Міжнародний кредитний ринок

Змістовний модуль 4. Міжнародний кредитний ринок

Теоретична частина

1. В чому суть міжнародного кредиту? Суть зарубіжних інвестицій.

Міжнародний кредит – це економічні відносини, які виникають між кредиторами і позичальниками різних країн з приводу надання, використання та погашення позики. Кредитні відносини складаються на принципах:

• Повернення
• Терміновості
• Платності
• гарантованості

Основною сутнісною ознакою міжнародного кредиту є те, що він являє собою форму руху позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин. Рух цієї форми капіталу пов’язаний з наданням суб’єктам світового ринку валютних та кредитних ресурсів на умовах повернення, визначення строків, на які кредити надані, та виплати відповідної винагороди за позичку у формі відсотка.

На основі міжнародного кредиту сформувалися місткі міжнародні ринки позичкових ресурсів. Крім великих національних, міжнародних за своїм характером (наприклад, нью-йоркський, лондонський та ін.), виникли й досягли на сучасному етапі колосальних розмірів світовий ринок капіталів, ринок євровалют та єврокапіталів. Ключову роль на цьому ринку як суб’єкти міжнародних кредитних відносин відіграють міжнародні банківські консорціуми.

Операції на світовому ринку капіталів за своїм характером поділяють на комерційні – ті, що пов’язані із зовнішньою торгівлею, та фінансові (вивіз капіталу, погашення заборгованості та ін.).

Іноземні інвестиції - цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту;

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді:

іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України; валюти України - при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які

інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи);

будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав;

акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті;

грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау, тощо;

прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

інших цінностей відповідно до законодавства України.

2. Структура міжнародних ринків капіталу

3. Функції фондового ринку.

Фондовий ринок (ринок цінних паперів) — частина ринку капіталів, де здійснюються емісія, купівля і продаж цінних паперів.

Фондовий ринок є абстрактним поняттям, що служить для позначення сукупності дій і механізмів, що роблять можливими торгівлю цінними паперами. Його не слід плутати з поняттям фондова біржа - організацію, яка надає можливість для здійснення торгових операцій і зведення разом покупців і продавців цінних паперів.

 Основними функціями  фондового ринку є:

• регулювання сфери грошового обігу та кредиту;
• забезпечення переливу капіталу між галузями та сферами економіки;
• розподіл і перерозподіл капіталу корпорацій, контроль за їхньою діяльністю;
• залучення капіталу та забезпечення його ефективного використання;
• забезпечення оперативної інформації про рух індивідуальних капіталів.

4. Інвестиційний капітал

Капітал, як відомо, має три функціональні форми: грошову, продуктивну і товарну (Г——). Розглянемо грошову форму, яка розкриває процес кругообігу капіталу. Щоб розширити виробництво, тобто здійснити нові інвестиції, підприємство (підприємець) змушене вишукувати додаткові кошти, які називаються інвестиційним капіталом. Витрачається інвестиційний капітал на купівлю робочої сили, знарядь праці та інших елементів виробництва. У політекономії інвестиційний капітал називається грошовим. Інвестиційний капітал надходить з двох джерел: власних заощаджень підприємств і чужих заощаджень. Власні заощадження — це нерозподілений прибуток і амортизаційні відрахування, а чужі — це тимчасово "вільні" кошти інших підприємств, уряду і населення. Розглянемо чужі заощадження як об’єкт операцій із цінними паперами.

 Заощадження перетворюються  на інвестиції, як тільки вони  потрапляють до рук тих, хто  витрачає їх на купівлю елементів  виробництва. Таке перетворення  може бути прямим і непрямим. Наприклад, заощадження прямо перетворюються  на інвестиції, коли фізична особа (сім’я) купує будинок, використовуючи  для цього власний вклад у  банку, або уряд будує дорогу, або підприємство вкладає власний  нерозподілений прибуток у нові потужності. Цілком зрозуміло, що прямо перетворюватися на інвестиції можуть тільки власні заощадження, чужі повинні пройти непрямий шлях через фінансовий ринок капіталу.

 Ринок капіталу складається  з грошового ринку і ринку  інвестиційних фондів. Грошовий  ринок поставляє обігові платіжні  кошти державі та компаніям. Що  ж відбувається на ринку інвестиційного  капіталу? Заощадження, що надходять  на цей ринок, утворюють два  потоки. Один, менший, потрапляє до  позичальників, минаючи посередників, інший, — основний, спочатку потрапляє  до посередників, а потім до  позичальників. Перших іноді називають  проміжними позичальниками, а других  — кінцевими. Наприклад, банк позичає  гроші в населення, а підприємство—у  банку. Банк у цьому разі є  проміжним позичальником, підприємство  — кінцевим. Посередники, або проміжні  позичальники, утворюють разом з  іншими організаціями інституціональну  структуру ринку інвестиційного  капіталу. До неї ми ще повернемося, а зараз розглянемо деякі процеси, що відбуваються в інвестиційному капіталі.

 Прикладом непрямої  участі зберігачів в інвестиційному  процесі є відкриття вкладу  в банку або траст-компанії, що  становить неконт-рактну операцію, оскільки вкладник може легко вилучити гроші. Вкладаючи гроші в пенсійний фонд або страхову компанію, тобто виконуючи контрактну операцію, тому що такі вклади не безстрокові, люди так само непрямо підтримують інвестиційний процес. В обох випадках посередник зобов’язаний реінвестувати довірені йому заощадження з прибутком до моменту їх повернення власникові.

 Капітал має три  важливі властивості: він мобільний, вразливий і плинний, а тому  винятково розбірливий і селективний. Він направляється туди, де уряди  стабільні, інвестиційний клімат  сприятливий і є певні можливості  одержати прибуток. Аналізуючи ризики  у країнах, звичайно розрізняють:

 • політичну ситуацію (чи не буде країна втягнена в конфлікт);

 • тенденції економічного  розвитку (розглядають динаміку  таких показників, як, наприклад, валовий  національний продукт або індекс цін);

 • бюджетну політику  уряду (податки і витрати) і її  вплив на заощадження й інвестиції;

 • кредитно-грошову  політику (грошовий обіг), покликану  стабілізувати ціни і валютний курс;

 • можливості для  одержання прибутку на інвестиції, якщо ризик у тій чи іншій країні визнано прийнятним.

 Через мобільність  і вразливість капітал мігрує  між регіонами і країнами залежно  від змін у податковій, валютній, торговій політиці та від змін  інших елементів середовища його  перебування. Капітал плинний у  світовому масштабі й не може  бути примножений за рішенням  того чи іншого уряду. Він скрізь  має високий попит. Достатня пропозиція  капіталу — запорука нормального  розвитку будь-якої економіки  і важливе завдання для будь-якої  країни. Перетворюючи заощадження  в інвестиції, ринок інвестиційного  капіталу відіграє ключову роль у вирішенні цього завдання.

 Заощадження — єдине  джерело інвестиційного капіталу. Вони виникають тоді, коли прибутки  корпорацій, підприємств, урядів та  окремих громадян перевищують  їх витрати. Корпорації (не фінансові) історично є найбільшими зберігачами, створюючи приблизно 60 % національного  інвестиційного фонду в розвинених  країнах. Але їх заощадження звичайно  не надходять на ринок інвестиційного  капіталу, набираючи форми нерозподіленого  прибутку й амортизаційних відрахувань. Мало того, фінансові потреби  корпорацій, як правило, перевищують  їх заощадження. Тому на ринку  інвестиційного капіталу корпоративний  і підприємницький сектори відіграють  роль чистого кінцевого позичальника.

 Найбільшими постачальниками  інвестиційного капіталу є індивідуальні  зберігачі (населення). Особисті заощадження  набирають форми банківських  депозитів, сертифікатів пенсійних  фондів, облігацій державних позик, корпоративних цінних паперів, страхових  полісів тощо.

 У розвинених країнах  світу інвестори довіряють фінансовим  закладам, їх довіра ґрунтується  на тривалій історії конструктивних  і здорових взаємовідносин двох  сторін і на законодавстві, що  передбачає жорсткий урядовий  контроль за діяльністю фінансових  закладів та організацій. Тому  останніми десятиліттями їх депозитна  активність перебувала на високому  рівні, збільшувалася кількість  банків, траст-компаній, страхових компаній, пенсійних фондів, кредитних спілок та інших закладів, що акумулюють особисті заощадження.

 Споживачами інвестиційних  фондів є окремі особи, підприємці, бізнес та уряди. Індивідуальним  споживачам капітал може знадобитися  для фінансування житлового будівництва  або купівлі товарів тривалого  користування (автомобіля, земельної  ділянки, дачі). Звичайно вони одержують  капітал, позичаючи його у фінансових  посередників (особисті позички, позички під заставу майна тощо). Але оскільки окремі особи не випускають цінних паперів, про них далі не йтиметься.

 Найбільшим споживачем  капіталу є бізнес, переважно  корпоративний. Значну частину капіталу  генерує саме він (нерозподілений  прибуток та амортизаційні відрахування), решта надходить від фінансових  посередників, в основному комерційних  банків, із ринку цінних паперів. Наголосимо, що ринок цінних паперів  і фінансових посередників, які  надають кредит, утворюють сегменти  ринку інвестиційних ресурсів. Останні  можна одержати, узявши банківський  кредит або випустивши цінні  папери. Кредитний ринок і ринок  цінних паперів — це канали, по яких заощадження переливаються в інвестиції.

 Споживачем найбільшого  капіталу є уряд і місцеві  органи влади. Уряд також гарантує  погашення боргів корпорацій  і підприємств, що належать державі. У розвинених країнах законодавча  влада забезпечує уряду конституційне  право позичати гроші у корпорацій  і населення, тобто парламент  уповноважений створювати національний (державний) борг, використовуючи для  цього рахунки уряду.

5. Класифікація цінних паперів.

Цінні папери можна класифікувати по дуже багатьом ознакам:

1. Порядок фіксації власника:

1)Іменні цін бум - це  цін бум, ім'я власника яких  зафіксовано на бланку самої  цін бум або в реєстрі власників, що може вестися у звичайної  документарной або електронної формах. При зміні власника іменний цін бум у цінний папір і реєстр вноситься ім'я нового власника

2)Пред'явницькі цін бум - це цін бум, ім'я власника яких  не фіксується взагалі - ні безпосередньо  на них самих, ні або інакше, а їхній обіг не має потреби  ні в якій реєстрації. Для реалізації прав, закріплених таким цінним папером досить пред'явлення самого паперу.

3)Ордерні цінні папери - це іменні цінні папери (різновид), які можуть бути передані іншій  особі за допомогою здійснення  передатного напису - індосаменту.

2. Строк існування:

1) Термінові цінні папери - це цінні папери, що мають  установлені при їхньому випуську строк існування або порядок установлення цього строку. Вони можуть бути: короткостроковими (строк обігу до 1 року), середньостроковими (від 1 до 5-10 років), довгостроковими (від 5-10 до 30 років);

2) Безстрокові цінні папери - це цінні папери, які не мають  кінцевого терміну дії. Показово, що акції деяких закордонних  компаній звертаються на ринку вже більше 100 років;

3. По меті використання:

1) Інвестиційні цін бум (капітальні) - це цін бум, що є  об'єктом для вкладення грошей  як капіталу, тобто з метою одержання доходу;

2) Неінвестиційні цін бум - це цін бум, що обслуговують грошові розрахунки на това-х або др-х ринках.

4. За формою існування:

1) Документарние (паперові) - цінні папери випуськаються в наявної документарной формі у вигляді бланка встановленої форми;

2) Бездокументарние (безпаперові) - випуськаються в безготівковій формі, а права по даних цінних паперах фіксуються емітентом або спеціальним реєстратором шляхом відповідних записів у реєстрі.

5. По національній приналежності

1) Національні (російські  цін бум) - це цін бум, що випуськаються національними емітентами;

2) Іноземні цін бум - це  цін бум, випущені іноземними  емітентами;

6. За формою випуську:

1) Емісійні цінні папери - це цін бум, що випуськаються великими серіями в більших кількостях, усередині кожної серії все цін бум абсолютно ідентичні, кожна з них підлягає обов'язкової гос реєстрації, що виражається в присвоєнні гос реєстраційного номера (акції, облігації);

2) Неемісійні цін бум - це цін бум, випуськи яких не підлягають обов'язкової гос реєстрації. Звичайно це цін бум, що випуськаються штучно або невеликими серіями;

7. По юридичному виді  емітента:

1) Державні цін бум - це  цін бум, емітентів яких є держава  в особі уповноважених на те органів;

2) Корпоративні цін бум ( негос-е) - це цін бум, емітентами кіт-х є комерційні організації.

8. За рівнем ризику (умовно):

1) Безризикові цін бум - це цін бум, що мають найнижчий рівень ризику з можливого в ринкових умовах;

2) Ризикові цін бум - це  цін бум, рівень ризику яких  перевищує рівень ризику безризикових цін бум. Вони можуть бути підрозділені на:

2.1. Низкоризикові

2.2. Ризикові;

2.3. Високоризикові

6. Ризик інвестування

Інвестиції завжди орієнтовані на майбутнє і тому пов'язані зі значною невизначеністю економічної ситуації та поведінки людей. Від цього походить високий рівень ймовірності невиконання інвестиційних планів з об'єктивних чи суб'єктивних причин.

 Інвестиційний ризик  являє собою можливість нездійснення  запланованих цілей інвестування (таких, як прибуток або соціальний  ефект) і отримання грошових збитків. Цей ризик необхідно оцінювати, обчислювати, описувати та планувати, розробляючи інвестиційний проект.

 Розрізняють загальноекономічний  ризик, що походить ВІД несприятливих  умов в усіх сферах економіки, та індивідуальний ризик, пов'язаний  з умовами певного проекту.

 Залежно від чинників, виділяють такі види інвестиційних  ризиків:

 — політичний ризик;

 — загальноекономічний  ризик;

 — правовий ризик;

 — технічний ризик;

 — ризик учасників  проекту;

 — фінансовий ризик;

 — маркетинговий ризик;

 — екологічний ризик.

 Політичний, правовий  та загальноекономічний ризики  можуть бути викликані зовнішніми  умовами реалізації інвестицій. Види ризиків спричинюються можливими  помилками планування та організації  конкретних проектів.

 Технічний ризик зумовлюється  великою кількістю хиб та помилок  широкого спектра сторін інвестування, пов'язаними з якістю проектування, технічною базою, обраною технологією, управлінням проектом, перевищенням  кошторису.

 Фінансовий ризик випливає  з нездійснення очікуваних подій  з фінансового боку проекту. Це  можуть бути незаплановані зменшення  або зникнення джерел та обсягів  фінансування, незадовільний фінансовий  стан партнерів, зриви надходжень  коштів від реалізації вироблених  товарів чи послуг, неплатоспроможність  покупців продукції та власні  підвищені витрати.

 Маркетинговий ризик  виникає з прорахунків під  час оцінки ринкових умов дії  проекту, наприклад, ринків збуту  чи постачання сировини і матеріалів, організації реклами чи збутової  мережі, обсягу ринку, часу виходу  на ринок, цінової політики, внаслідок  низької якості продукції.

 Екологічний ризик  пов'язаний з питаннями впливу  на довкілля, можливої аварійності, стосунків з місцевою владою  та населенням.

 Нарешті, ризик учасників  проекту може бути пов'язаний  з усіма неочікуваними подіями  в управлінні та фінансовому  стані підприємств-партнерів.

7.Принципи формування портфеля інвестора

Інвестор, який планує здійснити міжнародні портфельні інвестиції, має перш за все визначити принципи формування структури їх портфеля.

Можлива така послідовність формування структури портфеля міжнародних інвестицій у цілому або по конкретним сегментам:

> країни (валюти) > види цінних паперів > конкретні цінні папери;

> види цінних паперів > країни (валюти) > конкретні цінні папери;

> види цінних паперів > конкретні цінні папери > країни (валюти);

> конкретні цінні папери > країни (валюти).

В першому випадку інвестор може вибрати спочатку, наприклад, Японію та Францію, а потім японські облігації та французькі акції і, на кінець, конкретні цінні папери.

У другому випадку спочатку вибираються види цінних паперів (наприклад, акції або короткострокові державні облігації), потім для кожного виду визначаються країни (наприклад, Японія для інвестицій в акції, а Великобританія — короткострокові державні облігації) і на кінець визначаються конкретні цінні папери.

Третій та четвертий випадки характерні для визначення структури сегменту акцій у портфелі міжнародних інвестицій.

При цьому в третьому випадку вибір виду цінних паперів означає вибір певних галузей економіки, після чого вибираються акції конкретних компаній певної країни. Вибір таких акцій визначає сукупність країн (валют) інвестування.

Таким чином, в першому та другому випадку реалізується принцип "країни (валюти) > конкретні цінні папери", який у літературі називається принципом "зверху вниз" (Top Down). В третьому та четвертому випадках реалізується принцип "конкретні цінні папери > країни (валюти)", або принцип "знизу вверх".

Цілі конкретного інвестора можуть бути такими:

• одержання якості (доходність та ризик), близького за якістю ринкового портфеля, структура     

      якого відповідає  капіталізації відповідного ринку;

• одержання доходності вище доходності ринкового портфеля;
• забезпечення ризику нижче ризику ринкового портфеля.

Ці цілі можуть визначатися як для портфеля міжнародних інвестицій у цілому, так і для окремих його сегментів.

Одночасно з формуванням структури портфеля іноземний інвестор має визначити принципи управління його ризиком. При цьому можливі такі варіанти дій:

• не приймати ніяких заходів, надіючись на сприятливу ситуацію;
• диверсифікувати інвестиції по країнам, видам цінних паперів, галузям економіки та цінним паперам;
• збільшити частку інвестицій у безризикові активи;
• вибирати менш ризиковані активи та валюти інвестицій на основі прогнозу їх якості;
• приймати спеціальні заходи для захисту від несприятливої зміни ціни активу та (або) валютного курсу.

Додатковою специфікою управління ризиком міжнародних інвестицій є прийняття заходів із зменшення ризику падіння курсу валют інвестицій до валюти інвестора.[4, C. 309-310].

Портфель характеризується високою швидкістю відновлення і відповідно більш високою часткою високоліквідних цінних паперів, частина з них орієнтована на інвестиції в державні цінні папери.

Неможливо знайти цінний папір, який би був одночасно високоприбутковим, високонадійним і високоліквідим. Кожен окремий папір може володіти максимум двома з цих якостей. Сутність портфельного інвестування саме і полягає в розподілі інвестиційного потенціалу між різними групами активів. У залежності від того, яка мета і задачі стоять попередньо при формуванні того чи іншого портфеля, вибирається визначене процентне співвідношення між різними типами активів, що складають портфель інвестора. Грамотно врахувати потреби інвестора і сформувати портфель активів, що об’єднав би розумний ризик і прийнятну прибутковість – це основна задача менеджера будь-якої фінансової установи.

Портфельне інвестування може здійснюватися фізичною чи юридичною особою на правах ділового партнерства, що виступає як повноправний об’єкт управління.

8. Вартість цінних паперів які котуються на міжнародних ринках

Міжнародні цінні папери, або європапери, євроакції, євроноти та єврооблігації є результатом зародження інтернаціоналізації ринків цінних паперів через міжнародні фінансові центри. Євроноти – цінні папери, які випускаються корпораціями строком від 3 до 6 місяців із ставкою, яка змінюється, базуючись на ЛІБОР (ставка по короткострокових кредитах, які надаються лондонськими банками на 3–6 місяців іншим першокласним банкам; ЛІБОР зазвичай виступає основним орієнтиром, базою для встановлення кожним банком своїх облікових ставок кредитного відсотка). Будучи за своєю природою короткостроковими паперами, вони, як правило, використовуються для надання середньострокового кредиту. Комерційні банки по узгодженню з фірмами-позичальниками зобов’язуються придбати у них євроноти протягом 5–10 років після закінчення строку попереднього випуску. Фактично банки гарантують емітенту євронот середньострокове кредитування. В ряді випадків куплені євроноти банки перепродають іншим покупцям. В сучасних умовах євроноти на ринку євровалют виступають одночасно у ролі банківського кредиту та облігаційної позики. Ринок євронот став активно розвиватися з кінця 70-х рр. XX ст.

Іншим видом міжнародних цінних паперів є єврооблігації, які випускаються з другої половини 60-х рр. XX ст. у вигляді облігаційних позик. З їх появою на світовому ринку цінних паперів почали діяти два паралельних ринки: іноземних позик (національних облігацій), які випускаються та розміщуються позичальниками-нерезидентами на національних ринках; європозик (єврооблігацій), розміщених на міжнаціональних (міжнародних) ринках капіталів. В останні роки частка єврооблігаційних позик складає біля 80 % всієї суми міжнародних позик.

Особливість єврооблігації полягає в тому, що її номінальна та ринкова ціна визначаються в іноземній валюті. Єврооблігаційна позика, виражена в доларах, може розміщуватися в будь-якій промислово розвинутій країні. На відміну від традиційних іноземних позик, які розміщуються нерезидентами на національному ринку країни, європозики, як правило, розміщуються на ринках декількох країн. Єврооблігації випускаються на тривалі строки: від 4–7 до 15–30, або навіть 40 років. Розмір єврооблігаційної позики складає 20–30 млн. доларів, а іноді сягає 500 мільйонів. В ролі основних емітентів-позичальників виступають уряди, міжнародні установи, транснаціональні корпорації, місцеві органи влади, окремі державні та міждержавні організації.

Єврооблігації бувають різних типів: звичайні (прямі), з плаваючою відсотковою ставкою, з нульовим відсотком (купоном), з індексованим відсотком, конвертовані, облігації з опціоном. Зараз на світовому ринку капіталу більше 60 % всіх єврооблігацій складають звичайні, тобто прямі облігації, власники яких отримують фіксований відсоток у вигляді річних купонів. Курс облігацій змінюється, як правило, в залежності від зміни відсоткової ставки по кредиту. Особливе місце на світовому ринку цінних паперів займають євроакції, однак обсяг їх випуску значно менший, ніж єврооблігацій. Це пов’язано, по-перше, з тим, що інвестори тягнуться до акцій потужних національних компаній, а, по-друге, з відсутністю справжнього міжнародного вторинного ринку, на якому можна перепродати акції. Крім того, зараз основними емітентами є транснаціональні корпорації, що котирують свої акції на національних фондових біржах.

Транснаціональні корпорації дуже зацікавлені у створенні стабільного ринку євроакцій, тому вони створили своєрідний механізм інтернаціоналізації акцій, який включає систему депозитних розписок для полегшення торгівлі на світовому ринку цінних паперів. Як правило, міжнародні депозитні розписки, будучи представниками євроакцій, розміщуються в банках-депозитаріях та обмінюються на депозитні розписки, які випускаються під іноземні акції, які знаходяться в обігу на ринку цінних паперів США. В той же час, широкий потік європаперів стикається з відсутністю в ряді країн вторинного фондового ринку цінних паперів.

9. Методи технічного аналізу

Технічний аналіз ґрунтується на впевненості, що в ринкових цінах фінансових інструментів акумульовані всі ті дані, які в подальшому публікуються в звітах фірми й із запізненням стають об’єктом фундаментального аналізу. Прихильники технічного аналізу прогнозують на короткий термін. Вони здебільшого приділяють увагу зростанню капіталу – коливанням ринкової ціни. В їхніх розрахунках враховано переважно сукупність чинників мінливості ринкових цін, що разом діють на ринку цінних паперів, без їхньої конкретизації.