Механізм реалізації норм права ЄС у правопорядках держав-членів

 

 

 

 

 

 

^{Реферат}

на  тему

«Механізм реалізації норм права ЄС у правопорядках держав-членів»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Львів 2013

План

Вступ

1.Загальна характеристика реалізації норм права ЄС у                   правопорядках держав-членів

2.Законодавчі акти і міжнародні договори у реалізації норм права ЄС

3. Дія норм права Європейського Союзу в часі просторі

Висновок

Використана література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Поглиблення інтеграційних  процесів в Європі призвела до появи  такого феномену як Європейський союз (Євросоюз, ЄС). ЄС є унікальним явищем у світовій економіці, політиці, праві. Його діяльність охоплює не тільки європейські, але й практично усі країни світу. Зараз важко знайти країну, з якою у Євросоюзу не було б договірних відносин.

Унікальність ЄС пов’язана  насамперед з автономним характером його правопорядку. Одними з важливих чинників такої автономії є те, що чинність та дія на території  держав-членів норм права ЄС не залежить від їх внутрішнього законодавства. Незалежності права ЄС сприяє й автономія  тлу-

мачення його норм Судом  ЄС. І хоча право ЄС тісно взаємодіє  з міжнародним і внутрішнім правом, воно може існувати і функціонувати  тільки як незалежне від міжнародного та внутрішнього права держав-членів. Як зазначив Суд ЄС, «На відміну  від звичайних міжнародних договорів,

Договір про ЄЕС створив  свою власну систему права, яка після  набуття чинності договором стала  інтегрованою частиною систем права  держав-членів, яку їхні суди зобов’язані  застосовувати». Суд підкреслив, що «суб’єктами права ЄС є не тільки держави-члени, але й у рівній мірі їх громадяни. Тому право ЄС, яке  накладає певні обов’язки на кожного  громадянина, повинно наділяти його й правами» . Це означає, що право ЄС є джерелом внутрішнього права цих держав. Проте інтегрованість

права ЄС у внутрішнє право  держав-членів не суперечить його автономії: воно залишається особливим правопорядком  незалежним від держав-членів.

 

 

 

 

 

 

1. Загальна характеристика  реалізації норм права ЄС у  правопорядках держав-членів

 

     Поява Європейського союзу призвела до появи нових концепцій механізму міжнародно-правового регулювання. Поряд з концепціями трансформації, рецепції, погодження, імплементації з’явилась теорія виконання .

Серед українських вчених вивченням правової природи права  ЄС, проблемами реалізації міжнародного права у внутрішньому праві займалися  В.А. Василенко, В.Г. Буткевич, В.І. Євінтов, К.В. Смирнова, В.Т. П’ятницькій, О.М. Шпакович. Вагомий внесок у вивчення цих питань зробив В.Н. Денисов. Він є науковим редактором і автором публікацій фундаментального характеру присвячених вивченню проблем взаємодії міжнародного права з внутрішнім правом держав .

Автономний характер права  ЄС знаходить свій відбиток у механізмі  реалізації його норм у внутрішніх правопорядках держав-членів. Він  побудований на основі передачі повноважень  ЄС з боку

держав-членів. Для нього  характерним є також верховенство права ЄС стосовно внутрішнього права  держав-членів та пряма дія норм права ЄС на території держав-членів .

На відміну від участі держав у міжнародних організаціях членство у Союзі веде до обмеження  державами-членами своїх суверенних прав, частину яких вони передають  ЄС. Передача повноважень ЄС була здійснена  на основі конституцій та національних законів.

Повноваження, передані з  боку держав-членів, були закріплені в  установчих договорах про ЄС (Договори). Договори про ЄС (ДЄС) та функціонування ЄС (ДФЄС) визначають межі компетенції Союзу (принцип наділення повноваженнями) та засоби її реалізації (принципи субсідіарності і пропорційності) (ст. 5.1 ДЄС).

Принцип наділення повноваженнями (d’atribution de competence) означає, що ЄС має діяти тільки в межах своєї компетенції, яку надали йому в Договорах держави-члени для досягнення цілей, встановлених Договорами. Межі повноважень ЄС мають поважати як органи Союзу, так й держави-члени (ст. 5.2 ДЄС). Як підкреслив Суд ЄС, принцип наділення повноважень має бути дотриманий у зовнішній і у внутрішній діяльності Співтовариства .

Принцип наділення повноваженнями також означає, що будь-яка компетенція, не надана Союзу у Договорах, належить державам-членам (ст.ст. 4.1 та 5.2 ДЄС).

З іншого боку, принцип наділення  повноваженнями обмежує свободу  дій ЄС. Це знаходить свій прояв  у тому, що презумпція повноважень  виходить від держав-членів. Євросоюз не може самостійно змінювати свою компетенцію. Це можуть робити тільки держави-члени .

Лісабонський договір  визначив такі види компетенції ЄС, як виключна, спільна з державами-членами, доповнююча та спеціальна . Запроваджений на цій основі розподіл компетенції між ЄС та державами-членами передбачає функціонування відповідних механізмів реалізації і дії норм права ЄС на рівні Євросоюзу і держав-членів. Він являє собою сукупність заходів з метою забезпечення дії права ЄС в державах-членах.

Головне завдання цього механізму  полягає у створенні умов для  дії норм права ЄС як у сфері  компетенції ЄС, так і у сфері  компетенції держав-членів. Способи  і об’єм регулювання визначають як ЄС так і держави-члени залежно  від наявної компетенції.

Зі свого боку держави-члени  створюють для реалізації актів  ЄС на своїй території відповідні правові умови. Так, установчі договори про ЄС були ратифіковані державами-членами  ЄС згідно з власними процедурами, які  застосовуються до звичайних міжнародних  договорів. У країнах, які дотримуються моністичного підходу до співвідношення міжнародного договору і внутрішнього закону для введення положень установчих договорів у внутрішній правопорядок достатньо було ухвалення акту ратифікації. У Франції це було зроблено на основі ст. 26 Конституції 1946 р. Країни, які дотримуються дуалістичного підходу, виходили з  необхідності трансформації положень установчих договорів шляхом ухвалення  законів парламентами. Так зробили  протягом 1957 р. Німеччина Бельгія  і Італії. Парламенти Люксембургу і Голландії, яких не можна віднести до країн з дуалістичними традиціями, з метою інкорпорації права ЄС також ухвалили закони .

Однак Суд ЄС вже на етапі  створення ЄС своїми рішення зробив вдалу спробу уніфікувати підхід до введення положень права ЄС у  внутрішні правопорядки держав-члені. У своєму рішенні у справі 9/65 San Michel [1967] ECR 35 він наголосив, що рецепція не має своїм результатом їх тран-сформацію у внутрішнє право і тому вони мають застосовуватися національними судами не як внутрішнє право, а як право ЄС . Згодом ця позиція Суду ЄС була визнана національними судами . Більш того, країни, які приєднувались до ЄС у наступні роки, врахували необхідність забезпечення таких умов реалізації норм права ЄС на своїй території, які б виходили з визнання автономного характеру правопорядку Євросоюзу з його приматом і прямою дією його норм.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Законодавчі  акти і міжнародні договори  у реалізації норм права ЄС

Деякі держави-члени ухвалили законодавчі акти, які забезпечують загальну інкорпорацію права ЄС і  оминають таким чином його трансформацію  у внутрішнє законодавство: Велика Британія (Акт про європейські  співтовариства), Ірландія (Акт про  європейські співтовариства), Данія (Закон про вступ), Естонія (Закон про доповнення до конституції), Латвія (Акт про членство), Литва (Акт про членство), Мальта (Спеціальний закон).

Однак переважна більшість  держав-членів для забезпечення правової основи дії права ЄС на своїй території  пішла по шляху внесення змін до національних конституцій. Це було ними зроблено шляхом включення в них  відповідних положень про передачу повноважень, примат і пряму дію  права ЄС: ст. 28 конституції Греції, ст. 91 конституції Польщі, ст. 7 конституції  Угорщини, ст. 5 конституції Болгарії, розділ VІ конституції Румунії, ст. 1 конституції Кіпру ст. 8 конституції Португалії, ст. 9 конституції Австрії, ст. 93 конституції Іспанії, ст.5 конституції Швеції, ст. 123 конституції Чехії, ст. 10 конституції Естонії, ст. 7 конституції Словаччини, ст. 8 конституції Словенії.

На основі цих статей були ратифіковані установчі договори про  ЄС.

А в таких державах-членах, як Фінляндія, Естонія, Люксембург взагалі  немає законодавчих положень, які  б мали забезпечити дію норм права  ЄС на їх території. Проте в них  немає проблем з реалізацією права ЄС. Цьому значною мірою сприяють національні суди .

Тим самим держави-члени  визнали можливість для ЄС визначати  свої заходи з реалізації та дії  його норм на своїх територіях.

Переважна більшість норм права ЄС містять заходи з їх реалізації. Зокрема, установчі договори про  ЄС є договорами-рамками і тому вимагають для їх реалізації укладання  міжнародних угод, ухвалення актів  інститутами та органами ЄС.

Як і статути міжнародних  міжурядових організацій, установчі  договори про ЄС включають положення, в яких передбачається укладання  міжнародних угод з метою їх імплементації. Зокрема, під правове регулювання за допомогою міжнародних угод підпадають питання внесення змін та доповнень до усіх установчих договорів (ст. 48 ДЄС); визначення місцезнаходження інститутів європейських співтовариств (ст. 241 ДФЄС ).

Можливість укладання  міжнародних угод у межах ЄС закладена  також у положення, які стосуються співробітництва у галузях соціальної сфери (ст. 156 ДФЄС); освіти, професійної  підготовки і молоді (ст. 165 ДФЄС); культури (ст. 167 ДФЄС); охорони здоров'я (ст. 168 ДФЄС), хоча там не має прямого  посилання на міжнародні угоди як на інструмент такого співробітництва .

Усі ці угоди мають підпорядковуватися положенням установчих договорів, на реалізацію яких вони спрямовані.

В цілому ж на відміну  від статутів багатьох міжнародних  організацій установчі документи, що закладають основи європейської інтеграції, здійснюваної в межах Євросоюзу, не включають якихось загальних  положень, які передбачають досягнення цілей цих документів за допомогою  міжнародних угод. Основними регуляторами інтеграційних процесів тут є акти органів Євросоюзу .

Частина міжнародних угод у межах Євросоюзу укладається  між державами–членами з використанням  інститутів цих інтеграційних об’єднань, зокрема Ради ЄС. У цих випадках Рада діє не як орган Євросоюзу, а як дипломатична конференція представників держав–членів. Такі угоди отримали назву «актів представників держав–членів, об'єднаних в Раді». Вони не передбачені установчими документами. Такі «акти» можуть втілюватись у різні правові форми: конвенції, декларації, рішення, програми тощо. Зокрема, «акти» у формі рішень приймалися для скасування обмежень на свободу пересування трудящих (ст. 69 Договору про заснування Європейського співтовариства з вугілля і сталі (ЄСВС)), здійснення спільної транспортної політики (ст. 70 Договору про заснування ЄСВС); у формі програми – для регулювання обміну молодими робітниками (ст. 47 ДФЄС), а також для внесення змін та доповнень до установчих договорів. Значного поширення в минулому набула практика прийняття «актів» з метою реалізації угод між європейськими співтовариствами та третіми країнами .

Основною формою виразу згоди  держав-членів Євросоюзу на обов'язковість  для них таких «актів» є  ратифікація, яка іноді супроводжується  нотифікацією Раді, а також публікацією в офіційному віснику Європейського союзу.

За своєю природою акти представників держав–членів, об'єднаних  у Раді є міжнародними угодами, які, однак, мають деякі особливості. Вони не реєструються в Секретаріаті ООН і, таким чином, не публікуються у збірниках договорів, що він  видає. Роль Ради у їх укладанні обмежується, як правило, визначенням меж для  переговорів та наданням свого адміністративного  апарату в розпорядження урядів держав–членів.

Суд ЄС завжди виступав проти  укладання таких угод, оскільки вони не передбачені установчими договорами про європейські інтеграційні об’єднання. Тому їх укладання можна розглядати як виняток із загальної практики діяльності Євросоюзу.

Переважна більшість положень установчих договорів реалізуються шляхом ухвалення постанов інститутами  та органами ЄС. Установчі договори містять правові засади для ухвалення  актів, визначають їх види та їх юридичну силу. Усі правові акти ЄС повинні  мати власну правову основу (bases juridique), визначену установчими договорами. Основними видами актів, які ухвалюють інститути ЄС є регламенти, директиви та рішення (ст.288 ДФЄС). Регламенти мають загальне застосування і мають прямо застосовуватися в усіх державах-членах.

Пряме застосування в державах-членах означає, що регламент повинен проникати  у внутрішній правопорядок держав-членів без того, щоб для його введення в дію в цілому, або ж окремих  його положень, вимагався внутрішній акт. У результаті цього регламенти мають слугувати інструмен-

тами уніфікації в рамках ЄС.

Як правило, ухвалення  регламентів передбачено положеннями  установчих договорів (зокрема, ст.ст. 24, 105, 118, 121.6 ДФЄС). Сферами регулювання  за допомогою регламентів є недискримінація  і громадянство Союзу, правила конкуренції, здійснення економічної, сільськогосподарської, транспортної, митної, торгівельної політики тощо .

На відміну від регламентів  директиви мають обов'язкову силу лише стосовно результату, котрий повинен  бути досягнутий державою–членом, якій вони адресовані. При цьому національні  інстанції залишають за собою  компетенцію щодо вибору форми та засобу здійснення положень директиви. Директиви зобов'язують держави-члени  ввести у своє право однакові норми  відповідно до вказівок, що закріплені в її тексті. Держави-члени самі вибирають  форму акта, за допомогою якого  приписи норм, що закріплені у директивах, вводяться у національні правові  системи. В установчих документах часто  вже визначені ті сфери, котрі  повинні регулюватися за допомогою  директив (зокрема, ст.ст. 23, 52, 53, 59, 115 ДФЄС). З положень цих статей випливає, що головне призначення директив – це гармонізація законодавств держав–членів  у визначених установчими угодами  сферах. Сюди належать передусім усунення дискримінації на поселення, у сферах професійної діяльності, оподаткування  тощо. Як правило, для досягнення цілей, встановлених директивами, вимагається  внесення змін до внутрішнього законодавства. Тому директиви повинні включати вказівки щодо змісту таких змін, тобто  завдяки цьому встановлювати  відповідні обмеження стосовно форми  та методу, хоча вони не можуть заходити так далеко, щоб повністю виключати  свободу національних органів у  цій сфері. Однак деталізація  може бути значною. Про заходи з транспозиції (трансформації) положень директиви  держави-члени повідомляють Комісію. У випадку невиконання директиви  до вказаної у ній дати держави-члени  можуть понести відповідальність.

Відповідні санкції у  формі грошових штрафів ухвалює  Суд ЄС після звернення Комісії.

У подібних випадках фізичні  і юридичні особи можуть звертатися з позовом проти державних  установ до національних судів держав-членів .

Рішення на відміну від  регламентів не мають загального застосування і зобов'язують лише тих, кому вони адресовані. Рішення часто  є засобом реалізації інших актів  інститутів ЄС і мають індивідуальний характер, тобто стосуються лише визначених випадків. Вони, зокрема, можуть визначати  ті аспекти норм сімейного права  з транскордонними наслідками, відносно яких допускається ухвалення актів  згідно зі звичайною законодавчою процедурою (ст. 82.3 ДФЄС), дозволяти державам застосовувати  запобіжні заходи або вилучати підприємства з-під дії положень про заборону картельної практики (ст. 101 ДФЄС), містити  заходи спрямовані на подолання труднощів  у поста-

чанні продуктів (ст. 122.1 ДФЄС) тощо. Виконання рішень може призводити до прийняття або скасування актів внутрішнього законодавства .

Рішення становлять єдиний обов’язковий акт в межах СЗППБ. Вони можуть визначати дії та позиції  Союзу, а також порядок реалізації дій та позицій (ст. 25 ДЄС). Адресатами рішень виступають держави–члени та інститути Євросоюзу. Рішення не підлягають контролю з боку Суду ЄС .

Рекомендації та висновки не мають обов'язкової сили. Рекомендації спрямовані на те, щоб спонукати  держави, яким вони адресовані, до дій, визначених цими актами. Рекомендації можуть ухвалюватися з метою реалізації приписів установчих документів або  актів інститутів ЄС (ст. 292

ДФЄС). Висновки являють собою  викладення інститутами ЄС точки  зору на отриманий запит.

Практика ухвалення висновків  пов'язана зі здійсненням окремих  аспектів економічної політики (ст. 126 ДФЄС), грошової політики (ст. 144 ДФЄС), соціальної політики (ст. 156 ДФЄС) тощо. Після отримання висновків держави-члени або інститути Союзу не зобов'язані дотримуватись їх положень. Проте вони не можуть їх не враховувати у своїй діяльності .

Як установчі договори, так і акти інститутів ЄС можуть містити норми прямої дії. У доктрини міжнародного права під нормами  прямої дії розуміються норми, які проникають у внутрішні правопорядки держав без ухвалення спеціальних актів з їх імплементації органами виконавчої або законодавчої влади держав (пряме застосування, direct applicability) . Однак в доктрині права ЄС, яка була обґрунтована Судом ЄС, пряма дії означає, що фізичні і юридичні особи держав-членів можуть посилатися на такі норми права ЄС при розгляді справи за їх участі у національних судах (пряма дія, direct effect) . Зазначмо, що у праві ЄС застосовуються обидва терміни.

Зокрема, у ст. 288 ДФЄС вказується на те, що регламенти мають пряме  застосування в усіх державах-членах Євросоюзу. Завдяки практиці Суду ЄС такими, що закріплюють норми прямої дії визнані також певні положення  ДФЄС (ст.ст. 23, 25, 28, 31, 39, 43, 49, 56), деяких директив ЄС, міжнародних договорів між  ЄС і третіми країнами і міжнародними організаціями, постанов органів асоціацій, створених Євросоюзом з третіми країнами тощо .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Дія норм права Європейського Союзу в часі просторі

Набрання чинності нормами  прямої дії (зокрема, закріплених у  регламентах ЄС) відбувається з зазначеної дати або, за її відсутності, на двадцятий день після їх опублікування у Офіційному віснику Європейського Співтовариства.

Іноді вважається, що юридичними засадами для застосування норм прямої дії в державах-членах Євросоюзу  виступають акти державної влади  країн-членів про ратифікацію або  схвалення установчих договорів  про європейські співтовариства, акти про приєднання країн до європейських інтеграційних організацій тощо. У цьому випадку їх розглядають як генеральні трансформаційні акти . Однак на практиці норми прямої дії після свого ухвалення інститутами європейських інтеграційних організацій діють на територіях країн-членів у кожному конкретному випадку автоматично, не вимагаючи санкціонування з боку національних властей.

Норми прямої дії, які містять  у актах права ЄС, треба також  відрізняти від самовиконуваних  норм міжнародних договорів. Вони мають  різні механізми реалізації. Зокрема, питання стосовно того, які норми  міжнародних договорів слід вважати  самовиконуваними, а які – ні, у кожній країні, де існує така практика, вирішують суди та інші органи цих  країн. А в межах правопорядку, що діє у Євросоюзі, аналогічні функції  виконує орган інтеграційних  організацій – Суд ЄС. З другого  боку, до самовиконуваних норм може застосовуватися правило lех роstеriоr. До норм прямої дії цей принцип права не застосовується завдяки визнанню примату права Євросоюзу стосовно національного права країн-членів. Нарешті, самовиконувані норми, які вносять зміни до національного законодавства, часто вимагають прийняття внутрішньодержавних актів щодо ухвалення чи ратифікації або не застосовуються. Щодо норм прямої дії, то до них такої практики не застосовують .

Норми права ЄС, які не мають прямої дії містяться у  установчих договорах, директивах та інших  актах інститутів Союзу. Для своєї  реалізації вони вимагають додаткових національних правових заходів. Держави  самостійно визначають, за допомогою  яких заходів вони збираються реалізувати  ці норми. До таких заходів можуть належати ухвалення внутрішніх нормативно-правових актів державами-членами, ухвалення адміністративних заходів, створення системи контролю.

Проте, незалежно від методів  реалізації норм права ЄС у внутрішньодержавній  сфері, ці норми зберігають свою самостійність  і форма їх закріплення – договір, постанова, звичай тощо – залишається  джерелом права ЄС. Норми права ЄС на відміну від норм міжнародного права не функціонують як елементи правової системи держави-члена, не підпорядковуються її принципам і процесуальним нормам .

Оскільки реалізація права  ЄС здійснюється переважно на території  держав-членів, останні мають створити для цього відповідні умови. Внутрішні  правопорядки держав-членів мають передбачати  спеціальні заходи з гарантування виконання  права ЄС (принцип лояльності). У  ст. 4 ДЄС зазначено, що “Союз і  держави-члени допомагають одна одній у реалізації завдань, що випливають з цих Договорів. Держави-члени  вживають усіх відповідних заходів, загальних чи окремих, для забезпечення виконання зобов’язань, передбачених даними договорами або актами інститутів Союзу.

Держави-члени полегшують реалізацію завдань Союзу і утримуються від будь-яких заходів, які можуть загрожувати досягненню цілей Союзу”. Зокрема, у випадку з нормами прямої дії держави-члени не можуть ухвалювати будь-які акти з метою реалізації цих норм. Вони також мають утримуватись від опублікування постанов інститутів ЄС, які містять норми прямої дії (регламентів) у своїх збірниках законодавчих актів.

З іншого боку, з метою  сприяння реалізації норм права ЄС держави-члени застосовують організаційно-правові  заходи, здійснювані індивідуально  або колективно, у тому числі в  рамках Союзу, і спрямовані на втілення в життя цих норм. Для цього метою використовуються вже відомі міжнародно-правовій практиці заходи, як проведення зустрічей, консультацій, обмін інформацією, скликання конференцій, створення спеціальних органів тощо . У разі необхідності держави-члени розробляють рекомендації з метою удосконалення процесу реалізації, розробки внутрішнього законодавства. Широкого застосування отримала в ЄС практика підготовки Комісією ЄС так званих Білих книг з питань гармонізації законодавства держав-членів .

Реалізація права ЄС на території держав-членів здійснюється за допомогою заходів з боку інститутів і органів Союзу, а також правотворчої та правозастосовної діяльності держав-членів. В рамках ЄС та у державах-членах функціонує ціла система органів, які займаються реалізацією права

ЄС. Між цими органами відбувається розподіл компетенції по реалізації норм права Союзу.

Відповідальність за діяльність органів, які реалізують право ЄС несуть Союз та держав члени в межах власних повноважень.

На відміну від міжнародно-правої практики, яка виходить, із неможливості з боку інших держав та міжнародних  організацій нав’язувати методи вирішення питань, що відносяться  до сфери внутрішньої компетенції , в Союзі передбачений контроль за способами реалізації права ЄС державами-членами. І він діє навіть у випадках, коли держав сама обирає спосіб реалізації актів ЄС.

Метою контролю є встановлення відповідності у діяльності Союзу  та держав-членів вимогам норм права  ЄС. Без нього важко визначити  оптимальні заходи сприяння реалізації норм права ЄС та умови їх практичного  здійснення. Наслідки контролю залежать від результатів контрольної діяльності, повноважень органів, яким передаються данні контролю тощо .

В Євросоюзі контрольні повноваження мають Європейський парламент, Комісія, Суд.

Так, розвинутими є контрольні повноваження Європарламенту. Він вважається інститутом, який здатний здійснювати  демократичний контроль над іншими структурами Євросоюзу. Зокрема, для  здійснення своєї контрольної функції  Європарламент також наділений  повноваженнями про-

водити розслідування. На вимогу чверті його членів він може створити тимчасовий комітет з метою  розслідування можливих порушень чи недоліків у впровадженні права Євросоюзу, за винятком випадків, коли такі виявлені факти розглядаються в Суді ЄС, і поки ця справа ще не вирішена (ст. 226 ДФЄС).

У сфері захисту прав людини, призначений Європарламентом Європейський омбудсмен уповноважений отримувати скарги від будь-якого громадянина  співтовариства, будь-якої фізичної чи юридичної особи, яка мешкає, або  має зареєстрований офіс в одній  з держав–членів щодо порушень у  діяльності інститутів та органів ЄС, окрім судових. Омбудсмен проводить розслідування правопорушень й інформує особу, яка подавала скаргу про результати такого розслідування (ст. 228 ДФЄС).

Це означає, що на практиці навіть іноземні громадяни, якщо вони мешкають або мають зареєстровані  в державах–членах офіси, можуть звертатися до Омбудсмена, якщо їхні права  порушують інститути, органи або  установи Союзу, окрім Суду ЄС при  виконання їм своїх юрисдикційних  функцій .

Активну роль у сфері контролю за належним виконанням положень установчих договорів, актів інститутів ЄС відіграє Комісія. У випадках порушень норм прав ЄС з боку держав-членів або інститутів Союзу Комісія може звертатися з  позовом до Суду ЄС (ст. 258 ДФЄС). При  цьому для такого звернення не вимагається отримання попередньої  згоди від порушників.

Найбільш вагомими є повноваження Комісії у галузях, в яких держави-члени  передали ЄС значну частку своєї компетенції. До них належать передусім антимонопольне законодавство, спільна торгівельна  політика, тощо. Зокрема, у сфері, яка  стосується правил конкуренції на внутрішньому ринку, Комісія стежить за дотриманням  принципів конкуренції і в  разі їх порушення може приймати постанови про запровадження санкцій у вигляді штрафів чи платежів або визнавати угоди, укладені з порушенням правил конкуренції, недійсними (ст. 105 ДФЄС). Постанови Комісії, які накладають фінансові зобов'язання на особи інші, ніж держави, є обов'язковими і підлягають впровадженню в примусовому порядку згідно з цивільно–процесуальними нормами, які діють у державі, на території якої вони здійснюються (ст. 299 ДФЄС). Угоди між підприємствами, що підпадають під дію правил конкуренції мають бути зареєстровані у Комісії. Незареєстровані угоди визнаються недійсними. Однак Комісія може позбавляти сили і вже зареєстровані угоди. Якщо угода, визнана недійсною або скасована Комісією, продовжує діяти, то Комісія може приймати постанови, які включають положення про санкції .

Суд ЄС контролює застосування Комісією своїх повноважень стосовно запровадження штрафних санкцій  і може їх змінювати або скасовувати (ст. 261 ДФЄС).

Договір про функціонування ЄС встановлює також загальні положення, які стосуються отримання Комісією від держав-членів інформації та проведення будь-яких перевірок щодо виконання  покладених на неї завдань (ст. 337 ДФЄС) .

Зі свого боку Суд ЄС розглядає законність законодавчих актів, прийнятих спільно Європарламентом  і Радою, актів Ради, Комісії та Європейського центрального банку, які не належать до рекомендацій і  висновків, а також актів Європарламенту і Європейської ради, що мають правові  наслідки для третіх сторін. У випадках задоволення позову Суд ЄС проголошує акт, що оскаржується, нікчемним, або вказує на ті наслідки анульованого акту, які залишаються чинними (ст. 264 ДФЄС).

Суд ЄС може вирішувати суперечки, пов'язані з незаконною бездіяльністю (відсутністю проекту постанови  або ухваленого акту) Європарламенту, Європейської ради, Ради, Комісії чи Європейського центрального банку (ст. 265 ДФЄС). З позовом щодо бездіяльності можуть звертатися до Суду ЄС держави-члени чи інститути ЄС .

Правом звертатися до Суду ЄС наділені держави-члени, інститути  ЄС та фізичні і юридичні особи. При  цьому для звернення з позовом  до Суду ЄС не треба згоди іншої  сторони спору, окрім випадків, коли спір між державами-членами, що стосується предмета установчих договорів, подається на розгляд Суду ЄС за особливою згодою між сторонами .

В державах-членах існує  своя система органів з контролю за реалізацією норм права ЄС.

Для забезпечення реалізації норм права ЄС велике значення має  їх конкретизація та тлумачення. Вони мають сприяти кращому розумінню  змісту норм. Конкретизація і тлумачення норм здійснюються як у нормотворчому  процесі, так і при застосуванні права ЄС. В Євросоюзі функції  тлумачення виконує Суд. Він є  вищою судовою інстанцією Євросоюзу, яка покликана забезпечувати  дотримання законності при тлумаченні та застосуванні положень установчих договорів (ст. 19.1 ДЄС).

Суд ЄС уповноважений давати належне тлумачення установчих договорів  та актів органів ЄС.

До Суду ЄС можуть звертатися національні суди держав-членів з  проханням винести преюдиціальне  рішення стосовно тлумачення установчих договорів, дійсності і тлумачення актів інститутів ЄС, тлумачення статутів органів, створених за рішенням Ради (ст. 267 ДФЄС). У разі такого звернення судовий розгляд справи у відповідному національному суді призупиняється до винесення рішення Судом ЄС. Після отримання преюдиціального рішення Суду ЄС національний суд приймає остаточне рішення у справі.