Людська гідність як джерело прав людини

2

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ

Кафедра філософії і психології

РЕФЕРАТ

з дисципліни: «Європейська соціальна політика і моделі соціального партнерства»

на тему: « Людська гідність як джерело прав людини»

Виконала:

Студентка 3-го курсу

Групи УПП-08-1

Лебеденко Марина

Перевірив:

д.держ.упр, проф. Н.Г. Діденко

Донецьк, 2011

Зміст

Вступ………………………………………………………………………...3

1.      Концепція прав людини: історія та сучасність………………………5

2.        Міжнародно-правові стандарти захисту права особи на свободу і особисту недоторканність…………………………………………….8

3.      Соціально-економічні стандарти та права людини в Європейському Союзі на сучасному етапі його розвитку………………………….....10

Висновки…………………………………………………………………20

Список використаної літератури

Вступ

              Права та свободи громадян закріплені у законодавчому порядку. Законом "Про громадянство України" (1991 р.) встановлено інституцію громадянства України, порядок його здобуття, визначено коло прав та обов'язків громадян.

              Як правило, у тексті основного закону будь-якої країни є спеціальний розділ щодо регламентації правового стану громадянина. В Основному Законі України найбільшим розділом, що містить 47 статей, є другий розділ "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина". У проголошенні прав і свобод громадян досить поширене посилання на Загальну декларацію прав людини. У наш час громадянська належність до тієї чи іншої країни, підданство або відсутність громадянського статусу особи, обмеженість, неповага її громадянських прав не надають жодних підстав для обмеження її людських прав.

              У сучасному світі прийнято розрізняти права й свободи громадянина і права людини як права державні й права недержавні. Особливістю останніх є те, що вони мають не воле-встановлений, навмисний характер, а походять від самого суспільного єства, є приписом, наданим людям з позадержавних, позаюридичних сфер. Залежно від того, наскільки встановлені державою норми, права й свободи кореспондуються з "природними" правами людини, визначається ступінь демократичності й справедливості існуючого ладу. "...Основні права не створюються державою, не потребують її визнання, не можуть бути обмежені або й зовсім скасовані нею. Вони притаманні індивідові як такому. Вони оберігають свободу не лише від незаконного, а й від законного державного примусу".

Проблема людської гідності як важливої антропологічної характеристики людини, джерела її природних прав та свобод є актуальною на сучасному етапі розвитку людства. Великого значення у вивченні цієї проблеми набуває дослідження досвіду розуміння людської гідності та прав людини філософами права минулих сторіч. У дослідженні вивчено погляди на людську гідність та права людини XІІІ–ХІХ ст.

1.      Концепція прав людини: історія та сучасність

У політичній та юридичній науках права займають одне з найважливіших прав людини, представляють принципи, норми в полічиш історії взаємовідносин між людьми та державою, що забезпечують людині, особі можливість діяти за розсудом (цю частину прав звичайно називають свободами) або отримувати певні блага (власні права).

В історії суспільства у визначенні прав людини виділяють різноманітність специфічних особливостей і традицій їх походження. Справді, можна говорити про право юридичне і традиціоналістське, про західне (європейське) та східне (азіатське) розуміння права. Зрозуміло, якщо для однієї людини згадування права асоціюється зі статтями Карного кодексу, то для іншої - з Декларацією прав людини та громадянина тощо. Логіка походження європейського розуміння права виходить з необхідності, по-перше, реалізації дилеми свобода або рівність: свобода, що породжує нерівність або рівність, що приносить свободу в жертву па вівтар справедливості; по-друге, обмеження приватного життя громадян від посягань будь-якої, навіть самої демократичної влади. Якщо враховувати обидві обставини, можливо, можна згодитися із сучасними підходами до визначення права, що розглядають право як нормативну форму відображення принципу формальної рівності людей в суспільних відносинах і визнання необхідності примусового обмеження самої державної примушуючої влади.

Ідеї природного права, що сформувалися у далекій давнині, стали джерелом сучасного розуміння прав людини. У V-VI стст. до п. є. у Стародавній Греції софісти Лікофрон, Аптісфен з Афін, Алкідам та ін. стверджували, що всі люди рівні від народження і мають однаково обумовлені природою природні права. Сама ж держава та її закони філософ Мікофон пояснював як результат суспільного договору. В V ст. до п. є. у Китаї філософ Мо Цзи відстоював ідею договірного походження державної влади і рівності усіх людей перед Всевишнім. Відстоюючи й захищаючи права, властиві людині від народження і, насамперед, її право на приватну власність, Аристотель відзначає, що це право має основою саму природу людини і ґрунтується на її початковій любові до самої себе.

В епоху Просвітництва усвідомлюється необхідність обмеження приватного життя громадян від посягань будь-якої влади, що стало в європейській політичній традиції докорінним переворотом. Верховенство правового закону у ставлення до зведеної в закон волі государя - така найважливіша ідея філософів права від Джона Локка до Іммануїла Канта. Визнання прав людини - головне, що склалося в основних рисах до кіпця XVIII ст. у розумінні європейського права. Саме європейська людина політична при згадуванні слова право згадує прийняту у 1789 р. Установчими Зборами Франції Декларацію прав людини - перший розгорнутий законодавчий акт про права людини, принципи рівності перед правовим законом. Хоча, зрозуміло, не заперечується історична значимість фрагментарних законодавчих актів про недоторканість особи та рівність перед законом.

Найвидатніші представники ліберальної течії Джон Локк, Гуго Гроцій, Шарль Монтеск'є, Джефферсон, Адам Сміт, Ієремія Бейтам, Джон Стюарт Мілль та інші обґрунтували розуміння фундаментальних прав людини на життя, безпеку, свободу, власність, опір гнобленню та інші як природні, невід'ємні і священні норми людської поведінки, що є незалежні від держави. По-різному оцінюється і кінцеве джерело прав людини. Одні бачать кінцеве джерело прав людини у природі людини, в основних потребах: підтримання життя, безпеки, у свободі від насилля та соціально неоправданих обмежень, поваги людської гідності та ін. Інші ж відносять права людини до найбільш високих з людських прав, до душі, до Бога. Російський філософ Микола Бердяєв писав, що «свобода людської особи не може бути дана суспільством і не може по своєму витоку та ознаці залежати від нього, - вона належить людині як духовній суті». Невід'ємні права людини, що встановлюють межі влади суспільства над людиною, визначаються не природою, а духом. Це духовні права, а не природні права, природа ніяких прав не встановлює.

Систематизоване юридичне відображення прав людини ліберальна концепція прав людини вперте знайшла відображення у 1776 р. у Вірджіцській Декларації. В 1789 р. Вірджинську декларацію покладено в основу Білля про права Конституції США. Тоді ж, у 1789 р. у Франції в Декларації прав людини проголошувалися: свобода особи, право па власність, безпеку та опір гнобленню, що стало законом. Ці політико* правові акти не втратили значення і актуальності й в сучасних умовах. Хоча, звичайно ж, сучасні уявлення про права людини значно багатші. Звичайно ж, і політико-правові норми дуже важливі для людини. Але все-таки це лише частина прав і свобод людини. Вузьке тлумачення питання про права людини залишає за межами величезну безліч реальних, не менш значущих для людей прав і свобод. Особливий інтерес викликає точка зору угорського політолога Імре Сабо, що визначає права людини такими, що пе прив'язані до одного якогось засобу виробництва, одного суспільного ладу, ие зафіксовані навічно тільки однією будь-якою системою або типом прав і тільки їм властиві. Імре Сабо відзначає, що такі права людини можуть мати місце тільки в такому суспільстві, в державі такого типу, що проголошує і визнає, хоча б формально, принцип рівноправності своїх громадян. У визначенні Імре Сабо «вічних прав людини» примітне те, що вилучається класово формаційна інтерпретація, показується, що права у вигляді позитивних норм переходять з однієї системи права в іншу, наступну за пій, стаючи, природно, правовими нормами не одного типу держави, а декількох, послідовно змінюючих одна іншу, набувають ніби спадковий характер, більш стійкий, аніж інші норми державно-політичного змісту. Успадкування деяких прав людини Згладжує в нам'яті людей їх історичне певно соціальне походження, і починає здаватись, нібито такі норми права споконвічні.

2.      Міжнародно-правові стандарти захисту права особи на свободу і особисту недоторканність

Ряд міжнародно-правових актів закріплює загальне правило, суть якого полягає в тому, що «кожний має право на свободу і особисту недоторканність». Однак, це право не може бути абсолютним навіть у демократичному суспільстві. На жаль, суспільство досі не винайшло жодного адекватного замінника позбавленню свободи, хоча й досягнуто певного прогресу в цьому напрямі. Останніми роками було запроваджено електронний моніторинг – складний метод, який полягає в тому, що відповідна людина носить на гомілці браслет, що подає сигнал. Цей сигнал дає змогу підрозділу з нагляду визначити місцезнаходження особи. Таким чином, вірогідність переховування від правосуддя зменшується настільки, що цей спосіб може слугувати заміною тримання особи під вартою. Крім того, цей метод дедалі ширше застосовується як форма виконання покарання у вигляді позбавлення волі на незначний строк.

В Україні для застосування електронного моніторингу на жаль немає ані соціальних, ані економічних, ані правових підстав. Хоча проблема переповнення пенітенціарних установ в України є досить гострою. За статистичними даними Державного департаменту виконання покарань, станом на 1січня 2006р. під вартою перебувало понад 170тисяч осіб, з яких понад 33тисячі – в слідчих ізоляторах. У 135кримінально-виконавчих установах держави станом на 1січня 2006р. за наявності 119734місць фактично тримають 134576осіб, тобто більш як на 14000 більше від гранично допустимої чисельності. Ця проблема на сьогодні, особливо для ізоляторів тимчасового тримання та слідчих ізоляторів, де тримають людей, яких ще взагалі не визнано винними у скоєнні злочину, „…загострена неприпустимо і здатна в будь-який момент вибухнути”. Тому імплементація у вітчизняне законодавство міжнародно-правових стандартів обмеження свободи конкретної особи є актуальною проблемою.

В контексті позбавлення свободи міжнародно-правові стандарти вимагають чіткого врегулювання двох питань: по-перше – умов, за яких допускається таке позбавлення свободи; по-друге – гарантій, що мають бути надані затриманим особам. Таким чином, особа може бути затримана або арештована тільки у передбачених в законі випадках при додержанні встановленої процедури. Інколи це породжує в суспільстві ілюзію, що треба лише нормативно закріпити підстави обмеження свободи і передбачити для цього деяку процедуру – і недоторканність особи забезпечена. Однак підстави обмеження свободи, які закріплені у законодавстві країни, можуть бути дуже поширеними, а процедури несправедливими, що веде до узаконеного свавілля. Це було враховано при прийнятті Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (надалі – Конвенція). Зазначена Конвенція, на відміну від інших міжнародних договорів, має свої особливості. По-перше, тлумачити оціночні положення Конвенції має право лише Європейський суд з прав людини (надалі – Європейський суд). По-друге, застосовувати положення Конвенції та відповідні рішення Європейського суду є обов’язком українських суддів при розгляді справ. Такий висновок випливає зі ст.9 Конституції України, ст.19 Закону України «Про міжнародні договорі», ст.4 Господарського процесуального кодексу України, ст.8 Цивільного процесуального кодексу України, ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України. Крім цього, згідно з Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини та основних свобод людини 1950р.», Україна визнала обов’язковою юрисдикцію Європейського суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

3.      Соціально-економічні стандарти та права людини в Європейському Союзі на сучасному етапі його розвитку

Спочатку Європейське співтовариство створювали як економічний союз. Основним завданням його було зближення держав і усунення міжнаціональних відмінностей через інтеграцію. Будь-яка додаткова політизація сприймалася як можливість зруйнувати достатньо хитку штучну конструкцію з невизначеним майбутнім. Втручання співтовариства в галузь прав людини не передбачалося. Тому права людини були свідомо не згадані у тодішніх статутних документах ЄС.

З часом практика Європейського суду з прав людини проклала шлях до закріплення в політичних документах та первинному законодавстві Євросоюзу принципу поваги до прав людини. Так, у 1986 році захист прав людини згадується у преамбулі до Єдиного європейського акта. У 1989-му  Європарламент виступив із Декларацією основних прав і свобод, яка закріпила громадянські, політичні та соціально-економічні права, їхні гарантії, а також важливі принципи демократії та правового становища особи. Тоді ж держави ЄС ухвалили Хартію Європейського співтовариства про основні соціальні права працівників, яку підписали усі держави-члени, окрім Великої Британії. Ця Хартія, яка має рекомендаційний характер, закріпила право на працю та винагороду за неї, на покращення умов праці, соціальний захист та низку інших соціально-економічних прав працівників. Два останні документи мали велику політичну значущість і згодом були використані як джерела для Хартії основних прав ЄС (2000 р.).

Уперше принцип поваги до прав людини як юридично обов’язковий був зафіксований у ст. 6 та 7 Маастрихтського договору 1992 року та в дещо зміненому вигляді відтворений і в наступних редакціях статутних документів ЄС.

7 грудня 2000 року Європарламент, Рада ЄС та Європейська комісія проголосили Хартію як політичну декларацію. Документ було інтегровано в Конституцію ЄС як окремий розділ. Однак Конституція ЄС у 2005 році не була ратифікована на референдумах у Франції та Нідерландах, отже, не набула юридичної сили. Зважаючи на це, у 2007 році було розроблено текст нового договору під офіційною назвою «Проект змін і доповнень до Договору про Європейський Союз та до Договору про заснування Європейського співтовариства». Його підписали 13 грудня 2007 року у Лісабоні лідери держав–членів ЄС, після чого його має ратифікувати кожна держава–член ЄС.

За основу класифікації прав людини в Хартії взято не предмет суб’єктивного права, а цінності, на захист яких вона спрямована: людська гідність, свобода, рівність, солідарність. Конкретні права людини, закріплені Хартією, згруповані відповідно саме до цих критеріїв.

Соціально-економічні права людини викладено переважно у главі ІV «Солідарність». Більшість із них відтворено у відповідних положеннях Європейської соціальної хартії (переглянутої) (ЄСХ(п)), Конвенції та Хартії про основні соціальні права працівників ЄС. Сьогодні ЄС уже вносить матеріальні норми Конвенції та прецедентного права, яке формується Європейським судом, у своє внутрішнє право. Водночас вимога однаковості розуміння соціально-правових норм прямо зафіксована у статтях Хартії.

У липні 2006 року Верховною Радою ухвалено, а 14 вересня того самого року Президентом підписано Закон «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)». Ратифіковано 27 статей (у тому числі 6 із 9 обов’язкових) та 74 пункти ЄСХ(п). ЄСХ(п) стала складовою нашого законодавства (згідно зі ст. 9 Конституції України). Станом на січень 2008 року 47 держав–членів РЄ підписали ЄСХ чи ЄСХ(п) або ці обидва документи. Проблеми впровадження європейських стандартів соціально-економічних прав, звітування про дотримання та виконання приписів ЄСХ(п) перед відповідними контрольними інстанціями РЄ (насамперед перед Європейським комітетом із соціальних прав) набули для вітчизняної влади безпосередньо практичного значення. Для правильного розуміння норм ЄСХ(п), більшість яких сформульовано як оціночні поняття, витлумачені досить по-різному, особливо важливими стають правоположення Комітету із соціальних прав, який є єдиним органом офіційного тлумачення цього міжнародного договору. Також задля з’ясування змісту європейських стандартів означеної групи прав необхідно зважати й на значну кількість рішень Європейського суду, які так чи інакше зачіпають питання захисту таких прав.

В аспекті захисту економічних і соціальних прав зазначається, що всі права ґрунтуються на властивій людській особі гідності. Людська гідність розглядається як джерело прав людини, тобто підноситься на рівень принципу права, а соціально-економічні права людини посідають визначальне місце у забезпеченні поваги до гідності.  Люди є носіями суспільних можливостей, бажань та потребують суспільних умов для розвитку. Вони не можуть розвинути почуття власної гідності та значущості і визнавати в належний спосіб аналогічні почуття інших доти, доки такі суб’єкти не житимуть за умов достатнього харчування та інших умов гідного проживання. Влучно про це сказав В. Костицький: немає сенсу у праві на недоторканність житла або таємниці телефонних розмов, якщо в людини немає ні свого житла, ні телефону.  У різних суспільствах визначено різні концепції гідного життя та по-різному визначено добробут людей, який притаманний їхнім суспільствам. Це явище включає такі феномени, як виживання, засоби до існування, фізична всебічна розвиненість, добре здоров’я, стабільне, стимулювальне та доброзичливе оточення, доступ до культурних ресурсів суспільства, свобода від свавільного розсуду влади, можливості для самовираження.

Відомо, що основним критерієм структуризації системи прав людини є сфера суспільних відносин, на які вони поширюються. Так,  права поділяють на громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні. Деякі правознавці доповнюють цей перелік правами екологічними, фізичними, сімейними, особистими. Зокрема, до економічних належать, наприклад, право власності (в т.ч. інтелектуальної), право на підприємництво, на працю, права споживачів, право користування об’єктами публічної власності тощо. Соціальними є права на соціальне забезпечення і захист, а також на працю, її безпечність і охорону, на страйк, житло, охорону здоров’я, безкоштовну освіту (зокрема, профорієнтацію та перекваліфікацію), на достатній життєвий рівень та ін.

Декларативність проголошених Конституцією України економічних і соціальних прав людини й громадянина, на жаль, є характерною рисою Основного Закону. Проголошення права на папері та заперечення такого права в реальному житті через матеріальні умови буття українського суспільства – таке становище України констатують дослідники. За даними третьої доповіді Уповноваженого Верховної Ради з прав людини «Про стан дотримання й захисту прав і свобод  людини в Україні», бідність значної частини населення стала головним порушенням прав громадян України, через яку унеможливлюється реалізація інших прав людини. Передумовою такого становища є багаторічна невідповідність розміру мінімальної заробітної плати прожитковому мінімуму (наприклад, 626 гривень – на 1 грудня 2008 року), а також заборгованість із виплати заробітної плати.

Тенденції становлення міжнародних стандартів прав людини в межах РЄ свідчать про поступове формування мінімальних гуманітарних стандартів, змістовно визначених критеріїв низки соціально-економічних прав, які мають бути втілені у законодавстві відповідних держав незалежно від будь-яких висунутих ними аргументів специфічно-культурного характеру.

Європейським стандартом економічних і соціальних прав людини може вважатись закріплена у відповідному регіональному міжнародному договорі можливість людини задовольняти її потреби в економічній та соціальній сферах життєдіяльності. Ознаками таких стандартів є їхня взірцевість, установлення мінімальної межі стандарту, його нормативна фіксація, достатня свобода національного розсуду в їх застосуванні. ЄСХ(п) стала одним із основних договорів РЄ (поряд із Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, що завжди була і лишається моделлю для ЄСХ(п)). Отже, ЄСХ(п) є міжнародним регіональним договором, який установлює стандарти соціально-економічних прав для всіх держав–членів РЄ. Підписання цього документа усіма державами, а також ратифікація ЄСХ(п) близько 85% членів РЄ доводить спільність соціальних цінностей, відтворених у ЄСХ(п).

Юридичні зобов’язання, які беруть на себе держави-учасниці за ЄСХ(п), сформульовані з різним ступенем деталізації. Адже більшість норм ЄСХ(п) містять оцінювальні поняття (наприклад, «достатній життєвий рівень», «справедливі, безпечні та здорові умови праці», «належні умови для професійної підготовки», «належний соціальний, правовий та економічний захист», «гідне ставлення на роботі»), межі змісту яких визначає Європейський комітет із соціальних прав з огляду на особливості соціально-економічних прав та, зокрема, на можливість реалізації державою відповідних «позитивних» обов’язків залежно від економічної ситуації у ній. Однак, незважаючи на недостатню визначеність формулювань ЄСХ(п), комітет у своїй діяльності визначає більш-менш чіткі мінімальні межі того чи іншого стандарту, а також його максимальні межі. Так, пунктом 1 статті 2 ЄСХ(п) (стаття ратифікована Україною) передбачено зобов’язання держави встановити в розумних межах тривалість робочого дня та тижня і поступово скорочувати робочий тиждень настільки, як це дозволяє підвищення продуктивності праці й інші відповідні чинники. Комітет констатував, що хоча зазначеним положенням не встановлено точної тривалості робочого дня та тижня, ситуація у державі не відповідає ЄСХ(п) у разі існування в ній робочого часу надзвичайно великої тривалості (16-годинний робочий день або 60-годинний робочий тиждень). Водночас комітет окреслив і максимальну межу стандарту тривалості робочого часу, вказавши, що встановлення його тривалості на рівні, меншому за 40-годинний, у більшості випадків зменшило б необхідність у подальшому скороченні робочого часу.

Стаття 14 ЄСХ(п) (ратифікована Україною) гарантує право на користування послугами соціальних служб. Комітет зазначає, що держава зобов’язана контролювати якість таких послуг із метою забезпечення прав споживачів, повагу до людської гідності та основних свобод людини. Стаття 26 ЄСХ(п) (ратифікована Україною) гарантує право всіх працівників на захист їхньої гідності на роботі. Стаття 30 ЄСХ(п) (ратифікована Україною) гарантує право захисту людини від бідності та соціального відчуження. Комітет зазначає, що проживання в умовах бідності порушує насамперед гідність людини.

Пункт 1 статті 31 ЄСХ(п) (ця стаття ратифікована Україною) зобов’язує державу сприяти доступові до житла належного рівня. Комітет під поняттям «житло належного рівня» розуміє помешкання, безпечне конструктивно й з точки зору санітарно-епідемічних норм та охорони здоров’я, не перенаселене, зі статусом, визначеним чинним законодавством. Також комітет наводить критерії належного рівня житла, а саме: відповідність санітарно-епідемічним  нормам та нормам у галузі охорони здоров’я встановлюється, якщо помешкання забезпечене водою, опаленням, засобами прибирання сміття, санітарними вигодами, електроенергією, а також за умови контролю за такими загрозами, як уміст свинцю та азбесту; перенаселення приміщення встановлюється шляхом визначення співвідношення розміру помешкання до кількості людей, які там проживають, із зважанням на конструктивні особливості приміщення; юридична захищеність – захист законом від примусового виселення (у тому числі заборона виселення без належних доказів необхідності переселення особи, заборона виселення холодної пори року та ін.).

Іншим яскравим прикладом конструювання стандарту соціально-економічного права є тлумачення Комітетом із соціальних прав приписів, вміщених у пункті 1 статті 4 ЄСХ(п) (цей пункт Україною не ратифіковано), а саме: права працівників на винагороду, яка забезпечує їм та їхнім сім’ям достатній життєвий рівень. Так, за загальним правилом рівень мінімальної заробітної плати (з урахуванням обов’язкових відрахувань) не може бути надто нижчим за рівень середньої заробітної плати (межею вважається показник у 60%). Окрім того, мінімальна заробітна плата в будь-якому разі не може бути нижчою за поріг бідності, встановлений у відповідній країні. Проте якщо рівень мінімальної заробітної плати становить 50–60% від рівня середньої, то це ще не означає, що приписи ЄСХ(п) порушено, оскільки комітет вивчає реальну ситуацію та вирішує, чи можна вважати розмір такої оплати достатнім для забезпечення належного рівня життя у відповідній країні, зокрема аналізує вартість життя у ній. З наведених прикладів мінімальну межу розуміють як таку, що не може бути порушена державою за будь-яких обставин, а максимальну – як орієнтир, для досягнення якого державі слід докладати певних зусиль. А повагу до людської гідності можна розуміти у мінімальному змісті так, що жодна особа не може бути проданою та купленою, підданою катуванню чи геноциду, а в максимальному змісті – як повагу до забезпечення достатнього життєвого рівня.

Однією з особливостей соціально-економічних прав є, як відомо, залежність рівня їх реалізації від можливостей національної економіки.  Стандарти соціально-економічних прав людини не повинні ототожнюватися з тим чи іншим типом політичного устрою держави, системи економіки або певною стандартизованою інституцією. Універсальність та загальність стандартів уможливлює певне тлумачення у визначенні їхнього змісту. Не варто забувати про проблеми нав’язування західної політичної і правової культури, ідей побудови ліберально-демократичного суспільства тим країнам, які мають інакші системи цінностей. Отже, під час конструювання стандартів необхідно передбачати можливість тлумачення окремого права людини з урахуванням особливостей того чи іншого суспільства.

Європейська Хартія гарантує доступне й ефективне медичне обслуговування кожного; політику, спрямовану на запобігання захворюванням насамперед шляхом захисту навколишнього середовища; усунення ризиків професійних захворювань для того, щоб гарантувати в законодавстві і на практиці безпечні і здорові умови праці; захист материнства. В галузі системи навчання вона забезпечує безкоштовну початкову і середню освіту; безкоштовні служби професійної орієнтації; доступ до професійної підготовки і перепідготовки; вживання особливих заходів із підтримки іноземців, що проживають на території даної країни.

У сфері  зайнятості Хартія забороняє примусову працю; працю осіб, що не досягли 15-річного віку; передбачає особливі умови праці для осіб віком від 15 до 18 років; гарантує право заробляти на життя вільно обраною працею, а також  цілковиту зайнятість; створення справедливих умов праці, зокрема у сфері тривалості робочого дня й розміру винагороди; захист від сексуальних домагань і моральних принижень; свободу створення профспілок й інших організацій працівників для захисту своїх економічних і соціальних інтересів; свободу кожного вступати чи не вступати в такі організації; заохочення спільних консультацій, колективних переговорів, механізму примирення і добровільного арбітражу; захист на випадок звільнення; право на страйк. Хартія гарантує правовий захист сім’ї; право на соціальне забезпечення, соціальну допомогу і соціальні служби; право на захист від бідності та соціального відчуження; вживання спеціальних заходів для захисту осіб літнього віку, родини, дітей і молоді; право на возз’єднання родини; право громадян на виїзд із країни; наявність процедурних гарантій у разі висилання з країни; спрощення імміграційного режиму для європейських працівників; право чоловіків і жінок на однакове ставлення і рівні можливості у галузі зайнятості; права іноземців, що проживають і легально працюють на території даної країни, заборону дискримінації за ознаками раси, статі, віку, кольору шкіри, мови, релігії, поглядів, національності, соціального походження, стану здоров’я, чи належності до національних меншин у галузі всіх прав, проголошених Хартією; право осіб з обмеженими правами на соціальну інтеграцію та участь у суспільному житті.

Останніми роками прецедентне право комітету розширювалося за безпосереднього тлумачення ним положень ЄСХ(п). Також переглянуто самі підходи в тлумаченні положень ЄСХ. За словами європейських учених, «прикметник «соціальна» має тлумачитись у ширшому розумінні – як «пов’язана з суспільством», а не винятково орієнтована на захист відносин, пов’язаних із працею». Комітет, опрацювавши перші звіти за ЄСХ(п), розробив основні підходи до їх тлумачення. Наприклад, ст. 26 ЄСХ(п), котра фіксує право на гідне ставлення на роботі, інтерпретується комітетом як така, що має містити зміну обов’язку доказування у справах за участю працівників, право працівника на ефективний державний захист та на відповідну компенсацію. Комітет установив, що ст. 17 ЄСХ(п) (ратифікована Україною) вимагає від держав юридичної заборони усіх форм тілесних покарань дітей удома, у школі чи інших закладах. До того ж така заборона має фіксуватись як на усіх рівнях законодавства, так і в підзаконних та локальних нормативно-правових актах.

Комітет у своїй діяльності (як, до речі, і Європейський суд) використовує концепцію межі оцінювання, що в сучасних дослідженнях визначається як здійснення тлумачення приписів міжнародного договору у справах певного типу з метою забезпечення належних умов реалізації та захисту прав і свобод людини, а також досягнення балансу між ними і національним інтересами. Комітет із соціальних  прав установив, що національні суди мають вирішувати справи у світлі принципів, вироблених комітетом із певного питання, або законодавець може уповноважити суди використовувати Хартію під час прийняття рішень.