Міжнародні інвестиції

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Поняття міжнародних  інвестицій, їх види.

Розділ 2. Ринок технологій міжнародних інвестицій.

Розділ 3. Особливості регулювання міжнародного інвестування

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Інвестиції вважаються другим компонентом чистих видатків. Вони охоплюють видатки на будівництво  нових заводів, фабрик, на станки та обладнання з тривалим терміном служби і т.д. Багато економістів розглядали інвестиції як довгострокові вклади капіталу в різноманітні галузі та сфери економіки, інфраструктуру, соціальні  програми, охорону навколишнього  середовища, з метою розвитку виробництва, соціальної сфери підприємництва, отримання  прибутку. Саме тому ця тема є актуальною у наш час, особливо для української  держави, у якій тільки формується система  ринкових відносин, спостерігається  поступова приватизація економіки. Усе це потребує чималих коштів, які можна отримати за рахунок  іноземних інвесторів.

Проблемою іноземних інвестицій займається чимало економістів, зокрема  Барановський О., Лазбеник Л., Гавришок О., Пересада А.А., Пригода В.В., Чекніна Т. Це робить висновок, що дана проблематика знаходиться в центрі уваги великої кількості науковців.

Терміни "інвестиції", "інвестування", "інвестиційний  процес", "інвестиційна діяльність", "інвестиційна політика" стали вживатися в нашій країні порівняно нещодавно. Тому поняття та сутність цих термінів в нашій економіці трактується по-різному. Так, наприклад, поняття "інвестиції" ототожнюють з капітальними вкладеннями, "інвестиційна діяльність"- з інвестуванням . Хоча ці поняття за своєю суттю є неоднозначні .

Термін "інвестиції" походить від латинського слова "invest", що означає вкладення коштів. У більш широкій трактовці інвестиції являють собою вкладення капіталу з метою подальшого збільшення. Інвестиції мають фінансове та економічне визначення

За фінансовим визначенням, інвестиції - це всі види активів (коштів), що вкладаються в господарчу діяльність з метою отримання доходу. Економічне визначення інвестицій можна сформулювати таким чином: інвестиції це видатки на  створення, розширення, реконструкцію, та технічне переозброєння основного капіталу, а також на пов`язані з цим зміни оборотного капіталу, оскільки зміни у товарно-матеріальних запасах здебільшого залежать від руху видатків на основний капітал.

Розділ 1. Поняття міжнародних інвестицій, їх види.

У процесі інтернаціоналізації  виробництва відбувається трансферт  капіталу однієї країни в іншу в  грошовій або речовій формі, відомий  як "міжнародні інвестиції".

Розрізняють два види міжнародних  інвестицій: прямі і портфельні. Прямі інвестиції є різновидом іноземних, що супроводжуються контролем за діяльністю компанії навіть у випадку  придбання невеличкої частки її акцій (на рівні 10 %). Володіння контрольним  пакетом акцій закордонного підприємства є найвищим типом зобов'язань  стосовно зовнішньоекономічних операцій. Воно не тільки передбачає право власності  на прибуток із капіталу, але зазвичай означає і більш інтенсивний  обмін кваліфікованими спеціалістами  і новими технологіями між країнами, ніж у випадку відсутності  контрольного пакета акцій у закордонному виробництві [2, c.107].

Внаслідок високого рівня  зобов'язань прямі інвестиції найчастіше (але не завжди) стають можливі після  того, як фірма набула досвіду в  здійсненні експортно-імпортних операцій. Операції щодо прямих капіталовкладень можуть бути розпочаті з метою  відкриття доступу до певних ресурсів або ринку реалізації продукції  фірми. Наприклад, фірма "Кока-Кола" використовує свої прямі інвестиції в Україні для виробництва  безалкогольних напоїв, оскільки це дає  змогу забезпечити доступ до ресурсів і дешевої робочої сили. Ця фірма  має також прямі капіталовкладення  в Європі, Азії, Південній Америці, Австралії, Африці, що були зроблені як засіб придбання ринків тих країн, у котрих це виробництво не налагоджене.

Коли дві або більше організацій мають право власності  на прямі інвестиції в одну компанію, то подібне ведення операцій визначається терміном "спільне підприємство" (joint venture). Зазначений тип спільного підприємства, відомий як "змішане підприємство" (mixed venture), характеризується участю державних органів у приватній компанії, як, наприклад "Міжнародні авіалінії України".

Для значної кількості  американських фірм рівень продажу  продукції, зробленої за кордоном за допомогою прямих інвестицій, у багато разів перевищує рівень продажу  американської продукції, що посилається  за кордон у вигляді товарного  експорту. "Кока-Кола" виробляє за кордоном близько 70 % обсягів своєї  продукції. На сьогоднішній день найбільші  фірми світу мають великі прямі  інвестиції за кордоном, що охоплюють  кожен із видів бізнесу, зокрема  видобуток сировини, вирощування  врожаю, виробництво продукції або  її компонентів, продаж продукції, а  також надання різноманітного роду послуг.

До "портфельних" інвестицій можуть бути віднесені як боргові  зобов'язання, так і акції фірми. Чинником, що дозволяє відрізнити даний  тип інвестицій від прямих, є відсутність  контролю за діяльністю фірми, яка приймає  інвестиції. Іноземні "портфельні" інвестиції важливі майже для  всіх фірм, що ведуть міжнародні операції. До них вдаються, в основному, з  метою вирішення фінансових завдань. Фінансові відділи корпорацій зазвичай переводять засоби з однієї країни в іншу для одержання більш  високого прибутку за рахунок короткострокових капіталовкладень. Вони також використовують позики різних країн.

Варто також зазначити, що діяльність більшості компаній за кордоном пов'язана з використанням двох основних форм ведення міжнародного бізнесу: товарного експорту і прямих інвестицій. Ці форми суттєво впливають  на правила регулювання потоків  приватного бізнесу між країнами. Інші форми ведення бізнесу - ліцензування і укладення контрактів "під  ключ" - не менш важливі, а для деяких конкретних фірм або країн вони можуть мати вирішальне значення [7, c.96].

Розділ 2. Ринок технологій міжнародних інвестицій.

Тісне переплетення окремих  складових світового господарства та його чітко визначена однорідність приводять до злиття національних економічних  систем і створення їх аналога  на міжнародному рівні. Отже, в межах  світової економічної системи, яку  формують взаємозв'язки між національними  ринками ресурсів і продуктів, сімейними  господарствами і фірмами, державними інституціями і фінансовими ринками, відбуваються різноманітні виробничі, торговельні, кредитні, валютні, науково-технічні, політичні, культурні та інші відносини. На їх ґрунті розвивається, зокрема, міжнародна інвестиційна діяльність, що пов'язана  з вивозом капіталу (однобічне  переміщення за кордон певної вартості в товарній чи грошовій формі з  метою отримання прибутку чи підприємницької  вигоди).

Слід зазначити, що міжнародні потоки капіталу не тотожні переміщенню  промислової техніки, машин та устаткування. Радше це переміщення фінансових вимог, фінансові потоки між позичальниками в різних країнах чи між материнськими  фірмами і філіями за кордоном.

Розрізняють вивіз підприємницького капіталу - довгострокові закордонні інвестиції, що спрямовані на створення  за кордоном філій, дочірніх компаній та змішаних підприємств, і рух позичкового  капіталу - міжнародний кредит (позика в грошовій чи товарній формі), що надається  кредитором однієї країни позичальникові іншої країни із застереженням строків  повернення та сплати процентів [4, c.122].

Назвемо основні риси сучасної міграції капіталів:

• підвищення ролі державну вивозі капіталу;
• держави самі стають активними фінансовими експортерами;
• посилення міграції приватного капіталу між промислово розвинутими країнами (це пояснюється структурними змінами в економші, розвитком капітало- та наукоємних технологій тощо);
• збільшення частки прямих закордонних інвестицій — капіталовкладень у міжнародний ринок капіталів формують інституції, які опосередковують прямі зв'язки між інвесторами, що шукають можливості вкладення капіталу, і підприємцями, що потребують його чи проводять трансформації грошових заощаджень в інвестиційний капітал.

До таких установ-посередників, зокрема, належать:

• кредитні інститути, що приймають вклади і задовольняють потреби в інвестиційних кредитах;
• кредитні інститути, що ведуть справи клієнтів на біржі;
• інвестиційні фонди і компанії, що вкладають отримані кошти в цінні папери, диверсифікуючи вклади з метою зменшення ризику;
• великі підприємства, що виступають на міжнародному ринку як самостійні суб'єкти діяльності;
• страхові компанії;
• громадські емітенти;
• інвестиційні банки, які для зменшення ризику вводять програми торгівлі цінними паперами.

Основні постачальники капіталу на міжнародному ринку — транснаціональні корпорації, держави та міжнародні фінансові інституції.

Тепер поставимо запитання: що змушує фірму вивозити капітальні ресурси за кордон, використовувати  їх за межами країни походження та розгортати виробничі потужності за кордоном, на ринку, де з нею конкурують національні  фірми, які володіють перевагами «рідних стін»?

Теорії міжнародного руху капіталу розглядають міжнародний  рух капіталу як фактор виробництва. Згідно з ними, основна причина  вивозу капітальних ресурсів —різниця в нормах прибутку в різних країнах. Інвестора при цьому цікавить рівень процентної ставки у «своїй» країні й за кордоном. Відмінності в рівнях граничного продукту капіталу дають поштовх до його міграції, що в подальшому приводить до згладжування цих відмінностей. Ця теорія може бути виражена формулою капіталізації потоку доходів:

К = Р/І,

де К — загальна вартість активу;

Р — прибуток, здобутий завдяки  вкладеному активу,

І — норма прибутку.

Звідси          І = Р/К.

Рух капіталу триватиме, поки норми прибутку в обох країнах  не зрівняються.

Проте не менш важливими  в поясненні інвестиційної діяльності є відмінності в обсязі отриманого прибутку, доступі до технологій тощо. Саме на них акцентують увагу теорії, які беруть за основу недосконалість ринку.

Один із фундаторів теорії ринкової влади С. Хаймер, критикуючи класичну теорію автоматичного встановлення рівноваги між нормами прибутку в різних країнах, обґрунтував тезу про те, що суб'єкт інвестиційної діяльності, який вивозить капітал, керується прагненням домінувати на ринку та досягнути ринкової влади.

Згідно з цією теорією, на ранніх стадіях зростання фірма  збільшує свою частку на ринку шляхом об'єднання та придбання, тобто шляхом концентрації виробництва, з метою  отримання більшого прибутку. Проте  на певній стадії підвищення концентрації ринкової влади в межах окремої  держави стає неможливим, тому прибуток інвестується за кордон, що спричинює  аналогічні процеси на зарубіжних ринках. Таке закордонне інвестування здійснюється з метою придушення конкуренції  і збереження контролю над ринком.

Підхід Хаймера дає змогу певною мірою пояснити досить поширену практику «захисних інвестицій». Так, великі компанії часто створюють за кордоном виробничі потужності, що є мало не збитковими, зі свідомою метою підриву позицій конкурентів на цих ринках.

Слід зауважити, що ринкова  влада фірми значною мірою  забезпечується її особливими перевагами: економією на масштабі, науково-технічними досягненнями, управлінськими навичками, вільним доступом до джерел великого капіталу тощо. На основі таких конкурентних переваг завданням фірми є  отримання за кордоном прибутків, більших  за прибутки «місцевих» фірм [1, c.54].

Теорія інтерналізації спирається на поняття «витрати на укладання угоди» (трансакцій витрати). Витрати на трансакції за жорсткої конкуренції є більшими порівняно з угодами В умовах «відносин співробітництва». Зі зменшенням транс акційних витрат операції фірм починають набирати «внутрішнього характеру», тобто здійснюється внутрішньо-корпораційний обмін — інтерналізація ринків.

Формування нових «внутрішніх» ринків фірм породжує достатні імпульси для підвищення ефективності, а мета мінімізації трансакцій залишається  основним мотивом переведення діяльності за кордон.

Концепція міжнародної конкурентоспроможності галузі пояснює/ міжнародний рух  капіталу посиленням конкуренції технологічного характеру між суб'єктами ринку  капіталів.

Згідно з моделлю циклу  життя продукту, після початкової, інноваційної, фази розвитку продукту в міру досягнення ним зрілості фірма  дедалі більше розглядає розгортання  зарубіжного виробництва як важливий засіб збереження своїх позицій  на ринку. Так, на першій стадії розвитку товару виробництво продовжує концентруватись  у країні походження, навіть якщо витрати  виробництва в інших країнах  є нижчими. Але коли у фазі зростання  виробничий процес стандартизується, підприємство починає інтенсивно інвестувати  за кордон, аби скористатися перевагами певних ринків і зберегти експортний потенціал. При цьому з метою  запобігання імітації нового продукту зарубіжними підприємствами і підтримки власних філій компанія вдосконалює товар, здійснює патентний захист та проводить відповідну рекламу.

Концепція технологічного нагромадження  розглядає міжнародний рух капіталу як наслідок розвитку технології інноваційного  процесу. Створюючи нові технології, фірма і в цьому випадку  прагне закріпити контроль і власність  щодо своїх специфічних технологічних  переваг.

Ми розглянули концепції, що пояснюють міжнародний рух  капіталу стосовно вкладника. Тепер  звернімося до теорій, в яких акцентуються мотиви сторони, що приймає капітал.

Концепція оборони національного  суверенітету робить наголос на тому, що зростання зарубіжних інвестицій у національній економічній системі  на певному етапі приводить до їх виходу з-під контролю держави-реципієнта. Це може спричинити зменшення частки внутрішнього виробництва в кінцевому  продукті. Уряди при цьому або  дотримуються політики протидії розширенню впливу країн експортерів капіталу, або вдаються до регулювання експорту та імпорту капіталу.

Механізм взаємовідносин фірми, що інвестує за кордон, і країни-реципієнта є ядром моделі купівельної спроможності. Специфіка цих відносин розглядається  як функція цілей, ресурсів та обмежень обох сторін. Кожна з сторін має  активи, в яких заінтересована інша сторона. Сторона з більшою купівельною  спроможністю одержує більший зиск: До початку вкладення інвестицій сторона-реципієнт має слабкі купівельні позиції, але в ході інвестиційного процесу зменшується її залежність і вона може наполягати на перегляді  умов інвестицій на свою користь і  скороченні пільг зарубіжним інвесторам, а також збільшенні частини прибутку національних фірм, національному режимі інвестування. Зарубіжний інвестор прагне при цьому зберегти технологічну та іншу залежність країни, що приймає.

Згідно з гіпотезою  валютного простору, головним стимулом-переведення  виробничих потужностей (капіталу в  матеріальній формі) за кордон є наявність  конкурентних переваг щодо країни-реципієнта. Такі переваги мають інвестори з  країн із більш сильною валютою, ніж валюта країн-реципієнтів.

Розділ 3. Особливості регулювання міжнародного інвестування.

Багато країн активно  прагнуть залучити якнайбільше іноземних  інвестицій. З цією метою вони нерідко  створюють особливі, сприятливі умови  для іноземного інвестування. Рівень і суть таких сприятливих умов може відрізнятися залежно від форми  і місця інвестування.

В інших країнах, в силу законодавства або існуючої практики, іноземні інвестиції знаходяться в  несприятливих умовах [5, c.68].

Навіть у тих випадках, коли держава прагне залучити іноземні інвестиції, їх можна здійснювати  тільки за визначених обставин і з  визначеними обмеженнями. Зокрема, репатріація прибутку, роялті, отримані в результаті інвестиції, можуть підпадати  під державні обмеження або ж  бути обумовленими одержанням дозволу  від компетентних державних органів.

Після того, як інвестиція була здійснена, вона підпадатиме під  дію місцевого законодавства  і залежатиме від місцевих політичних подій, в тому числі можливої політичної нестабільності. Перед здійсненням  інвестиції необхідно уважно вивчити  законодавство країни, в якій здійснюватимуться  інвестиції й будь-які двосторонні  угоди цієї країни з країною підприємства, яке збирається здійснювати інвестицію. Важливо вивчити всі можливості оскарження дій держави, що призвели до втрати зробленої інвестиції, якщо ці засоби, звичайно, є. Там, де підказує здоровий глузд, необхідно застрахувати іноземну інвестицію від некомерційних  ризиків (тобто від втрати внаслідок  дій держави або політичних подій).

Коли прийняте рішення  про здійснення інвестиції і про  те, де саме її здійснити, найчастіше необхідно  починати процедуру одержання державного дозволу. Там, де існують спеціальні пільги для інвесторів в обмін  на виконання ними визначених умов, необхідно буде вступити з державою в переговори про умови таких  пільг.

Обмеження на інвестиції може накладати і держава інвестора. Наприклад, багато країн забороняють  інвестування за кордоном у вигляді  технологій, що особливо важливо для  безпеки країни, її зовнішньої політики.

Треба зазначити, що інтелектуальна власність і торгівля нею, в тому числі ліцензування і франчайзинг, займають важливе місце серед  причин, що спонукають держави регулювати іноземне інвестування (стимулювати  або обмежувати). Наприклад, держава  може вимагати від іноземного інвестора  передачі цінної технології в обмін  на дозвіл працювати в країні або  на надання привілеїв (наприклад  податкових пільг).

Здійснювати іноземне інвестування можна в різних формах, в тому числі створюючи нові підприємства, які цілком або частково належать іноземним інвесторам.

Держави встановлюють вимоги, які необхідно виконувати і мати на увазі при створенні підприємств. У той час, як деякі з цих  вимог спеціально "призначені" для того, щоб обмежувати іноземне інвестування, більшість з них  належить до всіх видів діяльності і до всіх форм організації бізнесу.

До вимог, спрямованих  на обмеження іноземного інвестування, можна віднести заборону або обмеження  на створення підприємств, що повністю належать іноземним особам. Єдиним виходом буде створення спільного  підприємства. В деяких країнах існують  різного роду мінімальні рівні вітчизняної  участі в підприємствах: наприклад, у жодному підприємстві, утворюваному в країні А, не повинно бути менше 49 % місцевого капіталу.

В різних країнах застосовуються свої правила бухгалтерського і  податкового обліку. Це може призвести  до того, що особам з однієї країни буде важко зрозуміти фінансові документи  іншої, або, що ще гірше, вони зрозуміють їх неправильно.

Трудове законодавство і  практика відносин між роботодавцем і найманими працівниками також  не однакові у всіх країнах.

Відносини між урядом і  приватними підприємствами в одних  країнах можуть значно відрізнятися від відносин в інших державах. Вплив уряду на рішення керівників підприємств не однаковий у різних країнах. Не однаковий і ступінь  участі державних підприємств у  підприємницькій діяльності.

ВИСНОВКИ

Отже, ми розглянули суть міжнародних інвестицій, основні методи оцінки їх раціонального залучення, перспективи залучення іноземних інвестицій в економіку України та проблем, пов'язаних з цим процесом. На основі дослідження можна зробити наступні висновки:

• іноземне інвестування для  сучасного світового господарства є основою, найважливішою формою міжнародних економічних відносин. Суб'єкти світового господарства сьогодні тісно пов'язані між собою не лише опосередковано - через обмін  товарами, але й безпосередньо - через  капітал, через виробництво.

• іноземні інвестиції - це капітали, експортовані з однієї країни, тобто за кордоном, куди внаслідок  цього переноситься вже не акт  реалізації зосередженої в експортованому товарі прибутку, а сам процес його створення. Таким чином, вивезення  капіталу - це переміщення його за кордон з метою отримання підприємницького прибутку або проценту.

• основними формами іноземного інвестування є прямі капіталовкладення  та портфельні інвестиції.

Прямі капіталовкладення  являють собою інвестиції в функціонуючий  промисловий, банківський, торговий та інший капітал закордонних країн, що забезпечують інвестору контроль над підприємством. Частка іноземної  участі в акціонерному капіталі фірми, що дозволяє досягти такого контролю, в міжнародній статистиці звичайно прийнята в розмірі 25%, але в окремих  країнах може суттєво відрізнятись (в Україні -10%).

Портфельні інвестиції являють  собою капіталовкладення в облігації  та акції закордонних компаній, які, в тім, недостатні для встановлення безпосереднього контролю Їх діяльності. Основною метою портфельних капіталовкладень є отримання прибутку, а не забезпечення прямого контролю господарської  діяльності об'єкта інвестування.

• До визначальних чинників іноземного інвестування належать: стабільна  макроекономічна політика, наявність  дешевої робочої сили, стабільність грошової та фінансової систем країни-реципієнта, здійснення внутрішніх структурних  перетворень (приватизації, лібералізації  законодавства, відкриття ринків цінних паперів для Іноземних Інвесторів, послаблення валютного контролю, скорочення заборгованості).

Список  використаної літератури

1. Губський Б.В Інвестиційні  процеси в глобальному середовищі  – К., 2008.

2. Кириченко О.А. Менеджмент  зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посіб. - 3-тє вид., перероб. і доп. - К.: Знання-Прес, 2006.

3. Липсиц И.В. Введение в экономику и бизнес: Учеб. для сред. спец. учеб, завед. - 2-е изд. - М., 2009.

4. Международный менеджмент: Учеб. Пособие / Международный педагогический университет. Магадан: Изд. МПУ, 2007.

5. Омельченко А.В. Правове  регулювання іноземних інвестицій  в Україні – К., 2008.

6. Савчук В.П., С. И. Прилипко Е. Г. Величко Анализ и разработка инвестиционных проектов – К., 2009.

7. Управління зовнішньоекономічною  діяльністю: Навч.посібник: 2-ге вид., випр. і доп. / За заг. ред. А. І. Кредісова. - К.: ВІРА-Р, 2002.

8. Чистов СМ., Никифоров А.Є., Куценко Т.Ф. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. для ВНЗ. - К., 2007.