Методика культурологічного виховання воїнів

     Зміст 

1. Вступ
2. Культурологічне виховання як один з основних видів військового виховання
3. Методика культурологічного виховання воїнів
4. Висновки
5. Список літератури

      Вступ.  

     Процес  розбудови та всебічного розвитку нашої  держави на сучасному етапі вимагає  детального перегляду та удосконалення  складових системи національної освіти та виховання у тому числі  і культурологічного виховання  військовослужбовців. Проблеми культурологічного  виховання воїнів армії та флоту  вимагають перегляду методологічних підходів до нього, розробки більш ефективних психолого-педагогічних засобів впливу на особистість з метою формування високого рівня її національної свідомості, морально-етичних якостей, розширення культурноосвітнього світогляду військовослужбовців.

     Сьогодні  в частинах і підрозділах Збройних Сил України набутий певний досвід роботи щодо культурологічного виховання  воїнів, але він ще недостатньо  вивчений і узагальнений, слабо використовується передовсім досвід кращих частин і  підрозділів, низький рівень інформаційного забезпечення цієї роботи. Сьогодні гостро стоїть питання і про наукове  забезпечення культурологічного виховання, розробку нових шляхів, напрямків, програм  та досліджень з культурологічного  виховання воїнів.

     Різні аспекти культурологічного виховання  знайшли своє відображення у працях таких науковців: Маслов В.С., Колодій І.С., Варій М.І., Темко Г.Д., Стапхай А.С. та інш. Та незважаючи на значний обсяг літератури, проблема формування системи культурологічного виховання воїна в Україні залишається все ще не вивченою в достатній мірі. Потребує більш глибокого узагальнення історичний досвід, проблеми його трансформації в сьогоденному практику, ідеологічні та психологічні основи культурологічного виховання, пошук нових форм і методів виховання у Збройних Силах України тощо. Актуальність та практична потреба в розробці означених питань обумовили вибір теми й спрямованість даної роботи.

       Культурологічне виховання як один з основних видів військового виховання 

     Зацікавленість  теоретиків і практиків культурологічного  виховання і навчання офіцерів, в  пошуках оптимальних методів  цієї роботи пояснюється певною залежністю бойової підготовки підрозділів  і частин від рівня їх культурологічних знань, навичок, вмінь, якостей та звичок і ефективності їх застосування у  військово-педагогічній діяльності.

     При розгляді культурологічного виховання  слід визначити суть та зміст даного терміну.

     Культурологічне виховання воїнів, слухачів і курсантів  – це цілеспрямований педагогічний процес озброєння і оволодіння історико-теоретичними знаннями, прикладними навичками  в галузі загальнолюдської та національної культури і мистецтв, формування естетичних і моральних якостей, поглядів і  звичок, а також методичних вмінь  застосовувати їх у військово-педагогічній діяльності в підрозділі, частині [28. c.532.].

     Зміст культурологічного виховання вміщує в себе педагогічну практику передані військовослужбовцям й засвоєння  ними відповідним чином і у  відповідній послідовності естетичних, трудових, культурно-просвітніх та ін. знань, навичок та вмінь, а також  формування у військовослужбовців  високих загальнолюдських і специфічних  якостей і звичок, необхідних у  сучасному бою.

     Культурологічне виховання є одним з основних видів військового виховання, головна  мета якого формувати та розвивати  культурноосвітній світогляд військовослужбовців, їх духовний потенціал, ідеологічні  засади в Збройних Силах України  засобами історії, теорії та практики культури та мистецтва. Але даний  вид виховання не є універсальним, самостійним, він здійснюється в  тісному взаємозв'язку з іншими видами виховання, такими як: трудове, правове, військово-патріотичне, фізичне, статеве  та ін.

     У відповідності до головної мети культурологічного  виховання накреслюються такі його завдання.

     Першочерговим завданням культурологічного виховання  є забезпечення найсприятливіших умов для популяризації та впровадження у життя військ української мови. Вона виражає природні, соціальні  і національні особливості українців. Це – мова високорозвиненої науки, літератури, мистецтва;

     Другим  за значенням завданням є розширення уявлень з історії України-Батьківщини, розвиток історичного та етнографічного краєзнавства. Всебічне знання рідної історії, краєзнавства, національної символіки  – це невичерпне джерело історичної пам'яті народу, джерело духовності;

     Третє завдання – це усвідомлення єдності  людини і природи, виховання шанобливого  ставлення до неї як годувальниці і головної обереги людського  життя. Пізнання таємничої душі природи  є фундаментом національної духовності і культури, складовою частиною національного  світосприйняття;

     Наступним завданням закладів культури є робота по вивченні, збереженні та популяризації  народного фольклору – усної  та пісенної народної творчості, яка  зберігає першовитоки самобутнього національного світосприймання, неповторного тлумачення явищ природи і людського  життя;

     Традиційним завданням залишається створення  умов для розвитку національного  мистецтва – пісенного, музичного, танцювального, декоративно-прикладного, насичення мистецькими традиціями побуту і дозвілля військовослужбовців [16, c.121.].

     Культурологічне виховання як розділ виховання взагалі ( у широкому сенсі ) будується і  здійснюється на загальнопедагогічних принципах – принципах навчання і принципах виховання. Але, враховуючи глибоку специфіку і повноту  проблеми і віддзеркаленої нею практичної діяльності, пропонуємо специфічні принципи культурологічного виховання слухачів і курсантів вищого військового  навчального закладу:

     1. Принцип теоретичного  обґрунтування виховного  процесу: припускає вплив на особистість ( групу ) з метою формування і розвитку культурологічних знань, навичок і вмінь, якостей і звичок з позицій сучасних світових наук, таких як:

• педагогічна етика, яка визначає модель, моральність вихователя і засобів раціональної педагогічно виправданої діяльності і поведінки;
• юрнаука права, яка визначає відповідно діючому законодавству права та обов'язки як вихователя – суб'єкта нашої системи, так і слухача або курсанта, навчальної групи, що виховуються;
• логіка, як наука про засоби доказів та спростувань, дає можливість науково- обґрунтоване теоретичне моделювання педагогічної системи культурологічного виховання, вже на цьому етапі виключає значну частину потенціальних помилок виховного процесу;
• психологія особистості та групи – припускає діяльнісний підхід до обліку та практичного застосування знань про індивідуальні особливості особистості слухача або курсанта, якості соціального мікросередовища, приналежності до тієї або іншої соціальної групи з її типовими особливостями та специфікою, військова та соціальна психологія дає можливість грамотно будувати виховання у конкретних умовах військової служби і визначених соціальних умовах;
• культурологія та естетика як теоретична наука про культуру з її прикладними аспектами і “наука про прекрасне” озброюють педагога-вихователя ідеальним комплексом мети виховання і дають можливість педагогічно обґрунтовано здійснювати добір необхідних для цього методів, прийомів, засобів і форм виховання;

     В процесі виховання можуть широко застосовуватись теоретичні висновки і практичні рекомендації всіх без  винятку наук і галузей людських знань.

     2. Принцип педагогічної  компетентності суб'єкта – припускає високу психолого-педагогічну і професіональну культурологічну підготовленість сукупного суб'єкта виховання, його методику і технологічну озброєність і активність. Класичне положення про те, що “вихователь сам повинен бути вихованим” виглядає недостатньо коректним, в тому розумінні, що вчитель, вихователь ( навіть якщо це сукупний педагог, сукупний суб'єкт ), повинен володіти значно більш високим рівнем спеціальних знань, навичок, вмінь, якостей і звичок, ніж заданий у настановчій меті виховного процесу.

     3. Принцип цілеспрямованості означає неможливість яких-небудь спроб виховного впливу і навіть його теоретичного моделювання без чіткої, педагогічно зумовленої цільової постанови виховання.

     Весь  процес від початку й до кінця  підпорядкований меті, з якої повинен  корелювати кінцевий результат –  якості і звички суб'єкту.

     4. Принцип аналітично-синтетичного  підходу – припускає здатність поелементної розробки педагогічної системи культурологічного виховання і гармонійного включення цих елементів на умовах взаємодії, взаємного зв'язку і впливу в складі системи. Серед найбільш важливих елементів цієї системи – методика культурологічного виховання як сукупність відповідних методів. Педагогічна система, мається на увазі, як єдине ціле, здатне гнучко, динамічно і ефективно змінювати свої елементи в залежності від зміни характеру, мети виховання і педагогічної ситуації.

     5. Принцип адекватності  й системності  методів.

     В умовах конкретної педагогічної ситуації у військово-навчальному закладі, навчальній групі, з урахуванням  індивідуальних психологічних особливостей особистості необхідний якісний  і кількісний відбір прийомів, засобів, методів і форм виховання, які  відповідні цій ситуації. В той  же час ні один з методів виховання  не є універсальним, ізольованим  від інших, не дає бажаного педагогічного  результату і ефективна лише система  виховних методів, яка припускає  їх “дозування” з урахуванням  особливостей соціального середовища, мети виховного впливу.

     6. Принцип естетизації – припускає культурологічне виховання на високих ідеалах світової художньої культури, на істинних естетичних зразках. Естетизація торкається як рівня педагогічного і культурного розвитку суб'єкта ( сукупного суб'єкта ) виховання, так і естетичної забарвленості всієї педагогічної системи і її елементів: мети, методів, форм, прийомів, засобів [22. c.3.].

     Процес  культурологічного виховання забезпечує виконання ряду функцій: виховної, мобілізуючої, розвиваючої, гедеоністичної та ін.

     Виховна функція процесу культурологічного  виховання полягає у вихованні  воїнів творами світової та національної культури, формуванні у них відповідних  морально-етичних, бойових та ін. якостей  потрібних воїнові.

     Мобілізуюча функція. Зразки світової та національної культури та мистецтва, національно-бойові традиції впливають на згуртованість  підрозділів, частин, сприяють формуванню почуття колективізму у військовослужбовців, готовності до виконання поставлених  перед ними завдань

     Розвиваюча  функція культурологічного виховання  полягає у формуванні відповідного культурноосвітнього світогляду, поглиблення  їхніх знань у сфері культури та мистецтва, набуття певних практичних навичок та вмінь.

     Гедеоністична функція полягає у задоволенні  потреб військовослужбовців творами  культури та мистецтва.

     Культурологічне виховання як одна з основних частинок процесу загального виховання здійснюється на основі перевіреної на практиці системи методів виховання.

     Метод військового виховання – це сукупність засобів і прийомів однорідного  педагогічного впливу на воїнів з  метою формування у них необхідних якостей для виконання військового  обов'язку [19. c. 54].

     Основними методами виховання ( в тому числі  і культурологічного ) воїнів є такі методи:

• переконання;
• прикладу;
• вправ;
• змагання;
• критика і самокритика;
• заохочення;
• примусу.

     В кожному методі культурологічного  виховання об'єднуються засоби і  прийоми за допомогою яких вирішуються  характерні для даного методу виховні  задачі.

     Кожний  із методів виховання здійснює культурний вплив на формування багатьох сторін особистості воїна, але ні один з  методів не є універсальним і  не вирішує всіх задач виховання. Лише творчий підхід і правильне  застосування всієї системи методів  виховання дає змогу вирішити ці задачі.

     Одним із головних методів як культурологічного  так і загального виховання є  метод переконання.

     Переконання – це активний вплив на розум, почуття  та волю воїна, який має за мету допомогти  людині зрозуміти суть ідей та вимог, в дусі яких він виховується, внутрішньо погодитися з цими ідеями, вимогами і у відповідності до них вирішувати всі практичні задачі [7. c.47.].

     При переконанні велику роль відіграє особиста впевненість вихователя, вміння пояснити воїнам, зацікавити їх. В процесі  виховання потрібно використовувати  широку гаму засобів та прийомів переконання, це такі як: пояснення, співставлення, власний досвід, бойові традиції, зразки світової культури.

     Серед методів виховання особливе місце  займає приклад. Під методом прикладу прийнято розуміти цілеспрямований  і систематичний вплив вихователів  на воїнів силою особистого прикладу, а також всіма видами позитивного  прикладу як зразка для наслідування, стимулу у змаганні і основі для  формування високих моральних якостей. Виховний вплив прикладу базується на здатності людей до наслідування, на потребі вивчати “запозичати” досвід інших, на силі змагання [20. c.97.].

     Особливо  велике виховне значення має особистий  приклад начальника. Це пов'язано  з тим, що по-перше, особистий приклад  вихователя є тією умовою, яка дає  йому моральне право виховувати інших;

     по-друге, особистий приклад любого начальника є основою його авторитету;

     по-третє, особистий приклад надихає воїнів в трудовій обстановці, в бою [1. c.82].

     Важливе значення у вихованні особового  складу мають приклади історичних постаттей, кращих спеціалістів, передового досвіду.

     Вплив позитивного прикладу тим сильніший, чим глибше воїни усвідомлюють його цінність.

     В процесі виховання командир намагається  розвинути і зміцнити вольові  якості характеру у свої підлеглих, сформувати у них привичку правильного  поводження. Цю засаду він вирішує, в основному, за допомогою методу вправи. Сутність методу вправи у вихованні  міститься, такій організації служби і всього життя воїнів, яка щоденно зміцнює їх свідомість, загартовує волю, розбиває почуття, дозволяє отримати позитивний соціальний досвід. Привички правильної поведінки.

     Вправа  у вихованні здійснюється опосередковано, через вирішення повсякденних життєво  необхідних задач. Усвідомлюваних воїнами. Щоб виробити у воїна сміливість, наполегливість, ініціативу, його потрібного систематично ставити в такі умови, в яких йому потрібно було б проявити ці якості.

     Методом вправи формуються не тільки вольові  і фізичні якості воїнів, але й  різноманітні військово-професіональні, моральні, естетичні і гігієнічні правила, які більш стійкі і накладають відбиток на характер воїнів [5. с.43.].

     Метод змагань. Суть цього методу в процесі  виховання полягає в застосуванні такої системи педагогічних впливів  на воїнів, яка розвиває у них  дух товаристських змагань і здорового суперництва, рівняння на кращих у навчанні, службі, суспільній, спортивній, культурно-масовій діяльності, спонукає їх до співпраці, взаємодопомоги, згуртованості, забезпечуючи на цій основі досягнення високих загальних результатів колективної діяльності.

     В процесі змагання повніше розкриваються  особисті можливості кожного воїна, його здібності, духовне багатство, моральні якості. Процес розвитку особистості  і колективу відбувається інтенсивніше, зменшуючи час дозрівання і удосконалення  воїнів, як фахівців своєї справи.

     Метод змагань передбачає наявність суб’єктів (учасників) і об’єктів (змісту правил) змагань; надання допомоги суб’єктом  у визначенні оптимальних обов’язків, що спонукають їх працювати на високому рівні; встановлення критеріїв для  об’єктивної оцінки результатів  змагань, організацію систематичного контролю за ходом змагань, регулярне підведення підсумків змагань, виявлення переможців і відстаючих, заохочення переможців. Активність цього методу підвищується в результаті проведення різноманітних конкурсів, вікторин, змагань, які дозволяють воїнам проявляти свої здібності, демонструвати високий рівень теоретичних змагань і загального розвитку, практичних навиків і змагань.

     В системі методів виховання значне місце займає метод критики і  самокритики. Даний метод полягає  у застосуванні системи впливів  на воїнів з метою виховання у  них високого почуття відповідальності за вчасне і якісне виконання учбових  та інших завдань, наказів, суворе дотримання військової дисципліни, норм моралі.

     Успішне застосування методу критики і самокритики  у вихованні вимагає дотримання ряду умов до яких відноситься: поєднання  свободи критики з відповідальністю того, хто критикує, за її зміст, гласність, об’єктивність, правдивість критики, її переконливість, поєднання критики “зверху” з розвитком критики “знизу”; врахування індивідуальних особливостей людини, її відношення до критики і реакція на неї … [23. с.204.].

     Особливість критики і самокритики як методу виховання є не тільки виявлення, усунення та попередження негативних явищ і сторін в житті і діяльності колективів і окремих військовослужбовців, але й створення специфічного психологічного стану, комплексу глибоких переживань: почуття вини, стиду, боязні втратити повагу колективу, товаришів, начальників, втратити моральну довіру. Критику і самокритику можна назвати методом взаємовиховання. У всіх без виключення воїнів вони формують почуття відповідальності, самокритичність, скромність, принциповість.

     Одним із головних, досить тонко і сильнодіючих методів виховання є метод  заохочення.

     Цей метод складає систему засобів  і прийомів морального і матеріального  стимулювання воїнів і військових колективів, що проявили високий рівень свідомості, натхнення, ініціативи, наполегливості у вихованні військового обов’язку і досягнення високих результатів в бойовій і гуманітарній підготовці, службі, суспільній роботі [6. с.267.].

     Заохочення  виконує оцінюючу і стимулюючу функції. В ньому виражаються позитивна  оцінка, суспільне виховання і  схвалення успіхів вихованців, наполегливість та інші якості при вихованні службових обов’язків. Воно піднімає воїна в його власних очах, розвиває почуття особистої гідності, всиляє віру у власні сили, піднімає бадьорість духу, сприяє єднанню колективу, розвитку дисциплінованості, ініціативи, мобілізує внутрішні сили воїнів на подолання трудностей в ході служби. Заохочення допомагає воїну закріпити все те позитивне, що є в його характері і поведінці, наполегливо бореться зі своїми недоліками.

     В застосуванні заохочень дотримуються системи педагогічних вимог (правил). До них відносяться: педагогічна  доцільність заохочення, підпорядкування заохочень вирішенню головних задач, які стоять перед підрозділом; відповідність заохочень степені заслуг воїна, вчасність заохочення; дотримання відчуття міри при заохоченні; послідовність в застосуванні заохочень; правильне формулювання мотивів заохочення.

     Перш  за все заохочення повинно бути педагогічно  доречним, носити виховний характер, викликати  позитивні зміни в діяльності воїна і військового колективу, в їх якостях. Педагогічна доречність заохочень полягає і в тому, щоб з його допомогою спрямувати увагу, зусилля і енергію воїнів на головне в житті частини, корабля, заохочувати їх за відмінні показники в бойовій та гуманітарній підготовках за зразкове несення бойового чергування, вартової служби, дисциплінованість, культурно-виховну діяльність.

     Метод примусу. Примус як метод виховання  є системою дисциплінарно-педагогічних впливів на воїнів; які халатно  відносяться до виховання службових  обов’язків, порушують військову  дисципліну і громадський порядок, з метою змусити їх виконувати військовий обов’язок та виправити свою поведінку [26. с.116.].

     Застосовувати метод примусу слід після того, як всі інші засоби впливу не дали бажаного результату або коли обставини вимагають негайно змінити поведінку воїна, присікти соціально шкідливі дії, заставити його діяти у відповідності з громадськими інтересами.

     Дисциплінарний  статут наділяє командирів правами накладати на порушників статутного порядку дисциплінарні стягнення. Педагогічно вміле застосування стягнень зміцнює дисципліну і виховує воїнів.

     Накладання  справедливого стягнення на одного воїна попереджує проступки інших військовослужбовців. Безкарність порушників військової дисципліни веде до безвідповідальності, розпущеності в поведінці, негативно відображається на житті і боєздатності всього військового колективу. Тому Дисциплінарний статут вимагає від начальників не залишати без впливу ні одного проступку. Але з цього не слідує те, що за кожне порушення автоматично повинно слідувати стягнення. Не залишати проступки без впливу – значить здійснювати вплив на воїнів, використовувати індивідуальні бесіди, зауваження, попередження, критику на зборах, в стінгазетах і радіогазетах та інше.

     При визначенні виду і міри стягнення  враховується: характер проступку, обставини, при яких його було скоєно, попередня  поведінка порушника, а також  час знаходження його на службі і  степінь знання порядку служби. Тільки врахувавши все це, можна правильно  оцінити міру стягнення. За однакове порушення дисципліни одному воїну достатньо зробити зауваження, другого треба серйозно попередити, а на третього накласти стягнення.

     Із  сказаного видно, що метод примусу, застосування стягнень вимагають від  офіцерів-вихователів відповідального  відношення, уваги, педагогічного такту, врахування індивідуальних особливостей підлеглих.

     Між всіма методами культурологічного  виховання існує взаємозв’язок. Успіх у виховній роботі досягається  не захопленням якимось одним  методом, прийомом, а творчим застосуванням всіх методів, прийомів, засобів, форм виховання в їх логічному взаємозв’язку.

       Методика культурологічного виховання воїнів 

     Культурологічне виховання в умовах військової служби має можливості вдосконалюватись багатьма, різними шляхами. Але одним з  найважливіших є об’єднання синтезування навчалного процесу, культурно-виховної роботи з військовослужбовцями, їх культурного саморозвитку в єдину  матеріально-економічну, соціально-психологічну, організаціцно-педагогічну систему  чи комплекс. Він передбачає навчальну  діяльність з гуманітарних дисциплін, інших дисциплін, які мають культурологічні  аспекти, діяльність в години дозвілля, громадську діяльність , яка пов’язана  з культурою та мстецтвом, також  участь в роботі самодіяльних тврчих студій, об’єднань, гуртків.

     Весь  цей процес культурологічного виховання  воїнів, який сприяє формуванню у них  високих моральних та бойових  якостей, естетичних смаків і т. д., досягається на основі перевіреної на практиці системи методів виховання. Саме творче застосування методів, прийомів та комплексний підхід до проблеми культурологічного виховання воїнів в проведенні різноманітних культурно-виховних та просвітницьких заходів в підрозділах та на базі клубу частини, дає змогу отримати вагомі результати в області культурологічного виховання воїнів.

     При розгляді проблеми культурологічного  виховання слід звернути увагу на діяльність клубів частин так, як саме тут відбувається основна маса заходів пов’язаних з історичним досвідом, мистецтвом, літературою та культурою взагалі.

     Поряд з діяльністю клубів, одним із основних осередків культурологічного виховання воїнів у підрозділах є світлиця. Благоустрій та приємний вигляд цих кімнат, наявність в них навчальної і художньої літератури, газет і журналів, телевізора і радіо, настільних ігор та музикальних інструментів створюють необхідні умови для організації розумного та інтересного дозвілля [10. с. 115.].

     Активісти підрозділу можуть на базі своєї світлиці проводити літературні вечори та вікторини, обговорення спектаклів та кінофільмів,творів художньої літератури, ігри, конкурси і т. д.. Вони використовують такі форми організації дозвілля як екскурсії і спектаклі за межами частини, репетиції гуртків художньої самодіяльності і концертних виступів. Організація відпочинку в підрозділі дозволяє з максимальною ефективністю врахувати індивідуальні особливості воїнів, їх інтереси та потреби [11. с. 200.].

     Враховуючи  роль мистецтва в культурологічному  вихованні воїнів, можна виділити ряд принципів, використання яких в  діяльності клубу неодмінно відіб’ється на її результатах: широта використання художніх творів, їх ретельний відбір, систематичність “зустрічей” з мистецтвом, рух від відомого до невідомого. Знання цих принципів ї застосування їх у виховному процесі дозволяє культ просвіт-працівникам більш ефективно використовувати традиційні форми і методи, активніше вести пошук нових [14. с. 117.].