Імунітет держави і міжнародному економічному праві

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана

Кафедра міжнародного та європейського права

    Реферат 

на тему:

«Імунітет держави і  міжнародному економічному праві»

Виконала

Студентка 1 групи 4 курсу

Спеціальності 6401

Чуприна Ірина

Київ 2013

План

Вступ………………………………………………………………………………3

1. Поняття та значення імунітету держави…………...……………………..4
2. Основні доктрини імунітету держави………………………………...…..6
3. Види імунітету держави в міжнародному економічному праві…….....10
4. Межі відмови держави від імунітету……………………………..……..15

Висновки…………………………………………………………………………16

Список використаної літератури

Вступ

У період глобалізації та значно розширилися сфери участі держав як в публічно-правових так і в приватноправових взаємовідносинах, ускладнених іноземним елементом. Обсяг цих відносин досить великий, але всі вони в цілому знаходяться під впливом одного з наріжних інститутів міжнародного права – інституту імунітету держави. Перехід до ринкової економіки та знаходження України на шляху інтеграції до багатьох світових організацій дає підстави виділити першочергове значення для цього принципу.

Разом з тим доводиться констатувати відсутність єдності  поглядів на розуміння обсягів та сфери застосування цього принципу. У доктрині і практиці різних правових систем є дві основні концепції імунітету держави – одні вчені вважають, що імунітет не має імперативного характеру (Я. Броунлі), інші ж вказують на імперативний характер (М. Богуславський). Зокрема, міжнародні конвенції, законодавство, практика та доктрина держав по-різному визначають такі поняття, як сутність та види імунітету.

Імунітет держави є  принципом міжнародного права, що випливає із засад державного суверенітету, для розуміння якого, велике значення має його правова природа. На першому етапі становлення даного інституту – суди обґрунтовували право іноземної держави на імунітет міжнародною ввічливістю – comitas gentium. Але пізніше у ХІХ ст. американські суди почали розглядати право держав на імунітет як міжнародно-правовий звичай, який заснований на принципах незалежності та суверенітету держави. Показовим є рішення Верховного суду США 1812 р., яке прямо виходило з наявності міжнародно-правового звичаю. Отже, найбільш переконливі аргументи на користь імунітету держави можна знайти в міжнародному праві, яке втілено в практиці держав принципами суверенітету, незалежності, рівності та гідності держав. Всі ці поняття взаємопов'язані та в цілому складають міцну міжнародно-правову основу імунітету суверена. Коли двоє знаходяться в рівному положенні, один не може здійснювати суверенітет чи владу над іншим: «par in parem non habet imperium».

1. Поняття та значення імунітету держави

Імунітет є однією з ознак держави, і вона, як публічна особа, захищена державним імунітетом. Але якщо ще століття тому держава виконувала переважно тільки традиційні функції суверена, то за останні більш ніж півстоліття вона стала активним учасником приватноправових відносин. Як вказує І. О. Хлєстова, з 70-х років XX ст. держави почали від свого імені укладати різні зовнішньоторговельні угоди. Вони настільки розширили сферу своєї зовнішньоекономічної діяльності, що стали укладати такі ж угоди, як і юридичні особи. Крім цього, як зауважує вчений, міжнародне співтовариство поповнилося низкою держав, що розвиваються. Зважаючи на їх економічні труднощі, вони прагнули залучити у національну економіку іноземні інвестиції, отримати кредити за кордоном. Отже, держава стала частіше залучатися у комерційну діяльність, яка тісно пов'язана з міжнародними товарними і фінансовими ринками. Збільшилась не тільки кількість угод, які укладаються за участю держави, але й розширилася кількість видів договорів. Вони стали різноманітнішими. У зв'язку з цим на практиці виникало питання про те, чи користується іноземна держава, що володіє суверенітетом, імунітетом від юрисдикції судів іншої держави.

 Держава в міжнародних економічних відносинах завжди виступала як особливий суб'єкт права. З метою розвитку міжнародного співробітництва вона вступає в різного виду публічно-владні і приватноправові відносини як майнового, так і немайнового характеру з іншими державами, міжнародними організаціями, а також юридичними і фізичними особами. Обсяг цих відносин досить великий, вони надзвичайно різноманітні, але всі вони в цілому знаходяться під впливом одного з наріжних інститутів міжнародного приватного права, а саме – інституту імунітету держави.

 Імунітет (слово латинського походження і в перекладі на українську мову означає звільнення від чого-небудь) держави — це принцип міжнародного права, що випливає із засад державного суверенітету. Імунітет держави виявляється в тому, що з огляду на рівність усіх держав (і велетенських за розмірами території та чисельністю населення, і карликових) певна держава не може здійснювати владу стосовно іншої держави. При цьому спрацьовує правило "рівний не має влади над рівним" ("par in parem non habet imperium").

Принцип непідпорядкування  однієї суверенної держави дії законодавства  іншої або вилучення держави та її органів з-під дії юрисдикції іншої держави отримав своє походження з посольського права і сьогодні став загальновизнаним. Законодавство та доктрина завжди намагалися визначити його сутність і кодифікувати норми про імунітет у окремих загальних (універсальних) конвенціях.

Частково це вдалося  зробити у Віденській конвенції  про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., Конвенції про спеціальні місії 1969 p., Віденській конвенції про представництво держав і їх відносини з міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 p., Віденській конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 p.

Ці угоди регулюють  чимало питань, пов'язаних з представництвом  держав у міжнародному спілкуванні, зокрема, використання дипломатичним агентом імунітету від цивільної юрисдикції, крім пред'явлення речевих позовів що до приватного нерухомого майна, яке знаходиться на території держави перебування, якщо тільки агент не володіє імунітетом від імені акредитуючої держави з метою представництва; пред'явлення позовів у сфері спадкування, якщо агент повинен бути виконавцем заповіту, здійснювати піклування над спадковим майном, спадкоємцем чи "відказоодержувачем" як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави (ст. 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 p.).

2. Основні доктрини імунітету держави

Сформувалися дві концепції  імунітету держави - абсолютного  і функціонального (обмеженого). Слід зауважити, що в юридичній літературі терміни "функціональний" і "обмежений" стосовно терміна "імунітет" використовуються переважно як синоніми.

Відповідно до принципу суверенної рівності держав іноземна держава на території іншої держави  повинна користуватися судовим  імунітетом, імунітетом від попередніх заходів і імунітетом від виконавчих дій (елементи теорії абсолютного імунітету).

Абсолютний імунітет означає право держави користуватися  імунітетом у повному обсязі, усіма  його елементами; він поширюється  на будь-яку діяльність держави і  будь-яку його власність. Спочатку імунітет склався і застосовувався як абсолютний. Єдине обмеження імунітету держави можливо було тільки за умови прямо вираженої його згоди.

Теорія абсолютного  імунітету має ряд недоліків. Так, положення про те, що суверенітет  держави може бути обмеженим є  практично загальновизнаним у міжнародному публічному праві. Вступаючи в міжнародні наднаціональні організації та визнаючи обов'язковість рішень їх органів, держава обмежує свій суверенітет. Співробітництво в вирішенні будь-якої глобальної проблеми, переслідування будь-якої глобальної мети припускає відмову від приватних інтересів і привілеїв на користь загального блага. Отже, інтереси міжнародної торгівлі і розвитку інвестицій уможливлюють відмову від державного імунітету в сфері міжнародного приватного права. Визнання норми міжнародного права, відповідно до якої держави не користуються імунітетами від іноземної юрисдикції у випадку участі у відносинах приватноправового характеру, як звичайної норми, не буде суперечити загальним принципам міжнародного права.

Надання іноземній державі необмеженого імунітету являє собою відмову в правосудді для іншої сторони відносин і, таким чином, є порушенням одного з фундаментальних прав. Крім того, якщо держава бере участь у комерційній діяльності, вона тим самим добровільно відмовляється від свого імунітету.

В міру розширення функцій  держави як в самій країни, так  і в міжнародних відносинах, вона почала все ширше виступати як суб'єкт приватноправової діяльності і абсолютний імунітет ставав відчутною  перешкодою в розвитку господарських зв'язків, оскільки контрагенти держави, по суті, позбавлялися права на судовий захист своїх майнових прав. До того ж держави починають звертатися до іноземних приватних банків за одержанням позик. У зв'язку з цим у доктрині та й у судовій практиці з'являється ідея необхідності обмеження імунітету держави. Ж. Шапіра так пояснює причини виникнення цієї концепції: "З одного боку, розвиток державного права спростив юридичні процедури ведення справи проти державних органів; з іншого боку, держава і її органи стали основними учасниками економічних відносин... Питання про державний імунітет найчастіше розглядається в судах західноєвропейських держав при виникненні суперечок підприємств із західних країн з державами третього світу... або національних підприємств із державними установами своїх власних держав. Це можна пояснити, виходячи із самої структури міжнародної торгівлі. Право західних держав було змушене враховувати необхідність захисту приватних інтересів у комерційних відносинах, що відрізняються від інших тільки державним характером одного з партнерів".

Вперше теорія обмеженого (функціонального) імунітету була зафіксована в  проекті регламенту Інституту міжнародного права в 1891р. Потім її реанімування відбулося в 20-30-і роки минулого століття при розгляді справ за участю радянської держави і її власності. У цей період була укладена Брюссельська конвенція про уніфікацію деяких правил, що відносяться до імунітету державних суден 1926 р. Вона довгий час (аж до 1937 р.) не набирала сили і не зібрала значної кількості учасників. Ні СРСР, ні Україна не є її учасником. Прагнення правлячих кіл ряду держав підкорити державні судна режимові, аналогічному тому, що установлений для приватних морських суден, з підписанням даної Конвенції увінчалися успіхом. Основні положення Конвенції: "Судна разом з їхнім вантажем, що складаються з власності урядів або орендовані урядом, і службовці для торговельних цілей підкоряються в мирний час загальному морському праву і не повинні користуватися імунітетом". Конвенція допускає арешт і звернення стягнення на іноземні державні судна і вантажі, які перевозяться ними. Однак ці положення не поширюються на військові, патрульні, санітарні судна, а також судна для державних потреб. Підписаний 24 травня 1934р. Додатковий протокол до Брюссельської конвенції надав імунітет суднам, зафрахтованим державою на визначений час або рейс, за умови, що судно використовується тільки для цілей урядової або неторгової служби.

Після Другої світової війни суди держав континентальної Європи винесли  низку рішень, відповідно до яких не визнавались імунітети іноземних держав у випадку здійснення їх урядами дій, що мають комерційний характер. Теорія обмеженого (функціонального) імунітету в країнах романо-германської правової системи закріплена на рівні судової практики, а в країнах англосаксонської правової системи знайшла відображення в законодавстві.

США стали першою країною, де в 1976 році був прийнятий Закон про імунітети  іноземних держав, який заснований на теорії функціонального імунітету. Згодом, під впливам прикладу США, закони, що обмежують імунітет іноземної держави, були прийняті і іншими державами. Так, в 1978 році у Великобританії - Акт про імунітет держави, у 1982 році в Канаді - Акт, що надає імунітет державі в канадських судах, у 1981 році в Пакистані - Ордонанс про імунітет держави, у 1979 році в Сінгапурі - Акт про імунітет іноземної держави, у 1981 році в ПАР - Акт про імунітет іноземної держави, у 1984 році в Австралії - Акт про імунітет іноземної держави, в Аргентині в 1995 році - Закон про юрисдикційний імунітет іноземної держави в судах Аргентини. В деяких країнах, де немає спеціального законодавства про імунітет іноземної держави, судова практика дотримується теорії функціонального імунітету. Так, у спеціальних нотах держав, спрямованих Генеральному секретареві ООН у 1979-1980 роках, вказується, що в Барбадосі, Данії, Фінляндії, Греції, Норвегії, Суринамі, Німеччині застосовується теорія функціонального імунітету держави. Судова практика Франції, Австрії, Бельгії, Італії, Швейцарії, Іспанії також розділяє цю теорію.

Для судової практики цих держав велике значення має розподіл актів  держави на приватні і публічні, комерційні і некомерційні. Вважається, що іноземна держава користується імунітетом тільки в тих випадках, коли вона виконує суверенні дії (acta іmperіі; de jure іmperіі), наприклад, направляє дипломатичні делегації, відкриває консульства. Якщо ж іноземна держава виконує дії комерційного характеру (acta gestіonіs) - (тобто веде торговельну діяльність (de jure gestіonіs), укладає торговельні угоди), то вона імунітетом не користується.

Теорія обмеженого імунітету не позбавлена недоліків. Так, важко дати чітке розмежування суверенних і  несуверенних актів держави. Такі суперечки  можливі й в інших областях, але не можна заперечувати, що існують  ситуації, коли не викликає сумніву стосовно належності акта держави до приватної або публічної сфери.

Держава завжди залишається державою, навіть коли вона бере участь у міжнародних  комерційних операціях. У таких  випадках завжди існують політичні  мотиви або ж політичні цілі. 

3. Види імунітету держави в міжнародному економічному праві

У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів імунітету: 1) судовий; 2) від попереднього забезпечення позову; 3) від примусового виконання  судового рішення; 4) майновий (власності); 5) імунітет щодо угод держав.

Судовий імунітет

У широкому змісті слова цей вид  імунітету містить у собі:

- Імунітет від пред'явлення позову в іноземному суді;

- Імунітет від попередніх дій;

- Імунітет від попереднього виконання рішення.

Тут необхідно визначити, що сучасні закони про імунітет деяких держав, хоча і встановлюють обмеження  імунітету, усе-таки розділяють власне юрисдикційний імунітет (тобто судовий  імунітет у вузькому змісті) і імунітет від виконавчих мір. Наприклад, в актах Австралії, Великобританії, Канади презюмується, що згода іноземної держави на підпорядкування місцевої юрисдикції не означає згоди із застосуванням заходів для попереднього забезпечення і примусового виконання судового рішення.

Імунітет від пред'явлення  позову прийнято іменувати судовим  імунітетом у вузькому змісті слова. Цей вид імунітету означає, насамперед, непідсудність держави іноземному суду. Кожна держава має право  шукати в суді, тобто саме висунути вимогу в суді іноземної держави до фізичної чи юридичної особи. Однак заява позову до держави в іноземному суді, як правило, неможливо, якщо тільки сама держава не погодилася на підпорядкування юрисдикції відповідної держави. Така згода може бути виражена індивідуальним актом, тобто видана спеціально застосовно до даного випадку.

Правило про непред'явлення  позову в суді до іноземної держави  поширюється на всі категорії  позовів, будь то позови, заявляємі  безпосередньо державі – in personam (т.зв. прямі позови), чи непрямі позови – in rem, коли вимога зв'язана, наприклад, з майном, що належить державі. Типовим прикладом у цьому плані є вимоги з приводу державних морських чи повітряних судів.

Імунітет від попередніх дій

Відповідно до імунітету  суд, що розглядає приватноправову суперечку за участю іноземної держави, не вправі застосовувати будь-які заходи для попереднього забезпеченню позову, тому що такі міри носять примусовий характер.

Часто заходи для забезпечення позову розглядаються і приймаються  судом ще до порушення і слухання справи за участю держави. У будь-якому випадку, якщо такі міри стосуються держави і її власності (арешт державних рахунків в іноземних банках, опис майна, обмеження права держави користатися своїм майном і ін.), то з погляду імунітету вони не припустимі.

Імунітет від примусового  виконання рішень іноземного суду

У відношенні держави  і його власності не можуть бути прийняті які-небудь примусові заходи для виконання іноземного (арбітражного) рішення будь-якими органами цієї і будь-якої іншої іноземної держави.

Однак у ході багаторічної практики виробилися визначені винятки  з цього правила, що дозволяють, у  випадку відмовлення іноземної  держави від виконання судового рішення, застосовувати примусові  міри у відношенні власності останнього. Навіть, якщо держава добровільна взяла участь в іноземному судовому процесі, рішення може бути виконане нею тільки добровільно.

Наприклад, заходи для  виконання судового рішення можуть застосовуватися у випадку добровільної згоди іноземної держави на здійснення примусових мір, вираженого в міжнародній угоді, у письмовому контракті чи в заяві на судовому розгляді по конкретній справі. Слід зазначити, що одна лише згода іноземної держави на здійснення юрисдикції ще не припускає її згоди на застосування примусових мір у відношенні її власності за рішенням суду. Іншими словами, для застосування заходів для виконання чи забезпеченню судового рішення суд повинен дістати окрему згоду іноземної держави.

Імунітет власності  держави

Імунітет власності  держави означає правовий режим недоторканності власності, що знаходиться на території іноземної держави. Юридичним змістом даного виду імунітету є в остаточному підсумку заборона звертання стягнення і примусового вилучення майна, що належить державі. Власність користається імунітетом незалежно від наявності судового розгляду. Вона користається імунітетом навіть, якщо знаходиться у володінні особи, що не має імунітет. Це визначає виділення питань власності як самостійний елемент змісту імунітету, що підтверджується судовою практикою.

Однак якщо власність  держави використовується в комерційних  цілях, то на неї не поширюються положення  про імунітет власності держави, що передбачається й у розробленому Комісією міжнародного права проекті  статей про юрисдикційні імунітети  держави і її власність, і в законах про імунітети іноземних держав, що діють у ряді інших держав.

У Великобританії, Канаді, США, Австралії, Сінгапурі іноземній  державі не надається імунітет від  виконавчих дій у відношенні власності, що використовується в торгових цілях.

Разом з тим існують види власності іноземної держави, яким надається повний імунітет від попередніх мір і виконавчих дій: дипломатичні і консульські приміщення й інша власність держави, використовувана для ведення дипломатичної і консульської діяльності їх представництв, консульств, спеціальних місій і т.д., імунітет яких закріплений у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961р., Віденської конвенції про консульські зносини 1963р., Конвенції про спеціальні місії 1969р. Імунітет цієї категорії власності, включаючи банківські рахунки, передбачається й у статті 19(1)проекту Комісії міжнародного права .

Імунітетом від попередніх мір і виконавчих дій користається і власність, що використовується чи призначена для використання в зв'язку з військовою  діяльністю чи є військової по своїй природі, або знаходиться під контролем військової влади (Канада, США, Австралія).

На відміну від інших  документах по імунітету держави, у  проекті Комісії міжнародного права  виділені ще дві категорії власності, до яких не можуть застосовуватися примусові міри: власність, "частина культурного надбання", "державні архіви", не виставлена на продаж власність, "складова частина виставки об'єктів наукового, культурного чи історичного значення", не виставлена на продаж.

Режим недоторканності державної власності тісно зв'язаний з міжнародно-правовою доктриною "акту держави", відповідно до якого суди однієї держави не повинні виносити рішення щодо актів уряду іншої країни, зроблених на її території. Якщо держава, придбала власність на основі акта, прийнятого на своїй території, жоден іноземний суд не вправі обговорювати правомірність приналежності власності. Імунітет власності виявляється в тому, що, якщо майно знаходиться у володінні держави, що заявило, що воно йому належить, то ніякі органи іноземної держави не можуть перевіряти правомірність цього факту.

Принцип імунітету власності  іноземного суверена сформульований у  Дайсі в такий спосіб: "Суд…не має юрисдикції у відношенні розгляду чи позовів прийняття інших процесуальних  дій проти якого-небудь іноземного суверена.  Чи позов процесуальна дія у відношенні власності такого суверена вважається стосовно до даного правила чи позовом процесуальною дією проти такого суверена". "Ніяка позовна чи вимога інша процесуальна дія не може мати місця в британському суді проти іноземного суверена, власність іноземного суверена не може бути піддана чи арешту піддана стягненню, навіть якщо мова йде про судно, зайнятому торгівлею…" Далі Дайсі розрізняє два випадки:

- власність іноземної держави знаходиться в руках представника цієї держави, і останній користається судовою недоторканністю;

- власність іноземної держави знаходиться в руках третьої особи, що не користається судовою недоторканністю (імунітетом).

"Навіть в останньому  випадку ця власність користається недоторканністю в самому повному обсязі, якщо тільки буде доведено, що вона належить суверенній державі…"

Імунітет угод держави

Оскільки держава в  силу імунітету вільна від примусових заходів для здійснення іноземних  законів, адміністративних розпоряджень і ін., то з цього випливає, що приватноправові відносини міжнародного характеру за участю держави, зокрема, угоди, що укладаються державою з іноземними фізичними чи юридичними особами, повинні регулюватися правом цієї держави, якщо тільки самі сторони не домовляться про застосування іноземного права. Це правило давно вже склалося в іноземній судовій практиці.

Незважаючи на те, що надалі дане правило, як і інші правила імунітету, зазнавало обмежень і сумнівів, воно існує дотепер і знаходить  закріплення в міжнародних договорах. Найбільш важливим підтвердженням є Вашингтонська конвенція про порядок дозволу інвестиційних суперечок між державами й іноземними особами 1965 р. Згідно ст. 42 інвестиційна суперечка за участю держави розглядається на основі права, обраного сторонами; при відсутності такого вибору – застосовується право держави, що виступає як сторону в суперечці.

4. Відмова держави від імунітету.

Імунітет держави - це її «право», що випливає з суверенітету, але з «обов'язок». Тому якщо корисно державі відмовитися від нього, вона вправі відмовитися від імунітету як загалом, так і від будь-якого його елемента. І держави достатньо часто те роблять. Щоб спростити свою співпрацю з іноземними громадянами і юридичними особами, відмовляються від свого імунітету. Відмова від імунітету, щоб бути юридично дійсною, підпорядковується деяким правилам:

- Відмова може бути  явно виражена в письмовій формах: відповідним органом держави у в односторонньому порядку, під час укладання угоди у самому тексті тексті, в міжнародному договорі і пр.;

- Відмова може бути такою, що мається на увазі, вона може слідувати з конклюдентних дій;

- Відмова від імунітету неспроможна тлумачитися розширено. Держава вільно у своїй волі: вона може відмовитися від імунітету у цілому у відношенні однієї угоди, але це не може тлумачитися в такий спосіб, що держава відмовилася від імунітету у відношенні всіх угод, вчинених з даною іноземною державою; якщо держава дала згоду бути позивачем іноземному судовому процесі, це значить, що стосовно нього можна буде застосувати примусові заходи з попереднього забезпечення позову чи з примусового виконання рішення іноземного суду й т.д.

З минулої радянської практики відомі відмови радянської держави від імунітету. Переважно  це було з роботою торгових представництв в інших державах. Торгові представництва відкривалися з урахуванням угод, укладених СРСР із відповідною іноземним державою, у яких обмовлялися межі відмови від імунітету. Правовий основою такої відмови було Положення про торгові представництва СРСР закордоном 1989г, зокрема, передбачалося, що торгові представництва як відповідачі можуть виступати у судах лише з суперечкам, що випливають із операцій та інших юридичних актів, скоєних представництвами у країнах перебування.

Висновки

Держави здавна брали участь в міжнародних торговельних, культурних і інших зв'язках. За часів середньовіччя здійснення державою контактів з іншими суверена опосередковувалось зв'язками між монархами і персоніфікувалася останніми. Первинне поняття імунітету означало вилучення від податей і повинностей, що дарувало окремим особам і станам, іноді цілим громадам. З початку середніх віків імунітеті застосовувався до володінь як короля, так і інших привілейованих осіб, особливо духовенства. Римський імператор Гонорій поклав початок розумінню імунітету як злиття привілею і звільнення від загальної юрисдикції, духовенству, що надається. Як пише М. І. Брун, особливого розквіту імунітет досягає за часів імперії.

Найбільш ємко і стисло характеристика правового змісту імунітету виражена у відомих ще з часів римського права юридичних максимах: " par in parem non habet imperium " ("рівний над рівними владі не має"), " par in parem non habet potestas " ("рівний по відношенню до рівного повноважень не має"), " par in parem non habet jurisdictionen " ("рівний над рівним не має юрисдикції").

Слово "імунітет" походить від латинського immunitas ( immunitatis ) - звільнення, позбавлення від чого-небудь. Імунітет іноземної держави полягає в  звільненні (непокорі) цієї держави  влади іншої держави, його юрисдикції. Саме тому імунітет нерідко називають юрисдикційним імунітетом.

Держава може виступати  в зовнішній сфері в різних категоріях стосунків. По-перше, його партнерами можуть бути інші держави або міжнародні організації. Вони можуть укладати міжнародні договори про надання і отримання позик, поступку території, організацію співпраці в конкретних областях, укладати військові і політичні союзи та ін.

По-друге, держава може вступати у різноманітні майнові  відносини з іноземними юридичними і фізичними особами (наприклад, придбавати ділянки землі для розширення території посольства або місії, здавати в концесію ділянки надр для розробки корисних копалини на своїй території, здавати в оренду будівлі, що належать йому, і споруди, знаходяться як у власній країні, так і на території іноземної держави, придбавати і відчужувати майно, що належить йому, замовляти роботи, товари і послуги і т. п. В усіх цих випадках держава бере участь в таких стосунках, в яких могли б діяти і будь-які інші суб'єкти цивільного або торговельного права

Важливо підкреслити, що і в першому і в другому  варіанті держава діє не як дві  особи "казни" (фіску) - суб'єкт  влади і "купця" - суб'єкт цивільно-правових стосунків, а як суверен. Імунітет держави  слід відрізняти від консульського і дипломатичного імунітету, який надається як привілеї особливим категоріям осіб, що представляють державу, в цілях полегшення здійснення ними своїх функцій на основі норм дипломатичного і консульського права. Так, консульські конвенції, що укладаються державами в цілях врегулювання взаємних стосунків по обміну консульськими установами і здійсненню ними своїх функцій, особливо обумовлюють, як правило, надання, користування і відмову в належних випадках консульських представників від імунітету.

Список використаної літератури

1. Опришко В.Ф. Міжнародне економічне право. Підручник. — К.: КНЕУ, 2006. — 496 с.
2. Основні доктрини імунітету держави / Ю.М. Дружченко // Часопис Київського університету права. — 2010. — № 2. — С. 317-320.
3. Міжнародний комерційний арбітраж і питання імунітету держави: тест на сумісність/ Сліпачук Т. // Юридичний журнал. – 2005. - №4
4. Богуславский М.М. Практика применения принципа иммунитета государства и проблема законодательного регулирования // Международное частное право: современная практика. Сборник статей под редакцией М.М, Богуславского и А.Г. Светланова. – М., 2000. – С. 215.
5. Імунітет іноземної держави від примусових заходів/ Галстян Рубен // Білоруський журнал міжнародного правничий та міжнародних відносин. – 1999. - №3
6. Чубарєв В. Л. Міжнародне економічне право. Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 368 с.
7. Баймуратов М.О. Міжнародне право. - X.: Одіссей, 2002. -672 с.