири: почервоніння, припухлість з жаром і болем)». Це збігається з описом їх індійським лікарем Сушру-тою. У XIX ст. Р. Вірхов додав до цього переліку ще п'яту ознаку - порушення нормальної функції  (functio laesa).

Як ми вже зазначали, багато істориків  вважають Цельса не лікарем, а лише аматором медицини. Проте широка обізнаність його з тогочасною медициною, цінність практичних порад щодо застосування численних лікувальних засобів свідчать проти цього.

Гален називає Цельса філіатрос, - дилетантом. Проте твір Цельса в класичній медичній літературі вважається зразком точності (Гезер); у викладі відчувається незалежний, критичний розум, обережний у висновках. Опис окремих операцій подається з такими деталями, які може подати лише той, хто сам виконував такі операції.

Найвидатнішим лікарем-ученим імператорського Риму був Гален, грек за національністю, енциклопедист, праці якого користувалися безприкладним в історії медицини авторитетом у всіх наступних поколінь лікарів протягом 13 століть, аж до епохи Відродження.

Гален (Galenus, 131-210) народився в м. Пергамі (Мала Азія), був сином відомого архітектора Нікона, людини високоосвіченої не лише в своїй галузі. Діставши ґрунтовну загальну освіту, Гален вивчає медицину в Пергамі, багато подорожує і продовжує навчання в Смірні, Корінфі, Александрії. У своїй практичній діяльності користувався винятковою популярністю, був двірським медиком кількох імператорів.

За блискуче виконання обов'язків  двірського лікаря імператор Марк Аврелій  нагородив його золотою медаллю  на золотому ланцюжку.

Гален розглядав медицину не як звичайне ремесло. Справжній лікар, вважав він, повинен бути освіченою людиною, філософом (Quod optimus medicus sit -quoque philosophus). Щоб  опанувати медицину, потрібно довго  і наполегливо вчитися. Учнів  медичної школи методиста Фессала в Римі, які навчались основ медицини за 6 місяців, він називав «фессалівськими віслюками».

Гален зневажливо ставився до своїх  колег, називав їх неуками, шахраями. «Між розбійниками і римськими лікарями не існує іншої різниці, як тільки та,' що перші в горах, а другі в Римі роблять свої ганебні вчинки»,- писав він про них. Взагалі, скромність не була йому властива. У своїх працях він багато говорить про свої блискучі діагнози і безпомилковість. «Займаючись медициною до старості, я до цього дня не мав приводу червоніти за призначене мною лікування і діагноз, - що, як я бачив, бувало з найславнозвіснішими лікарями».

Свої праці він порівнював з  працями Гіппократа. «Гіппократ накреслив  шляхи в медицині, а я виправив і удосконалив їх, як Цезар Траян удосконалив комунікаційні шляхи в римській державі».

На противагу Епікурові й  Асклепіаду, які вважали, що організм людини, як і все в природі, є  випадкове скупчення атомів, що утворилось без участі надприродних сил, Гален  дивився на організм як на дивне творіння, побудоване з майстерністю, що перевершує всі людські можливості і є найкращим підтвердженням існування вищого розуму. Як і Арістотель, він вважав, що все в природі розумне, все має своє призначення.

Положення Арістотеля «природа все  робить доцільно» було для Галена основним. З нього він виходив у своїй дослідницькій роботі. У трактаті «Про доцільність частин людського тіла», який складається з 17 великих розділів, досліджуючи функцію того чи іншого органа, того чи іншого життєвого процесу, він не ставив для себе питання, чому і як відбувається цей процес, а намагався лише з'ясувати, для чого він призначений вищим розумом.

Основу життя організму людини становить, на його думку, душа, яка  є часткою всесвітньої душі - пневми. Ця пневма з повітрям надходить у легені, з них - у серце, звідки розноситься по тілу артеріями.

Стінки лівого серця товщі й  важчі за стінки правого, за Галеном, для того, щоб утримати серце у  вертикальному положенні і врівноважити незначну масу пневми, увібраної з  повітря і розрідженої нею крові в лівому серці з більшою масою крові у правому. У стінках вен, на думку Галена, є пори, щоб кров могла проникати крізь них і живити тіло. Що ж до стінок артерій, то вони, навпаки, щільні, щоб краще утримувати легку пневму, що міститься в них.[Центром кровоносної системи Гален вважав не серце, а печінку: кров, що утворюється в печінці, розноситься через серце по тілу, живить його, причому тіло повністю вбирає всю кров, і вона не вертається назад, а в печінці утворюється наступна партія крові, яка вбиратиметься тілом. Ця схема була загальновизнаною доти, доки працею В. Гарвея не було доведено кровообіг (1628 p.).

Гален перший описав окістя, м'язи  спини, участь в акті дихання шийних, міжреберних м'язів і діафрагми, відзначив пасивність самих легенів, описав голосовий апарат і залежність його функції від поворотної гілки блукаючого нерва. Провадячи дослід на тваринах, переважно на свинях і мавпах, Гален довів існування рухових і чутливих нервів. Перерізуючи спинний мозок по сегментах, він показав випадіння внаслідок цього різних функцій. Центром психічного життя, в своєму, звичайно, розумінні, він визнавав мозок і «Мозок міститься в черепі подібно до великого царя, під захистом фортеці, оточений усіма органами чуттів, як сторожею і почтом, і це змушує думати, що в цій частині вмістище душі». Він вважав, що основою мислення є лише те, що сприймається через чуття,- «nihil est in intelectu, quod non prius fuerit in sensu».

Гален розрізняв сім черепних нервів. Усі інші нерви він також пов'язував з мозком. На підставі своїх експериментів на тваринах він зміг з'ясувати, що стінки кишок, артерій, матки не однорідні, а складаються з кількох шарів, що в м'язах розгалужуються нepви.

У терапії Гален додержувався принципу: для підтримання здоров'я користуватися подібним до подібного, для лікування хворих - протилежним протилежному. Гален наводить багато різних лікувальних засобів і радить взагалі в лікарській практиці широко застосовувати їх: «Populus remedia cupit - народ любить ліки». Самих лише рослинних ліків він наводить 473, багато мінеральних, зокрема залізо, мідь, миш'як, сірку, олово. Гостро висловлюється проти призначення з лікувальною метою сечі, калу, менструальної крові, що в його часи і аж до XVIII ст. були в лікувальному вжитку. При виготовленні ліків з рослин Гален перший почав брати певні вагові і об'ємні відношення для настоїв, екстрактів, відварів. Ці ліки у фармакопеях досі називаються галеновими препаратами. При хірургічних операціях Гален рекомендує судини перев'язувати лігатурами з шовку або струнами, а в разі кровотеч із малих судин - перекручувати їх.

Гален був не лише сміливим експериментатором, а й сміливим, досвідченим хірургом. Яскраво свідчить про це його опис виконаної ним операції розтину  середостіння. «Молода людина дістала  удар під час гімнастичних вправ у грудину. Біль спочатку був незначний і лікування проводилось не адекватно. Через чотири місяці на місці удару розвинувся абсцес. Практикувались розрізи, поліпшення наставало швидко, але тривало недовго: новий абсцес утворювався ще до повного закриття рани. На консиліумі одноголосно було вирішено, що в процес втягнуто грудину, але ніхто не насмілився зважитися витнути уражену кістку, оскільки зліва було помітно пульсацію серця; всі боялись перфорації грудної клітки. Що ж до мене, то я сказав, що готовий виконати цю резекцію, хоч, безперечно, є велика небезпека перфорації, що зазначали всі лікарі, адже не можна точно сказати, наскільки процес поширився по внутрішній поверхні кістки. Я, проте, утримався дати запевнення щодо можливості повного одужання. Коли я детально оглянув місце ураження, мені здалося, що процес у кістці не поширюється за межі, які можна визначити іззовні, і я остаточно вирішив, що необхідне хірургічне втручання, оскільки в захворювання не втягнуті позаду грудини вени й артерії. Коли я витнув уражену кістку в частині, де безпосередньо бере початок верхівка перикарда, передімною було оголене серце, оболонки його - некротизовані, і тому я був песимістом щодо долі оперованого юнака. Однак у короткий час настало повне одужання. Цього не було б, якби не знайшлось людини, що зважилась на резекцію кістки».

Висловлюючи цілком виправдане гордовите  самозадоволення успіхом виняткової для тих часів операції, Гален  закінчує свій опис справедливим зауваженням: «Отже, нічого такого не можна було б зробити, не знаючи досконало анатомії».

Можна лише дивуватися надзвичайно  тонкому для того часу знанню Галеном  анатомії, яке він виявив при лікуванні  софіста Павзанія, що описано ним  в «De locis affectis». Павзаній втратив  чутливість на двох крайніх пальцях і в половині середнього пальця лівої кисті. До того як звернувся до Галена, він протягом 30 днів лікувався у різних лікарів, які застосовували «розсмоктувальні засоби на пальцях». Розпитавши хворого, Гален дізнався, що той перед захворюванням упав з воза на гострий камінь і забив спину. Перші дні був сильний біль, який з часом заспокоївся, пізніше з'явилось знечулення на пальцях. Гален поставив діагноз скірозного запалення на місці виходження нерва вище VII шийного хребця, призначив розсмоктувальну терапію не на пальці, а на місце удару; чутливість у пальцях відновилась. «Нижня порція нерва,- закінчує цей опис Гален,- іде до останніх пальців, розподіляючись у довколишній шкірі і на половині середнього пальця... Лікарі навіть не знають, що для нервів існують особливі корінці, які розподіляються в шкірі всієї руки і від яких залежить її чутливість, та інші, які дають початок гілкам, що надають руху м'язам». С. Ковнер, грунтовно розглядаючи анатомічні праці Галена, вважає, що Гален «хоч нерідко ідучи від тварин, робить висновки щодо людей, проте він безсумнівно робив розтини і людських трупів». Можливо, Гален відкрито не заявляв про такі свої розтини, оскільки в його часи це не тільки не схвалювалось, а й було небезпечно.