Міжнародно-правовий захист прав людини

Поняття прав людини.

Права людини невід'ємні від суспільних відносин. Саме вони визначають спосіб буття індивіда. Права людини є наднормативною формою взаємодії людей, упорядкування  їх поведінки та координації діяльності, вони ж є також засобом подолання  протиріч і конфліктів. Права забезпечують нормативне закріплення умов життєдіяльності індивіда, що об'єктивно необхідні для нормального функціонування суспільства і держави. Процес суспільної діяльності людини значною мірою залежить від обсягу прав та свобод, які визначають її соціальні можливості, характер життєдіяльності, систему зв'язків людей у суспільстві. Тому проблема прав людини завжди була предметом політичної боротьби за володіння цими правами, розширення їх сфери та визначення становища людини у суспільстві.

Перш за все, необхідно  зазначити, що в науці до цього  часу не існує єдиної позиції щодо визначення поняття «права людини».

(деякі визначення)

Рабінович: певні можливості людини, необхідні для існування  та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх.

Погорілко: забезпечені  Конституцією та іншими законами можливості мати, володіти, користуватись, розпоряджатись економічними, політичними, культурними та іншими соціальними цінностями, благами, користуватися свободою дій і поведінки у межах закону.

Натомість, американські вчені (Уеллман, Хохфельд) та англійські ( Харт) визначають права людини через  такі елементи: права-домагання, права-повноваження, права-привілеї, права-імунітети, а також визначають права людини як право вимагати від зобов’язаних осіб певних дій чи утримання від таких дій.

Щодо складових суб’єктивного  права людини, то такі вчені як Александров, Алексєєв визначають : 1) право на позитивні дії ( міра можливої поведінки), 2) право вимоги ( можливість вимагати відповідної поведінки від інших осіб), 3) право захисту ( можливість звертатися за захистом не тільки до громадських інституцій, а й до державних органів і посадових осіб).

Можна навести такі ознаки прав людини:

I. Права  людини — це її правові можливості.

• Права і свободи людини і громадянина окреслюють певну сферу автономного існування індивіда, його життєдіяльності як члена суспільства. Ці правові можливості мають розцінюватися як своєрідні юридичні блага, зміст яких полягає у встановленні і гарантуванні певних меж свободи/несвободи особи. Вони є правовим надбанням людини і в тому розумінні, що не даруються державою, а здобуваються — на противагу авторитарним чи патерналістським запитам державної влади.

II. Права і свободи людини і  громадянина визнаються в певному  розумінні як природні.

• Вони, звичайно, не можуть бути природними, як, наприклад, частини біологічного організму людини. Але права і свободи людини і громадянина вважаються природними в тому розумінні, що організоване на правових засадах суспільство виходить із необхідності та доцільності визнання свободи людей, їх рівних можливостей як певних правових суб'єктів, які не повинні залежати від неправових факторів і тому пов'язуються лише з фактом народження та існування людини.

III. Права і свободи людини і  громадянина є невід'ємними.

• Вони невід'ємні, оскільки становлять складову частину особистості, є її правовим надбанням, а тому людина як соціальна істота, що позбавлена прав, не тільки безправна у вузькому юридичному розумінні, але й не може бути особистістю
• Держава не дарує прав людині, а тому держава не може їх і відібрати.

IV.Права і свободи людини і громадянина є необхідними для її нормального існування і розвитку.

• Передусім права і свободи людини і громадянина є необхідними в екзістенціальному значенні як елемент соціального буття людини, без чого вона не може існувати як суб'єкт суспільних відносин, бути соціально і юридично дієздатною, реалізувати свою життєву програму.
• Ступінь реалізації прав і свобод людини і громадянина є показником рівня розвитку особи як суб'єкта права, дійсних соціальних можливостей людини.

V.Права людини  і громадянина мають бути загальними  і рівними для кожного.

• Права людини є загальними в тому відношенні, що вносять у суспільне життя єдиний вимір, який охоплює значну кількість, а в ідеалі — всіх людей як суб'єктів права.
• Права людини повинні бути не тільки загальними, але й рівними для кожного, тобто без урахування належності до рас статі, національності, релігії, політичних переконань і т. ін. При цьому правова рівність трактується в міжнародних документах про права людини у двох аспектах: як рівність від народження в гідності і в правах і як рівність перед законом та судом незалежно від різних умов.

VI.Права  і свободи людини і громадянина  повинні визнаватися та гарантуватися  державою в обсязі загальновизнаних  міжнародних стандартів.

• Визнання державою прав і свобод людини і громадянина шляхом закріплення їх у Конституції та інших законодавчих актах є першим і необхідним кроком до їх утвердження і реалізації.

Необхідно також розрізняти права людини і права громадянина. невідчужуваними є природні права  людини, тоді як права громадянина, як і саме громадянство, є набутими, а не природними. Людина не народжується громадянино, а набуває громадянства і відповідних прав за певних умов і відповідно до чинного законодавства. Права громадянина – це своєрідне обмеження рівності між людьми, оскільки їх позбавляються особи, які живуть у країні, але не мають громадянства. Права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою,в якій він розраховує не тільки на захист своїх прав від незаконного втручання, а й на активне сприяння в їх реалізації. Права людини можуть існувати незалежно від їх державного визнання і законодавчого закріплення, а права громадянина знаходяться під захистом держави

Поняття громадянських прав людини

Пріоритетним елементом системи  основних прав і свобод людини і  громадянина є громадянські права  і свободи, які іноді називають  особистими з огляду на те, що вони є індивідуальними, природними, виникають з часу народження людини, незалежно від її громадянства, і не можуть бути ніким скасовані чи припинені.

В юридичнім літературі зустрічається  десять видів найменувань цих  прав і свобод: громадянські, елементарні, особисті, особові, особистісні, життєві, фізичні, індивідуальні, права і обов'язки в галузі індивідуальної свободи та особистої безпеки, права і свободи людини та громадянина у сфері особистої безпеки та приватного життя. Наприклад, С О Комаров для означення даних прав і свобод використовує термін “елементарні”, посилаючись при цьому на Загальну Декларацію прав людини.

М В Баглаи, Б Н Габрічидзе, О  Г Бережнов, К І Козлова, О О  Кутафін, А О Мішин, В Є Чиркін та інші додержуються назви “особисті конституційні права і свободи” Цей термін був найбільш вживаним у літературі з радянського державного права, починаючи з кінця 40-х — початку 50-х рр і закінчуючи початком 90-х рр Як стверджував дослідник цієї групи прав і свобод Ф М Рудінськии особистими права і свободи називалися тому, що реалізовувалися у сфері особистої свободи, а не тому, що належали особі

Л Д Воєводін ще в радянські часи запропонував інше найменування прав і свобод цієї групи — “права і обов'язки в галузі особистого життя та індивідуальної свободи”, але воно не набуло поширення Сучасну систему даних прав і свобод він пропонує називати “права і свободи людини і громадянина у сфері особистої безпеки та приватного життя”

В М Шаповал називає цю групу  прав і свобод “особовими (особистими)”, вказуючи при цьому, що в текстах конституцій зарубіжних країн вони іноді іменуються або “індивідуальними правами”, або “свободами фізичної особи” На його думку, термін “громадянські права” може призвести до непорозуміння, коли йдеться про конституційну (політичну) правоздатність осіб, які не є громадянами відповідної держави.

Іноді зустрічається назва “життєві”, але частіше в юридичній літературі застосовують подвійне найменування даних  прав і свобод “особисті (громадянські) права і свободи” Іноді автори розмежовують ці поняття Зокрема, М І Матузов виділяє одночасно дві групи взаємо-пов’язаних, але самостійних громадянських та особистих конституційних прав і свобод

За Конституцією України до громадянських  прав і свобод відносяться: право  на життя (ст.27); право на повагу гідності (ст.28); право на свободу та особисту недоторканність (ст.29); недоторканність житла (ст. 30); таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31); невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32); свобода пересування, вільний вибір місця проживання для тих, хто на законних підставах перебуває на території України, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ст.33).

Первинним невід'ємним правом людини є її право на життя, що виникає з моменту її народження (ст. 27). Право на життя не може бути скасованим чи обмеженим будь-ким. На вимогу Ради Європи Україна відмовилася від смертної кари як вищої міри покарання. Кримінальний кодекс України 2001 року скасував смертну кару.

Життя людини визнається найвищою соціальною цінністю, і держава бере на себе обов'язок захищати це право. Окрім  того, кожна людина має право захищати своє життя і здоров'я та життя  і здоров'я інших людей від  протиправних посягань.

Істотним громадянським правом є право кожного на повагу до його гідності (ст. 28). Гідність людини є її невід'ємним внутрішнім ставленням до себе як до унікальної, цілісної особистості, повноцінного члена суспільства. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Конституція також гарантувала, що жодна людина без її вільної згоди  не може бути піддана медичним, науковим та іншим дослідам. Участь у таких  дослідах може ґрунтуватися виключно на добровільних основах і за умови наукового характеру таких досліджень.

Наступним громадянським правом, яке  закріплене у Конституції України, є право кожної людини на свободу  та особисту недоторканість (ст. 29). Це право передбачає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законами. Тобто кожна особа з моменту її затримання чи арешту має право на правовий захист та оскарження в суді свого затримання або арешту, про які мають бути негайно повідомлені родичі затриманого чи заарештованого

Утім Конституція передбачає, що у разі нагальної необхідності запобігти  злочинові чи припинити його уповноважені на те законом органи можуть застосувати  тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірена судом. У разі відсутності вмотивованого рішення суду протягом 72 годин затримана особа негайно звільняється. Як правило, такі затримання здійснюються з метою запобігання особливо тяжким злочинам.

Право на недоторканість житла (ст. 30) є правом кожного на гарантовану  державою охорону його житла від  незаконного вторгнення, проникнення  та інших посягань з боку будь-яких суб'єктів конституційно-правових відносин. Зокрема, ст. 30 Конституції України захищає право власників, законних орендарів або наймачів житла чи іншого володіння від проникнення до житла чи іншого володіння, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду й обшуку. Зокрема, такий порядок установлюється Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 р. та іншими законами України у сфері правоохоронної діяльності.

Спорідненим до права на недоторканість житла є право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, встановлене ст. 31 Конституції України. Це право гарантується нормами адміністративного та кримінального права України, які встановлюють юридичну відповідальність за порушення права на таємницю листування телефонних розмов, телеграфної та Іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише на підставі рішень суду, в порядку, встановленому законом, з метою запобігати злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо. Такі випадки регулюються положеннями Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 р. та Закону України "Про Службу безпеки України" від 25 березня 1992 р.

Наступним видом громадянських прав людини є її права у сфері сімейного й особистого життя, які значною мірою залежні від морально-етичних норм, що властиві тому чи іншому суспільству. Стаття 32 Основного Закону декларує, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Зокрема, не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. До такої конфіденційної Інформації відноситься інформація про усиновлення, грошові вклади, заповіти, стан здоров'я, особисті стосунки людини тощо.

У разі поширення недостовірної  інформації про особу та членів її сім'ї, держава гарантує судовий захист права спростовувати таку інформацію, вилучення її та відшкодування моральної і матеріальної шкоди, завданої збиранням, зберіганням і поширення недостовірної інформації. Як правило, йдеться про інформацію, що наносить шкоду особистій і діловій репутації людини та членів її сім'ї.

До того ж Конституцією закріплюється  право громадян на ознайомлення в  органах державної влади, органах  місцевого самоврядування, установах  і організаціях з відомостями  про себе, які не є державною та іншою захищеною законом таємницею.

Іншим громадянським правом людини і громадянина є право на вільне пересування, вільне проживання та вільне залишення території України (ст. 33). Це право деякі вчені відносять  до політичних прав, що не зовсім відповідає дійсності, оскільки право на вільне пересування, вільне проживання та вільне залишення території України не відноситься до політичної сфери суспільних відносин і не впливає на їх стан і якість. До того ж це право поширюється на всіх осіб, які законно перебувають на території України, без огляду на їх громадянство чи вік.

Право на вільне пересування, вільне проживання та вільне залишення території  України є новим для вітчизняної  конституційної теорії та практики, оскільки за радянської доби таке право не лише не закріплювалося, а й заборонялося. Одним із позитивних здобутків його закріплення в Конституції України 1996 року стала ліквідація архаїчного інституту прописки.

Так само відносять до громадянських  прав і право на свободу думки  і слова (ст. 34) та право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35). Хоча існує думка, що право на свободу думки і слова слід зараховувати до культурних прав людини і громадянина, оскільки воно визначає міру можливої поведінки саме в культурній (духовній) сфері суспільних відносин. Це право гарантує кожному право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб, за винятком інформації, обіг якої обмежується чинним законодавством.

Право на свободу думки і слова передбачає, що кожен має право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної (бути атеїстом). безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

 
Механізм  міжнародного захисту громадянських  та політичних прав

Міжнародний захист прав людини - це сукупність правових норм, що визначають і закріплюють в договірному порядку права і свободи людини, зобов'язання держав щодо практичної реалізації цих прав і свобод; а також міжнародні механізми контролю за виконанням державами своїх міжнародних зобов'язань і безпосереднього захисту порушених прав окремої людини.

Механізм міжнародного захисту громадянських та політичних прав людини - це система міжнародних  органів та організацій, які діють  з метою здійснення міжнародних  стандартів громадянських та політичних прав і свобод людини або їх відновлення у разі порушення.

У рамках ООН розроблені найважливіші міжнародно-правові акти щодо захисту прав і свобод людини, фактично встановили міжнародні стандарти  в цій галузі.

Загальна Декларація прав людини 1948р. У Декларації вперше були розроблені в комплексі не національні, а загальнолюдські, наднаціональні, міжнародно визнані стандарти прав і свобод. Декларація, наприклад, проголошувала такі права людини, як право залишати свою країну і повертатися, право обирати місце свого проживання, право на страйк та ін Оскільки її основним завданням була розробка саме прав і свобод людини, більш загальне поняття - поняття статусу людини - для досягнення головної мети було штучно розчленоване. З нього була виділена тільки одна частина - права і свободи, на шкоду іншим складовим цього поняття, і, перш за все, обов'язкам людини.

Міжнародний пакт про  громадянські і політичні права 1966р.

Відповідно до Пакту  кожна держава-учасниця зобов'язується поважати і забезпечувати всім особам, що перебувають у межах її території  та під її юрисдикцією, визнані у ньому права незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політ, чи ін. переконань, національності. чи соціального походження, майнового стану чи ін. обставин (п. 1 ст. 2). Основна. частина істотних положень документа присвячена захисту традиційних громадян, (особистих) і політичних, прав, які викладені у Загальній декларації прав людини 1948 і закріплені у Пакті. Зокрема, ставиться під міжнародний. захист таке особисте право, як право на життя (ст. 6); заборонено катування або ін. жорстокі, нелюдські, такі, що принижують гідність, види поводження або покарання, а також рабство і работоргівлю у всіх її видах, примус, працю (ст. 7—8). Пактом гарантується кожній людині право на особисту недоторканність. Він не допускає свавільних арештів або тримання під вартою (ст. 9), гарантує всім позбавленим волі на основі закону гуманне поводження (ст. 10) і передбачає, що ніхто не може бути позбавлений волі на тій лише підставі, що він не в змозі виконати якесь договірне зобов'язання (ст. 11). Згідно з Пактом кожна людина має право вільно вибирати місце проживання і вільно пересуватися (ст. 12). Забороняється вислання іноземців, котрі законно перебувають на тер. держави — учасниці Пакту, інакше як на підставі закону (ст. 13), передбачається рівність усіх осіб перед судами і трибуналами. Встановлено, що кожен обвинувачений у крим. злочині вважається невинним, поки винність його не буде доведена згідно із законом (ст. 14). Положення Пакту не допускають зворотної сили закону, тобто встановлюють, що ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні будь-якого крим. злочину внаслідок якоїсь дії чи упущення, що на момент його вчинення не вважалися крим. злочином згідно з внутрідерж зак-вом або міжнар. правом (ст. 15). Пакт забороняє свавільне або незаконне втручання у приватне і сімейне життя кожної особи, гарантує їй недоторканність житла, таємницю кореспонденції, захист її честі та репутації (ст. 17). З-поміж політ, прав і свобод документ ставить під міжнар. захист право на свободу думки, совісті та релігії, на одержання і поширення інформації та ідей (ст. 18—19), право мирних зборів, свободу асоціацій (ст. 21—22), право на участь в управлінні д-вою та заг. і рівне виб. право, яке забезпечує вільне волевиявлення виборців (ст. 25). У ряді положень забороняються пропаганда війни, націоналізму, расова або реліг. ненависть, дискримінація, ворожнеча і насильство (ст. 20). Визнано право чоловіків і жінок укладати шлюб і утворювати сім'ю на основі вільної та повної згоди, а в разі розірвання шлюбу враховувати інтереси дітей (ст. 23). Передбачено також обов'язок сім'ї, сусп-ва і д-ви вживати необхід. заходів для захисту прав дітей без будь-якої дискримінації (ст. 24). Пакт стверджує рівність усіх перед законом і право кожної особи на рівний та ефективний захист закону без будь-якої дискримінації (ст. 26), захищає права етн., реліг. і мовних меншин користуватися своєю культурою, рідною мовою, сповідувати свою релігію (ст. 27). Для контролю за виконанням положень Пакту на основі його ст. 28 ООН утв. Комітет з прав людини у складі 18 фахівців у галузі прав людини, які обираються на засіданні держав-учасниць. Держави подають на розгляд Комітету періодичні звіти про виконання ними положень Пакту. Перший Факультат. протокол, прийнятий одночасно з Пактом (набув чинності 23.III 1976, а для України — 25.Х 1991), надав право К-тові приймати і розглядати повідомлення від окр. осіб, які стали жертвами порушень будь-якого з прав, викладених у Пакті. 20.ХІ 1989 ГА ООН прийняла другий Факультативний. протокол Пакту. Він передбачає, що державиви, які погодилися його підписати, відмовляються від застосування смертної кари (набув чинності 1991).

Існує також ряд конвенцій  у галузі захисту громадянських  і політичних прав людини, що мають  першочергове значення:

Конвенція про припинення злочину геноциду та покарання за нього 1948р.;

Міжнародна Конвенція  про ліквідацію всіх форм расової  дискримінації 1966р.;

Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або  принижуючих гідність видів поводження і покарання 1989р.;

Конвенція про права дитини 1989р.;

Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979р. та ін

Міжнародний механізм контролю захисту прав і свободи людини передбачає два рівні:

універсальний;

регіональний.

На універсальному рівні  контроль здійснюється ООН (ГА, ЕКОСОР, Верховний комісар з прав людини, Комісія з прав жінок, Комітет проти тортур та ін.)

Разом з глобальним процесом розвитку інституту прав і свобод людини, необхідно відзначити і розвиток правової регламентації зобов'язань  держав у галузі прав і свобод людини на регіональному рівні. До таких угодах, що мають юридично обов'язковий характер, можна віднести Африканську Хартію з прав людини і прав народів, Американську Конвенцію про права людини, Конвенцію Ради Європи про захист прав людини і фундаментальним свобод (Європейська Конвенція прав людини), а також Конвенцію СНД про права та основні свободах людини.

Існують три основні  форми контролю за дотриманням прав людини:

розгляд в ООН періодичних  доповідей держав;

розгляд спорів про тлумачення і здійсненні конкретних угод;

розгляд індивідуальних петицій.

Міжнародний механізм захисту  прав і свобод людини дуже різноманітний. Координуючим центром цього механізму  є система ООН і Верховний  комісар ООН з прав людини. Окремі контрольні функції виконують ООН та її спеціалізовані установи (МОП, ВООЗ, ЮНЕСКО та ін), комітети та комісії (наприклад, комітети з прав людини, проти катувань, з ліквідації расової дискримінації щодо жінок, з прав дитини; комісії зі становища жінок , соціального розвитку, Комісія ООН з прав людини, Європейська комісія з прав людини тощо) 1, Міжнародний суд ООН, Європейський суд з прав людини, Міжнародний Комітет Червоного Хреста та ін

Весь міжнародний механізм захисту громадянських та політичних прав і свобод людини, діючий як у системі ООН, так і в рамках регіональних організацій та окремих міжнародних угод, в загальних рисах передбачає:

- обговорення на Генеральній Асамблеї ООН будь-яких питань з прав людини з прийняттям рекомендацій членам ООН і Раді Безпеки; надання державами доповідей Генерального секретаря ООН (ЕКОСОР, спеціалізованим установам ООН, комітетам і комісіям) про вживані ними законах у галузі прав людини та приведення національного законодавства у відповідність з міжнародними угодами, учасниками яких вони є; розгляд доповідей (або їх частин) у ЕКОСОР (спеціалізованих установах, комітетах, комісіях) з виробленням проектів конвенцій і рекомендацій;

- врегулювання у відповідних комітетах (самостійно або за допомогою різних погоджувальних комісій і процедур) спорів між державами щодо застосування або тлумачення конвенцій; розгляд спорів у галузі прав людини Міжнародним судом ООН, Європейським судом (приймає скарги від фізичних та юридичних осіб); розгляд комітетами з підвідомчості порушень громадянських чи політичних прав (Комітетом з прав людини), випадків катувань, жорстокого та нелюдського поводження (Комітетом проти катувань), дискримінації щодо жінок (Комітетом ліквідації дискримінації щодо жінок), жорстокого поводження з дітьми (Комітетом з прав дитини); надання міжнародного захисту біженцям (Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців); надання гуманітарної допомоги й захисту державам покровительками і МКЧХ пораненим, хворим, потерпілим аварію корабля, військовополоненим, біженцям і цивільному населенню час військових конфліктів та ін

Регламентація питань захисту  соціальних, економічних та культурних прав і свобод людини і громадянина

(частина 1)

Однією із найважливіших  проблем сучасного суспільного  розвитку є питання взаємовідносин держави і громадянина шляхом формування ефективних національних та міжнародних механізмів захисту прав і свобод людини. адже наявність чи відсутність основних прав і свобод людини та громадянина виступає найбільш яскравим показником ступеня розвитку громадянського суспільства, побудови правової держави. Міжнародною спільнотою, у тому числі й за участі  України, було розроблено і прийнято цілу низку міжнародних договорів, конвенцій та пактів, спрямованих на гарантування та забезпечення усього спектра прав і свобод людини, які стали частиною національного законодавства України. Особливе місце в системі прав людини, які підлягають міжнародній охороні та захисту, посідають економічні, соціальні та культурні права.

У вітчизняній правовій науці, а також у дослідженнях багатьох міжнародних правників зустрічається думка про те, що провідними й базовими правами людини, які потребують першочергового захисту, є громадянські і політичні права. Цим самим невиправдано звужуються значення і роль економічних, соціальних і культурних прав, які розглядаються як факультативні або навіть другорядні. Аналізуючи проблеми та виклики, що стоять перед людством у XXI столітті, слід підкреслити, що захист саме економічних, соціальних та культурних прав людини набуває все більшого значення.

На думку Верланова С.О., в цілому в юридичні науці напрацьовано три основні підходи до визначення сутності аналізованої групи прав людини:

1. класичний підхід, що не визнає економічні, соціальні та культурні права як суб'єктивні, а розглядає їх як певні ідеали, декларації, принципи. Ці права не підлягають судовому захисту, на відміну від громадянських та політичних прав людини. У працях науковців нерідко зустрічається твердження про те, що держави забезпечують економічні, соціальні та культурні права людини, виходячи з об'єктивної можливості та економічного розвитку держави тощо. Це зумовлює відсутність дієвих та ефективних механізмів захисту порушених економічних, соціальних і культурних прав на міжнародному рівні;
2. соціалістичний підхід, за яким економічні та соціальні права є визначальними, а громадянські та політичні розглядаються як похідні від них. Цьому сприяло домінування марксистсько-ленінської ідеології щодо визнання праці основним правом і обов'язком громадянина, що закріплювалося на конституційному рівні.
3. синтетичний підхід, згідно з яким усі види прав людини є універсальними, неподільними та невід'ємними.

Необхідно зауважити, що класичний підхід до розуміння економічних, соціальних та культурних прав властивий  для природно-правового праворозуміння, у той час як соціалістичний – для позитивізму. Провідником універсального синтетичного підходу до розуміння сутності та правової природи економічних, соціальних та культурних прав людини стала Організація Об'єднаних Націй. Так, у резолюції 32/130 Генеральної Асамблеї ООН від 16.12. 1966 р. вказується, що всі права людини та основні свободи є неподільними та взаємозалежними. Окрім того, як зазначено у пп. b п. 1 вказаної Резолюції, повне здійснення громадянських і політичних прав неможливе без здійснення економічних, соціальних і культурних прав.

Економічні, соціальні  та культурні права людини належать до другого покоління прав людини ( так звані позитивні права, закріплені у ст. 22-27 Загальної декларації прав людини  від 10.12.1948 р. ).

Базовим міжнародним  документом, у якому закріплюється реєстр визнаних світовим співтовариством економічних, соціальних і культурних прав і свобод людини є Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, прийнятий 16.12. 1966 р. Україна ратифікувала Пакт 19. 10. 1973 р. Оскільки Пакт є міжнародним договором, його ратифікація будь-якою державою зумовлює виникнення у неї зобов'язання щодо дотримання та гарантування закріплених у Пакті прав і свобод людини. Природа цього зобов'язання наділяє міжнародне співтовариство компетенцією з моніторингу дотримання країнами-учасницями положень Міжнародного пакту про економічні,  соціальні і культурні права за допомогою спеціальних механізмів, розробленими договірними сторонами та ООН.

Одним із найважливіших  прав, що дає людині можливість забезпечувати своє існування, є право на працю. Держави здійснюють належні кроки для забезпечення кожній людині права на одержання можливості заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Від можливості реалізації даного права залежать й інші права особи, зокрема на освіту, охорону здоров'я тощо. Ще однією проблемою, яка має важливе значення для кожної людини, однак далеко не завжди вирішується державами належним чином, є соціальне забезпечення. Важливу увагу Пакт приділяє й захисту інших прав людини, зокрема шляхом визнання права на укладання шлюбу за вільною згодою, особливої охорони матерів протягом розумного строку після пологів, охорони і допомоги всім підліткам без будь-якої дискримінації тощо.

Окрім соціальних і економічних прав людини, у Пакті захищаються й культурні права, зокрема право кожної людини на освіту, свободу вибору шкіл для дитини, право кожної людини на участь у культурному житті, користуватися результатами наукового прогресу та їх практичного застосування, свободу наукових досліджень і творчої діяльності. 
 Окремим питанням, яке необхідно висвітлити, є механізми реалізації положень Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права.