Матеріальні та процесуальні норми права: їх взаємозв’язок і відмінність

 

 

 

 

Матеріальні та процесуальні норми права: їх взаємозв’язок і відмінність

 

ПЛАН:

 

Вступ

1. Поняття і ознаки  норми права

2. Загальна характеристика  видів норм права

3. Матеріальні та процесуальні  презумпції – порівняльний аспект.

4. Поняття процесуального  права та норм процесуального  права

5.Співвідношення норм  матеріального та процесуального  права

Висновки

Список використаних джерел

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Підшукуючи образне порівняння для норми права, можна думати, що, мабуть, самим точним буде представлення про це соціальне явище як про первинну клітинку або як про атом правової системи, якщо використовувати біологічну і фізичну термінології.

Дійсно, норма права як загальнообов'язкове правило (веління) лежить у самій основі конкретно-регулятивного впливу права на суспільні відносини. Сукупність, система визначених норм формує визначений правовий інститут, підгалузь, галузь права, право в цілому.

У свою чергу норма має  складну структуру, насамперед ядро — правило поведінки, навколо якої «обертаються» її елементи, з'являються її ознаки. Норма права може видозмінюватися, поділятися, укрупнюватися, і її не так-те просто «витягти» з тієї словесної оболонки, у яку вона обкутана в процесі своєї появи на світ, де бушують соціальні пристрасті, політичні баталії, словом, на світ суспільної життєдіяльності.

Але це все емоційний, образний підхід до норми права. А раціональний? Норма права — це один з реальних різновидів соціальних норм. Ріднить норму права з іншими соціальними нормами спільність їхнього призначення. Вони регулюють суспільні відносини змісті соціального регулятора, тобто встановлюють, визначають границі, рамки можливої, дозволеної, обов'язкової поведінки індивіда, колективних утворень — від держави до різних соціальних груп. Норма права, як і інші соціальні норми, — це масштаб, міра свободи особи, розмежування цих свобод між індивідами, віяло можливостей при виборі тих або інших варіантів поведінки. Але норма права — це також і чітко позначений канал правил поведінки, які упорядковують, стабілізуючі відповідні суспільні відносини і стани.

Разом з тим норма права  — це й особлива соціальна норма, що має свої соціокультурні характеристики, свої специфічні ознаки.

Генетично норма права  з'являється у підсумку «неополітичної революції» для регулювання суспільних відносин, зв'язаних зі становленням виробляючої економіки, розвитком міст-держав і інших видів державності, нових форм сімейно-шлюбних відносин, духовного і соціального життя раннєкласових суспільств і т.п. І за змістом, і за формою норма права відрізняється від «мононорм» первісного суспільства. Відрізняється вона і від норм моралі, інших соціальних норм своєю формальною визначеністю, чіткою письмовою фіксацією і, — що, може бути, саме головне, — можливістю державного примусу для забезпечення виконання.

Норма права здобуває своє загальнообов'язкове значення не в  чинність примусовості, забезпеченості можливістю державного примусу, а тому, що охоплює найбільш типові, найбільш повторювані, такі, що зустрічаються, соціальні процеси, причинно-наслідкові зв'язки, зразки поведінки. Норма права — це правило не тільки для одиничного випадку, але для всієї органічної суми таких однотипних випадків. І в цьому полягає її велика соціальна цінність.

Юридична наука завжди проявляла велику увагу до дослідження  правової системи не тільки по окремих  галузях і інститутах, але і  у взаємодії структурних елементів права, що сприяє глибшому аналізу зв'язків, що існують між різними галузями права.

Однією з найбільш актуальних проблем правової науки є проблема співвідношення матеріального і процесуального права, яка досліджується як загальнонаукова проблема, як проблема співвідношення різних галузей матеріального і процесуального права, правових інститутів і окремих правових норм. Співвідношенню матеріального і процесуального права приділяється увага в загальній теорії права,.

Між тим дослідження співвідношення матеріального і процесуального права надзвичайно важливо, оскільки від правильного рішення даної проблеми залежить розвиток і вдосконалення процесуального законодавства; підвищення ефективності правового регулювання процесу розгляду суперечок в суді

 

1. Поняття і ознаки норми права

 

Норма права — це загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу.

Ознаки норми права  такі ж, що й права в цілому, але  норма не має такої ознаки, як системність, оскільки вона регулює групу певних суспільних відносин і лише в сукупності з іншими, узгодженими з нею нормами складає систему права.

Оскільки ознаки права  вже наводилися, перелічимо специфічні ознаки норми права:

1. Правило поведінки регулятивного  характеру — норма права вводить  нове правило, фіксує найтиповіші соціальні процеси і зв'язки; впливає на суспільні відносини, поведінку людей; є модель (зразок, еталон, масштаб) регульованих суспільних відносин. Регулятивність норми права підкреслює її дія, «роботу», яка повинна призвести до певного результату.

2. Загальнообов'язкове правило  поведінки — норма права виходить від держави, повинна сприйматися як керівництво до дії, котре не підлягає обговоренню щодо доцільності.

3. Правило поведінки загального  характеру — норма права має  загальний (без зазначення конкретного  адресата — неперсоніфікований) характер, тобто поширюється на усіх, хто стає учасником відносин, регульованих нормою. Як регулятор суспільних відносин, норма має багаторазовість застосування (наприклад, заборона хуліганства).

4. Формально-визиачене правило поведінки представницько-зобов'язуючого характеру — норма права закріплює права і обов'язки учасників суспільних відносин, а також юридичну відповідальність (санкції), яка застосовується у разі її порушення. Надаючи права одним, норма права покладає обов'язки на інших (наприклад, молоді люди мають право на навчання, обов'язок інших — забезпечити це право). Формальну визначеність норма права отримує після викладення її в законах, інших писаних джерелах права.

5. Правило поведінки, прийняте  в суворо встановленому порядку, — норма права видається уповноваженими на те суб'єктами в межах їх компетенції з дотриманням певної процедури: розробка, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміна або скасування чинності.

6. Правило поведінки, забезпечене  всіма заходами державного впливу, аж до примусу, — держава  створює реальні умови для  добровільного здійснення суб'єктами зразків поведінки, сформульованих у нормі права; застосовує способи переконання і примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні санкції у разі невиконання вимог норми права.

Риси норми права як класичного розпорядження:

1) норма відтіняє, підкреслює  кількісну і якісну сторони  поведінки (вид і міру поведінки);

2) норма вбирає в себе  всі основні властивості права  (нормативність, формальну визначеність, стабільність, владність);

3) норма має чітко виражену  структуру, складається з елементів (диспозиція, гіпотеза, санкція).

Поряд із цим норма права  має внутрішній зміст:

— є мірою свободи і  справедливості;

— є результатом владної  діяльності держави, яка полягає  в узагальненні і систематизації типових конкретних правовідносин, що виникають у громадянському суспільстві;

— має завжди загальний  характер, тобто це таке розпорядження, що адресоване безлічі індивідуально не визначених суб'єктів і розраховано на багатократність застосування за певних життєвих обставин.

 

2. Загальна характеристика видів норм права

 

У будь-якій державі існує  і виникає величезна кількість  норм права. Ці норми можна класифікувати (поділити) на види за певним критерієм (ознакою).

Норми права за предметом  правового регулювання (або за галузями права): норми конституційного, адміністративного, кримінального, цивільного, трудового, екологічного права та ін.

Норми права за методом  правового регулювання  (або за формою закріплення  бажаної поведінки суб'єктів права)
імперативні	диспозитивні

Імперативні — норми, що виражають у категоричних розпорядженнях держави чітко позначені дії і не допускають ніяких відхилень від вичерпного переліку прав і обов'язків суб'єктів. Інакше: імперативні норми прямо наказують правила поведінки.

Диспозитивні — норми, у яких держава наказує варіант  поведінки, але які дозволяють сторонам регульованих відносин самим визначати права й обов'язки в окремих випадках. Їх називають «заповнювальними», оскільки вони заповнюють відсутність угоди і діють лише тоді, коли сторони регульованих відносин не встановили для себе іншого правила, не домовилися з даному питання (розпізнаються через формулювання: «за відсутності іншої угоди», «якщо інше не встановлено в договорі» та ін.). Інакше: диспозитивні норми надають свободу вибору поведінки.

Норми права за характером впливу на особу
заохочувальні	рекомендаційні

Заохочувальні — норми, що встановлюють заходи заохочення за варіант поведінки суб'єктів, який схвалюється державою і суспільством і полягає в сумлінній і продуктивній праці (наприклад, правила щодо виплати премій).

Рекомендаційні — норми, що встановлюють варіанти бажаної з  погляду держави поведінки суб'єктів

Норми права по субординації в правовому регулюванні
матеріальні	процесуальні

Норма матеріального права  — норма, що є первинним регулятором суспільних відносин: містить правило (права, обов'язки, заборони), на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, не можна вчиняти вбивство.

Норма процесуального права  — норма, що встановлює оптимальний  порядок застосування норм матеріального  права: містить правило, на підставі якого можливо вирішення справи по суті. Наприклад, порядок розслідування злочину, порядок виклику свідків до суду тощо.

Призначення процесуальної  норми — встановити процедуру, «регламент» здійснення прав або виконання обов'язків, закріплених у матеріальних нормах; сприяти досягненню результату, передбаченого нормою матеріального права.

Норми процесуального права  походять від норм матеріального права: процесуальні норми регулюють вже не фактичні, а юридичні зв'язки, що склалися в соціально-правовій сфері, у правовідносинах, викликаються до життя потребою реалізації норм матеріального права.

Норми процесуального права  мають подвійну обумовленість:

— матеріальними умовами  життя суспільства;

— особливостями норм тієї галузі матеріального права, із якою вони тісно пов'язані і потреби  якої обслуговують.

Всі розпорядження процесуальних  норм мають процедурний характер, тобто визначається найдоцільніший порядок здійснення правотворчої, правозастосувальної, правоохоронної, установчої і контрольно-наглядової діяльності держави. Багато розпоряджень процесуальних норм визначають порядок організації органів держави і здійснення ними своєї компетенції.

Розпорядження процесуальних  норм, як правило, адресуються суб'єктам, які наділені владними повноваженнями щодо застосування норм матеріального права (слідчим, суддям, прокурорам та ін.).

Таким чином, норми процесуального права відрізняються від норм матеріального права:

— змістом, який виражається  у своірідністі їх розпоряджень;

— особливостями адресата;

— структурою побудови.

Норми права за суб'єктами правотворчості:
норми органів  представницької влади	норми глави  держави	норми органів  виконавчої влади	норми громадських об'єднань, комерційних організацій, трудових колективів підприємств

 

Норми права за дією у  просторі:
загальні		місцеві

Норми права за дією у  часі:
постійні	тимчасові

 

 

Норми права за дією за колом  осіб:
загальні — поширюються  на все населення	спеціальні — поширюються на певне коло осіб	виняткові — роблять винятки із загальних і спеціальних норм

 

 

Норми права за функціональною спрямованістю (за функціями права):
регулятивні (правила поведінки) — встановлюють права і  обов'язки суб'єктів (наприклад, норма, що закріплює правомочності власника: володіння, користування, розпорядження, чи норма, що визначає порядок шлюбу).	охоронні (сторожі порядку) — встановлюють способи  юридичної відповідальності за порушення прав і невиконання обов'язків, закріплених у регулятивних нормах (наприклад, норма Кримінального кодексу про відповідальність за вбивство).

 

 

Регулятивні норми права  за характером розпоряджень, що містяться  в них:
дозвільні (що надають правомочності)	що зобов'язують	заборонні
–– норми, що вказують на можливість здійснювати певні дії, наділяють суб’єктів певними  правами (наприклад, подавати позов до суду, одержувати пенсію, розпоряджатися майном чи: право батьків вимагати повернення дітей від будь-якої особи, що утримує дітей у себе не на підставі закону чи судового рішення). Ці норми містять у своєму тексті слова: «вправі», «має право», «може».	–– норми, що вказують на необхідність здійснювати певні  дії, наділяють суб'єктів певними обов’язками (наприклад, представляти митниці необхідні для митного контролю документи; заповнювати і вчасно подавати в податкову інспекцію декларацію про доходи). Ці норми містять слова «зобов'язаний», «повинний».	— норми, що вказують на необхідність утримуватися від здійснення дій певного роду, встановлюють заборони (наприклад, не повідомляти стороннім особам про факт усиновлення дитини; особам, що не досягли 18 років, забороняється бути опікунами та попечителями; забороняється зловживати владою). Ці норми супроводжуються словами «забороняється», «не має права», «не може».

Заборонна норма відповідає охоронній нормі, проте їх не слід плутати. У заборонній нормі заборона чинити правопорушення (злочини) має регулятивний характер, оскільки її дотримання, пов'язане з недоведенням до правопорушення (злочину), із підтримкою правопорядку. Наприклад, адміністративно-правова норма, що встановлює заборону займатися певним промислом, є заборонною нормою.

Охоронна (кримінально-правова) норма, яка вказує на конкретні злочини і міри покарання, припускає заборону чинити злочини, але не містить заборони, оскільки її застосування розраховане на факт скоєння злочинного діяння, на порушення правопорядку. У разі злочину відбувається порушення не охоронної (кримінально-правової) норми, а регулятивної норми з іншої галузі права: зобов'язувальної, заборонної або дозвільної. Охоронна правова норма не порушується, оскільки умовою, що викликає її дію, служить акт злочину.

Заборона входить до змісту і зобов'язувальної норми. Встановлюючи обов'язок особи здійснювати певні позитивні дії, зобов'язувальна норма містить заборону зробити щось інакше, ніж це потрібно для забезпечення інтересу уповноваженої особи. У разі порушення зобов'язувальної норми відбувається посягання не на заборону (як у заборонній нормі), а на позитивне зобов'язування.

Тричленний поділ регулятивних юридичних норм відповідає тричленному поділу засобів регулювання: дозволяння, заборона, зобов'язування (веління).

На схемі це виглядає так:

Дозволяння	Заборони	Зобов'язування (веління)
Дозвільні (що надають правомочностей) норми	Заборонні норми	Норми, що зобов'язують

Спеціалізовані (нетипові) норми  права

Крім зазначених видів  загальних норм права є так  звані спеціалізовані (такі, що забезпечують, або похідні) норми. Це — нетипові правові розпорядження, тобто розпорядження «нестандартного» характеру, у яких відсутні ті чи інші властивості, ознаки, об'єктивно притаманні класичній моделі норми права.

 

3. Матеріальні  та процесуальні презумпції –  порівняльний аспект.

 

Класифікація, що застосовується у теорії правових презумпцій, є способом пізнання досліджуваного правового явища і являє собою логічний процес віднесення презумпції до певного виду за відповідною підставою. Метою класифікації та розмежування презумпцій на види є їх деталізоване вивчення. Здійснивши чітку класифікацію презумпцій, ми можемо поглиблено дослідити їх важливу роль у правовому регулюванні, з‘ясувати сутність та виробити методику їх практичного застосування у праві.

На даний час, правова  наука знає велику кількість класифікацій презумпцій проведених за різними критеріями, що дозволяє всебічно досліджувати та аналізувати наявні в українському праві презумпції.

Важливим теоретичним  питанням, яке потребує нагального вирішення, є спір щодо розмежування презумпцій на матеріальні й процесуальні.

Така класифікація презумпцій, на перший погляд, здається простою: якщо презумпційна норма міститься у матеріально-правовому акті - це матеріальна презумпція, а якщо в процесуально-правовому - процесуальна. Однак, така класифікація виглядає надто спрощеною та не висвітлює самої природи того чи іншого виду презумпцій. Розмежовуючи презумпції за галузевою приналежністю, можна було б з легкістю стверджувати про існування земельних, фінансових, екологічних та інших презумпцій. Саме тому, напевне, знаходження тієї чи іншої презумпції в нормах матеріального, чи процесуального права не є критерієм віднесення презумпцій до того чи іншого виду. Пошук вірного критерію для розмежування презумпцій на матеріальні і процесуальні здійснювався різними вченими.

В.І. Камінська вважає, що «якщо умовне прийняття за істину не становить безпосереднього змісту правової норми, а є лише підставою для встановлення в правовій нормі певного порядку відносин між людьми, то ми маємо справу із презумпцією матеріального права». Це стосується, наприклад, чіткого встановлення законодавцем певного віку кримінальної відповідальності, припускаючи, що особа яка не досягла відповідного віку (повноліття) нездатна вчинити умисний проступок чи злочин. Причому В.І. Камінська вважає, що всі матеріально-правові презумпції є незаперечними. А «якщо певна обставина становить собою зміст правової норми, що регулює процесуальне питання про те, що саме вважати доведеним, - ми маємо процесуальну презумпцію». До такої презумпції вона відносить, наприклад, презумпцію смерті громадянина, був відсутнім протягом тривалого часу.

Можна навести ряд інших  підстав, за якими розмежовуються матеріальні та процесуальні презумпції. Процесуальні презумпції як підстави, що виключають подання доказів для винесення судового рішення, чи вказують на суб'єкта процесу, на якого покладено тягар доказування. А матеріальні - як підстави для встановлення передбачуваного факту, що тягне за собою відповідні матеріальні наслідки, як результат з умовиводу про високий ступінь ймовірності його існування при певних обставинах.

Прихильником розмежування презумпцій на матеріальні і процесуальні був В.К. Бабаєв. Критерієм цього розподілу було наступне: «якщо норма права містить правило, що є вирішенням справи по суті, то ця норма є матеріально-правовою, якщо ж вона передбачає порядок застосування норм матеріального права, те ця норма - процесуальна». Надалі, вчений практично не використовує терміни «матеріальні презумпції» і «процесуальні презумпції», а говорить про матеріальне й процесуальне значення презумпцій.

Можливо, здійснюючи розмежування презумпцій на процесуальні і матеріальні варто виходити з підстав, що застосовуються при розмежуванні галузей права.

Матеріальною галуззю  права є сам робочий механізм правового регулювання. До неї відносять норми права, які є "первинним регулятором" суспільних відносин, що безпосередньо надають особам суб'єктивні права і юридичні обов'язки що містять підстави вирішення справи по суті. Норми матеріальних галузей права покликані відображати основи правовідносин, вони містять права й обов'язки їх учасників, встановлюють правовий режим вчинення певних дій або регулюють наслідки яких-небудь подій, тобто є основним регулятором суспільних відносин.

Норми процесуального права  спрямовані на організацію примусового здійснення, приведення в життя норм матеріального права. Процесуальне право, покликане обслуговувати потреби реалізації норм матеріального права, є похідним від останнього і має по відношенню до нього завжди підлеглий, допоміжний характер .

Норми процесуальних галузей  права покликані закріплювати процес реалізації й захисту прав та інтересів, передбачених нормами матеріальних галузей права. Таким чином, матеріальні й процесуальні норми різняться за функціями, які вони виконують у процесі правового регулювання.

Правові презумпції знаходять  своє відображення у нормах матеріальних і процесуальних галузей права. Закріплюючись в нормах тієї або іншої галузі, правова презумпція виконує притаманні їй функції, тобто або сприяє встановленню певних правовідносин (як, наприклад, презумпція наявності права власності у власника майна, чи презумпція вини в цивільному праві), або впливає на процес вирішення спірних ситуацій (наприклад, презумпція необ'єктивності судді, слідчого, прокурора, секретаря судового засідання, перекладача, експерта або іншого фахівця, що підлягають відводу, в кримінально-процесуальному, цивільно-процесуальному та господарсько-процесуальному праві).

Здійснюючи класифікацію презумпції на матеріальні та процесуальні, можна визначитись з дефініцією даних понять.

Матеріальна презумпція –  це високо-ймовірне припущення про  наявність чи відсутність юридично значимого факту, що міститься в нормах матеріального права, що може стати наслідком виникнення матеріальних і пов‘язаних з ними відповідних процесуальних правовідносин, що стає необхідним для з‘ясування окремих обставин справи та тягне за собою настання юридично-значимих наслідків.

Практичне значення цього  різновиду презумпцій полягає в тому, що з її з'ясуванням як підстави, мотиву, котрим керується законодавець, при введенні тієї чи іншої норми права, можна з‘ясувати істинний зміст правової норми, її призначення, а звідси й забезпечити її правильне застосування.

Виходячи із взаємозв'язку матеріального й процесуального законодавства, презумпція, закріплена в нормі матеріального права, може мати одночасно й процесуальне значення. Однак існують і процесуальні (доказові) презумпції.

Процесуальна презумпція, на нашу думку, являє собою регламентоване процесуальним законом припущення про існування факту, що тягне виникнення, зміну або припинення процесуальних правовідносин.

До таких можна віднести презумпційне припущення про необ'єктивність при наявності підстав для відводу: судді, (ст. 20 ЦПК України]), секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача (ст. 22 ЦПК України). Презумпція, що  підозрюваний,  обвинувачений,  підсудний, засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду  або  від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність, якщо не застосувати до нього відповідного запобіжного засобу (ст.148 КПК України ).

У науці неоднозначно вирішується  питання про залежність досліджуваного розподілу презумпцій на види від того, у якій нормі - матеріальній чи процесуальній вони закріплені.

На нашу думку, розглянута обставина має істотне значення, тому що процесуальні презумпції зафіксовані  тільки в нормах процесуального права. Матеріальні презумпції за загальним правилом закріплені у положеннях матеріального закону і одночасно можуть бути виражені й у відповідних приписах процесуального закону.

Ми розглянули і проаналізували можливість класифікації правових презумпцій в аспекті їх поділу на матеріальні та процесуальні, з‘ясували їх суть, критерії віднесення до того або іншого виду, що в подальшому дасть можливість досконало дослідити презумпції як інструментарій у розвитку матеріального та процесуального закону.

 

4. Поняття процесуального  права та норм процесуального  права

 

Правові норми, які складають  правову систему держави, регулюють  суспільні відносини відповідно до завдань держави на сучасному  етапі його розвитку. Систему права держави складають певні галузі, норми яких регулюють окремі види суспільних відносин. Залежно від сфери суспільних відносин, що регулюються, виокремлюють норми матеріального і норми процесуального права.

Дія норм матеріального права  безпосередньо спрямована на регулювання суспільних відносин шляхом визначення змісту, прав та обов’язків учасників правовідносин, структури й компетенції державних органів. Тобто матеріальне право складають правові норми галузей, що встановлюють правила поведінки, права та обов’язки суб’єктів. Це — конституційне право, адміністративне право, господарське право, трудове право та ін.

Норми процесуального права  визначають юридичні засоби і порядок  діяльності щодо здійснення та захисту  норм матеріального права, тобто  процесуальне право складають правові норми, що регламентують порядок, форми і методи реалізації прав і обов’язків, встановлені у нормах права. Це — адміністративно-процесуальне право, цивільно-процесуальне право, господарсько-процесуальне право, кримінально-процесуальне право та деякі ін.

Галузі матеріального  права входять до складу як публічної, так і приватної частин права. Галузі процесуального права входять  до публічної частини права, і  процесуальні відносини існують  за наявності суб’єктів влади.

Норми галузей матеріального  права спрямовані на регулювання  суспільних відносин в їх дійсному існуванні. Процесуальна процедура — це порядок реалізації матеріальних прав, коли ці права оспорюються або порушуються, тобто для застосування і відновлення порушених прав необхідна певна процедура.