Людський розвиток

МІНСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ПРИКАРПАТСЬКИЙ  НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА 
 
 

Реферат

на тему:

‘‘Людський розвиток’’ 

Виконав

студент ІІІ курсу

економічного  факультету 

Науковий  керівник: 
 
 
 
 

2010

План

1. Економічне зростання та людський розвиток в класичній та неокласичній політекономії .................................................................3
2. Концепція розширення можливостей вибору людини Амартьї Сена.........................................................................................................7
3. Значення матеріального багатства у людському розвитку…………9
4. Література…………………………………………………………….13 
   

      1.Економічне зростання та людський розвиток в класичній та неокласичній політекономії .

     Взаємозв’язок економічного зростання й людського  розвитку традиційно є однією з ключових проблем економічних, філософських, соціологічних і багатьох інших  наукових досліджень. Вже стародавні мислителі стверджували, що людина повинна розглядатися не лише як засіб  збільшення виробництва, але й як найважливіша мета розвитку. Арістотель вважав, що “багатство – це явно не те благо, до якого ми прагнемо, оскільки воно всього лише корисне для досягнення чогось більшого”, і підкреслював необхідність відрізняти “хороше політичне рішення  від поганого” з погляду того, чи сприяє воно добробуту людей  ¹.

     Більш ніж через два тисячоліття  після Арістотеля засновник німецької  класичної філософії І.Кант вказував: “…дій так, щоб ти завжди ставився до людей і в своїй особі, і  в особі будь-кого іншого як до мети, і ніколи б не ставився до них  лише як до засобу”².

     Подібні думки висловлювали засновники кількісної економіки – В.Петті (1623-1687 рр.), А.Кетле (1796-1874 рр.), А.Лавуазьє (1743-1749 рр.), а також  представники класичної політекономії  – А.Сміт (1723-1790 рр.), Т.Р.Мальтус(1766-1834 рр.), Д.Рікардо (1772-1823 рр.), Д.С.Мілль (1806-1873 рр.).

     В. Петті першим висловив ідею про те, що люди з їхніми виробничими здібностями  являють собою багатство. Його погляд такий: “Вбачається розумним те, що ми звемо багатством, майном чи запасом  країни і що є результатом попередньої  чи минулої праці, не вважати чимось відмінним від живих діючих сил, а оцінювати однаково”³.

     Адам  Сміт, представник класичної політекономії, один з найвірніших прихильників вільного підприємництва і приватної  ініціативи, розвинув теорію бідності, не вичерпуючи її вимірювання тільки підрахунком спожитих калорій, а  поширивши й на соціальне самопочуття  людей: “Прогресуючий стан суспільства  означає в дійсності радість  і достаток для всіх його класів”⁴. Оцінюючи роль людини в суспільному прогресі, А.Сміт вважав її не лише джерелом, але й частиною суспільного багатства. В основній праці “Дослідження про природу і причини багатства народів” він писав, що вирішальне значення у виробництві багатства належить саме працівникові, його навичкам та здібностям. “Зростання продуктивності корисної праці залежить передусім від підвищення вправності та вміння працівника, а потім від покращення машин та інструментів, за допомогою яких він працює”⁵. Водночас він відзначав що, зростання продуктивності праці внаслідок її поділу зумовлюється також збереженням часу, який витрачається в процесі переходу від одного виду праці до іншого та сприяє підвищенню майстерності працівника. Вирішальним фактором зростання багатства й загального добробуту Сміт вважає саме поділ праці, який веде до величезного збільшення продуктивності всіх різнобічних занять і мистецтв.

     Визначаючи  суть основного капіталу суспільства, А. Сміт відзначав, що він на рівних складається не лише із машин, споруд та землі, а також “із набутих  корисних здібностей усіх громадян чи членів суспільства”⁶. “Набуття таких здібностей, враховуючи також утримання їхнього власника протягом часу виховання, навчання чи учнівства, завжди потребує дійсних витрат, які являють собою основний капітал, що реалізується в його особі”⁷. Віднесення Смітом людського капіталу до основного логічно випливає з того, що капітал у нього – це виготовлені матеріальні ресурси, а здібності робітників до праці також „виготовлені” за допомогою матеріальних ресурсів. Сміт, оголошуючи здібності, навички капіталом, робив висновок, що робітник, крім „звичайної заробітної плати” за „звичайну працю”, має одержати й відшкодування витрат на навчання і прибуток на них. К.Маркс в подальшому теж дотримується думки, що кваліфікованіша робоча сила має вищу вартість.

     Д. Рікардо відставання країн в  економічному розвитку пояснював, поряд  з іншими причинами, “нестачею освіти в усіх верствах народу”⁸. Рікардо, на відміну від Сміта, вважав, що становище робітників із розвитком суспільства буде погіршуватись. Цю думку він пояснював тим, що зі зростанням населення і збільшенням потреби в продуктах сільського господарства зростатиме цінність останніх. Грошова заробітна плата якщо й зростатиме, то значно повільніше від зростання цін на продовольчі товари, відповідно реальна заробітна плата буде зменшуватись. Він зазначає, що робітники не повинні претендувати на більшу частку в суспільному продукті. Їхня заробітна плата має регулюватись законом попиту і пропозиції. Рікардо також виступає проти втручання держави у функціонування ринку праці й наполягає на необхідності скасування законів на захист бідних.

     Еволюція  класичної політекономії в першій половині ХІХ століття сприяла тому, що класичні ідеї адаптувалися різними  авторами для вирішення теоретичних  та практичних проблем соціального  розвитку власних країн. Класичні доктрини знайшли відображення в працях багатьох вчених, зокрема Томаса Роберта Мальтуса. Визнаючи, що людські ресурси є  одним з найважливіших факторів економічного розвитку, Мальтус вказує на необхідність їх якісного відтворення  і у зв′язку з цим різко  засуджує державні програми підтримки  бідних, тому що злидні, на його думку, породжують злидні. А будь-яка державна чи приватна благодійницька допомога стає на заваді саморегулюванню, тобто  природноекономічному обмеженню зростання  населення, та підриває дію стимулів у економічній сфері.

     Одному  з представників американської  класичної політичної економії першої половини ХІХ століття Чарльзу Генрі  Кері належить, поряд з основними  його теоріями ренти та „гармонії  інтересів”, одне з визначень економічного зростання. Він послідовно проводить  думку, що існує простий і прекрасний закон природи, який діє на користь  суспільству і керує людиною  в усіх її діях та намаганнях підтримувати умови життя, закон настільки  могутній, що уникнути його не можна, - це закон економічного зростання. Він  діє завдяки гармонії економічних  інтересів, участі у виробництві  всіх верств населення.⁹

     Розвиток  капіталістичного виробництва, що значно прискорило темпи нагромадження  багатства і разом з тим  посилило нерівність в його розподілі, призвів до загострення проблеми взаємозв’язку економічного зростання  й людського розвитку. В цих  умовах представники різних економічних  шкіл визнавали людські потреби  основною метою суспільного виробництва. Наприклад, маржиналісти, сформулювавши  принципи раціональної поведінки людини в ринковій економіці, висунувши  ідею корисності та постулати теорії граничної корисності, впритул підійшли до теорії споживчої поведінки. Один з провідних представників неокласичної економічної теорії, лідер “кембриджської школи” маржиналізму А.Маршалл (1842-1924 рр.), синтезувавши численні ідеї щодо ролі людини в економіці, безпосередньо пов’язав процес накопичення багатства з розвитком людини: “виробництво багатства – це лише засіб підтримання життя людини, задоволення її потреб і розвитку її сил – фізичних, розумових і моральних. Але сама людина – це основний засіб виробництва цього багатства, і вона ж є кінцевою метою багатства”¹⁰.

     А.Маршалл (слідом за Джевонсом) запропонував замість  поняття „політична економія” поняття  „економікс” і дав власне визначення цієї науки: політична економія, економікс  – це наука, що вивчає людство в  його повсякденному житті; вона розглядає  ту частину індивідуальних або суспільних дій, яка якнайтісніше пов′язана  з придбанням і споживанням матеріальних атрибутів добробуту. Таке визначення суттєво відрізняється від тих, що давали його попередники, які обмежували предмет політичної економії лише наукою про багатство. Маршалл підходить  до трактування її предмета ширше, зазначаючи, що з одного боку, - це наука про  багатство, але з іншого, - це наука  про людину, яка відчуває на собі вплив найрізноманітніших факторів; економіка ж цікавиться переважно  мотивами, що впливають на поведінку  людини в її економічному житті.

     Однак, навіть розглядаючи багатство як лише умову розвитку людини, провідні економічні напрямки ХVIII – XIX століть основну увагу приділяли тому, як досягти цієї умови, як слід розподіляти вироблений продукт заради максимізації нагромадження капіталу та сприяння розвиткові виробництва . 
 
 
 
 

      2.Концепція розширення можливостей вибору людини

      Амартьї Сена.

   Подолання кризи 70-х – початку 80-х років ХХ століття в країнах, що розвиваються, було пов’язане зі структурною перебудовою та лібералізацією економіки в поєднанні з новою техніко-економічною парадигмою. Ця парадигма включала широке розповсюдження персональних комп’ютерів, мікроелектроніки, телекомунікацій, робототехніки, біотехнології та інших досягнень науково-технічного прогресу. Така перебудова передбачала пошук нових шляхів підвищення продуктивності праці та збільшення доходів населення, що посилило увагу вчених і політиків до теорії людського капіталу, яка на той час була вже переконливо доведена багатьма науковими економічними дослідженнями. Поширення ідей цієї теорії, що доводить економічну доцільність інвестицій в освіту, охорону здоров’я, професійну підготовку та мобільність економічно активного населення, має на меті розширення не лише державних, але й приватних інвестицій в людський розвиток (як з боку роботодавців, так і з боку родин та особисто працівників).

     Однак, концепція людського капіталу орієнтується на підтримку й розвиток передусім  тих здібностей людей, які використовуються в процесі праці, позитивно впливають  на її продуктивність і, відповідно, сприяють зростанню доходу працівника, прибутку підприємця і валового національного  продукту. Тобто, розглядаючи людину як найважливіший фактор виробництва  і об’єкт найефективніших інвестицій, ця концепція концентрує увагу лише на реально або потенційно економічно активному населенні, тому виявляється  недостатньою для забезпечення прогресивного  руху соціальної системи в цілому.

     Вирішальний вплив на формування сучасних уявлень  про розвиток як про процес, в  центрі якого має бути найповніша реалізація прав та потреб людей, розвиток та реалізація їхніх здібностей і  талантів, мали новаторські наукові  розробки Амартьї Сена, передусім  запропонована ним концепція  розширення можливостей вибору людини. Основна ідея цієї концепції полягає  в пропозиції оцінювати добробут за можливостями людей вести такий спосіб життя, який вони вважають належним, а не за рівнем доходу на душу населення чи іншими макроекономічними показниками. Згідно з цією концепцією, дохід має розглядатися не як кінцева мета, а як засіб розширення можливостей вибору людини в таких принципово важливих галузях життєдіяльності, як здобуття освіти, професійний розвиток, зміцнення здоров’я, економічна та громадська діяльність. А.Сен розглядає розвиток як процес розширення можливостей людей, що передбачає більшу свободу вибору і більше варіантів для вибору тієї мети і того способу життя, яким людина надає перевагу. Тобто, за А.Сеном, мета розвитку – не розширення виробництва, а надання можливості людям розширювати свій вибір: здійснювати більше важливих для них справ, жити довго, запобігати хвороб, мати доступ до знань і благ цивілізації і т.д. Слід зазначити, що можливості і вибір тісно взаємопов’язані між собою та із свободою: як негативною (наприклад, свободою від голоду чи хвороб), так і позитивною (наприклад, свободою повніше реалізувати власні життєві наміри). У роботі “Розвиток як свобода” А.Сен робить однозначний висновок, що в кінцевому підсумку розвиток – це питання свободи .

     Наростаюче  усвідомлення економічних процесів як складової частини системних  соціально-культурних взаємозв’язків разом з тим не заперечує серцевинної ролі економічного зростання в суспільному прогресі. Однак, природа цього зростання бачиться по-новому: вирішальна роль у ньому належить нематеріальним чинникам, передусім позитивним людським якостям і характеристикам, формування яких і є змістом людського розвитку і розглядається тепер не як засіб економічного зростання, а насамперед як його мета. 
 
 
 
 

      3. Значення матеріального багатства у людському розвитку.

     Рівень  життя є однією з найважливіших  соціально-економічних категорій, що характеризує становище людини в  суспільстві, можливості реалізаціїї  її потреб, можливості людського розвитку.

     Категорія „рівень життя” – складний і  структурно системний об′єкт наукового  соціально-економічного дослідження, який за своєю суттю об′єднує широку гамму соціально-економічних відносин, що характеризують особливості стану  життя та умов життєдіяльності особи, сім′ї, суспільних асоціації і населення  в цілому. Своєрідність даної категорії  полягає в тому, що вона не може бути описана одним показником і об′єктивно визначається широким спектром характеристик, що стосуються окремих елементів  чи певних проявів відносин, які  виникають в процесі функціонування суспільства. Тому важливо чітко  визначити зміст поняття „рівень  життя”.

     Дуже  часто рівень життя ототожнюється  з поняттям «добробуту», під яким розуміють визначений рівень споживання. З позицій концепції людського  розвитку найбільше повно сутність поняття «рівень життя» розкриває  наступне визначення: рівень життя — це комплексна соціально-економічна категорія, що відображає рівень розвитку фізичних, духовних і соціальних потреб, ступінь їхнього задоволення й умови в суспільстві для розвитку і задоволення цих потреб.

Поняття «рівень життя» найчастіше трактують  як ступінь задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб населення. Таке визначення характеризує статику  рівня життя. Тим часом рівень життя — це динамічний процес, на який впливають безліч факторів. З  одного боку, рівень життя визначається складом і обсягом потреб у  різних благах, що постійно змінюються. З іншого боку, рівень життя обмежується  можливостями задоволення потреб, виходячи з положення на ринку товарів  і послуг, доходів населення, заробітної плати працівників. Разом з тим, і розмір заробітної плати, і рівень життя визначаються масштабами і ефективністю виробництва, станом науково-технічного прогресу, культурно-освітнім рівнем населення, національними особливостями, політичною ситуацією та ін.

Відповідно  до конвенцій Міжнародної організації  праці кожна людина має право  на такий життєвий рівень (включаючи  їжу, одяг, житло, медичний догляд, соціальне  обслуговування), який необхідний для  підтримання здоров'я і добробуту  її та її родини, а також право  на забезпечення у випадку безробіття, інвалідності, втрати годувальника і  т.п. У кожній країні ці права реалізуються на основі національної концепції рівня  життя.

Підвищення  рівня життя виступає водночас метою  та пріоритетним напрямом суспільного  розвитку й асоціюється з соціальним прогресом суспільства. Динаміка показників рівня життя свідчить про результати економічного розвитку країни, а також  про ступінь соціалізації економіки. Особливого значення підвищення рівня  життя набуває у орієнтованому  на людський розвиток суспільстві.

В системі  визначення рівня життя населення  центральне місце посідають показники  доходів як основного джерела  задоволення особистих потреб у  товарах та послугах і підвищення рівня добробуту. В концепції  людського розвитку показники доходів  населення використовуються як міра контролю над ресурсами. Рівень доходів  дає уявлення про матеріальні  можливості людей, особливо якщо цей  рівень досить низький. Крім того, величина доходів відображає можливості людей  у тих сферах життя, що безпосередньо  не пов'язані з основними індикаторами людського розвитку. Серед них  слід зазначити, наприклад, можливість подорожувати і відпочивати, спілкуватися з рідними і друзями, здобувати  й облаштовувати житло, відвідувати  театри і музеї. Середньодушовий  доход відбиває ступінь включеності  жителів тієї чи іншої держави  у світ соціальних зв'язків, що виявляється, зокрема, у наявності тісного зв'язку ВВП на душу населення з різними показниками доступу до інформації і сучасних засобів комунікації.

     Зростання рівня доходів розглядається  в концепції людського розвитку як один з основних засобів, що сприяють розширенню можливостей людини і  підвищенню рівня добробуту. Однак  доход не є мірилом людського  щастя. Його недостатньо для задоволення  багатьох нагальних потреб, що сягають  за межі матеріального добробуту. Так, історія демонструє чимало прикладів, коли збільшення національного багатства  не супроводжувалося належною мірою  розширенням людської свободи, зміцненням здоров'я людей чи підвищенням  безпеки їхнього життя. Подібна  картина була характерна для колишнього СРСР в 60-80-х рр. Більш того, як це не парадоксально, економічне зростання  може супроводжуватися збільшенням  рівня бідності в країні. Так, у  США, Великобританії, Новій Зеландії в 1975-1995 р. спостерігалися стійкі темпи  росту ВВП на душу населення при  одночасному підвищенні частки бідного  населення.

      Водночас  прояви життєдіяльності людей та їх потреби характеризуються різноманітністю  та різноплановістю, тому неможливо  виділити доход, як один універсальний  показник для повної оцінки рівня  життя населення. Для цього необхідна  сукупна система характеристик, показників і параметрів, що у своїй  єдності спроможні відобразити  стан задоволення суспільних потреб за їх окремими видами, оцінити рівень життєвих гарантій, умови формування та розподілу матеріальних, духовних благ і послуг в країні.

      Цілісна система показників рівня життя  населення має складатись як з  кількісних, так і з якісних  показників, згрупованих за певними  ознаками, і може бути представлена такими основними групами:

• інтегральні показники, які віддзеркалюють досягнутий рівень реальних доходів та майнової забезпеченості населення (номінальні та середні доходи населення, сукупні доходи на одну особу, середній рівень заробітної плати в країні, величина ВВП на душу населення, обсяги національного багатства та питома вага у ньому особистого майна населення тощо);
• показники споживання матеріальних благ, культурних та побутових послуг усіма верствами населення (обсяги споживання найважливіших продовольчих товарів, рівень забезпеченості задоволення потреб у предметах одягу та взутті, обсяги споживання найважливіших предметів культурно-побутового призначення, гігієни, санітарії, косметики та товарів довгострокового користування, рівень побутового, транспортного обслуговування населення, житлові умови);
• показники, що розкривають соціально-економічні чинники, які характеризують рівень забезпечення працюючих належними умовами, що необхідні їм у виробничому процесі (рівень зайнятості населення, тривалість робочого тижня, дня та часу відпочинку, рівень продуктивності та інтенсивності праці, стан охорони праці, стан загальної культури виробництва тощо);
• показники, що характеризують стан задоволення потреб людини у сферах фізичного, духовного та соціального розвитку (умови та якісний рівень медичного обслуговування населення, умови надання та загальний якісний рівень освіти, рівень забезпеченості населення у сфері фізичної культури та спорту тощо);
• показники, що визначають такі якісні характеристики життєвого рівня населення, як стан здоров′я та середня тривалість життя населення в цілому та його статево-вікових груп, тривалість активного трудового довголіття, рівень суспільно-політичної активності населення тощо;
• показники, що характеризують рівень існуючих суспільно-правових гарантій, які має населення країни та його певні соціальні прошарки.

      Для оцінки динаміки життєвого рівня  населення на практиці досить часто  застосовуються індекси споживання матеріальних благ, індекси фізичних обсягів споживання послуг, коефіцієнти  задоволення потреб і т.ін.

      Список  використаної літератури:

1. Майбурд Е. М. Введение в историю экономической мысли. — М.: Дело, 2000. — 560 с.
2. Макконнет К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. — М.: Республика, 1996. — 785 с.
3. Маркс К. Капитал: В 4 т. — М.: Политиздат, 1963.
4. Менгер К. Основания политической экономии. Австрийская школа политической экономии. — М., 1992.
5. Мизес фон Л. Бюрократия. Запланированный хаос. Антикапиталистическая ментальності,. — М., 1993.
6. Милль Дж. Основы политической экономии: В 2 т. — М.: Прогресс, 1980.— Т. 2.— 480с.
7. Мостовая Е. Б. Основы экономической теории: Курс лекций. — М.: Инфра-М; НГАЭиУ, 1997. — 496 с.
8. Нестеренко О. П. Історія економічних вчень: Курс лекцій: 3-тє вид., стереотип. — К.: МАУП, 2002. — 128 с.
9. Общая экономическая теория / Под ред. А. И. Чубрынина. — СПб.: Питер, 2000. — 288 с.
10. Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1995. — 352 с.
11. Основи економічної теорії / За заг. ред. А. А. Чухна. — К.: Віпол, 1994. —704с.— Ч. I, П.