Місце і роль держави в політичній системі суспільства

 

 

 

МІСЦЕ І РОЛЬ ДЕРЖАВИ В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ СУСПІЛЬСТВА

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПЛАН

ВСТУП

1. Поняття “держава” і теорії її походження

2. Держава як центр політичної системи суспільства

3. Типи, структура і  функції держави

4. Співвідношення держави та інших суб’єктів політичної системи

5. Поняття та види влади. Державна влада

6. Принципи функціонування і розвитку сучасної політичної системи

ВИСНОВОК

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Актуальність даної теми полягає в доведенні взаємозв'язку держави і політичної системи і як наслідок повної нерозривності, адже в більшості випадків вони виступають як одне ціле.

Держава посідає особливе місце у політичній системі, надаючи  їй цілісності і стійкості, зорієнтованості  на важливі суспільні справи. Вона виконує особливий обсяг діяльності по управлінню, розпоряджається ресурсами суспільства і регулює його життєдіяльність. Наявність держави в політичній системі дає змогу, з одного боку, за допомогою "системного бачення" зробити акценти на "прирощенні" системних якостей, яких вона набуває як частина політичної системи, а з другого - розкрити роль держави у виконанні її завдань, особливо у функціонуванні інших інститутів політичної системи.

Держава володіє багатьма ознаками, властивими всім інститутам політичної системи. Одночасно вона виступає базовим елементом, визначає її функціонування. Той факт, що держава володіє суверенною владою, і визначає верховенство її щодо всіх інших організацій. Держава здійснює управління системою державних організацій, громадських об'єднань і трудових колективів, що становлять політичну систему соціально неоднорідного суспільства.

Ціль реферату – визначити роль та місце держави у політичній системі суспільства.

Головними задачами є визначення  поняття «держави» і теорій її походження, розгляд держави як центра політичної системи суспільства, аналіз типів, структури та функцій держави, дослідження співвідношення держави та інших суб’єктів політичної системи, формулювання поняття та видів влади і розкриття принципів функціонування і розвитку сучасної політичної системи.

 

 

 

 

 

Поняття “держава”  і теорії її походження

 

Держава є одним із найважливіших інститутів суспільства, центральним елементом його політичної системи. Одним із найважливіших  завдань політології є аналіз розвитку сутнісних рис, соціальної ролі здійснюваних нею функцій, форм державного правління й державного устрою, принципів міждержавної політики.

Визначальною ланкою політичної системи суспільства  та її підсистеми — політичної організації  — є держава.

Термін “держава” трактується у трьох значеннях:

- як асоціація, що міститься на окремій території, об’єднує усіх членів суспільства. В такому розумінні цей термін використовується як синонім понять “суспільство”, “країна”, “вітчизна”;

- як відносини політичної влади – сукупність зв’язків між громадянами і органами держави;

- як адміністративні органи влади та правові норми, що визначають їх функціонування.

У різних філософських, соціологічних  і політологічних теоріях це поняття  має неоднаковий зміст.

Основні ознаки держави:

- Суверенітет. Він  має внутрішній і зовнішній  виміри. Це означає, що держава  володіє найвищою і необмеженою  владою над внутрішніми суб’єктами  у межах кордонів тієї чи  іншої країни (внутрішній вимір), а інші держави повинні визнавати  цей принцип (зовнішній вимір);

- Всезагальність. Держава  охоплює своїм впливом усіх  людей, що мешкають на її  території, в тому числі громадян  інших держав;

- Примус. Монопольне право  на примусовий вплив щодо населення  і наявність особливої системи  органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд, тюрми), які виконують функції державної влади;

- Право на застосування  сили. Держава володіє первинним,  вищим, порівняно з іншими організаціями,  правом застосувати силу в  межах, встановлених законом;

- Право. Держава функціонує в рамках встановленого права. Структура і функції державних органів визначаються правом. Внутрішня і зовнішня політика проводиться виключно в правовому полі від імені всього суспільства;

- Суверенна законотворчість.  Право видавати закони і правила, обов'язкові для всього населення;

- Апарат держави. Наявність  публічної влади, здійснюваної  особами, зайнятими винятково  управлінням суспільством та  охороною встановлених у ньому  порядків (державні чиновники), сукупність  управлінсько-адміністративних структур, покликаних реалізувати рішення центральних і місцевих органів влади;

- Монопольне право  на збирання податків. Для формування  загальнонаціонального бюджету,  утримання державного апарату;

- Територія. Держава  нерозривно пов’язана з певною  територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов’язкову силу. Організація влади здійснюється за певним територіальним принципом: поділ населення за територією проживання, а не за кровно-родинними ознаками.

Ці ознаки визначають внутрішні й зовнішні державні зв'язки як необхідну форму існування і розвитку сучасних суспільств (народів).

Отже, держава — це форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов'язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу і забезпечує безпеку особи і нації.

Місце та роль держави  в політичній системі визначаються основними принципами її функціонування:

- верховенство публічної  влади;

- збереження єдності  держави, що ґрунтується на  досягненні згоди між тими, ким  керують, і тими, хто управляє, незалежно від складу уряду і правлячої партії;

- досягнення єдності  держави через відповідний зв'язок  із соціальними силами суспільства  (класами, групами, націями, політичними  партіями тощо), за допомогою права  і можливості здійснювати внутрішню й зовнішню політику від імені народу, через органічну взаємодію з громадянським суспільством загалом.

Держава виникла на певній стадії розвитку людства. Політична, правова  література подає різні теорії походження держави:

1. Неісторична теорія. Її висунув Аристотель, стверджуючи, що держава є природним продуктом розвитку людських спільнот.

2. Теологічна теорія. Охоплює аналогічні за змістом  традиційні концепції християнської  культури, за якими державна влада  виникла з волі надприродного  чинника — Бога. Особливого змісту божественне походження держави і влади набуло в теорії Ф. Аквінського. Усяка влада від Бога, стверджував він. Держава є необхідність, її мета — “загальне благо”. Існує “природний закон”, закладений Богом у серця людей. Цей “божественний закон” вищий від “природного”. Тому церква — вище держави. Її закони не повинні порушувати правителі. Сучасна католицька церква підтримує божественний генезис ідеї про державу і принципи влади. Існує навіть політичний напрям — клерикалізм, який прагне до посилення впливу церкви на усі сфери життя та державу.

3. Патріархальна теорія. Її фундатором був англійський  філософ Роберт Філмер (XIII ст.). На  його думку, держава виникла  в процесі механічного об'єднання  родів у племена, племен у  ширші цілісні утворення, аж до держав (при збереженні принципу патріархальної, заступницької влади). Отже, держава є розширеною формою патріархальної влади, що здійснюється від імені всіх і для загального блага.

4. Теорія суспільного  договору. У XVII і XVIII століттях, в монархічно-абсолютистську добу в Європі виникли різні теорії суспільного договору походження держави. Розквіту договірна теорія набула в період розвитку капіталістичних відносин. Її обстоювали англійські філософи Т. Гоббс і Дж. Локк та французький філософ Ж.-Ж. Руссо. Щоправда, такі погляди висував ще давньогрецький філософ Епікур. Сутність означеної теорії у тому, що держава виникає не з волі Бога, а створюється добровільно суспільним договором суверенних громадян з правителем за законами людського розуму. Вимоги розуму — це вимоги природного права громадян на життя, свободу, рівність, недоторканість майна тощо. Заради цього громадяни надають правителю та уряду (державі) відповідні повноваження, добровільно зобов'язуючись підкорятися їх волі, закону.

5. Теорія підкорення (конфліктно-насильницька). Її фундатором є польсько-австрійський  соціолог Л. Гумплович. Ґрунтуючись  на концепції соціального дарвінізму (перенесення на суспільство сформульованого  Ч. Дарвіном закону боротьби  видів за існування і виживання), він вважає, що виникнення держави є результатом завоювання організованішими і сильнішими групами людей гірше організованих і слабших спільнот. Тобто держава стає формою панування переможців над переможеними, сильніших над слабшими. Це результат соціального конфлікту, абсолютної ворожості, органічно притаманної людям.

6. Класова теорія. Її  основоположниками є К. Маркс  і Ф. Енгельс. Вони стверджували, що виникнення держави — це  природно-історичний, об'єктивний процес. Держава започатковується на  пізній фазі общинно-племінного ладу і розвивається впродовж тривалого історичного періоду. Основними умовами її утвердження (III—IV тис. до н. е.) були поява додаткового суспільного продукту внаслідок удосконалення продуктивних сил і виробничих відносин, виникнення майнової нерівності, розподілу праці, а також класів. Внаслідок цих процесів діяльність з управління суспільством поступово трансформується у відносно самостійну функцію, яку здійснює пануючий клас. Цей клас (в антагоністичному суспільстві) за допомогою державного апарату (“державної машини”) тримає в покорі всі інші класи і верстви населення, завдяки володінню засобами виробництва експлуатує їх. У соціалістичному, неантагоністичному суспільстві, на думку творців теорії, держава із знаряддя підкорення одних людей іншими перетворюється на знаряддя побудови нового, справедливого суспільства. За комунізму держава поступиться місцем комуністичному суспільному самоврядуванню.

Держава як центр  політичної системи суспільства

 

Держава - це публічна влада, яка поширює свою дію на суспільство. Вона володіє монополією на примус щодо населення у межах певної території, має право на проведення від імені суспільства внутрішньої та зовнішньої політики, виняткове право видавати закони та правила, які є обов'язковими для всіх громадян, право на збирання податків, мита тощо.

Положення держави як центра, ядра політичної системи суспільства  зумовлюється тим, що тільки вона:

– виступає офіційним, тобто  формальним, представником усього населення  країни через представницький вищий орган законодавчої влади;

– є уособленням суверенітету народу (нації), результатом реалізації права народу на самовизначення;

– здатна забезпечити  і захистити основні права  людини, всіх людей, що перебувають  на її території;

– покликана задовольняти загальносоціальні потреби, вирішувати загальносуспільні справи, виконувати загальносоціальні функції даного суспільства;

– має у своєму розпорядженні  апарат, необхідний для виконання  вказаних функцій;

– встановлює загальнообов'язкові для  всіх суб'єктів суспільного життя правила поведінки — юридичні норми;

– володіє владою суверенною, тобто  верховною, самостійною і формально  незалежною.

Державі, як елементові політичної системи, притаманні такі ознаки:

– наявність території, тобто частини  земної кулі, що відокремлена кордонами, на яку розповсюджуються повноваження держави і де проживає населення, усі громадяни даної

– держави;

– суверенітет;

– державна влада;

– державний апарат, як система  державних органів, які здійснюють завдання і функції держави;

– повноваження видавати юридичні норми.

 

Типи, структура  і функції держави

 

Тип держави визначають на підставі ознак, притаманних усім державам. Економічною  основою типології держав є певний тип виробничих відносин, які виражають  їхню соціальну сутність і призначення. Однак дотепер існують розбіжності у поглядах як щодо критеріїв типізації, так і щодо типології держав.

Марксисти з класових, формаційних  позицій виділяють історично-формаційні типи держав: рабовласницький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний. Виокремлюють також перехідний тип держави від одного історичного типу до іншого (до речі, історично-формаційний поділ держав не заперечує більшість вчених світу).

Західні політологи, а тепер і  більшість вітчизняних, тлумачать  державу як надкласову організацію, покликану задовольнити спільний інтерес нації. Вони поділяють держави на індустріальні й ті, що розвиваються, не досягнувши індустріального рівня.

Поширеною на Заході і в нас є  типологія держав за політичними  режимами, відповідно до якої прийнято виокремлювати: тоталітарний, авторитарний та демократичний типи держав.

На сучасному етапі утворилася група держав, які називають посткомуністичними, або посттоталітарними державами (країни Східної та Центральної Європи, республіки колишнього СРСР). Ці держави перебувають на перехідній стадії від адміністративно-командної системи до демократичної, правової.

Деякі автори на початку 90-х років  прогнозували виникнення держави соціально-демократичного типу — держави трудящих-власників. Така держава, на їх погляд, мала стати організацією політичної влади трудящих-власників, що становлять більшість суспільства, і забезпечити реальне здійснення та захист основних прав людини, прав нації й народу на засадах свободи, справедливості та солідарності. На початку XXI ст., коли вже більш-менш викристалізувався сукупний досвід постсоціалістичних трансформацій зазначених держав, вчені, в основному, акцентують увагу на стратегії і тактиці модернізації держави перехідного типу.

Суттєвою ознакою держав, які  донині декларують соціалістичний шлях розвитку (Китай, Куба, Північна Корея, В'єтнам), є наявність у них авторитарно-тоталітарних елементів, абсолютизація, догматизація, національна трансформація марксистської теорії (маоїзм, ідеї чуч-хе). Нині тут відбуваються певні демократичні перетворення. Зокрема, обмежуються командно-адміністративні методи керівництва, запроваджуються елементи ринкової економіки тощо. Ці зміни в різних країнах “соціалізму” різношвидкісні й різноякісні.

Політологи виокремлюють ще національний тип держави. Ідея національної держави виникла наприкінці XVIII ст. в Західній Європі й оформилася в XIX ст. у “принцип національності”. Швейцарський правник І. Блюнчлі виклав його сутність так: “Кожна нація покликана створити окрему державу і вправі це зробити. Світ повинен бути поділений на стільки ж держав, на скільки націй розпадається людство. Нехай кожна нація буде державою, кожна держава національним організмом”.

Ідея національної держави  мала прихильників серед західних (П. Манчіні, М. Вебер та ін.), російських (М. Бердяев, О. Градовський, К. Каутський) та українських вчених (В. Липинський, Д. Донцов та ін.). Загалом більшість з них тлумачили національну державу як державу з однонаціональним складом населення. Такий підхід не поділяють більшість теоретиків і політичних діячів. Адже нині тільки численних народів на планеті налічується до 3 тисяч, а держав — понад 200, з них 90% — багатонаціональні. Відомий американський соціолог і державний діяч 3. Бжезинський зазначив: “Будь-які спроби розплутати складні проблеми за допомогою національного принципу приведуть до хаосу й різні”.

За іншою концепцією національна держава:

- утворюється нацією, яка компактно проживає на  певній території, і, як правило,  становить більшість населення  даної країни;

- є результатом здійснення  певною нацією її основного  загальносоціального права на  політичне самовизначення;

- створює, забезпечує необхідні умови для збереження і розвитку надбань нації в усіх сферах життя;

- поєднує піклування  про “свою” націю із створенням  належних умов для розвитку  інших націй (національностей), етнічних  груп, які проживають на території  держави і становлять її народ (без дотримання цього державу слід вважати не національною, а націоналістично-шовіністичною).

 У такому розумінні  більшість держав світу є національними,  в тому числі й Україна.

Американські дослідники Н. Ферніс і Т. Тілтон, взявши за основу критерій соціальної захищеності населення і мету соціальної політики, виділили три типи держав:

1. Позитивна держава  (США) захищає власників від  спотворень ринку і від можливих  посягань неімущих на перерозподіл  національного доходу. Її соціальні  програми є стихійними і спорадичними, дорівнюють обсягу допомоги, здатної забезпечити політичну стабільність, уберегти суспільство від радикальних вимог щодо перерозподілу багатства. Така діяльність держави важлива для збереження демократії. Але на перерозподіл національного доходу і соціальну структуру вона впливає мало (на 20% найбіднішого населення США в 1947 p. припадало 5,1% національного доходу, в 1974 p. — 5,4%, в 1984 p. — 7,4% ). Тому за високого загального рівня життя бідність продовжує існувати, хоч і в дещо пом'якшеній формі.

2. Держава соціальної  захищеності (Великобританія), мета  соціального регулювання у якій  полягає в забезпеченні прожиткового  мінімуму для кожного громадянина,  в ліквідації бідності й знедоленості  через соціальне страхування  і соціальні програми. Тут мінімальна забезпеченість є співмірною з мінімальними потребами в даному суспільстві, рівень цієї забезпеченості зростає пропорційно зростанню загального життєвого рівня. Це облагороджений варіант ліберальної держави.

3. Держава соціального добробуту (Швеція) проводить соціальну політику, створюючи рівні життєві умови для всіх членів суспільства — через регулювання доходів, розширення сфери державних послуг, залучення непривілейованих класів (передусім робітників) до контролю над елітою і до прийняття державних рішень. Це держава загального добробуту, яка вийшла за межі ліберальної соціальної політики, але вважати її “соціалістичною” було б не зовсім коректно, позаяк термін “соціалізм” дискредитований тоталітарними режимами радянського типу, а економічна основа цієї держави — приватновласницька, капіталістична.

Структура держави —  система органів і установ, які  виконують внутрішні й зовнішні функції держави.

Вона охоплює:

1. Органи державної  влади, які є представницькими, і як правило, законодавчими (парламент, регіональні, муніципальні, або місцеві);

2. Органи державного  управління, тобто виконавчо-розпорядчі (система міністерств, відомств, адміністративні установи на  місцях);

3. Президента як главу  держави, який в керівництві  державою безпосередньо взаємодіє з представницькими та виконавчо-розпорядчими органами;

4. Органи правосуддя, покликані забезпечити верховенство  законів у державі. Розрізняються  за адміністративно-територіальними  ознаками (обласні, районні, міські) і за сферою юрисдикції (конституційні, загальні, господарські, військові, адміністративні, кримінальні, цивільні);

5. Контрольно-наглядові  органи, до яких належать прокуратура  (діє в Росії, Україні, Іспанії,  а в англо-саксонських країнах  вона функціонує в системі  судової влади), різноманітні контрольні відомства;

6. Органи охорони громадського  порядку (міліція, поліція) та  органи державної безпеки.

Важливе місце в структурі  держави посідають збройні сили, а також надзвичайні органи, які  створюються в екстремальних  умовах (війна, стихійне лихо) на певний час. Компетенція і повноваження надзвичайних органів зумовлюються конкретними цілями і завданнями, задля яких вони створюються. Складовою системи державних органів є виправні заклади тощо.

Державні органи суттєво  відрізняються від органів недержавних, громадсько-політичних організацій. Тільки державні органи в межах своєї компетенції виступають офіційними виразниками інтересів усього суспільства. Вони наділені повноваженнями, що дають змогу діяти не тільки завдяки засобам переконання, а й державного примусу. Проте свою владу держава реалізує в тісній взаємодії з громадсько-політичними інститутами. Особливо це стосується відносин державних органів і політичних партій.

Серед політологів побутують  різні погляди щодо класифікації функцій держави. Загальноприйнятним є поділ їх на внутрішні та зовнішні.

Внутрішні функції:

- правотворча — творення  і прийняття законів та інших  юридичних норм (законодавство);

- правоохоронна —  контроль і нагляд за виконанням  правових норм і застосування за необхідності примусових заходів, захист прав і свобод громадян, створення умов для їх безпеки, громадського порядку тощо;

- економічно-господарська  — захист економічної основи  суспільства, існуючого способу  виробництва, різноманітності форм  власності, регулювання господарської діяльності, ринкових відносин, державне управління економікою;

- соціальна — регулювання  відносин між соціальними та  етнічними спільнотами, запобігання  соціальним конфліктам і протистоянням  та їх усунення, узгодження інтересів  і потреб індивідів та соціальних груп, ефективна демографічна політика, діяльність у галузі охорони здоров’я та гігієни, контроль за якістю харчової та фармацевтичної продукції, забезпечення підтримки соціально вразливих верств населення;

- культурно-виховна — регулювання і розвиток системи освіти, забезпечення державних пріоритетів у галузі освіти, культури, науки, фізичної культури і спорту, виховання моральності, гуманізму, загальнолюдських та національних цінностей;

- екологічна — захист  довкілля, розумне використання природних ресурсів, формування екологічної культури, поліпшення природного середовища.

Зовнішні функції:

— оборонна — захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність та суверенітет  держави;

— дипломатична — відстоювання і реалізація національних інтересів держави та її громадян у міжнародному житті, здійснення самостійної зовнішньої політики;

— співробітницька —  розвиток економічних, політичних, культурних відносин між державами, поглиблення  інтеграційних процесів на загальнолюдській, регіональній та політичній основі.

 

Співвідношення  держави та інших суб’єктів політичної системи

 

Держава за допомогою  таких методів здійснення влади, як примус і переконання, керує і  спрямовує діяльність інших суб'єктів  політичної системи у тому об'ємі і мірі, які є необхідними для виконання загальноважливих, загальносуспільних справ. Досягається це шляхом встановлення в законах, що приймаються державою, прав і обов'язків інших суб'єктів політичної системи суспільства, сприяння з боку держави формуванню і розвитку бажаних суспільних відносин, забезпечення обов'язкового дотримання всіма іншими учасниками суспільних відносин вимог закону, інших правових актів.

Розглядаючи місце і  роль держави у політичній системі  суспільства, необхідно, перш за все, зупинитися на проблемі співвідношення держави і громадянського суспільства.

Громадянське суспільство  — це суспільство з розвинутими  економічними, культурними, правовими  і політичними відносинами між  його членами, незалежне від держави, але взаємодіюче з нею, це суспільство громадян з високим соціальним, економічним, політичним статусом, яке творить разом з державою розвинуті правові відносини.

Визначальними при співвідношенні держави і громадянського суспільства  є такі принципи:

– держава сприяє формуванню громадянського суспільства;

– держава забезпечує рівні можливості для всіх суб'єктів  у всіх сферах суспільного життя;

– чітко законодавчо  окреслює межі можливого державного втручання у справи людини і суспільства.

Вплив громадських об'єднань та трудових колективів на державу:

– беруть участь у формуванні представницьких (законодавчих) органів  державної влади;

– ефективність виконання  державою своїх функцій інколи значною  мірою залежить від громадських  об'єднань та трудових колективів;

– представники громадських об'єднань та трудових колективів можуть включатися до складу колегіальних державних органів з правом вирішального голосу;

– керівні органи громадських  об'єднань можуть наділятися правом законодавчої ініціативи;

– можливі й інші форми впливу.

 

Поняття та види влади. Державна влада

 

Політична державна влада  відіграє визначальну роль у політичній системі суспільства. Але перш ніж  перейти до розгляду суті державної  влади, необхідно дати визначення влади  взагалі.

Влада — це реальна  здатність суб'єкта суспільного життя здійснювати свою волю стосовно інших суб'єктів, впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів — авторитету, права, насильства.

Соціальна система влади  створює цілісність, до якої входять  її підсистеми — політична, економічна, правова та ін. У суспільному житті вони тісно пов'язані. У соціальній системі влади особливе місце посідає політична влада. Політична влада — це реальна здатність соціальної спільноти чи індивіда до виявлення своєї волі у політиці на основі осмислення політичного інтересу.

Характерними ознаками політичної влади є:

1. Здатність, готовність  суб'єкта влади виявити політичну  волю.

2. Охоплення всього  політичного простору взаємодією  різних політичних суб'єктів.  Влада — це засіб, за допомогою якого суб'єкти влади здійснюють політичний вплив на суспільство в цілому. Він може бути прямим або непрямим, відкритим або прихованим, з використанням засобів насильства або ненасильницьким, коротко- або довгостроковим. Використання політичною системою такого засобу, як влада, залежить від рівня зрілості її елементів — держави, політичних партій, рухів, інших громадських об'єднань, правильності їхньої політичної стратегії і тактики у внутрішній і зовнішній політиці, здатності сприяти суспільному прогресові.