Інститут міжнародно-правового визнання

 Тема: Інститут міжнародно-правового  визнання

 1. Проблема визнання  у міжнародному  праві

 Проблеми, що виникли у світі наприкінці XX століття внаслідок суттєвих геополітичних  змін (розпад СРСР, Югославії, Чехословаччини, поява більше, ніж двох десятків нових держав-суб’єктів міжнародного права, їх визнання або невизнання міжнародним співтовариством), яскраво свідчать, що інститут визнання в міжнародному праві досі залишається одним із найменш розроблених та найбільш дискусійних, а правова практика визнання держав  є надзвичайно неоднорідною. Зумовлено це, тим, що, inter alia, нові держави з’являються на міжнародній арені порівняно нечасто, адже відомо лише декілька періодів, коли утворення нових держав можна назвати масовим. Крім того, процес ускладнюється тим, що утворення нової держави та її міжнародно-правове визнання завжди викликають зіткнення інтересів існуючих держав - членів міжнародного співтовариства, а це очевидно не сприяє розробці та впровадженню одноманітної та прозорої регламентації відповідних процесів.

 Як  зазначає видатний французький юрист-міжнародник  в’єтнамського походження Нгуен  Куок Динь, сучасні держави виникли  у складних політичних умовах, проти  волі потужних політичних утворень свого  часу. Великі держави претендували на те, щоб повністю регламентувати ситуацію й визначати право новостворених держав на здійснення їх міжнародних прерогатив. У подальшому вже ці, нещодавно інституалізовані держави займали аналогічну позицію стосовно інших політичних утворень, котрі намагалися взяти участь у міжнародних відносинах. Таке напружене співвідношення між об’єктивним характером суверенітету та умовами його конкретної реалізації лягло в основу класичного спору про природу і значення визнання держави.

 Засадниче значення міжнародно-правової регламентації інституту визнання яскраво підкреслює той факт, що ще у 1949 р., на своїй першій сесії, Комісія міжнародного права ООН внесла питання кодифікації інституту визнання держав й урядів пунктом «а» до довгострокової програми роботи, поставивши його перед питаннями правонаступництва, режиму відкритого моря та територіальних вод, права договорів, дипломатичних зносин та імунітетів. Як відомо, перераховані позиції у подальшому набули узгодженого міжнародно-правового регулювання, за єдиним винятком інституту визнання.

 Отже, інститут визнання на сьогодні ґрунтується  переважно на звичаєвих нормах й  основних принципах загального міжнародного права, і лише окремі його аспекти  регламентуються багатосторонніми й двосторонніми договорами зацікавлених держав, рішеннями міжнародних організацій, а також дипломатичними документами окремих держав.  Учені також звертають увагу на цілий ряд документів, у яких згадуються деякі аспекти питання визнання: Декларація про надання незалежності для колоніальних держав і народів 1960 р., Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співпраці між державами відповідно до Статуту ООН та ін. Важливу роль у розумінні сутності й природи визнання відіграють доктрини відомих учених, оскільки інститут визнання, як жоден інший у міжнародному праві, розроблявся переважно на доктринальному рівні. Оскільки питання визнання тісно пов’язані із дипломатією та міжнародними відносинами, інститут визнання став предметом дослідження дипломатів і державних діячів, які, аналізуючи проблеми практики його застосування, висували пропозиції, виходячи з поглядів, домінуючих у сучасну їм історичну епоху.

 Питання визнання ґрунтовно проаналізовано у роботах радянських та пострадянських юристів-міжнародників: Д.І. Фельдмана, Г.М. Вельямінова, О.Н. Хлестова, Ф.Р. Гасимова; дослідженням визнання займались і західні вчені: Я. Броунлі, Ш. де Вишера, Ф. Джессапа, Г. Кельзена, Д. Кроуфорда, Г.Лаутерпахта, Л. Оппенгейма, А. Фердросса, Ч. Ч. Хайда, К. Ворбріка, Р. Ріца, Д. Тюрка, К. Хільгрюбера та інші.

 2. Поняття та засоби  міжнародно-правового  визнання

 Визнанням у міжнародному праві називають  явно виражений або мовчазний  акт суверенної держави, що констатує  вихід на міжнародну арену нового суверенного утворення або, за певних умов, уряду, спрямований на встановлення між сторонами, що визнає, та що визнається, відносин відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

 Отже, об’єктом визнання можуть виступати:

• держава
• уряд, який представляє державу у її відносинах з іншими суб’єктами міжнародного права
• органи руху національного визволення.

 Визнання  є одностороннім актом держави, утім деякі сучасні учені заперечують  виключно односторонній характер акту визнання. Зокрема, Ф.Р. Гасимов зазначає: «у випадках виникнення двох або більше нових держав і урядів та закріплення визнання у спільному документі такий акт набуває двостороннього характеру», і наводить приклад Паризько-Дейтонських угод 1996 р., за якими Союзна Республіка Югославія й Республіка Боснія і Герцеговина взаємно визнали одна одну у якості суверенних незалежних держав.

 Оцінка  наведеної концепції цілком залежить від того, що саме розуміти під терміном «двосторонній акт».

 Якщо  Ф.Р.Гасимов мав на увазі лише можливість одночасного визнання двома  державами одна одної у єдиному  документі, то це дійсно так. І яскравим прикладом подібної процедури визнання є Протокол про встановлення дипломатичних відносин між Україною і Антігуа і Барбудою.

 Утім, поняття двосторонньості у праві  найчастіше використовують за аналогією  з термінами «двостороння» та «одностороння» угоди, розуміючи під «двосторонністю» виникнення взаємних зобов’язань завдяки діям однієї зі сторін, як це виникає, зокрема, при здійсненні договору купівлі-продажу у формі прийняття акцепту. У такому сенсі з наведеною концепцією, вочевидь, погодитись не можна, адже факт визнання не зумовлює виникнення обов’язків для суб’єкта, якого визнано.

 Проте, не слід вважати, що  односторонній (у такому сенсі) характер визнання не може призводити до виникнення так  би мовити технічних зобов’язань. Очевидно, що якщо визнання відбувається шляхом підписання двостороннього документу, у якому, inter alia, закріплюється бажання розвивати двосторонні відносини та заснувати консульство, чи посольство – то це призведе до виникнення певних зобов’язань (наприклад, створити умови для встановлення дипломатичних відносин, для зміцнення торгово-економічних зв’язків тощо). Принципово важливим є те, що визнання держави А державою Б не зобов’язує державу Б вчинювати аналогічні дії, тобто визнавати державу А. Ще раз підкреслимо, що у такому розумінні визнання завжди є одностороннім актом.

 Протилежним визнанню, є акт протесту, який означає  відмову держави визнати юридично значиму ситуацію, створену поведінкою іншої (інших) держави правомірною, кваліфікуючи її у якості протиправної, оскільки йому відомо про наявність такої ситуації. Протест має бути явно вираженим і так чи інакше доведеним до відома держави, якій він адресований, можливо, і до відома інших зацікавлених держав.

 Юридичні  наслідки протесту різноманітні залежно від того, визнає, чи ні держава-адресат протесту наявність у її діянні (дії чи бездіяльності) протиправності.

 Визнання  може бути мовчазним, або наочно засвідченим.

 Під мовчазним, як правило, розуміють відсутність у розумний термін заяви державою протесту проти юридично значимої ситуації, що виникла. Презюмується, що коли держава упродовж розумного строку не реагує негативно на юридично значиму поведінку іншої держави, або реагує позитивно, вступаючи з нею у правовідносини з приводу цієї події, то вона визнає таку подію правомірною. У зворотному випадку держава має висловити протест. Проф. Репецький зазначає, що мовчазне визнання настає, коли вчиняється певний акт, можливий лише за умови визнання

 Проф. Маланчук конкретизує, що домислюване  визнання має вивестися лише із дій, які ясно свідчать про відповідний намір, а єдиною недвозначною дією, яка дозволяє зробити висновок про повне визнання, є встановлення повних дипломатичних відносин. Всі інші форми стосунків, на його погляд, не обов’язково домислюють визнання. Таким чином, проф. Маланчук заперечує можливість існування мовчазного визнання, адже для заснування дипломатичних представництв держави мають обмінятися відповідними документами.

 Наочно  засвідчене визнання має видаватися органом, який, відповідно до конституції держави, репрезентує її у зовнішніх зносинах і може бути оформлене як лист, офіційне комюніке, угода про встановлення дипломатичних, або консульських відносин, про основи взаємовідносин і співробітництво, декларація, дипломатична нота тощо.

 В Україні  рішення про визнання іноземних  держав, відповідно до п.4 ст.106 Конституції  України ухвалює Президент України.

 3. Форми та наслідки  міжнародно-правового визнання

 Традиційно  формами визнання і держав, і урядів є юридичне (de jure); фактичне (de facto) та для конкретного випадку (ad hoc). Підставами для такого розрізнення є юридичні наслідки визнання для держави, що визнає та для об’єкту визнання.

 Визнання de jure вважається повним і кінцевим; як правило, воно не підлягає відкликанню. Засобом здійснення або наслідком такого визнання може бути заява держави про встановлення дипломатичних відносин із новоствореною державою або урядом. Наслідками визнання de jure є:

 у міжнародному праві

 - визнання  держави як повноправного суб’єкта  міжнародного права, а уряду – як єдиного органу, що представляє інтереси держави у міжнародних відносинах;

 - визнання  за представниками держави або  уряду відповідних привілеїв  та імунітетів, закріплених Віденською  конвенцією про дипломатичні  зносини 1961 р.;

 у національному праві

 - визнання  іноземною державою нормативно-правових  актів уряду, що визнається;

 - визнання  іноземною державою судових рішень  уряду, що визнається;

 - визнання  імунітету власності (рахунки,  архіви, нерухомість тощо) держави  чи уряду, що визнається, розташованих на території держави, що надає визнання.

 Визнання de facto застосовується зазвичай у випадках, коли іноземна держава не впевнена у ефективності нового уряду чи життєздатності новоствореної держави, проте з  політичних, або економічних міркувань  вважає за потрібне їх визнати. Таке визнання не є повним і може бути відкликане. Учені сходяться на тому, що визнання de facto – тимчасове й обмежене, а обсяг його наслідків змінюється відповідно до кожного конкретного випадку. Одним із наслідків визнання de facto може бути встановлення економічних зв’язків із новоствореним урядом або державою. Так, Великобританія визнала Китайську Народну Республіку de facto у той час, коли інші західні держави її не визнавали.

 Визнання ad hoc не можна вважати визнанням  як таким, оскільки тут йдеться про конкретний випадок, наприклад, про мирні переговори між державами, або урядами, які не визнають одне одного, у випадку збройного конфлікту між ними. Так, Держава Ізраїль та Організація Звільнення Палестини визнали одна одну ad hoc 13 вересня 1993 р. при укладанні між ними Каїрської угоди. Однак не можна говорити про визнання ad hoc у випадку участі держав, які не визнають одна одну, в універсальній угоді чи міжнародній організації.

 Одним із хрестоматійних прикладів судової  практики, який ілюструє практичне значення юридичних наслідків визнання, є широковідома справа фірми «Карл Цайс». Цінність її матеріалів для вивчення полягає, по-перше, у досить докладному викладенні суті практики уряду Великої Британії щодо визнання, а по-друге, її матеріали є чудовою ілюстрацією практичного значення визнання уряду для приватноправових відносин.

 У мотивувальній  частині рішення було викладено  загальну практику уряду Великої  Британії щодо визнання. Зокрема, було сформульовано основні умови: наявність контролю над більшою частиною території держави, коли такий контроль є ефективний, стабільний і формально організований (тобто створено систему державних органів, які забезпечують такий контроль).

 Що  ж до суті рішення по справі, то, не торкаючись питань, які мали політичне забарвлення (Велика Британія наполегливо не визнавала НДР державою), слід відзначити, що британский суд визнав правопорядок (а отже і рішення органів влади, і норми національного права) без встановлення дипломатичних відносин чи навіть визнання de facto.

 Отже, з урахуванням матеріалів справи фірми «Карл Цейс» можна зробити  такі основні висновки щодо практично  значення визнання держав та урядів:

• відсутність визнання держави призводить до відсутності визнання юридичної сили актів органів влади цього утворення;
• відсутність визнання держави призводить до відсутності імунітетів державної власності за кордоном;
• відсутність визнання уряду, як правило, призводить до невизнання юридичної сили актів цього уряду.

 4. Визнання держав

 Протягом  тривалого часу утворення держави відносили виключно до питань історії та соціології, оскільки вважалося, що цей процес перебуває поза галуззю права, виступаючи стосовно нього, як дещо дане.

 Сучасний  етап виникнення нових держав, в  основному, був пов’язаний із розпадом соціалістичної співдружності й окремих держав у Центральній та Східній Європі на початку 90-х рр. XX століття, в результаті чого припинили існування три федерації: СРСР (1991 р.), Чехословаччина (1993 р.), ОФРЮ (1991-1992 рр.). Практика визнання нових держав, що виникли на їх тлі, не є однорідною, а її вплив на становлення звичаєвих норм є дискусійним, адже в умовах сучасних міжнародних відносин кожна держава самостійно вирішує, визнавати їй нове політичне утворення, чи ні, перетворюючи акт визнання на засіб політичного впливу на новостворену державу.

 Визнання  за своєю природою — це право  держави, яке вона реалізує, якщо бажає  мати справу із новою державою як членом міжнародного співтовариства. Разом з тим, у деяких ситуаціях обов’язок надавати визнання може передбачатися з метою нормалізації відносин. Зокрема, Паризько-Дейтонські угоди 1996 г. накладали на Союзну Республіку Югославію та Республіку Боснію і Герцеговину зобов’язання визнати одна одну суверенними незалежними державами, у порядку пост-конфліктного урегулювання та виконання рішення Ради Безпеки ООН Ірак у 1994 р. визнав суверенітет Держави Кувейт.

 Історії відомі і приклади и колективного визнання держав: на Вестфальському конгресі у 1648 р. його учасники визнали Швейцарію  й Нідерланди; у 1878 р. Франція, Німеччина, Італія, Росія, Англія, Австро-Угорщина й Туреччина колективно визнали Румунію, Сербію, Чорногорію; у 1919 р. на Паризькій мирній конференції Англія, Франція й інші держави колективно визнали Польщу й Чехословаччину.

 Сучасна практика держав і міжнародно-правова доктрина свідчать про те, що до нових політичних утворень застосовуються загальновизнані вимоги державності, закріплені у декількох міжнародних документах.

 Традиційним переліком зазначених умов є ст. 1 Міжамериканської конвенції про права та обов'язки держав 1933 p.:

 держава як суб’єкт міжнародного права повинна  мати такі ознаки: постійне населення, певну територію, уряд, здатність  вступати у стосунки з іншими державами.

 Проф. Лукашук відносив до умов, що застосовуються до визнання держави, вимоги до держав, які бажають вступити до ООН: миролюбність, прийняття зобов’язань за Статутом ООН, здатність виконувати ці зобов’язання.

 За  словами молодого російського дослідника Ф.Р.Гасимова, до «старих, традиційних  критеріїв визнання» сьогодні додані нові, котрі були застосовані Європейським Співтовариством до колишніх радянських та югославських республік.

 У Декларації про «Керівні принципи визнання нових держав у Східній Європі та Радянському Союзі», прийнятій Європейським Співтовариством 16 грудня 1991 р., деталізовано умови, яким мають відповідати нові держави. Ф.Р.Гасимов об’єднує їх у три групи:

• внутрішній устрій нових держав має відповідати стандартам ЕС. Сюди можна віднести питання демократії, дотримання прав людини, гарантування прав етнічних і національних меншин;
• зобов’язання нових держав щодо забезпечення регіональної безпеки. Це питання непорушності кордонів, котрі можуть бути змінені лише мирними засобами за угодою, зобов’язання вирішувати всі спори про правонаступництво та регіональні спори шляхом угоди, включаючи використання арбітражу;
• нові держави мають взяти на себе зобов’язання щодо питань глобальної міжнародної безпеки, перш за все – про нерозповсюдження ядерної зброї.

 У цьому  контексті цілком логічним видається твердження проф. Бліщенка:  «якщо держава відповідає необхідним критеріям, але не визнається, в цьому випадку може йтися не лише про недружній акт, але й про акт неправомірний у контексті п. 2 і 3 ст. 1 Статуту ООН, котрі вимагають розвивати дружні відносини між націями і здійснювати міжнародну співпрацю у вирішенні міжнародних проблем»

 Висування вимог до держав, що претендують  на визнання, прийняття та розгляд  їх заяв, ухвалення рішень щодо відповідності  нових держав цим вимогам з  боку регіональної організації було абсолютно новим в історії визнання. При чому ці вимоги як передумова визнання не суперечили нормам міжнародного права.

 Концепції (теорії) визнання

 Внаслідок тривалої  гострої дискусії між  юристами-міжнародниками у всьому світі, предметом якої були юридичні наслідки визнання для нової держави, сформувалося декілька теорій визнання держави: конститутивна, декларативна та проміжна теорія сера Херша Лаутерпахта.

 Зміст конститутивної теорії полягає в  тому, що визнання є складовою частиною держави, так би мовити конституює, створює нову державу для світового співтовариства, а без нього нове політичне утворення не може бути рівноправним учасником міжнародних відносин. Позиції конститутивної теорії домінували у західній науці міжнародного права (Г. Кельзен, Л. Оппенгейм, Д. Анцілотті). Утім, останнім часом її підтримують російські дослідники й державні діячі (Г.М. Вельямінов, О.Н. Хлестов, А.Г. Ходаков).

 А.Г. Ходаков, директор Правового департаменту МЗС РФ, вважає, що сучасна міжнародна практика, в тому числі й російська, не підтверджує тезу про те, що достатньо державі створитися, якось конституюватися, проголосити суверенітет і незалежність, і вона стає суб’єктом міжнародного права. На його думку, саме визнання, причому не з боку окремої держави, а з боку міжнародного співтовариства як такого в цілому, робить утворення, що претендує на статус держави, дійсно суб’єктом міжнародного права. І навпаки, без такого визнання, навіть якщо є визнання з боку однієї-двох держав, можна нескінченно довго проголошувати незалежність і суверенітет, але це так і залишиться пустою декларацією.

 Ф.Р. Гасимов пов’язує зміцнення позицій  конститутивної теорії визнання у сучасних умовах із вивільненням науки від  ідеологічних перепон, що, в свою чергу  отримало вияв у заснуванні шляхом широкомасштабного визнання й прийняття до міжнародних організацій держави, яка не відповідає критеріям, вказаним вище (Боснія і Герцеговина), а також у невизнанні самопроголошених утворень (Придністров’я), котрі своїми діями являють загрозу регіональній та міжнародній безпеці.

 І.П. Бліщенко, апологет декларативної теорії визнання, заперечує таку позицію, вважаючи, що відродження конститутивної теорії не відповідає новим політичним реаліям.  На думку дослідника, визнання може лише допомогти в нормалізації відносин між державою, яка визнає і тою, що визнається, оскільки, незалежно від держави, котра визнає, держава, що визнається, існує і може вступати у відносини з іншими державами і бути учасником універсальних міжнародних угод».

 Відповідно  до декларативної теорії, держава стає суб’єктом міжнародного права ipso facto свого утворення, а визнання лише декларує появу на міжнародній арені нового суб’єкта. Такий підхід закріплений, зокрема, у Статуті Організації американських держав (ст.9). Нгуен Куок Дінь також стверджує, що визнання не є складовим елементом держави: її існування – це факт, з яким мають рахуватися інші держави, незалежно від того, визнали вони це, чи ні.

 Учені-прихильники  декларативної теорії обстоюють  думку про те, що визнання має  бути обов’язковим міжнародно-правовим актом нормалізації відносин з виниклою державою. Відмова у визнанні вважається недружнім актом, порушенням принципу співпраці держав відповідно до Статуту ООН.

 Утім, неможна забувати про конститутивне  значення визнання по відношенню до його правових наслідків. Як зазначив Н.А. Ушаков, визнаючи нову державу, існуюча тим самим визнає її міжнародну правосуб’єктність і свій обов’язок у відносинах з нею керуватися принципами і нормами загального міжнародного права. Дане твердження є дещо дискусійним, оскільки, на нашу думку, держава повинна керуватись основними принципами міжнародного права у відносинах з усіма суб’єктами без винятку, незалежно від факту визнання чи невизнання такого суб’єкта державою.

 Проміжну  теорію сформулював сер Херш Лаутерпахт, котрий доводив, що нове політичне утворення має визнаватися суб’єктами міжнародного права, якщо воно відповідає необхідним ознакам державності за міжнародним правом.

 5. Визнання урядів

 Уряд  не володіє міжнародною правосуб’єктністю, проте саме він представляє державу на міжнародній арені, реалізує її суверенітет у міжнародних відносинах. Тому у випадку зміни уряду шляхом, інакшим, ніж передбачений законодавством держави, яку він представляє (громадянська війна, революція, державний переворот), такий уряд підлягає міжнародному визнанню. Якщо уряд прийшов до влади конституційним шляхом, у його визнанні не має потреби; більш того, визнання чи невизнання легітимного уряду може бути розцінене як втручання у внутрішні справи держави. Утім, якщо уряд здійснює свої повноваження всупереч міжнародному праву, невизнання й заклик утриматися від відносин із ним є цілком правомірними. Зокрема, у консультативному висновку про діяльність уряду ПАР у Намібії – колишньої підмандатної території ПАР – Міжнародний Суд ООН встановив: «держави-члени ООН зобов’язані визнати протиправність перебування Південної Африки в Намібії і в силу нечинності актів, здійснюваних Південною Африкою від імені Намібії, утриматися від будь-яких актів, зокрема, відносин із урядом Південної Африки, що передбачають визнання правомірності цієї присутності й цієї адміністрації або актів допомоги чи сприянні такій присутності». Відповідно, визнання, чи не визнання уряду міжнародним співтовариством може бути потужним засобом впливу й умовою його повноцінної діяльності.

 Отже, головна мета визнання уряду –  визначення істинного органу, який забезпечує міжнародне представництво держави та її міжнародну відповідальність.  Нгуен Куок Дінь обґрунтовує думку  про те, що новий уряд має виконувати зобов’язання, взяті від імені держави попереднім урядом, і несе відповідальність за неправомірні – за міжнародним правом – дії держави.

 Крім  того, визнання уряду має важливі  юридичні наслідки, які полягають  у:

1. користуванні урядом та його дипломатичними представниками традиційними імунітетами;
2. повазі до його судових рішень стосовно осіб;
3. екстериторіальній дії його законодавчих та адміністративних актів у внутрішньому правопорядку держав, котрими його визнано.

 Міжнародна  практика визнання урядів є надзвичайно  розвиненою, причому іноземні держави використовують її для аргументації розвитку активних дипломатичних відносин з новим урядом.

 Західні дослідники міжнародного права вказують на суттєву різницю між визнанням  держав і урядів: на їх думку, останнє  може бути відкликане.

   Якщо розглядати факт визнання  або не визнання урядів з  точки зору відповідності основним  принципам загального міжнародного  права, може виникнути логічне  запитання: чи не порушують  держави, визнаючи, або не визнаючи  уряд, що прийшов до влади, як правило, за неясних політичних обставин, принцип невтручання у справи, що належать до внутрішньої компетенції держави?  Тим більше, що дослідники часто вказують на те, що «невизнання іноземних урядів часто використовується як свідчення несхвалення, визнання іноземного уряду інколи помилково тлумачиться як таке, що домислює схвалення». Загальновідомо, що Сполучені Штати Америки не визнавали іноземні уряди, яки їх не задовольняли, а Сполучене Королівство, як правило, визнавало всі уряди, які реально контролювали свої території, не згадуючи про їх схвалення чи несхвалення.

 Існує декілька традиційних поглядів на вказану  проблему. Перший відомий у науці  міжнародного права як доктрина Естрада. У 1930 році міністр закордонних справ  Мексики витупив із заявою: «Мексика не виступає з питання оголошення визнання. Мексика вважає, що дана практика є образливою. Мало того, що вона порушує суверенітет інших держав, – в результаті такої практики внутрішні справи таких держав можуть стати предметом оцінки в тому чи іншому смислі з боку інших урядів».

 Відповідно  до цієї концепції, невизнання уряду, який прийшов до влади в результаті реалізації народом права на самовизначення, може розцінюватися по-перше, як порушення  відповідного принципу міжнародного права, а по-друге, як недружній акт. Професор Маланчук зазначає, що на практиці доктрина Естрада просто замінює виразно висловлене визнання домислюваним. Проф. Лукашук також вказує на те, що сьогодні все більше держав (Великобританія, США, Бельгія, Австралія) відмовляються від практики заяв про визнання урядів, обмежуючись встановленням або відмовою від встановлення дипломатичних зв’язків. Щоправда, сутність від зміни форми визнання не змінюється, проте завдяки такій практиці пом’якшується роль іноземної держави як судді у справі оцінки законності уряду»

 Друга концепція, яка має назву «доктрина  законності» виникла внаслідок  численних переворотів у Латинській Америці, була обґрунтована у 1907 році еквадорським дипломатом К. Тобаром і підтримана Президентом Венесуели Р. Бетанкуром. Відповідно до «доктрини Тобара», держави можуть «відмовити у визнанні будь-якого уряду де-факто, створеного революційним шляхом всупереч конституційному режиму». На той час  викладена позиція була слушною, проте у системі права не закріпилася, оскільки суперечила принципу невтручання.

 Сьогодні  найбільш актуальною є доктрина «ефективного контролю», до якої приєднуються сучасні  російські та західні дослідники міжнародного права. Відповідно до цієї концепції, визнання уряду являє собою правовий акт, що ґрунтується на дійсності, а не на законності нових органів урядової влади. Поняття дійсності уряду означає реальну здатність здійснювати всі державні функції, в тому числі, підтримку порядку та безпеки всередині країни, а також виконання зовнішніх обов’язків. На думку пана Нгуена, не зважаючи на всі відступи, що мають місце на практиці, ця вимога є юридичною умовою існування держави¹. Відповідно, відмова у визнанні ґрунтується на тому, що новий уряд не має ефективного контролю над територією, про що він оголосив.

 Так, міжнародне співтовариство не визнало  уряд Яна Сміта, що прийшов до влади  у Родезії у 1965 р. й оголосив її незалежність від Великобританії. Уряд Сміта складався з  білих родезійців і не мав ефективного контролю над територією держави, проте його підтримали Португалія і ПАР, надаючи кредити, можливості для експорту й військові формування. На противагу білому уряду сформувався Патріотичний фронт Зімбабве, який розпочав збройну боротьбу за права корінної африканської більшості. Рада Безпеки ООН закликала держави не визнавати уряд Сміта й протягом 1966 – 1967 років вводила проти Родезії все більш жорсткі санкції відповідно до глави VII Статуту ООН. В результаті спільних дій міжнародного співтовариства у Родезії були проведені вибори, які привели до влади уряд, сформований більшістю і була визнана держава Зімбабве.