Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Міф як одна з перших форм науки

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………3
Наукові дослідження міфу………………………………………………...4
Класифікація міфів………………………………………………………...5
Категорії міфічних персонажів…………………………………………...7
Міф як перша форма світогляду та його зв`язок з релігією...………..8
Міф як алегоричне зображення подій…………………………………..10
Міфи про походження та розвиток людства…………………………...11
Висновки……………………………………………………………………14
Список літератури………………………………………………………....15

Вступ

З розвитком мови формується й набуває швидко зростаючої важливості новий інформаційний канал — усне вербальне спілкування. Це супроводжується розвитком мислення й індивідуальної самосвідомості. Індивід перестає ототожнювати себе з колективом, у нього виникає можливість висловлювати, пропонувати і обговорювати різні думки і пропозиції з приводу подій, планів тощо, хоч самостійність мислення тривалий час залишається ще досить обмеженою.

На цьому етапі духовною основою первісної культури стає міфологічна свідомість. Вона відрізняється тим, що людина переносить на оточуючий світ властивості, які вона помічає в самій собі: предмети природи уявляються їй живими, одухотвореними істотами, які так як і вона, мають волю, думки, бажання, відчуття. У міфах невід'ємно ні для розповідача, ні для слухача співвідносяться реальність й вимисел. Проте вони пояснюють все: у них усе стає зрозумілим. Незважаючи на недостатність реальних знань. Мовна символіка міфів вливається в ритуали і надає їм сенсу (у тому числі й таємний смисл магічних ритуалів, доступним лише посвяченим — чаклунам, магам). У свою чергу міфотворчість породжує нові магічні ритуали. Міфи прогнозують усі форми життєдіяльності людей і виступають як основні «тексти» первісної культури. їх усна трансляція забезпечує встановлення єдності поглядів усіх членів племінної спільноти на оточуючий світ. Віра у «свої» міфи укріплює спільноту і разом з цим відокремлює «своїх» від «чужаків», які вірують в інші міфи.

Поезія міфів - перша форма літературної творчості. Але міфологічна символіка втілюється не тільки у мовну форму — вона відображується також і в знакових обрядів, співу, танцю, малюнка, татуювання, оздоблення зброї, предметів домашнього вжитку тощо.

В результаті міфологія утворює атмосферу, у якій народжується різноманітні види суспільного мистецтва. У міфах закріплюються та освячуються практичні відомості і навички господарської діяльності. Завдяки їх передачі із покоління в покоління, накопичений на протязі багатьох віків досвід зберігається у соціальній пам'яті і утворює первинний рівень знань і способів мислення, від якого розпочинається шлях, що веде до розвитку філософії й науки. В міфологічних розповідях про божесва, що населяють світ, зароджується релігійний світогляд.

Таким чином, в злитому, недифіренційованому («синкретичному») вигляді первісна міфологія втілювала в собі початкові форми духовної культури, які відокремлюються із неї на наступному етапі розвитку людського суспільства у релігію, мистецтво, філософію, науку.

Буквально міф означає розповідь, переказ, сказання. Як правило, це переказ, сказання про богів, обожнених або пов’язаних з богами своїм походженням героїв, про першопредків, які прямо або опосередковано беруть участь у створенні світу. Це не просто усний або письмовий твір, а повідомлення, комунікативна система. Міф містить і передає інформацію в умовах алегоризму, символізму й схематизму. Одночасно це й реальність, і вимисел.

Міф всюдисущий і тотальний. Персоніфікуючи й виражаючи колективну творчість, він є фундаментом будь-якої спільноти й культури. Він включає людину в систему навколишнього світу, пояснює принципи її функціонування. Він нерозривно пов’язаний з процесом ідентифікації, самопізнання й самознаходження в макро- і мікрокосмосі, забезпечує психологічний захист і стійкість.

Перші наукові дослідження міфу з’являються вже в Давній Греції. Евгемер, Феаген з Регію, Платон, Аристотель, Зенон з Кітіона розглядають міф як ефектну й ефективну форму викладу світоглядних і філософських ідей.

Проблема міфу, його природи, сутності, призначення є однією з основних для представників західноєвропейської науки й мистецтва ХIX – ХХ століть. Це роботи філософів (Й.Г. Гердер, Ф. Ніцше, Ф.В. Шеллінг), лінгвістів (А. Кун, В. Манхардт, М. Мюллер, В. Шварц), етнографів (Е. Ланг, Б.К. Маліновський, Ф. Реглан, Г. Спенсер, Е.Б. Тайлор, Дж. Фрейзер), соціологів (Е. Дюркгейм, Л. Леві-Брюль, В. Парето, Ж. Сорель), композиторів (Р. Вагнер, Е.Т.А. Гофман), психологів (З. Фройд, К.Г. Юнг), культурологів (Р. Барт, Ж. Дерріда, М. Фуко, У. Еко, М. Еліаде), мистецтвознавців і літературознавців (Т. Адорно, Н. Фрай), теологів (Р. Бультман, П. Тілліх), які сприяють виникненню порівняльного аналізу міфів.

Значний внесок у розвиток теорії міфу вносять вітчизняні вчені О.М. Афанасьєв, Ф.І. Буслаєв (реконструкція давніх міфологічних систем на основі етимологічних зіставлень), Я.З. Голосовкер (дослідження логіки міфу), А.В. Гулига (культуротворча роль міфу), О.M. Золотарьов (аналіз дуалістичної міфології), В.В. Іванов (антропологічні основи міфу), Ф.Х. Кєссіді (міф як форма суспільної свідомості), О.Ф. Лосєв (сутність і діалектика міфу), Ю.М. Лотман (семіотика міфу), М.К. Мамардашвілі (міф як першооснова філософії), Є.М. Мелетинський (історичне й культурологічне структурування міфології народів світу), О.О. Потебня (значення міфології для ранніх суспільств), В.Я. Пpoпп (вивчення й класифікація основних міфологічних сюжетів), Є.Я. Режабек (міфосвідомість, міфомислення), С.О. Токарєв (літературні міфи), В.М. Топоров (реконструкція індоєвропейської й балто-слов’янської міфологічної семантики), Б.О. Успенський (міф у системі «людина – знак»), О.М. Фрейденберг (логіка міфологічного тексту). Важливим підсумком цих досліджень стає визнання цінності міфологічної форми свідомості й мислення, визначення якісних особливостей міфу й міфології, виявлення механізмів міфотворчості й впливу міфу на сфери науки, культури, ідеології, політики, побуту.

Окремо слід зазначити роботи сучасних українських філософів І.В. Бичко, А.К. Бичко, В.С. Горського, В.А. Малахова, М.В. Поповича, В.Г. Табачковського (загальна теорія міфу, природа, сутність, специфіка, національні міфи), С.Б. Кримського, О.Д. Шоркіна (епістемологія міфу), О.А. Габрієляна, Г.Г. Почепцова (політичні міфи).

Кінець ХХ – початок ХХІ століття характеризується черговим підвищенням інтересу до міфу. Намічається тенденція узагальнення й систематизації накопиченого матеріалу, однак при цьому дослідники не можуть прийти навіть до відносної близькості позицій у розумінні онтології, гносеології й аксіології міфу. Більш впорядкованим є стан історичної ретроспективи, вивчення міфів народів світу, їхніх специфічних особливостей, визначення соціальної й культурної ролі міфології. Своє розуміння сутності й специфіки міфу пропонують сучасні дослідники В.Є. Абизов, В.О. Артюх, В.В. Валькова, О.Б. Гладій, Л.Й. Зубрицька, Т.А. Коберська, Є.М. Ковтун, О.Ф. Косарєв, О.О. Мишучков, В.М. Найдиш, О.Г. Рюмкова, О.К. Садовніков, А.В. Ставицький, Г.В. Шелогурова. Безумовним досягненням є вивчення політичної міфології, маніпулятивного впливу міфу на свідомість людини.

У цілому, міфологія – це найдавніше, архаїчне ідеологічне утворення, що має єдиний, неподільний характер. У міфі переплетені зародкові елементи релігії, філософії, науки і мистецтва.

Все нескінчене багатство міфів можна поділити на наступні категорії.

1. Космогонічні міфи, міфи про творення, про походження Космосу з хаосу, основний вступний сюжет більшості міфологій. Починаються з описання хаосу, відсутності порядку у Всесвіті, взаємодії першопочаткових стихій – вогню і води, землі і неба тощо. Основні мотиви космогонічних міфів – структурування космічного простору і часу, розподіл богами землі й неба, встановлення космічної осі (світового дерева), світил (розділення дня і ночі, світла й темряви), створення ландшафту, рослин і тварин, в кінці – людини, суспільства, соціальних і культурних норм.

2. Теогонічні міфи, міфи про походження богів. У більшості традицій всі боги походять від першої божественної пари (або двостатевої істоти), яка часто втілює небо і землю. Пантеон формується у процесі породження міфологічних поколінь й боротьби (битви) між ними.

3. Дуалістичні міфи, міфи, що описують світобудову як єдність протилежних явищ і символів: космологічних (Космос і хаос, місяць і сонце, небо і земля, день і ніч) , біологічних (чоловіче й жіноче), соціальних (дуальна організація суспільства), етичних (добро і зло). Архаїчні дуалістичні космогонії описують творення світу двома істотами (братами, часто близнюками або богами), – уособленнями неба (добра) і пекла (зла). Один з них творить землю, інший створює на ній нерівності, один творить корисних тварин, другий – шкідливих; деміург створює людину досконалою істотою, його супротивник вселяє в неї хвороби, підлість і т.д.

4. Астральні міфи, міфи про зірки і планети. В архаїчних міфологічних системах зірки або цілі сузір’я часто уявляються у вигляді тварин, рідше дерев, у вигляді небесного мисливця, що переслідує звіра тощо. Низка міфів закінчується переміщенням героїв на небо і перетворенням їх в зірки або, навпаки, вигнанням з неба тих, хто не витримав випробування, порушив заборону (часто дружин або дітей мешканців неба). Розташування зірок на небі може трактуватись як символічна сцена, «ілюстрація» до того чи іншого міфу. По мірі розробки небесної міфології зірки, планети і сузір’я строго ототожнюються з певними богами.

5. Есхатологічні міфи, міфи що кінець світу. Для архаїчних міфологій характерне уявлення що світову катастрофу, що відокремлює міфологічні часи першотворення від сучасності – про потоп, пожежу, зникнення (знищення) перших поколінь – велетів тощо. Первісні есхатологічні міфи далекі від етичних установок: так, у кетів серія потопів уявляється як «полоскання землі». Розвинуті есхатологічні міфи натомість пов’язують загибель світу із занепадом доброчесності. У деяких міфологіях кінець світу уявляється як війна добрих і злих богів (духів), перші перемагають – і світ після космічної пожежі оновлюється. Очікування месії – рятівника людства у день Страшного суду – став головним мотивом есхатологічних міфів іудаїзму, християнства, численних месіанських та пророцьких рухів.

6. Етіологічні міфи пояснюють появу різних природних і культурних особливостей і соціальних об’єктів. Це оповіді про походження деяких тварин і рослин, гір і морів, небесних світил і метеорологічних явищ, окремих соціальних і релігійних інституцій, видів господарської діяльності, а також вогню, смерті і т.д.

7. Антропогонічні міфи, міфи про створення (походження) людини (першолюдини), міфічних першопредків народу, першої людської пари тощо. Найбільш архаїчними є тотемічні міфи про перетворення в людей тварин-тотемів або про «дороблення» людей культурними героями із зародків з нерозчленованими частинами тіла. Розповсюджені міфи про створення людей деміургами з дерева або з глини. У міфологічній моделі світу людство пов’язане із землею, «серединним світом» (людей випускають, зробивши отвір у землі або мати-земля породжує богів і першопредків). Оживлення людей може трактуватись як наділення їх душею або кров’ю іншої істоти (у тому числі бога). Іноді в акт творення втручається зла, нечиста сила, звідки – двоїстість людської природи. Поява людини завершує космогонічний цикл; першолюдина стає і першим смертним, що знаменує кінець «Золотого віку».

8. Тотемічні міфи, етіологічні міфи про спорідненість людей з об’єктами живої і неживої природи. Головні персонажі – зооантропоморфні тотемічні першопредки, що після завершення міфологічного першотворення перетворюються у тварин, камені, світила, священні об’єкти. Розповсюджений мотив тотемічних міфів – шлюб людини із зооморфним першопредком, істотою зооантропоморфної природи або здатною до перевертництва (метаморфоз): від цього шлюбу походить етнос (народ).

9. Календарні міфи. Це міфи, пов’язані з циклом календарних обрядів, як правило, з аграрною магією, орієнтованою на регулярну зміну пір року, особливо на відродження рослинності навесні, на забезпечення врожаю. У середземноморському регіоні панує міф, символізуючий долю духу рослинності, зерна, врожаю. Розповсюджений календарний міф про помираючого і воскресаючого бога або героя. У результаті конфлікту із демоном, богинею-матір’ю або божественною сестрою-дружиною герой зникає або гине, але потім його матір (сестра, дружина, син) шукає і знаходить, воскрешає, і той вбиває свого демонічного противника. У зв’язку з цим календарний міф також символізує сподівання на посмертне (вічне) життя.

У міфах діють наступні категорії міфологічних персонажів.

1. Боги, клас наймогутніших істот у розвинених релігійно-міфологічних системах. На відміну від духів, що втілюють множинність об’єктів природи (дерев, джерел і т.д.) і соціальних зв’язків (предки, родичі і т.п.), боги персоніфікують найважливіші стихії (море, землю, небо, вогонь, блискавку тощо) або соціальні функції (боги-покровителі жерців, вояків, громадян, міст і т.д., боги-деміурги).

2. Деміург, міфологічний персонаж, що створює елементи світобудови, космічні і культурні об’єкти, людей, як правило, шляхом виготовлення – подібно ремісникові. У багатьох міфологіях деміург зливається з образом небесного бога-творця, що відрізняється космічним масштабом діяльності і створює не тільки окремі об’єкти – елементи світобудови, але й Космос у цілому, і не тільки шляхом виготовлення, але й за посередництва магічних перетворень, словесного означення предметів та ін.

3. Духи, міфологічні істоти, що пов’язуються звичайно з людиною, її тілом, її життєвим середовищем, у тому числі і природним. На відміну від богів, що утворюють пантеон, духи зараховуються до нижчої міфології. Розрізняються духи-помічники, духи-господарі, духи природних об’єктів і злі духи. Серед останніх особливу категорію складають духи загробного світу.

4. Першопредки (прабатьки) - це культурні герої, що вважались родоначальниками роду, племені, народу. Їх діяльність відносилась до міфологічних часів першотворення. Найбільш архаїчними є образи тотемних першопредків. що часто мають зооморфний і зооантропоморфний вигляд. У ролі першопредка також міг виступати першочоловік. Традиційний сюжет загибелі першого міфологічного покоління людей (велетів, «золотих людей» і т.д.), пов’язаний з мотивом спасіння першопредка – Зіусудри, Ноя і т.д. Проміжне становище між першопредками - культурними героями і предками, особливо царського роду, займають засновники династій і держав, образи яких пов’язані з переходом від міфу до історії.

5. Культурний герой, міфологічний персонаж, який здобувай або вперше створює для людей вогонь, знаряддя праці, культурні рослини та інші предмети культури, вчить їх прийомам мисливства, ремеслам, мистецтвам, впроваджує соціальну організацію, шлюбні правила, магічні накази, ритуали, свята і т.д. Культурному героєві приписується також участь у створенні світобудови: вилов землі із світового океану, установлення небесних світил, регулювання зміни дня й ночі, пір року тощо.

6. Герой, універсальна категорія міфологічних персонажів, характерною особливістю якого є божественно-людське походження і, відповідно, поєднання в його образі рис бога і людини. На відміну від богів (духів), що створюють космічні і культурні об’єкти, герой найчастіше знаходить або здобуває їх готовими, відбираючи або викрадаючи їх у початкових хранителів або ж виготовляють ці об’єкти подібно гончарям, ковалям теслям. Іноді діють за ініціативою богів або з їх допомогою, але, як правило, набагато активніше від богів. Ця активність сприяє формуванню сміливого, несамовитого, схильного до переоцінки власних сил, тобто героїчного характеру, що приводить до богоборства. Втім, для здійснення подвигу герой потребує надприродних сил, які йому притаманні лише частково. Допомога богів або духів набувається через посередництво спокушання і посвячувальних випробувань (ініціації). Герой може стати жертвою, що проходить через смерть (відхід) і воскресіння (повернення).

Історично першою формою світогляду є міфологія. Вона виникає на ранній стадії суспільного розвитку. Тоді людство у формі міфів, тобто оповідей, переказів, намагалося дати відповідь на такі глобальні питання як походження і устрій всесвіту в цілому, виникнення найбільш важливих явищ природи, тварин і людей. Значну частину міфології складали космологічні міфи, присвячені устрою природи. Разом з тим, велика увага в міфах приділялася різним стадіям життя людей, таємницям народження і смерті, всіляким випробуванням, які підстерігають людину на її життєвому шляху. Особливе місце займають міфи про досягнення людей: добування вогню, винаході ремесел, розвитку землеробства, прирученні диких тварин.

Відомий англійський етнограф Б. Маліновський відзначав, що міф, як він існував в первісній общині, тобто в його живій первозданній формі - це не історія, яку розповідають, а реальність, якою живуть. Це не інтелектуальна вправа або художня творчість, а практичне керівництво до дій первісного колективу. Завдання міфу полягає не лише в тому, щоб дати людині якесь знання або пояснення. Міф служить для виправдання певних суспільних установок, для санкціонування певного типу вірувань і поведінки. В період панування міфологічного мислення ще не виникла потреба в отриманні спеціальних знань.

Таким чином, міф - це не тільки первинна форма знання, а й особливий вид світогляду, специфічне образне синкретичне уявлення про явища природи і колективного життя. У міфі як найбільш ранній формі людської культури об'єднувалися зачатки знань, релігійних вірувань, етична, естетична і емоційна оцінка ситуації. Якщо стосовно міфу можна говорити про пізнання, то слово «пізнання» тут має сенс не традиційного добування знання, а світовідчування, плотського співпереживання (так ми використовуємо цей термін у висловах «серце дає про себе знати» і т. д.).

Для первісної людини як було неможливо зафіксувати своє знання, так і переконатися в своєму незнанні. Для неї знання не існувало як щось об'єктивне, не залежне від його внутрішнього світу. У первісній свідомості мислиме повинне співпадати з тим, що переживається, те що діє з тим, що діється. У міфології людина розчиняється в природі, зливається з нею як її невіддільна частинка.

Основним принципом рішення світоглядних питань в міфології був генетичний. Пояснення з приводу першооснови миру, походження природних і суспільних явищ зводилися до розповіді про те, хто кого породив.

Міф зазвичай суміщає в собі два аспекти - діахронічний (розповідь про минуле) і синхронічний (пояснення сьогодення і майбутнього). Таким чином, за допомогою міфу минуле зв'язувалося з майбутнім, і це забезпечувало духовний зв'язок поколінь. Зміст міфу представлявся первісній людині надзвичайно реальним, який заслуговує абсолютної довіри.

Міфологія відігравала величезну роль в житті людей на ранніх стадіях їх розвитку. Міфи затверджували прийняту в даному суспільстві систему цінностей, підтримували і санкціонували певні норми поведінки. І в цьому сенсі вони були важливими стабілізаторами суспільного життя. Цим не вичерпується стабілізуюча роль міфології. Головне значення міфів полягає в тому, що вони встановлювали гармонію між світом і людиною, природою і суспільством, суспільством і індивідом і, таким чином, забезпечували внутрішню згоду людського життя.

На ранній стадії людської історії міфологія не була єдиною світоглядною формою. У цей же період існувала і релігія.

Перш за все, слід зазначити, що втілені в міфах уявлення тісно перепліталися з обрядами, служили предметом віри. У первісному суспільстві міфологія знаходилася в тісній взаємодії з релігією. Проте було б неправильним однозначно стверджувати, що вони були нероздільні. Міфологія існує окремо від релігії як самостійна, відносно незалежна форма суспільної свідомості. Але на ранніх стадіях розвитку суспільства міфологія і релігія складали єдине ціле. Із змістовного боку, тобто з погляду світоглядних конструкцій, міфологія і релігія нероздільні. Не можна сказати, що одні міфи є «релігійними», а інші - «міфологічними». Проте релігія має свою специфіку. І ця специфіка полягає не в особливого типа світоглядних конструкціях (наприклад, таких, в яких переважає розділення світу на природний і надприродний) і не в особливому відношенні до цих світоглядних конструкцій (відношення віри). Розділення світу на два рівні властиво міфології на досить високій стадії розвитку, а відношення віри також невід'ємна частина міфологічної свідомості. Специфіка релігії обумовлюється тим, що основним елементом релігії є культова система, тобто система обрядових дій, направлених на встановлення певних відносин з надприродним. І тому усілякий міф стає релігійним в тій мірі, в якій він включається в культову систему, виступає як її змістовна сторона.

Світоглядні конструкції, включаючись в культову систему, набувають характеру віровчення. І це додає світогляду особливий духовно-практичний характер. Світоглядні конструкції стають основою формальної регуляції і регламентації, впорядкування і збереження вдач, звичаїв, традицій. За допомогою обрядовості релігія культивує людські відчуття любові, доброти, терпимості, співчуття, милосердя, справедливості і т. д., додаючи їм особливу цінність, пов'язуючи їх присутність з священним, надприродним.

Основна функція релігії полягає в тому, щоб допомогти людині долати історично мінливі, скороминущі, відносні аспекти його буття і прославити людину до чогось абсолютного, вічного. Виражаючись філософською мовою, релігія покликана «укоренити» людину в трансцендентне. У духовно-етичній сфері це проявляється в доданні нормам, цінностям і ідеалам характеру абсолютного, незмінного, незалежного від кон'юнктури просторово-часових координат людського буття, соціальних інститутів і т.д. Таким чином, релігія додає сенс і знання, а значить, і стійкість людському буттю, допомагає йому долати життєві труднощі.

Отже, міфологічно-релігійний світогляд носив духовно-практичний характер. Історичні особливості цього світогляду пов'язані з низьким рівнем освоєння людиною дійсності, залежністю його від неосвоєних, нескорених сил природи і суспільного розвитку, а також з недостатнім розвитком його пізнавального апарату. У цих умовах світоглядні конструкції вступали в соціальну і індивідуальну взаємодію у формі образів і символів.

Міф виник як розвинута до вищого ступеня віра в одухотворення всієї природи і призначеність всіх речей. Міф – продукт тривалого формування, нашарування ідей різних епох, це історичні ідіоми. Міф не творив об’єктивну картину світу, але він надавав світові сенсу і значення для людини, визначив цінності як первісні властивості речей. Образи міфу конкретні та чуттєво сприйнятні, наочні (наприклад, образ безглуздої ситуації подається як зображення людини, що сіла в калюжу). Міфи мали упорядковувати світ, творити порядок із хаосу, тлумачити події, катаклізми, війни, епідемії, підказували норми поведінки на прикладах героїв, визначали добро і зло. Це – відбитки життя, як і обряди, людина бачила в них життєві прототипи і школу життя і вчинків. При частці надприродного міфи містять доступну думку про реальне. Напр., Персей, щоб не перетворитися на камінь, не дивився на Горгону Медузу, а стежить за її відображенням у мідному щиті. Тільки з допомогою цих воєнних хитрощів йому вдалося вбити чудовисько. Мертвуща сила лихого ока – таке повір’я широко відоме народам світу. Найдавніші міфи дійшли з Передньої Азії з ІІ тис. до н.е. (пізніше знайшли інше трактування у стародавніх греків). Троянська війна у міфах стародавніх шумерів почалася тому, що шумерський Зевс (Енліль) за допомогою жорстокого бог Ірре (у греків богиня розбрату Еріда) кидає у людське суспільство сім’я ворожнечі між народами, тому що боги незадоволені надмірним піднесенням людини. Найчастіше міфи – це згустки багатовікових спостережень, фантастично витлумачених відповідно до розвитку людей.

Міф є суб’єктивним відображенням давньою свідомістю об’єктивних історичних реалій, які розшифровуються вченими. В міфах – не алегорії і метафори (внесені пізнішими сприймачами), а буквальне одухотворення природи. Якщо ескімоси називають зірки сузір’я Оріона “Ті, що загубилися”, то вони знають, що це мисливці на тюленів, які заблукали, і цілком упевнено твердять, що зірки, перш ніж піднятися в небо, у давнину були людьми або тваринами. Сонце і Місяць наділені життям, вони є природними, людськими істотами. Якщо у інків були можливі шлюби між братами і сестрами, то Сонце і Місяць були чоловіком і жінкою, а також братом і сестрою.

Є традиційні теми, які пройшли крізь міфологію багатьох народів.

Наприклад, сюжет про створення світу. У шумерській міфології боги бешкетують, пиячать і сваряться. І саме з п’яних очей вони і створили людину такою недосконалою. Створення світу у Книзі Буття африканського племені куба (Конго) – результат блювоти бога. Він вивергав сонце, місяць,зірки, людей, рослин, тощо. “Початок усіх речей”, або етіологічні міфи, пояснюють зміну пір року, особливості місцевості, повадки тварин – буквально все, аж до кількості яєць, які несе курка. У стародавньому мексиканському кодексі поневолення хліборобів квотою воїнів у давнину пояснювали тим, що здавна люди, схильні до сільськогосподарської праці, уклала з більш войовничою частиною племені угоду, згідно з якою вони звільнилися від страху смерті, а натомість зобов’язалися годувати своїх панів.

Лейтмотивом багатьох міфів є шанобливе ставлення до природи. Людина стає не лише часткою природи, а й її експлуататором, і таким чином вступає в суперечність з тим, що існує само по собі. Нерозумні дії людини розбуджують некеровані демонічні сили, як обвал, спричинений одним падаючим каменем. Створюється ілюзія живого грізного світу природи (“ми не віримо, ми боїмося”). Вину людей перед природою треба нейтралізувати: жертвопринесення бика до вівтаря Зевса, на якому лежали принесені богові злаки. Коли бик починав їсти, жрець ударом сокири забивав його і відразу ж тікав. Через його відсутність за вбивство судили сокиру. таким же намаганням уникнути неминучої кари за вбивство тварини є розмалювання шкіри мисливців.

Міф про потоп виник як боязнь розплати Бога за зрослу могутність землеробських цивілізацій Сходу, глобальне (на той час) вмішування людини у природні процеси, і тому ймовірна величезна повінь тих часів розглядалася як насланий богом потоп, що карає людство. Взагалі тема катастроф як розплата за людське зухвальство та егоїзм, за нехтування пієтетом щодо великої повноти буття, за намагання втрутитися в об’єктивні процеси. За міфом, людина повинна коритися певним правилам: не можна неухильно добиватися чогось заради користі, не беручи до уваги автономної сили речей і явищ, їх власного іманентного шляху розвитку. Міфи містять щось більш важливе, ніж взірці для наслідування ( бо неможливо наслідувати інколи брудні вчинки героїв, які стоять поза судом і справедливістю, мораллю і не повинні дотримуватися людських норм життя). Так у чому ж моральна правда міфів, якою люди керуються у своїх намірах і вчинках? Людина, яка живе у царстві необхідності, котре з усіх боків обмежує її правилами, заборонами і нормами, мимоволі захоплюється тими, хто здатен жити вільно, розкуто, сміливо, їй потрібен політ,який підносить над рутиною буття, великі пристрасті, непересічність свободу і самостійність, доступні лише богові або героєві. Демонізм істот міфу є відображенням стихійного життя природи, незалежної від людських вимірів – її не стосуються наші правила моралі. З одного боку свобода богів відкривала людині інший світ, що підноситься над звичайним світом людини – а з іншого – вчила людей цінити свою, земну гідність, що ґрунтувалася на суворій необхідності праці, боротьби, подолання труднощів і перепон. Міф спростовує панування людини над природою, але обіцяє їй успіх, якщо вона довіриться самостійному життю об’єктивного світу. Ніщо у світі не можна розглядати як простий засіб досягнення утилітарної мети, якщо ми не хочемо зазнати зворотної дії природного світу. Людський розум панує у великому світі лише відносно.

Міф як одна з перших форм науки 📙 Реферат → 🆔 153968