Микола Артемійович Терещенко – відомий український підприємець

М.А. ТЕРЕЩЕНКО – БЛАГОДІЙНИК

ТА МЕЦЕНАТ

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТОК

М.А.Терещенко

(1819-1903)

Микола Артемійович Терещенко  – відомий український підприємець, цукрозаводчик, меценат, почесний громадянин Глухова і Києва.

Династія роду Терещенків – одна з найбільших і найвидатніших в Україні. До сфер діяльності цієї знаменитої родини входить і цукрова промисловість, і торгівля, і державна служба, і суспільні діяння. А найголовніше, звичайно, - це їх виключний вклад у культуру, наукову, мистецьку, просвітницьку і благодійну скарбницю держави.

Першим з достатньо відомих  історії представників роду Терещенків був Артем Якович. Поруч з батьком  вивчали науку комерції троє його синів Микола, Федір і Семен.

Старший син Микола народився в  м. Глухів, освіту отримав в Глухівському міському училищі. Але навіть провінційна освіта, поєднана з природними здібностями і гострим розумом, дали йому змогу не просто з достоїнством продовжувати батьків бізнес, а й значно розширити його. Ще зовсім молодим Микола Артемійович розпочав торгівлю зерном. Накопичивши деякий капітал, Микола Терещенко зайнявся чумакуванням - возив зерно на возах в Крим, а звідти - сіль і рибу.

Отриманий досвід став Терещенкові  у нагоді в роки Кримської війни, коли він займався постачанням військ

Микола Терещенко зумів найбільшу користь для себе мати під час реформи 1861 року. Він скористався тим, що більшість підприємців розгубилися через зміни умов ведення господарств, і почав скуповувати маєтки збанкрутілих поміщиків або ж брав в оренду їх угіддя і промислові підприємства.

Одночасно з підприємницькою діяльністю Микола Терещенко, за сімейною традицією, починає займатись і суспільними  справами. В квітні 1851 р. Миколу Артемійовича обрали старшим бургомістром, а потім  і міським головою. Головував  Микола Артемійович майже тридцять років. Це свідчить про високу довіру, яку він здобув у земляків своєю діяльністю. Проводив її у трьох напрямках: земські справи, просвіта та благодійництво. Недарма навіть у родовому терещенківському гербі був девіз - «Потяг до суспільних справ». Накопичення капіталу не було самоціллю для сім'ї Терещенків. Це відбувалося паралельно з оновленням і удосконаленням виробництва і створенням необхідних умов для ефективної роботи заводів.

1879 року брати Терещенки за  підтримки і благословення свого  батька відкривають «Товариство цукрових і рафінадних заводів братів Терещенків». Перший статутний капітал товариства складав 3 мільйони рублів. В тому ж році па Всеросійській виставці Товариство удостоїлось срібної медалі «за дуже хороший цукровий пісок і хороший м'який рафінад, при значному виробництві».

З часом річний оборот Товариства досяг 12 мільйонів рублів, а справами управляли 14 різних контор у різних містах. Але частина заводів і  маєтків не входили до товариства, а залишалися в окремій власності  кожного з братів. Миколі Артемійовичу належали майже 80 тисяч Десятин землі, кілька цукрових, рафінадних заводів і винокурень, парові і вітряні млини та багато іншого. Ці маєтності були розкидані по різних губерніях Російської імперії.

Разом з батьком, братами й дружиною Микола Терещенко жертвував на потреби Глухова величезні кошти Для розвитку міста, культури й освіти. В 1879 р. брати Терещенки заснували безкоштовну лікарню св. Єфросинії в пам'ять матері Єфросинії Григорівни. На їх пожертви були побудовані ремісниче училище, жіноча і чоловіча гімназії, учительський інститут, будівля банку. Однією з найвизначніших споруд міста є Трьох - Анастасіївська церква, яка була побудована на кошти Миколи і Федора Артемовичів в 1885 - 1893 рр. Церкву названо на честь трьох Анастасій Миколи Терещенка - матері, дружини і дочки.

Загалом сім'я Терещенків пожертвувала на благо міста Глухова півтора  мільйони рублів - суму на той час  небачену, їх підприємницька діяльність і благодійництво отримали високу оцінку як суспільства, так і державної влади. Знаменним для роду став березень 1870 року, коли найвищим указом рід Артемія Яковича отримав право називатись дворянським. Дворянство було пожалувано у потомственне наслідування за особливі заслуги у справі землеволодіння, а також за внесок у благодійницьку діяльність.

На деякий час Терещенки переїжджають до Москви, але вже у 1875 році повертаються до Києва. На початку XX ст. сім'ї Терещенків належало понад 150 тисяч десятин  землі, цукрові і лісопильні заводи, суконна фабрика, спиртові заводи. В 1911 р. лише на рахунках Миколи Артемійовича в іноземних банках знаходилось понад 13 млн. рублів, не кажучи вже про банки на території Російської імперії. Історичні документи наводять дані, за якими за все своє життя М.А. Терещенко пожертвував для суспільної користі близько 5 млн. рублів.

Сім'я Терещенків склала серйозну конкуренцію знаменитому московському колекціонеру Третьякову. Завдяки їхнім  зусиллям Київ і досі має надзвичайно  багате зібрання творів мистецтва. Сьогодні ознайомитись з ними можна в чотирьох музеях: Національному художньому, Тараса Шевченка, Російського, Західного і Східного мистецтв. До речі, три з них займають будинки, які належали Терещенкам. а четвертий споруджено їхнім коштом.

У Києві Микола Артемійович більш  активно починає займатися благодійництвом і інвестуванням у будівництво громадських споруд. У 1881 р. відкривається училище для сліпих і виділяє 23 тис. рублів на будівництво Марийського дитячого притулку (зараз - НДІ психології).

На кошти, які виділяв Микола Артемійович, було побудовано: 4-ту гімназію (нині - Транспортна академія), 5-ту гімназію по Великій Васильківській, притулок-училище для глухонімих на Мало-Дорогожицькій вулиці, колонію для малолітніх злочинців, жіночу гімназію на Покровській вулиці, школу при Борисоглібській церкві, Троїцький народний будинок (тепер Театр оперети), Покровську церкву на Солом'янці, собор св. Миколая в Покровському монастирі.

Значні кошти він виділив  на будівництво Володимирського  собору, був одним із інвесторів будівництва в Києві Політехнічного інституту, перерахувавши у фонд будівництва близько 150 тис. рублів. І На кошти Миколи Терещенка та його сина Олександра було побудоване приміщення, в якому розмістились два училища - чоловіче та жіноче. Сьогодні ця будівля прикрашає Львівську площу Києва. Це театральний інститут імені Карпенка-Карого.

В останні роки життя Микола Артемійович  отримав ранг таємного радника, який відповідав військовому званню генерал-лейтенанта. В 1892 р. Миколі Терещенку було присвоєно  звання почесного громадянина м. Києва, на благо якого він трудився майже 30 років.

Микола Терещенко помер 19 грудня 1903 року на 84 році життя. Похований в  рідному Глухові в Анастасіївській  церкві. Через шість років, у 1909 р. вдячні мешканці Глухова поставили  своєму знаменитому землякові бронзовий пам'ятник. В роки революції він був знищений.

Протягом семи десятиліть нас переконували, що Терещенки - багаті цукрозаводчики, експлуататори трудового народу. Нині ми маємо можливість переглянути  роль цієї сім'ї у контексті історії. Не в останню чергу в коло занять членів родини входила благодійна і громадська діяльність. Саме коштом Терещенків будувалися та діяли лікарні, притулки, гімназії. училища. Багато зробили Терещенки й для розвитку культури. Зокрема, Микола Терещенко на добродійні та просвітні установи пожертвував аж 5 мільйонів карбованців. На кошти його старшого  сина  Івана утримувалася приватна художня школа.

 Терещенки були знавцями, збирачами  мистецтва та меценатами. Саме  завдяки Миколі та Федору Артемовичам,  а ще їхнім дітям Івану, Олександру, Варварі та Ользі, Київ має тепер зібрання державних музеїв: Т.Г.Шевченка, українського образотворчого мистецтва,  західного та східного мистецтва. Вагомою була благодійна діяльність представників родини у роки першої світової війни. Вже у 1914 році Михайло Терещепко відкриває на свої кошти й утримує лазарет на 300 ліжок. Незабаром інші члени родини відкривають ще кілька лазаретів та засновують притулок і взуттєву майстерню для покалічених нижчих чинів. Протягом воєнного лихоліття люди постійно отримували лікування й допомогу від Терещенків. Для порівняння, в січні 1916 року родина витратила на медикаменти й обслуговування поранених 8 тисяч 630 карбованців. Допомога солдатам і офіцерам не обмежувалася лише утриманням медичних закладів. Дружина Федора Абрамовича Надія Володимирівна Терещенко очолювала відділення при комісії Всеросійського земського союзу, яке збирало грошову й матеріальну допомогу російській армії. Окремо виділялися гроші на боротьбу з епідемією тифу.

 Милосердя й благодійність стали девізом сім'ї. За заслуги Терещенків у справі благодійності Київська міська дума ухвалила рішення перейменувати вулицю Олексіївську на Терещенківську. Незадовго перед тим брати Терещенки - Микола й Федір - стали почесними громадянами Києва. Довгий час благодійна діяльність сім'ї Терещенків замовчувалася. І лише після проголошення Незалежності України Терещенків почали згадувати добрим словом не лише старожили Києва. Їхню діяльність визнали офіційно, а вулиці Рєпіна було повернуто назву Терещенківська. Проте благодійність була лише однією із сторін багатогранної діяльності родини.

Помер Микола Терещенко 19 січня 1903 році в Києві, за заповітом, похований  у Глухові, почесним громадянином якого (як і його батько) він був. Багато комерційних і благодійних справ М Терещенко вів разом зі своїм молодшим бранім Федором, який народився 8 лютого 1832 року Як батько і старший брат, неодноразово займав вищі громадські посади в їхньому рідному місті (мировий суддя, бургомістр міського магістрату) й опікувався заснованими в ньому родиною Терещенків благодійними установами. У міру того, як продукція цукрових підприємств багатої родини починала займати провідну роль на загальноросійському ринку, Федір для ведення справ переселився до Москви, де також займався благодійною діяльністю, входив Микола Артемович по різноманітних рад і очолював багато московських благодійних комітетів. Тут він купував картини багатьох російських художників, переважно передвижницького спрямування. У 1875 р. Ф.Терещенко переїхав у Київ, де вже міцно обжився його старший брат. Незабаром його обирають гласним міської думи, і він стає одним з найактивніших і найвідоміших громадських діячів міста. На власний кошт фінансує численні благодійні заходи, зокрема будівництво й утримання Рубежівської колонії (для навчання ремесел малолітніх злочинців), нічліжного і пологового притулків.

У своєму будинку (тепер  міститься Музей російського  мистецтва) Федір улаштував картинну галерею, яку могли відвідувати  жителі міста. Здебільшого його цікавили твори передвижників, які він купував на аукціонах, нри цьому конкуруючи з відомим московським купцем, колекціонером і меценатом П.Третьяковим (за власним визнанням останнього). У його будинку частими гостями були видатні майстри пензля — І.Рєпін, І.Шишкін, І.Крамськой, а також В.Васнецов і М.Нестеров, які жили в Києві у зв'язку з роботами щодо розпису Володимирського собору. Зібрані Ф.Терещенком твори склали основу колекції Київського музею російського мистецтва. За два дні до смерті Ф.Терещенко пожертвував 25 тисяч карбованців на будівництво Міського музею (тепер Національний художній музей). У його створенні також брали участь відомі культурні діячі і меценати В.Антонович, М.Біляшівський (його перший директор), визначний мистецтвознавець, автор концепції Володимирського собору О.Прахов, найбагатші київські підприємці Л.Бродський і В.Симиренко і, звичайно, члени родини Терещенків, насамперед старший брат Федора — Микола і зять останнього — Б.Ханенко.

Помер Ф.Терещенко в Києві 15 червня 1894 р. Крім сина (теж Федора), про якого йтиметься, у нього були дочки Надія і Наталка. Найвідоміші в третьому поколінні дому Терещенків — сини Миколи, Іван і Олександр, його дочка Варвара та її чоловік Б.Ханенко, а також їхній двоюрідний брат Федір.

Іван і Олександр (як і їхній батько Микола, дядько Федір  і дід Артем) народилися в Глухові — у 1854 і 1856 роках відповідно. Обоє були обдаровані як неабияким підприємницьким талантом, так і властивим майже всім членам їхнього роду меценатством і пристрастю до колекціонування творів мистецтва. Обоє в 1879 р. закінчили юридичний факультет Київського університету і за підтримки батька заснували Товариство буряково-цукрових і рафінадних заводів братів Терещенків, діяльність якого незабаром охопить Чернігівську, Київську, Волинську, Подільську, Харківську, Курську і Тульську губернії.

Серед меценатської діяльності І.Терещенка для розвитку української  художньої культури особливе значення мала його підтримка рисувальної  школи Миколи Мурашка — першого  спеціального художнього закладу в  Києві. На її облаштування й утримання (1875—1900) він витратив 150 тисяч карбованців. У 1883—1891 роках Іван Миколайович був гласним міської думи. За прикладом батька і дядька, він купував для своєї колекції твори переважно сучасних російських і українських художників. Олександр Терещенко направляв кошти здебільшого на підтримку незаможних студентів, гімназійної освіти, а також медичних установ і музичних колективів Києва. У його особняку на розі вулиць Караваєвської і Кузнецької (тепер — Льва Толстого і Максима Горького) нині розташовується Наукова медична бібліотека. Іван Миколайович помер у 1903 р., а Олександр Миколайович — у 1911-му.

Розповідаючи про родину Терещенків, не можна не згадати  і Варвару Миколаївну (1852—1922), дочку  Миколи Артемовича, яка одружилася з нащадком одного з українських гетьманів другої половини XVII століття, великим землевласником, підприємцем, колекціонером і меценатом Богданом Ханенком, котрий належав до вищої аристократії Російської імперії.

Б.Ханенко народився  в 1849 р. на Чернігівщині в родовому маєтку. Гімназію та юридичний факультет університету закінчив у Москві, після чого (з 1873 р.) служив у департаменті юстиції в Петербурзі, а в 1875 р. був обраний мировим суддею. Тоді ж він побрався з Варварою Терещенко, разом із якою усе життя присвятив (зрозуміло, водночас із масштабною службовою, комерційною і громадською діяльністю) збиранню творів мистецтва. Будучи блискучим знавцем світового мистецтва, Б.Ханенко на аукціонах Петербурга, Варшави і багатьох європейських столиць мав змогу придбати безцінні полотна переважно західних живописців — Д.Веласкеса і Ф.Сурбарана, П.Рубенса і Ф.Гальса, Ж.-Л.Давида і багатьох інших майстрів. З виходом у відставку Богдан Ханенко в 1881 р. оселився в Києві. У своїх маєтках заводить зразкове господарство. Його обирають головою Південноросійського товариства сприяння землеробству, головою Київського комітету торгівлі і промисловості, членом правління багатьох інших комітетів, банків, комерційних об'єднань.

З 1896 р. Б.Ханенко стає керуючим справами Товариства заводів братів Терещенків, паралельно займаючись археологічними дослідженнями. Найважливіїші результати розкопок друкував у каталогах-альбомах, виданих його ж коштом, — "Старожитності Наддніпрянщини" (випуск 1—7, 1907) і "Руські християнські старожитності" (1899). Водночас Б.Ханенко з дружиною та її родичами бере активну участь у багатьох благодійних акціях у Києві, зокрема у створенні вищезгаданого Міського музею, відкритого в переддень 1899 року. Він не тільки жертвує для нього величезні суми і частину своїх колекцій (що становила понад половину початкового зібрання музею), але також пише його статут і бере професійну участь у формуванні експозицій. З 1897 р. фактично очолює (його номінальним головою була графиня М.М.Мусіна-Пушкіна) Київське товариство старожитностей і мистецтв, обіймаючи посаду віце-голови, а через 4 роки офіційно стає його головою. Б.Ханенко був також членом Історичного товариства Нестора-літописця, головою Київського комітету юргівлі й мануфактури, у 1906—1912 рр. — членом Державної Ради від про­мисловців, причому на посаді, яка відповідала дійсному статському раднику. У 1910 р. київський колекціонер був обраний почесним членом петербурзької Академії мистецтв і Академії наук.

Помер він у травні 1917 року. Свої зібрання творів мистецтва  заповідав місту за піклування своєї дружини. Воно склало основу колекції київського Музею західного і східного мистецтва, нині імені Б. і В.Ханенків.

Прославив свій рід і  син Федора Артемовича, який при  народженні в 1888 році дістав ім'я, як і  батько, Федір. Однак коло його інтересів помітно нідрізнялося від захоплень більшості представників роду Терещенків. У 1907 р. він вступив на механічне відділення Київського політехнічного інституту, значний час проводив у Берліні, Відні й Петербурзі. В роки бурхливого розвитку авіації його повністю поглинає робота над проектами літаків. У 1909 р. у своєму маєтку під Бердичевом Ф.Терещенко влаштував авіа- майстерню. Його модель "Терещенко-5" стала одним із основних експонатів повітроплавального відділення Всеросійської торгово-промислової і сільськогосподарської виставки 1913 року в Києві. З цього моменту він як авіаконструктор працює на замовлення військового міністерства, і в 1916 р. гворює принципово нову в авіаконструкторській справі модель літака "Терещенко-7", виготовлену в майстернях Київського політехнічного інституту. В роки громадянської війни його слід губиться, і подальша доля цього талановитого авіаконструктора залишається невідомою.

З численних представників  четвертого покоління династії Терещенків заслуговує на увагу Михайло, син  Івана Миколайовича. Народився 5 березня 1886 р. у Києві. Не досягши і 17 років, він, майже одночасно втративши діда і батька, став власником усього величезного спадку старшої лінії дому Терещенків. По закінченні 1-ї київської гімназії, навчаючись в універитетах Лейпцига і Петербурга, в 1911 р. у Московському університеті Михайло складає іспити на диплом юриста. Надзвичайно багатий, освічений, зі знаннями французької, німецької, англійської мови й латині, красивий і благородний джентльмен, до того ж витончений естет, театрал і меломан, Михайло мав в обох російських і олицях широкі знайомства. І не тільки в ділових і урядових колах, а й серед творчої еліти, був близький з О.Блоком, фінансував видавництво "Сирин", яке спеціалізувалося на творах найкращих російських поетів і літераторів того часу (О.Блок, В.Брюсов, А.Бєлий та інші).

Перебуваючи то в Петербурзі, то в Києві, Михайло Терещенко  займався активною добродійною діяльністю. У рідному місті він стає почесним попечителем 1-ї гімназії, допомагає  Міському музею, є членом комісії "Старий Київ" (до неї входили провідні історики й археологи — М.Біляшівський, М.Василенко, Д.Дорошенко, В.Хвойка та ін.), фінансуючи її дослідження і видання. Його підтримка сприяла перетворенню в 1913 р. Київського музичного училища на консерваторію.

З початком Першої світової війни М.Терещенко активно працює над створенням мережі госпіталів, очолює Київський військово-промисловий  комітет (1914—1917), стає членом такого ж  Всеросійського комітету. На цих посадах, завдяки не тільки величезним капіталам і особистим зв'язкам, але й енергії, організаторським здібностям, здобуває чималий політичний авторитет. Тому відразу після Лютневої революції 1917 року, увійшовши до складу Тимчасового уряду, стає спочатку його міністром фінансів, а від травня — міністром закордонних справ, підтримуючи зовнішньополітичну програму лідера партії кадетів П.Мілюкова. Під час гострої кризи у відносинах між Українською Центральною Радою і Тимчасовим урядом М.Терещенко влітку 1917 р. (разом з О.Керенським та І.Церетелі) прибув до Києва. Тут він відіграв визначальну роль у досягненні прийнятного для обох сторін компромісу, який припускав визнання Петроградом Центральної Ради вищим органом влади автономної (у складі Росії) України з правом формування крайового уряду.

У липні-серпні 1917 р. М.Терещенко, разом із О.Керенським (головою Тимчасового уряду з 8 липня) і М.Некрасовим, стає однією з провідних фігур Тимчасового уряду. Але ситуація виходила з-під контролю ліберально-демократичних сил Росії занадто швидко. Разом зі своїми колегами по Тимчасовому уряду М.Терещенко був арештований більшовиками в Зимовому палаці в ніч на 26 жовтня 1917 року й запроторений до Петропавлівської фортеці. Завдяки зусиллям матері і дружини, француженки Маргарет, що кілька місяців до цього народила йому дочку, за сприяння англійського і французького посольств він був викуплений за 100 тисяч карбованців (причому нові "хазяї" Росії представили його зникнення із в'язниці як утечу).

До кінця 1917 р. М.Терещенко  з родиною вже був у Норвегії. В наступні роки емігрантського життя працював переважно в скандинавських країнах, де швидко став одним із провідних бізнесменів. Незабаром він володів уже 13-ма мовами і з успіхом вів свої справи по всій Європі, а також у колоніях західних країн, зокрема у Мозамбіку, що тоді належав португальцям. Під час Другої світової війни він із родиною жив в Англії, а по закінченні світової баталії перебрався в Монако, де в Монте-Карло і помер 1 квітня 1956 року.

Численні представники дому Терещенків і нині проживають у різних країнах Західної Європи й Америки, зрідка приїжджаючи на батьківщину своїх предків. Це заможні й респектабельні люди, які говорять багатьма мовами, у тому числі й російською. Української, рідної для патріархів їхнього роду — Артема і його синів Миколи й Федора, вихідців з української, глухівської (у прямому і переносному значенні слова) глибинки, — вони вже не пам'ятають. Однак і сьогодні вони милуються і пишаються прекрасними особняками й музейними зібраннями, що залишилися Києву від їхніх предків