Микола Амосов – основоположник бiокiбернетичних технологiй
План
- Передмова ..............................
.............................. .............................. ..................2 - Біографія.....................
.............................. .............................. ............................. 2 - Микола Амосов – основоположник бiокiбернетичних технологiй............14
- Висновок......................
.............................. .............................. .............................1 7 - Використані джерела.......................
.............................. .............................. .......18
1. Передмова
Символ епохи, яка минула, легенда кардіології, знаний філософ, політик, прозаїк, Микола Михайлович Амосов залишився кумиром для сотень своїх учнів, рятівником для тисяч пацієнтів та ідеалом для прихильників його великої волі й таланту. Останніми роками цей мужній чоловік на собі ставив експеримент з подолання старості, досліджував біокібернетику, штучний інтелект, цікавився Інтернетом, науковими технологіями. Найбільше боявся втратити здатність тверезо мислити. І тому навіть в останній день свого життя спілкувався з колегою, обговорював плани.
«Всім здавалося, що Амосов невмирущий,— сказав академік Академії медичних наук України Віталій Кордюм.— Про нього язик не повертається сказати “був”. Адже це людина-легенда, людина-символ. У нього вчилися усі українські кардіохірурги, його наслідував південно-африканський хірург Крістіан Барнард, котрий уперше зробив пересадку серця. Є відомі вчені, є мислителі, а є — Амосов... Ім’я стало значущим.»
2. Біографія
Усi його предки були селяни. Народився 6-го грудня 1913 року. Мама була акушеркою в пiвнiчному селi, неподалiк вiд Череповця. Батько пiшов на вiйну в 1914, а коли повернувся, то незабаром покинув сiм'ю. Жили дуже бiдно: мама не брала подарункiв вiд пацiєнток. Так вона i залишилася для Миколи прикладом на все життя. Бабуся навчила молитися, селянське господарство – працювати, а самотнiсть – читати книжки. Коли став пiонером, перестав вiрити в бога i дiзнався про соцiалiзм (проте партiйна кар'єра на пiонерах закiнчилася - нi в комсомолi, нi в партiї не був). Життя пiвнiчного села пiзнав iз дитинства.
З 12 до 18 рокiв навчався в Череповцi у школi, потiм у механiчному технiкумi – по закiнченню став механiком. Жив бiдно i самотньо. Нудьгував за домiвкою, читав класику.
Восени 1932 р. почав працювати в Архангельську, начальником змiни робiтникiв, на електростанцiї при великому лiсопильному заводi – новобудовi першої п'ятирiчки. Працював добре. У 1934 роцi одружився з Галею Соболевою i розпочав навчання в Заочному iндустрiальному iнститутi. У тому ж роцi померла мама.
У 1935 роцi, разом iз дружиною, поступили в Архангельський медичний iнститут. За перший рiк навчання закiнчив два курси. Пiд час навчання заробляв викладанням. Близько познайомився з видатним професором фiзики В.Є.Лашкарьовим. Вiн вiдкрив для Миколи Михайловича свiт парапсихологiї. У 1939 роцi "iз вiдзнакою" закiнчив iнститут. Хотiлося займатися фiзiологiєю, але мiсце в аспiрантурi було лише з хiрургiї.
Паралельно з медициною
Тим часом, аспiрантура в клiнiцi не подобалася, любов пройшла, сiмейне життя набридло, дiтей не було. Обговорили становище з Галею i вирiшили пожити окремо.
Поїхав з Архангельська, i поступив на роботу ординатором – хiрургом лiкарнi в рiдному Череповцi. Навчився робити звичайнi операцiї на органах живота. Iнтерес до фiзiологiї вилився в мiркування над гiпотезами про механiзми мислення, про взаємодiю регулюючих систем органiзму. Зошити з "iдеями" беріг все подальше життя.
Сформувалися переконання
22-го червня 1941 року почалася Вiтчизняна вiйна. Працював у комiсiї з мобiлiзацiї, а через пару днiв був призначений головним хiрургом у Польовий Рухомий Госпiталь ("ПРГ-22-66 на кiннiй тязi").
У цьому госпiталi на однiй посадi прослужив усю вiйну з Нiмеччиною i з Японiєю. Госпiталь призначався для роботи в польових умовах, був розрахований на 200 поранених. Загальний штат - 80 чоловiк, лiкарiв - п'ять. Плюс 22 коня.
Подiї вiйни описує коротко. Лiто й осiнь 1941 року лiкували легкопоранених у Сухиничах. У жовтнi нiмцi прорвали фронт, i вони вiдступили за Москву, у мiсто Єгорьєвськ. Там зазнав першої поразки: помер хворий вiд газової гангрени в результатi його помилки. Познайомився з головним хiрургом госпiталiв А.А.Бочаровим. (Дружба з ним продовжувалася до його смертi в 1970р.)
У груднi 41-го почався наступ пiд Москвою. Госпiталь працював у тилу фронту – у Подольску, а потiм у Калузi. Їм збiльшили штат, видiлили великий будинок, число лiжок досягало п'ятисот. Була дуже напружена робота з важкопораненими. Основнi проблеми: газова iнфекцiя (робили ампутацiї), поранення суглобiв i переломи стегна – лiкували гiпсовими пов'язками. Було багато смертей i важких щиросердечних переживань. Тодi ж розробив свої методи операцiй, що знизили смертнiсть. Написав першу дисертацiю й представив її у Московський медiнститут. До цього часу жодної дисертацiї не бачив.
У сiчнi 1943 року одержали наказ скоротитися до штатних 200 лiжок i направлятися у район воєнних дiй, у 48 армiю, на Брянський фронт.
Першим iспитом було село Угольне, вiдрiзане снiгопадом вiд великої дороги. У холодних хатах лежало до шести сотень неопрацьованих поранених. П`ятеро лікарів ледве встигали їх оглянути, що б не пропустити кровотечу або газову гангрену i встигнути вiдправити на санях у перев'язувальний намет. Смертнiсть була велика. Настрiй – вiдповiдний.
Весь рiк ПРГ Миколи Амосова йшов слiдом за наступаючими вiйськами. Умови були дуже важкi: перевантаження, зруйнованi села, робота в наметах, без електрики, погана евакуацiя.
Поступово пристосувались: навчилися сортувати, перев'язувати, оперувати, лiкувати й евакуювати.
Саме в такiй ролi їх застав кiнець 1943 року. Госпiталь розгорнули у великому українському селi Хоробичи, поруч iз станцiєю. Замерзлих поранених привозили за сто кiлометрiв цiлими колонами на вiдкритих вантажiвках, що поверталися з передової. Медики знiмали з машин тiльки "лежачих", а тих, хто мiг рухатися, вiдправляли в iнший госпiталь, у сусiднє село. Доки пiдiйшов санiтарний поїзд, у них накопичилося 2300 поранених: зайняли школу i близько чотирьохсот хат. Добре, що жителiв не вiдселяли, як це було в Угольнiй, i жiнки – господарки допомагали їхнім тимчасовим санiтарам iз легкопораненими, яких вони, затримували на час лiкування. У Хоробичах у них була гарна органiзацiя: сортування при надходженнi, обходи i перев'язки вдома, швидка доставка в госпiтальне вiддiлення для операцiй. Усе разом дозволило уникнути (майже уникнути!) смертей вiд "пропущених" кровотеч i гострої iнфекцiї. У груднi пiшли санiтарнi поїзди i вони вiдправили майже всiх поранених.
1944 рiк пройшов вiдносно легко. Зустріли його поблизу Гомеля в селищi Буда, при станцiї постачання армiї. Для госпiталю вiдремонтували школу i разом iз наметами, одержали до п'ятисот мiсць. Поїзди приходили регулярно, i труднощiв з евакуацiєю не було.
Там же вiдбулася подiя: Микола Амосов одружився на операцiйнiй сестрi Лiдiї Денисенко. Вона пiшла на вiйну добровiльно пiсля третього курсу педiнституту i служила в медсанбатi. Восени 1941-го їхня дивiзiя була оточена i Лiда мiсяць блукала по лiсах iз групою солдат. Через лiнiю фронту їх переправили партизани. З Москви її вiдрядили до ПРГ. Була вiдмiнною операцiйною сестрою i вродливою дiвчиною. Їхній роман продовжувався пiвроку, поки оформили шлюб у мiстi Речица. Ще до того прийшов лист вiд Галi: вона служила на Пiвнiчному флотi, вийшла замiж i чекала на дитину.
У Будi одержав звiстку з Москви, що на його дисертацiю дали негативний вiдгук: вчена кар'єра поки не вiдбулася.
Лiтнiй прорив вiйськ у Бiлорусiї Микола і Лідія зустрiли в мiстечку Пиревичи. Поранених було не дуже багато. Вiйська швидко пiшли вперед, i вони наздогнали фронт тiльки восени, у Польщi. Пiсля декiлькох переїздiв iз напруженою роботою, пiдiйшли до межi Схiдної Прусiї.
Зустрiч 1945-го року вiдсвяткували у лiсi, в землянках. 15 сiчня розпочався останнiй наступ на Нiмеччину. Оборону нiмцiв прорвали швидко, поранених одержали усього бiля двохсот, опрацювали, наклали гiпсовi пов'язки i вiдправили.
Декiлька разiв переїзджали по територiї Схiдної Пруссiї, майже не працюючи. Умови були вiдмiннi: усi нiмцi виїхали, мiстечка i селища були порожнi, господарського майна ("трофеї наших вiйськ") скiльки завгодно.
У мiстi Ельбінг зустрiли День Перемоги, маючи 18 важкопоранених.
У штабi армiї одержали медалi та ордени, при їхньому госпiталi провели армiйську конференцiю, мiсяць чекали вирiшення долi, потiм здали коней i поїхали додому. Коли перетнули Волгу, надiї на демобiлiзацiю станули. Бачили, як на Схiд безупинно йдуть вiйськовi ешелони й усi говорили, що буде вiйна з Японiєю. Пiсля мiсяця дороги через усю Росiю вивантажилися в Приморському краї.
У серпнi оголосили вiйну. Микола Михайлович зі своїми колегами прийняли з десяток легкопоранених на кордонi, i вирушили в Манчжурiю. В цей час американцi скинули атомнi бомби i Японiя капiтулювала. Пiсля декiлькох переходiв i переїздiв, розгорнулися в мiстечку Болi i навiть прийняли поранених, пiсля короткого бою з японцями-смертниками.
У вереснi їх перевезли в район Владивостоку. Тут протягом мiсяця госпiталь розформували: виїхали санiтари, потiм сестри i жiнки-лiкарi.
Так закiнчився славнозвiсний шлях ПРГ 22-66.
За вiйну Микола Амосов став досвiдченим хiрургом, мiг оперувати в будь-якiй частинi тiла. Особливо процвiтав у лiкуваннi поранень грудей, суглобiв i переломiв стегна. На жаль, перевантаження, постiйнi переїзди i необхiднiсть евакуацiї часто не дозволяли доводити справу до кiнця, що б одержувати повне задоволення.
У нього збереглися записи i звiти за усю вiйну. По свiжiй пам'ятi, ще на Далекому Сходi, написав декiлька наукових праць, другу дисертацiю, а через тридцять рокiв - спогади: "ПРГ 22- 66".
Поранених пройшло ледве бiльше 40 тисяч. Майже половина – важкi i середньої важкостi: з ушкодженнями кiсток, з проникаючими пораненнями грудей, живота, i черепа. Померло понад сiмсот: величезний цвинтар, якби могили зiбрати разом. У ньому були i могили мертвих вiд його помилок.
Думка про вiйну. Ганебний початок на совiстi Сталiна i генерального штабу на чолi з Жуковим. У 1941 роцi для оборони сил було цiлком достатньо, але не було органiзацiї. У наступному, у ходi усiєї вiйни, перемоги досягалися величезними втратами - у 3-4 рази бiльшими за втрати нiмцiв. Виправдання цьому немає, оскiльки пiсля 1942 року наслiдки вiйни вже були вирiшенi: зброї робили в декiлька разiв бiльше нiж Нiмеччина, союзники допомагали, людськi резерви ще були. Безсумнiвною заслугою Партiї є органiзацiя тилу: евакуацiя заводiв на схiд i нарощування виробництва. Солдати й офiцери робили свою ратну справу вiдмiнно. Так само вiдмiнно працювали громадяни в тилу. У цiлому, вiйна згуртувала народ i дозволила на якийсь час навiть забути про старi репресiї.
Пiсля розформування ПРГ-22-66 Миколу з Лiдою направили в iнший госпiталь i разом iз ним вони знову потрапили в Манчжурiю – лiкувати японцiв хворих на тиф у таборi вiйськовополонених. Там зустрiли 1946 рiк, але вже в лютому Миколу відізвали і призначили ординатором в Окружний госпiталь. Тодi ж він зустрiвся з Кирилом Симоняном – дружили до смертi.
Лiкарю, молодому чоловiку, пiти з армiї з Далекого Сходу можна було тiльки по блату. Коли поїхали у вiдпустку, в Москву, влiтку 1946 року, Бочаров дав листа до С.С.Юдина, академiка, iз проханням допомогти. Юдин вiдмовив, але Амосова врятував iнженерний диплом i мiнiстр медичної промисловостi. Вiн звернувся до вiйськового керiвництва, що б його вiдпустили для мiнiстерства. Подiяло. Тодi ж Юдин пообiцяв роботу в iнститутi Скліфосовського.
Для оформлення вiдставки довелося знову їхати на Схiд. Там, за два мiсяцi чекання, написав ще одну – третю вже – дисертацiю про поранення колiнного суглоба.
Лiду вiдновили в педiнститутi, а Миколу Михайловича Юдин призначив завiдувати операцiйним вiддiленням: там було багато непрацюючих апаратiв – задача для iнженера. У вiйськкоматi одержав пайок i картки. Знайшли кiмнату - 4 квадратних метри.
У Москвi прожили тiльки до березня 1947 року. Робота не подобалася: технiка не цiкавила, а оперувати не давали. Дивитися чужi операцiї набридло. Без хiрургiї Москва не спокушала. Задумав їхати.
На роботу влаштувала колишня госпiтальна старша сестра з Брянська, Л.В.Бикова. Його взяли головним хiрургом областi i завiдувачем вiддiлення в обласну лiкарню. Про таке мiсце не мiг навiть мрiяти!
Брянськ. Шiсть рокiв пройшли, як у казцi. Вiдмiнна робота, вiдмiннi люди: помiчники – лiкарi з колишнiх вiйськових хiрургiв i адмiнiстрацiя лiкарнi. Але головне – робота. Багато складних хворих i нових операцiй – на шлунку, на стравоходi, на нирках, – у всiх частинах тiла. Але найважливiшими були резекцiї легень при абсцесах, раках i туберкульозi. Їх він нiколи не бачив, методику розробив самостiйно i за чотири роки прооперував хворих бiльше всiх хiрургiв у Союзi.
Робота в областi з районними хiрургами теж була цiкавою: потрiбно перевiряти й учити. Багато їздив, проводив конференцiї, показував операцiї. Авторитет завоював, хоча спочатку був непристойно молодий для такої посади.
Дисертацiю (третю) захистив у 1948 роцi в Горькому. Через рiк уже вибрав тему для докторської: "Резекцiї легень при туберкульозi". Оперував багато i у 1952 роцi дисертацiя була готова. Академiк А.Н.Бакулєв працю схвалив, прослухавши його доповiдь на конференцiї з грудної хiрургiї в Москвi.
Лiда працювала старшою операцiйною сестрою i закiнчила педiнститут заочно. Проте, учителькою бути не збиралася. Говорила - "Хочу стати хiрургом!"
Отут пiдвернувся Київ: зробив в Iнститутi туберкульозу доповiдь i показав операцiї. Директор А.С.Мамолат запросив працювати, мiнiстр обiцяв вiдкрити ще вiддiлення в госпiталi для iнвалiдiв вiйни.
Дуже не хотiлося їхати з Брянська! Але куди дiнешся? Дружина поступила в Київський медiнститут. Можливостей для кар'єри в областi не було. Зважився, i в листопадi 1952 - переїхали. Дисертацiю подав ще з Брянська - i знову в Горький.
Київ. Спочатку усе не подобалося: квартира – одна кiмната, хiрургiя бiдна, у двох мiсцях, хворих мало, помiчники ледачi. Дуже сумував, їздив у Брянськ оперувати. Поступово проблеми розв'язалися. У березнi 1953 захистив дисертацiю. З малою перевагою голосiв, але усе ж вибрали на кафедру в медiнститутi. Тут була нова клiнiка, складнi хворi, виступи у товариствi хiрургiв. Двоє помiчникiв приїхали з Брянська. Квартиру полiпшили. Робота пiшла.
У сiчнi 1955 зробив доповiдь по хiрургiї легень на з'їздi в Москвi: мав успiх. Тодi ж розпочав простi операцiї на серцi. Лiда вчилася нормально.
Їздив iз доповiдями на конгреси в Румунiю i Чехословаччину.
У 1956 сталася подiя: народилася дочка Катя. Вагiтнiсть Лiди проходила з ускладненнями, тому робили кесаревий розтин. До того, за двадцять рокiв сiмейного стажу потреби в дiтях не вiдчував. Лiда наполягла. Але як побачив цю маленьку, червоненьку, кволу iстоту, так i зрозумiв – скiнчилася свобода, уже не втечу. Якi б сирени не зваблювали.
У тому ж роцi їм дали трикiмнатну квартиру – першу в життi з ванною i вбиральнею.
Медiнститут Лiда закiнчила в 1958 роцi. Здiйснилося бажання – стала хiрургом, оперувала навiть легенi. На жаль, через сiм рокiв трапився iнсульт у матерi, три роки лежала паралiзована. Довелося Лiдi доглядати i перейти на легку роботу – на фiзiотерапiю.
1957 рiк був дуже важливий: у сiчнi клiнiка переїхала в новий триповерховий будинок, а восени Микола Михайлович їздив на конгрес хiрургiв у Мексику. Там побачив операцiю на серцi з АШК (Апаратом Штучного Кровообiгу) i дуже зацiкавився. Оскiльки купити апарат було неможливо, то розробив власний проект – його зробили на заводi: нарештi, знадобилися iнженернi знання. У тому ж роцi провели експерименти на собаках, а пiд кiнець року спробували на хворому: у нього зупинилося серце при звичайнiй операцiї. Хворий помер. Пiсля цього ще рiк експериментували. У 1959 роцi вдало прооперували хлопчика з важким уродженим пороком серця – так званою "тетрадою Фалло".
З 1958 року почалася "кiбернетика". Спочатку це була лабораторiя для вiдпрацьовування операцiй з АШК, потiм додали фiзiологiчнi дослiдження серця за участю iнженерiв i математикiв. В Iнститутi кiбернетики створили спецiальний вiддiл. Зiбрався колектив ентузiастiв.
Протягом наступного десятилiття сформувалися такi напрямки в розвитку iдей, якi зародилися ще в Череповцi. 1. Регулюючi Системи органiзму – вiд хiмiї кровi, через ендокринну i нервову системи до кори мозку. 2. Механiзми розуму i штучний iнтелект (ШI). 3. Психологiя i моделi особистостi. 4. Соцiологiя i моделi суспiльства. 5. Глобальнi проблеми людства. В усiх напрямках були створенi групи, проводилися дослiдження, створювалися комп'ютернi моделi, писалися статтi. Захищено два десятки дисертацiй, видано п'ять монографiй i багато брошур. Колектив розпався в дев'яностi роки, у вiддiлi лишилася тiльки група з ШI з якою Амосов дружив до смерті.
У 1962 роцi, з академiком П.А.Куприяновим, провели турне по клiнiках США: познайомилися з вiдомими кардiохiрургами – Лiлiхаєм, Кiрклiном, Блелоком та iншими, подивилися багато нових операцiй. Деякi з них залишилися в його арсеналi, iншi – закiнчилися сумно. Зокрема, це торкнулося пластики аортального клапана стулками iз нейлонової тканини: в усiх восьми хворих наступив рецидив i п'ятеро загинули.
У той рiк проблема протезiв клапанiв вийшла на перше мiсце. Американець Старр створив кульовий клапан. У його лабораторiї створили свою модель iз пiвсфери, доповнену спецiальною обшивкою корпусу, яка заважала утворенню тромбiв. Цiкаво, що Старр придумав те ж саме i майже в той же час.
З 1962 року почалося сходження кар'єри вiдразу по декiлькох напрямках. Причому без усяких зусиль зі сторонни вченого: він свято слiдував правилу М.А.Булгакова: "Нiколи, нiчого не проси".
Коротко перерахую кар'єрнi успiхи.
На початку 1962 року Амосова обрали членом-кореспондентом Академiї медичних наук. Запропонував сам президент, А.Н.Бакулєв. Потiм у тому ж роцi присудили Ленiнську премiю – у компанiї чотирьох легеневих хiрургiв. Наступний чин, уже зовсiм несподiваний – обрання депутатом Верховної Ради СРСР. От як це було: викликали в Обком i сказали: "Є думка висунути вас у депутати. Народ пiдтримає". Він делiкатно вiдмовлявся, таки справді не хотiлося, але наполягати побоявся: усi пiд Партiєю ходимо! Потрапиш у немилiсть – працювати не дадуть.
У депутатах М.М. Амосов пробув чотири термiни. Засiданнями не обтяжували – двiчi на рiк по 2-3 днi: сиди, слухай i голосуй одноголосно. Але був серйозний обов'язок: приймати громадян i допомагати в їхнiх труднощах. він чесно вiдпрацьовував – вiв прийом раз на тиждень. Приходили по 4 - 10 чоловiк, в основному, по квартирах. Писав папери до начальникiв, i як не дивно – у половинi випадкiв допомагало. Прийоми цi були тяжкi: горя наслухався понад мiру, на додаток до хiрургiчних нещасть. Всi прибутки депутата складали 60 рублiв на мiсяць, один тiльки раз їздив iз дочкою на курорт. Правда, були безкоштовнi квитки на транспортi, але завдяки цьому не брав грошей на вiдрядження в Iнститутi.
Щоб бiльше не згадувати про чини i нагороди, перерахую вiдразу всi наступнi: 1969 – академiк Української АН. Потiм – три державнi премiї України – за хiрургiю i кiбернетику. У 60 рокiв дали Героя Соцiалiстичної працi. Потiм ще були ордени Ленiна, Жовтневої революцiї. Це не рахуючи чотирьох орденiв за вiйну, звання Заслуженого дiяча науки. От так приголубила Партiя безпартiйного товариша. Але значкiв на пiджак не вiшав.
Його совiсть перед виборцями чиста: не обiцяв, не брехав, комунiстiв не славив. Те ж стосується i хворих: нiколи нiчого не брав i навiть у вестибюлi висiло розпорядження: "Прошу не робити подарункiв персоналу, крiм квiтiв".
Чи був Микола Амосов "радянською людиною"? Напевно, усе-таки, був. Змiнювати соцiалiзм на капiталiзм не хотiв. Заздрив захiдним колегам в частинi умов роботи, але що б поїхати – думки не виникало. Незважаючи на правителiв-комунiстiв, наше суспiльство виглядало бiльш людяним. Права бiдного народу на роботу, пенсiю, соцстрах, лiкування, освiту, майже безкоштовнi квартири i транспорт, здавалися важливiшими за свободу преси i демонстрацiй проти уряду. Вони потрiбнi лише купцi iнтелiгентiв. Тим бiльше, коли вiдкритi репресiї пiсля Сталiна рiзко зменшилися. Про справжнє положення "трудящих" на Заходi Амосов дiзнався багато пiзнiше. Перегляд полiтичних поглядiв вiдбувся вже пiсля Горбачовської перебудова.
Письменник. Якось восени 1962 року, пiсля смертi при операцiї хворої дiвчинки, було дуже важко на душi. Хотiлося напитися i кому-небудь поскаржитися. Сiв i описав цей день. Довго правив рукопис. Вичiкував. Сумнiвався. Через мiсяць прочитав приятелю – письменнику Дольду-Михайлику. Потiм другу – хiрургу, ще комусь. Усiм дуже подобалося. Так виник "Перший день" у майбутнiй книзi "Думки i серце". Дольд допомiг надрукувати в журналi у Києвi. Передрукували в журналi "Наука и жизнь". Потiм видали книжечкою. Далi - "Роман газета". I ще, i ще. Усе разом: великий успiх. Письменник Сент-Джордж, американець росiйського походження, переклав англiйською. З неї – майже на всi європейськi мови. У цiлому видавали бiльше тридцяти разiв. Правда, грошей сплачували мало: Союз не пiдписав конвенцiї про захист авторських прав. Знаменитим – став, багатим – нi.
Видав п'ять книг белетристики: "Думки i серце", "Записки з майбутнього", "ПРГ- 22-66", "Книга про щастя i нещастя". Останню – спогади - "Голоси часiв" надрукували до ювiлею – 85 рокiв. До цього варто додати ще одну - "Роздуми про здоров'я" - виклад лікарем "Системи обмежень i навантажень". З урахуванням масових журналiв, її тираж досяг семи мiльйонiв. Приблизно стiльки ж, як "Думки i серце".
Влiтку 1963 року потрясло страшне нещастя: вибух у камерi. Камера розмiром 2 на 1,5 м була виготовлена для проведення експериментiв i операцiй на хворих iз кисневим голодуванням. Завод-виготовлювач припустив грубу помилку: камеру заповнювали киснем iз тиском до 2 атмосфер. Фiзiологи з лабораторiї кiбернетики робили в нiй дослiди на собаках. Три-чотири рази лiкарi лiкували хворих. І сам він якось брав участь у такому сеансi.
Усерединi камери стояв один електричний вимiрювальний прилад. Певне, вiд iскри, в атмосферi кисню, сталося вибухове загоряння. Двi дiвчини-експериментатори одержали сильнi опiки i через кiлька годин померли. Приїжджав прокурор, але до суду справа не дiйшла. Микола Михайлович вважав себе винним: допустив халатнiсть, не розiбрався з технiкою безпеки. Переживав.
У майбутньому зробили ще одну камеру – але вже на повiтрi. Лiкували хворих з ускладненнями пiсля операцiй, проте без великого успiху.
Пересадка серця. Коли Бернар пересадив серце – це був виклик усiм кардiохiрургам. Амосов знав, що його рiвень нижче свiтового, але усе ж зважився спробувати. Технiка операцiй не здавалася дуже складною. Прочитав, продумав, i почали готуватися. Головна проблема – донор. Потрiбно серце, що б'ється, при загиблому мозку. Зробили замовлення на швидку допомогу, що б привозили поранених iз найтяжчими травмами черепа: вони обстежать i вирiшать, якщо мозок помер, вiзьмуть серце для пересадки. Реципiєнта пiдiбрати не важко: були хворi з поразкою мiокарда, яких очiкувала близька смерть.
Приготували стерильну палату, видiлили маленьку операцiйну. Почали експерименти на собаках – удавалося пересадити серце i переконатися, що воно працювало. Правда, не довго, усього декiлька годин.
Поклали хворого – реципiєнта. Стали чекати донора. Через пару тижнiв привезли молоду жiнку пiсля автомобiльної аварiї: серце ще працювало, а голова сильно розбита. На енцефалограмi - пряма лiнiя. Консилiум невропатологiв вирiшив: мозок загинув. Розшукали родичiв, потрiбно їхня згода. Звiсно – мати плаче, чоловiк мовчить. Була тяжка розмова. Просили почекати: "А раптом вона не помре, серце ж працює". Приготували АШК – щоб оживляти серце, як тiльки почне зупинятися i рiднi дадуть згоду. Чекали декiлька годин, поки стало ясно – марно. Умираюче серце пересаджувати не можна. У хірурга не вистачило мужностi натискати на рiдних. Оголосив вiдбiй, i бiльше дослiд не повторювали. Ясно, що не змiг переступити через психологiчний бар'єр.
Академiя побудувала новий житловий будинок, заслуженi академiки переїхали в нього, а йому дали квартиру у старому будинку: 85 метрiв, чотири кiмнати, високi стелi. Зробили ремонт, купили меблi, книжковi полицi. Виставив з антресолiв усi книги - це 6-7 тисяч, повiсив на вiльну стiну двi картини – виик iнтелектуальний професорський кабiнет.
У 1970 роцi Катя поступила в медiнститут. В 15 рокiв: за один рiк здала за три останнi класи школи.
Любов до дочки була самим сильним почуттям у його життi. Виховував її згiдно з наукою: у три роки вмiла читати, рано приохотилася до книжок, iз чотирьох – англiйська. Театри, музеї, виставки, поїздки в Москву, у Ленiнград, навiть у Нiмеччину. А головне – розмови i любов.
Не усе йшло безхмарно:
пiсля першого курсу був
Катя вийшла замiж на останньому курсi, закiнчила iнститут з вiдзнакою, поступила в аспiрантуру по терапiї, захистила кандидатську, потiм – у 33 роки – докторську. Народила дочку – Анюту, одержала кафедру, написала чотири книжки i багато статей, пiдготувала два десятки дисертантiв. Остання подiя – у 2000 роцi – обрали в член-кореспонденти Медичної Академiї. Чоловiк – професор хiрург.
У тому ж 1970 роцi була ще подiя: Лiда взяла собаку, сучку трьох мiсяцiв, доберман-пiнчер, назвали - Чарi. Собака Амосову була не потрiбна, Лiда взяла для
себе. Проте довелося її вигулювати i вона стала йому, як близький друг. На дев'ятому роцi життя, не додивився, трапилася перша вагiтнiсть, не могла народити, сам оперував удома, щенята були мертвi. Загинула вiд пневмонiї. Три днi вiд неї не вiдходили. Дуже переживали. I вiдразу взяли таку ж - "Чарi другу". Ця жила десять рокiв, так само любили. Вмирала вiд раку, дуже тяжко. Бiльше брати собак не зважилися: занадто багато переживань, коли вмирають.
Чарi спонукала його бiгати, що б рацiонально використовувати час вiдведений для прогулянки.
Фiзкультура для Миколи Михайловича – одна з основ життя. Він розповідає таку iсторiю. У ранньому дитинствi зростав один i "програми" фiзичного розвитку не вiдпрацював. Праця в господарствi додала сили, але не дала спритностi: плавати, танцювати i їздити на велосипедi не навчився. З урокiв фiзкультури втікав у школi i в iнститутi. Але завжди був здоровий. На вiйнi вперше був приступ радикулiту, потiм вiн часто повторювався, можливо, вiд тривалих операцiй. У 1954 стало зовсiм погано: на рентгенi визначилися змiни в хребцях. Тодi Амосов i розробив свою гiмнастику: 10 вправ, кожна по 100 рухiв. Це допомогло. Чарi додала ранковi пробiжки. Система доповнилася обмеженнями в їжi: строго утримував вагу не бiльш 54кг. Продумав фiзiологiю здоров'я й одержав "Режим обмежень i навантажень" – улюблена тема для публiки.
Про лекцiї варто сказати окремо. До привселюдних виступiв приохотився наприкiнцi 60-х рокiв. Напевно, його улещували оплески, i можливiсть говорити на гранi дозволеного – сподiвався, що депутатський статус захистить вiд КДБ. Спочатку виступав вiд товариства "Знання", а коли прославився, запрошували всюди, у Москву, Ленiнград, Прибалтику. На Українi об'їздив всi областi: приїжджав на один день i прочитував три лекцiї. Теми були найрізноманітніші: вiд "здоров'я" до соцiалiзму i Штучного iнтелекту. Платили по 40 рублiв за лекцiю, але i тi годилися на "лiвi" (чоловiчi) витрати.
- Микола Артемійович Терещенко – відомий український підприємець
- Микола Віталійович Лисенко
- Микола Євшан Жінка в українській літературі
- Микола Іванович Костомаров
- Мико́ла Іва́нович Міхно́вський
- Миколаївська область
- Миколаївська область
- Микеланджело "Сикстинская капелла"
- Микижа или радужная форель
- Микита Сергійович Хрущов
- Микита Шаповал
- Микобактериозы
- Микозы - грибковые заболевания человека
- Микозы и микотоксикозы птиц
