Ім'я
Ім'я
Ім'я — власна назва персони, організаційної одиниці (наприклад: підприємства), речі, продукта (бренда), ідеї або концепції. Звичайно виконує ідентифікаційну функцію — щоб розрізняти членів одного класу. Згідно сучасних наукових досліджень[1] імена утворюють ідентифікаційний реєстр (індекс) індивідуумів в межах певної інформаційної множини.
Науковим дослідженням імен займається галузь мовознавства — ономастика, котра досліджує історію, використанняя та походження імен, тобто коннотація імені. Інша частина ономастики займається теоретичним дослідженням імен, тобто питанням: що є іменем? Це теорія основного значення імені — денотація імені.
Антропономастика є частиною ономастики котра досліджує власні назви персон — імена, прізвища та псевдоніми.
Особове ім'я
Основне ім'я - це юридично
зафіксоване слово, за допомогою
якого (разом із формою по батькові
та прізвищем) здійснюється індивідуалізація,
тобто легалізація особи. За існуючими
в нашій країні законами, батьки
зобов'язані зареєструвати
До вибору імені батькам
слід ставитися з усією
Ім'я дитини визначається за згодою батьків. Ім'я дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі відсутності добровільного визнання батьківства визначається матір'ю дитини. Дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належать мати і (або) батько. По батькові дитини визначається за іменем батька. По-батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнано, визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала батьком.
Основними мотивами, які в наш час визначають обрання імен для немовлят є:
Родинна традиція, за якою сина чи доньку називають іменем батьків, дідусів, матерів, бабусів, чи когось із близьких родичів.
Милозвучність імен, його легкість у вимові. Більшість із популярних жіночих імен має "лелійні" сонсорні звуки л, н: Алла, Аліна, Ганна, Наталія, Олена, Ольга, Світлана, Юлія, Яніна.Подружні пари часто звертаються до жіночих імен, утворених від чоловічих Андріана, Богдана, Василина, Віталіна, Романа, Руслана.
Ім'я, яке було віднайдено,
в художній літературі, фольклорі
і сподобалось родичам
Ім'я давали в залежності від свята, зазначеного в церковному календарі. Вшанування імен дитини видатних осіб, літературних персонажів, кіно - героїв, спортсменів: Юрій, Павло, Андріан, Валентина
Отже, цілком добровільно обираючи ім'я для дитини, ми, підкоряємось певному колективному смакові, моді на імена, примхи якої не завжди вдається встановити.
Останнім часом набуло поширення таке явище, як стандартизація. Вона охопила не лише повні форми імен, а й пестливі, на які здавна був
багатий наш народ. Петра кличемо лише Петею, начебто не називали його
наші матері Петриком, Петрусем, Петрунею, Юрка, Юрася, Юрасика називаємо лише Юрою, Мишка, Михайлика, Михася — Мишею. Забули й Наталку, Оленку, Ганнусю, Василька, як і загалом більшість таких природних для української мови здрібнілих форм на -ко: Андрійко, Вітько, Сашко, Сергійко, Володько, Миколко і под. А здавалося б, мали поважати цей суфікс, адже саме він утворив найпоширеніший тип наших прізвищ на -ко і -енко, який став своєрідною візитною карткою українця.
На закінчення розмови про імена хотілося б нагадати ще одну народну
традицію, пов'язану з обранням імені для дитини, а саме звичай називати
її на честь котрогось з батьків подружжя. На Закарпатті до нашого часу
зберігається традиція наречення першого сина іменем діда, а другого —
іменем батька. Отже, давши дитині ім'я свого батька чи матері, ми не
лише виявляємо цим свою любов і повагу до них, а й продовжуємо життя
імені у колі нашої родини, створюємо певну традицію роду, яку, можливо,
продовжать і наші діти.
Імена людей в різні часи і у різних суспільствах
Як відомо спочатку було слово. Тобто спочатку люди навчилися мові. І відразу почали називати все що існує у світі, зокрема себе і один одного.
Найдавніші імена людей у всіх народів - це просто прізвиська, які давали їм оточуючі. Як правило прізвисько відображало характерну особливість людини, яка відрізняла її серед інших - Швидкий, Веселий, Кривоніс, Мила і т.д. Також відомо, що в минулому у багатьох народів прийнято було давати людині декілька імен - одне при народженні, інше - коли людина ставала дорослою, крім того імена могли змінюватись, коли людина здійснювала певний вчинок (добрий чи поганий) або займала нове положення у суспільстві. Цікаво також, що дитині могли давати як ім'я яке означає гарну якість (щоб людина мала цю якість коли виросте) так і погану (щоб дитину не чіпали злі духи).
З розвитком сімейно-родових відносин спосіб найменування людей починає змінюватись. Поряд з власним іменем починає вживатись ім'я батька, а також родове ім'я (прізвище) - ім'я спільне для членів даної родини, роду. В деяких суспільствах до імені людини додають також ім'я його сина, або назву місцевості звідки він родом. Яскравий приклад - класичні мусульманські (арабські імена). Наприклад абу Хасан, Мухаммад ібн Ахмед Ісфахані перекладається як батько Хасана, Мухаммад син Ахмеда з Ісфахану. Можливий варіант (характерний також для біблійських персонажів) - Мухаммад ібн Мустафа ібн Ахмед ібн Хасан ... - Мухаммад син Мустафи сина Ахмеда сина Хасана і т.д... У складі арабського імені також може бути присутнє прізвисько або ім'я родини (відповідник укр. прізвища).
В більшості країн Близького Сходу, Центральної Азії, а також у східнослов'янських країнах до останнього часу зберігся спосіб повного іменування людей типу - Іван (ім'я) Степанович (по-батькові) Непийпиво (прізвище) , тобто Іван син Степана з родини Непийпиво. При цьому при близькому спілкуванні так само як і в інших народів людину можуть називати лише по імені, або прізвиськом. Останнім часом в ділових стосунках набуває поширення європейська модель іменування - Іван Непийпиво, тобто лише ім'я та прізвище людини.
Первісно власні імена людей у всіх народів утворювались за допомогою слів рідної мови. Після появи більш тісних контактів між різними народами, зокрема після поширення світових релігій і іноземних культур у багатьох народів стали поширюватися імена іншомовного походження - у мусульманських країнах - арабські, у християнських - грецькі, староєврейські і латинські. Саме така ситуація в Україні і Росії - багато імен грецького походження. Приклад - Григорій (грецьк. Швидкий) і т.д.
Система імен українців
У кінці X ст., коли Київська Русь прийняла християнство, на зміну давньоруським найменням прийшли християнські імена грецького, латинського і староєврейського походження, запозичені з Візантії разом з релігією. Але давньоруські імена ще тривалий час продовжували побутувати паралельно з новими християнськими іменами. Так, великий київський князь Володимир, який запровадив на Русі християнство, одержав при хрещенні ім'я Василій, а його син Ярослав Мудрий звався церковним ім'ям Юрій. Проте літописці іменують обох князів лише своїми, слов'янськими іменами. І не тільки в Х ст., а й пізніше, у XI і XII ст., особи князівського дому мали по два імені — при хрещенні дитина одержувала церковне ім'я, але одночасно вона нарікалась давньоруським, так званим «мирським», іменем.
У староукраїнській мові поширеним було також усічення основи імені, скорочення його до початкового складу: Хведь, Клим, Юр замість Хведор, Климент, Юрій.
Система імен, що побутує в українського народу, формувалася протягом багатьох століть. Основу її складають імена християнського календаря.
У дохристиянських іменах доволі прозора етимологія. Дітей називали здебільшого у відповідності до обставин родинного життя. Наприклад, довгоочікуваного сина називали Ждан, небажаного — Неждан, Нечай, перший син діставав ім'я Одинець, третій у сім'ї — Третяк тощо В іменах відображалися певні риси людей (Буян), пора року, коли дитина з'явилася на світ (Зима), віра в магічну силу імені, спільного із назвою рослини, тварини тощо (Береза, Лев, Орел, Сокіл) та ін.
Імена з негативним емоційним забарвленням давалися як застережний захід: за уявленням давніх українців, погані імена (Горе, Захворай) оберігали дітей від дії злих сил. У дохристиянський період поряд з одноосновними іменами функціонували і двоосновні з компонентами -слав, -мир, -волод, -гоет, -бор: Милослав, Радослав, Володимир, Всеволод, Ратибор, Житомир, Боримир, Творимир, Брячислав, Мстислав, Ростислав, Ярослав, Ярополк, Святополк, Доброгост, Мутижир та ін.
Спільна для всієї України система імен має на окремих територіях свої особливості. В силу ряду історичних, політичних та географічних факторів деяка специфіка імен помітна на західноукраїнських землях.
До складу імен, які
функціонують серед корінного українського
населення, особливо на межі з іншими
етнічними регіонами
На Буковині виділяється група імен, не властивих іншим територіям України: Теофій, Дністрян, Донекій, Філомена, Арманія, Фонета та ін. У середовищі українців зустрічаються молдавські імена: Віоріка, Лівія, Родіка, Філінія, Манолія і подібні.
Великою фонетичною і словотвірною різноманітністю відзначаються розмовно-побутові варіанти імен. На різних територіях України, крім спільного фонду цих варіантів, якими користуються усі представники нації, існує також свій набір скорочених, здрібніло-пестливих та згрубіло-зневажливих найменувань.
Дослідник імен сучасних говорів Закарпаття П. П. Чучка констатує, що 270 імен, які функціонують серед українського населення цього краю, реалізуються у 2200 варіантах.
Наприклад, 70 варіантів має ім'я Ганна, серед них і місцеві типу Аннуца, Анда,Анцина,Аньча, Ганизя, Ганішка, Ганьча, Низя, Онизя, Онуша та ін. Понад сто розмовно-побутових варіантів імені Іван засвідчила Л. В. Кракалія в буковинських говорах. Деякі з них виникли в процесі багатовікових контактів українського народу з молдавським, як-от: Івануца, Івон, Івоніка, Івонел. Варіанти імені Марія: Маріука, Марікуца, Маріуца, Маріца, Маріучка, Марійора, Марцьола тощо. Місцеві риси мають розмовно-побутові імена й інших регіонів України.
На здатність імен варіюватися не завжди зважають при оформленні документів, що викликає ряд небажаних явищ: у документи потрапляють повні імена у місцевій звуковій оболонці, замість повних імен фіксуються розмовно-побутові усічені варіанти, у документах тієї самої особи трапляються різні варіанти імені тощо. Це неминуче призводить до юридичних ускладнень.
Сьогодні українці продовжують
послуговуватися традиційним
За часів Радянського Союзу спостерігались деякі тенденції уніфікації. Спостерігалась, наприклад, значна концентрація імен, тобто невелика кількість їх охоплювала переважну більшість новонароджених. Так, за підрахунками, проведеними за даними РАГСів, у місті Ульянівську п'ять найпоширеніших чоловічих імен (Сергій, Олександр, Андрій, Володимир, Ігор) і шість жіночих (Олена, Світлана, Наталя, Ірина, Ольга, Марина) одержали майже три чверті всіх народжених у 1967 році хлопчиків та дівчаток. Така ж група найпоширеніших імен (з незначними змінами) отримала першість того року і в місті Києві. Всього у 1967 в місті було використано лише 66 жіночих і 52 чоловічих імені. Більше того, п'ять жіночих імен (Олена, Ірина, Світлана, Тетяна, Наталя) охопили половину маленьких киянок. А серед чоловічих імен першість зайняли Олександр, Сергій, Олег, Володимир, Ігор.
У теперішній час на вибір старих традиційних імен (в іменнику - маловживані), як стверджують інформанти, впливають такі чинники:
- прагнення відтворити занедбану культуру українського народу, яка обов'язково відображалася в іменнику;
- підвищений інтерес окремих українців до історії рідного краю;
- бажання вибрати дитині оригінальне українське ім'я та ін.
В український іменний
репертуар широко входять імена,
пов'язані з конкретними
Усе частіше зустрічається у ролі документального ім'я Леся, яке батьки дають на честь Лесі Українки, набуло широкого поширення Тарас, осяяне славою і генієм Тараса Шевченка.
Прізвище
Прізвище це — частина власної назви особи її повного імені. У більшості народів вона ідентифікує її родову приналежність, що передається від покоління до покоління і вказує на спорідненість, але існують і інші традиції прізвищ. Прізвище може стояти як на першому так і на останньому місці повного імені персони — в залежності від традицій народу та вжитку.
Новонароджена дитина як правило отримує прізвище батька, інколи матері. Здебільшого для жінок існує також традиція змінювати прізвище при вступі до шлюбу, що означає перехід від однієї родини до іншої. Часто зустрічаються подвійні прізвища, котрі виділяють приналежність особи до двох родин. Існує також традиція змінювати закінчення прізвища в залежності від статі особи або ж її стану у суспільстві.
В українській мові й інших слов'янских мовах (через морфологічні особливості мови) жіночі прізвища, як правило, відрізняються формою від чоловічих. У деяких мовах, наприклад в литовскій, прізвища мають різні форми для чоловіків, заміжніх і незаміжніх жінок (Ясайтіс, Ясайтене, Ясайтіте).
Прізвища виникли відносно недавно. Тривалий час людина мала тільки ім'я, нам відомі лише імена видатних діячів єгипетської та старогрецької історії (сократ).Для відрізнення від іншої людини, що могла мати таке ж саме ім'я, в ті давні часи, часто вказували на батька, або на походження людини.
У давній Русі, відомі з літописів та інших пам'яток особи, які мали тільки імена. Мали Нестор. Олег. До них іноді для виразності додають по-батькові. Давид Ігорович.
Прізвища, як такі, в той час були ще непотрібними. Але незабаром така потреба виникає. Вчені наводять такий приклад: Коли князь набирав військо то закономірним було, що у великому списку виявилося багато однакових імен. Тому і виникли справжні імена і до них прізвища родові, спадкові. Так з XIII століття вже зрідка зустрічаються додані до імен назви, що їх можна розглядати, як прізвища.
Основою для у творення українських прізвищ, стали українські чоловічі імена. Рідше прізвища виникали від жіночих імен. Найпродуктивнішою основою виявилося ім'я Марія. Від нього утворилось 36 прізвищ. Це свідчить про те, що воно було найпоширенішим жіночим українським іменем. Прізвище утворилось від жіночих імен становлять серед виділених прізвищ 6%. Адже нащадки одержували прізвисько. Згодом прізвище від імені батька чи діда. І тільки в окремих випадках, коли батько помер, чи виїхав, був невідомий, або коли дружина перевищувала чоловіка як індивідуальність і несла весь тягар на своїх плечах, діти одержували прізвище від імені матері. Те ж саме стосується походження прізвищ, утворених від назви матері по чоловікові Платиха, Павлина.
Шлях до прізвища різні народи приймали по - різному. У східних слов'ян. Це був стихійний пошук такого найменування, яке б позначало і сім'ю як єдине ціле, і належність кожного її члена до цього цілого, і найменування кожного члена сім'ї зокрема.Прізвиська, особливо давні, містять багато цікавого: тут і давно застарілі слова, й буйна фантазія авторів, і спостережливість, і вміння виділити в людині такі риси, які одразу характеризують і того, кому дається прізвище.
Прізвисько
Прізвисько (вуличне прізвище, кличка) — вид антропоніма: неофіційне особове іменування, яким середовище індивідуалізує або характеризує особу.
В українській мові термін прізвисько фіксується з 14 століття.
Здавна на Україні поруч з іменами і прізвищами були поширені вуличні прізвиська. Окрім даного від народження імені, прізвиська мали і сивочубий козарлюга, і малюк-безштанько. У 1886 році харківська губернська управа склала бланки для подвірного опису, у яких була графа, де записувались прізвиська та причини їх виникнення. Розповідали, як під час чергового перепису населення повітові чини заходили у селянські двори і занотовували прізвища. Деякі селяни (хто через лінькуватість, хто заради жарту) називали імена, а на запитання про прізвище лише знизували плечима. Переписувачі не довго ламали голову над тим, як звітувати перед начальством. Якщо у дворі було брудно, то господаря записували Дришлею, якщо хазяїн похропував у прохолодку на ряднині поза хатою, то його нагороджували прізвищем Тягни рядно, якщо помічали великий віз під навісом, то голова сім’ї і його дружина ставали Чумаками. Дітей, правда, могли прозивати, а через деякий час і записували Чумаченьками. І понині ці прізвища гуляють українськими селами, а прізвисько “чумак” одержують і неспокійні торговці, і тягаки, і неохаї.
Присліпа, Штиря, Харман, Сторчак, Підвечеря, Кабанець, Корж, Горб, Шмат, Шкода – ці та сотні подібних прізвищ значилися у списках куренів Запорозької Січі. Але вони напевно не були справжніми. Козаки не шукали слави у гучному імені. Хоч не красне прізвисько, проте власне. Важливіше було залишити після себе добрі справи. Більше того, часто зміни, навпаки, радували. Нове ім’я – нова доля. Адже серед запорожців було чимало втікачів, тих, кто прагнув швидше викреслити із пам’яті своє минуле. Загубившись у пониззі Дніпра, вони надовго, якщо не назавжди, розлучалися зі старими іменами. Від урядових осіб до Січі надходили різноманітні запити про втікачів. Але кошовий отаман незмінно надсилав одну й ту саму відповідь: у списках такого немає.
Відомого фаворита Катерини ІІ Григорія Потьомкіна в народі називали Катериничем. Та в нього було ще одне прізвисько, яким його нагородили козаки. Січовики нарекли Потьомкіна Грицьком Нечосою за те, що, як свідчать перекази, він носив довговолосу перуку і рідко коли її розчісував. Козак не зволікав, коли звучав заклик збиратися у похід. Його ніщо не могло втримати вдома. Коли стелиться доріжка, козакові не до ліжка. Ще б пак! Адже, якщо хтось виявить легкодухість або затягне побачення з коханою, ніякого суду не потрібно – мало того, що називатимуть гніздюком, сиднем, полежаєм, тюхтієм, так ще й приліплять таке прізвисько, що соромно буде людям у вічі дивитися. Зате хоробрих у бою і вірних у товариськості нагороджували звучними прізвиськами, котрі багато до чого зобов’язували.
Одна голова, та десять язиків у козацького дотепника. Нагородження прізвиськом у січовиків було своєрідним іспитом для новачків. Як повинен був почуватися молодий козак, коли його називали, скажімо, Стріляй-Бабою або Завий-Вовком? Комусь такі прізвиська здавалися образливими, і вони навіть кидалися з кулаками на товаришів. Таких не поважали. Але більшість козаків все ж витримували характер. Сказано на глум, а ти бери собі на ум, а ти бери собі на ум. Той, з кого кепкували спокійно ставився до витівок козацького гурту, розуміючи, що придумування прізвиськ – то своєрідна розумова забава для козаків. Він міг лише кинути: „каже чорт-зна що, аби даремно пара з рота не йшла”.
З тих часів вільного козацького товариства пішли гуляти Україною веселі прізвища і прізвиська. Сьогодні, дивись, та й зустрінеш і Паливоду, і Самодригу, і Жуйбатька, і Півторадня, і Бабородича, і Пужайчереду. Трапляються і такі: Нетудихата, Небиймуха, Попсуйшапка, Валяйбаба, Заплюйсвічка, Золотопуп, Покипотелеця. Поряд з іменами і прізвищами у селах продовжували звучати найрізноманітніші прізвиська. Якщо спитаєш про когось, трохи знайомого, то можеш почути у відповідь: „А по-вуличному не знаєте, як звуть?”
Багато сільських прізвиськ давали за ремеслом – Коваль, Гончар, Тесля, Швець. Дітей майстра в цьому випадку кликали: Коваленки, Гончаренки, Тесленки. Дружина могла носити інше прізвисько. Зустрічались і незвичайні заняття, що відобразилися спочатку в прізвиськах, а потім і прізвищах – Давибаран, Сушириба, Козолуп, Кишкодеря.
Кожна людина в сільській громаді – на очах у всіх, кожного по-своєму обдаровували природа та сімейне виховання, кожен мав рису, що відрізняла його від інших. Все це, звичайно, і місце в громаді визначало, і відбивалося у прізвиськах. Теліпайло, Говоруха, Тарабар, Чмихало, Зачепило, Острогляд, Дурноляп, Перевертун, Хандрига, Забігайло – влучне народне слово приклеювалося міцно, передавалося з роду в рід, нерідко втрачаючи свої початкові значення та зміст.
Класифікація прізвиськ
Як зазначає Павло Чучка, прізвисько — найчисельніший, найрізноманітніший і наймінливіший клас антропонімів.
Найбільший розряд становлять прізвиська, що характеризують людину за її особистими зовнішніми чи внутрішніми рисами (Головач, Переверникишка).
Крім фізичних і психічних ознак, мотивом для появи прізвиськ часто є рід діяльності, особливості мови чи мовлення, різні вчинки, територіальна чи етнічна характеристика особи, її соціальне становище (Перевізник, Притулинда, Француз). До цієї групи належить і більшість так званих шкільних чи учнівськ прізвиськ.
На відміну від прізвищ, прізвиська цього розряду зберігають лексичне значення та емоційний відтінок, чим близькі до язичницьких імен наших предків. Майже всі вони однопоколінні, рідко передаються у спадок.
Менш численний розряд становлять прізвиська, які характеризують особу по відношенню до її родичів. Серед них, як і серед прізвищ, виділяються патронімічні, метронімічні, андронімічні, гінеконімічні та інші утворення. Прізвиська цього розряду, як правило, не виражають експресії, часто передаються у спадок, стають родовими прізвиськами.
Ономастика публіцистики Олеся Гончара – це своєрідне мірило духовності й моральності суспільства.
У публіцистиці Олеся Гончара, видатного українського письменника, як і загалом у всьому літературному здобутку митця, вагоме місце посідають ономастичні мовні засоби. Особливості стилю мовлення й жанрового різновиду публіцистичного твору (стаття, рецензія, інтерв'ю, нарис, есе, вступне слово, передмова, виступ на радіо й телебаченні) зумовили специфіку функціонування в них власних назв, особливість їх системно-ієрархічних та динамічних асоціативне-смислових зв'язків Ономастичний простір публіцистики Олеся Гончара складається з численних власних назв українського ономастикону й іншомовних пропріативів. Найбільш частотними у ньому є антропоніми (прізвища й особові імена) - виразні засоби матеріалізації історико-філософської концепції дійсності й життєвого ідеалу письменника. Вони дозволяють простежити діалектику національного й загальнолюдського в художньо-образному мисленні прозаїка, мотивувати інтертекстуальні перегуки публіцистичності мемуаристики й естетичного змісту художніх творів прозаїка та його публіцистики як сфери громадської діяльності.
Антропоніми, як і топоніми та гідроніми. - це документальні факти у публіцистиці Олеся Гончара, "дискретні шматочки дійсності". Пропущені через свідомість і сферу чуття письменника, вони передають часо-просторовий зріз відтворених подій, несуть у собі відбиток складної діалектики об'єктивного й суб'єктивного в мисленні автора, баченні й оцінці ним змальованих суспільних явищ.
Публіцистична майстерність Олеся Гончара у використанні ономастичних одиниць виявляється у створенні такого збірного факту-образу явищ, ситуацій, соціального типу, який фіксується в суспільній свідомості як загальноприйнятий образ суспільної поведінки й водночас як критерій її оцінки. Частина власних назв з "розкриле-ною" автором-публіцистом семантикою, стає не тільки художнім здобутком митця, а й національної культури народу.
Подорожуючи по Україні,
де б не перебував письменник - на
півдні республіки чи Галичині, у Криму
чи Закарпатті, - натренованим оком художника
він вихоплює з дійсності антізопоніми-
У художній прозі Олеся Гончара використовуються особові імена, частовживані в національному антропоніміконі та в українській класичній літературі й фольклорі як виразний засіб узагальнення й символізації різного плану, здебільшого як уособлення типового представника української нації, для якої характерні високі моральні якості. Таким є чоловіче особове ім'я Іван, що походить з д-євр. Yochanan й означає буквально: Божа благодать; дар богів, яке відзначалося високою частотністю в реальному іменнику з часів прийняття християнства й до початку XX століття. Це пов'язано з історико-культурними й релігійними традиціями українського народу, для якого наймення, обране з церковного календаря (а ім'я Іван поминалося в ньому 79 днів на рік), виконувало сакральну функцію, прилучало людину до релігії. У художніх творах Олеся Гончара особове ім'я Іван, відтворюючи хронотоп змальованих подій, озвучує публіцистичні мотиви спадкоємності поколінь, історичної пам'яті, уславлення подвигу "трудівника війни" - українського солдата: "У найдальших гаванях світу вже знають його (Івана Дорошенка. - В. Г.) в обличчя, і , коли прибуває, тамтешні називають його жартома "Іван з України"; "Для неї, для Вітчизни, долав ревучі сорокові широти, і для неї ж він просто, по-буденному, дбав про порядок на судні, і вся його оця особиста підтянутість, тактовність, культурність - це, певне, теж набувалося передусім ради неї, бо ти ж "Іван з України", ти мусиш будь-де гідно репрезентувати її..."; "Дітям приїзд офіцерів, видно був за святом.. Вигуками й красномовними жестами вони розповідали, що тут уже були руські, серед них якийсь веселий загадковий Іван Непитай, Іван теж кував коня,., а потім поїхав доганяти своїх"; "Фріц нетямиться, думає, що без мостів не доженемо. А наш Іван і через пекло пройде"; "Саме ці рештки мосту, що досі іржавіють над проваллям, як ми дізналися від Івана Івановича, й були останніми свідками тієї операції, в якій загинув наш брат, що для партизанів був комісар Іван і на знак дружби з яким цей словенець і взяв собі його ім'я, назвавшись Іваном Івановичем".
Отже, ономастика публіцистики Олеся Гончара - це не лише "дзеркало", в якому відтворилися реалії суперечливої дійсності з її позитивними й негативними проявами, а й своєрідне мірило духовності й моральності суспільства. Зіставлення ономастичних одиниць у художніх творах, мемуаристиці письменника й професійній публіцистиці допомогло виявити спільне й відмінне в їх функціонуванні, дозволило зробити висновок про те, що вони забезпечують цілісність художнього мислення митця в осмисленні злободенних проблем сьогодення Переборення семантичної спустошеності оніма стає естетично значущим як у художній, так і в публіцистичній творчості видатного прозаїка. Відкритість семантичної структури власної назви в художній публіцистиці митця змінюється на "відносну відкритість" у професійній публіцистиці. При цьому полісемія художнього слова, що формується зі значень різних лексичних полів, змінюється на багатозначність публіцистичного слова в межах одного лексичного поля, оскільки завданням публіциста є мобілізація у своєму творі зусиль розуму й чуття аудиторії в річище вирішення якоїсь однієї важливої суспільної проблеми. Перевага з-поміж усіх класів власних назв саме антропонімів у публіцистиці Олеся Гончара свідчить про те, що в основі його концепції буття неодмінно перебуває людина з її багатогранним духовним світом.
- Інвентаризація активів і пасивів
- Інвентаризація в системі бюджетних установ
- Інвентаризація грошових коштів в каси
- Інвентаризація земельних ділянок
- Інвентаризація основних засобів
- Інвентаризація товарів і тари на роздрібних торговельних підприємствах (за матеріалами Чернівецької дирекція УДППЗ «Укрпошта»)
- Інвестеційні можливості Волинської області
- Імпресіонізм
- Імунітет
- Імунітет держави і міжнародному економічному праві
- Імунітети і привілеї консульських посадових осіб
- Імунітет рослин до комах і кліщів
- Імунітет. Форми імунітету. Природний і штучний імунітет
- Імунна система (1)
