Інститут депутатської недоторканності і кримінальна відповідальність

Міністерство освіти і науки України

Чорноморський державний університет ім. Петра Могили

Кафедра історії та теорії держави і права

Наукова дисципліна – Основи права України

Реферат на тему:

Інститут депутатської недоторканності і кримінальна відповідальність

Консультант – Василенко О. В.

Виконавець – студент 134 гр.

Полегенько А. В.

Миколаїв-2014

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………ст. 2

Розділ 1………………………………………………………………………….ст.3-7

Розділ 2………………………………………………………………………ст. 8-11

Розділ 3………………………………………………………………………ст. 12-15

Висновки………………………………………………………………………...ст. 16

Література……………………………………………………………………….ст. 17

Вступ

Слід одразу підкреслити, що в нашій Конституції визначені дуже вірні та гуманістичні принципи, зокрема "Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах.", або "Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю". Оскільки всі ми одразу асоціюємо себе з цією абстрактною людиною з Конституції, то в нас начебто є привід пишатися тим, як високо нас цінує рідна держава та які ми все ж таки захищені з усіх боків. Проте подальше вивчення цієї ж Конституції поступово наводить на роздуми, що серед рівних у своїй гідності та правах людей є все ж таки ті, хто більш рівний, або більш цінний для держави.

Так, ст. 80 Конституції каже "Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність." Отже, якщо глибоко замислитись над питанням, то виходить що народний депутат або не людина, або принаймні не така людина як інші. Ну це просто випливає з визначень, що якщо  усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах і їм гарантується недоторканність і безпека, то це правило мало би поширюватися і на депутатів? Але ж ні, для депутатів існує як раз ця "депутатська недоторканість", яка до людей відношення не має. 

Тоді спробуємо розібрати сутність цього явища, і що забороняє йому перерости у абсолют, який дає необмежену свободу тим, хто підлягає під «депутатську недоторканість».

Розділ 1. Поняття депутатської недоторканості

Депутатський імунітет має досить складну природу, що визначає неоднозначність та багаторівневість законодавчого впровадження даного інституту в систему захисту парламентаріїв. Це зумовлює практичну неможливість виділення спільних рис та розробку універсальної термінології, яка б допомогла уникнути неузгодженості при науковому описі проблеми (наприклад, якщо на позначення принципу недоторканості законодавство Німеччини та Іспанії послуговується терміном «імунітет», то в Ірландії, Мальті, Канаді, Великобританії йдеться про «свобода від арешту»).

Незважаючи на поширену практику законодавчого закріплення недоторканості депутатів, відповідна норма не є універсальною для всіх країн. Так, наприклад, у Малайзії, Намібії та Нідерландах інститут депутатського імунітету взагалі відсутній; у Австралії, Великобританії, Іспанії, Канаді, Колумбії, Новій Зеландії імунітет відсутній, але притягнення депутатів до відповідальності відбувається за особливих умов та у визначеному законом порядку; у Канаді, Мальті Ірландії, Великобританії імунітет поширюється виключно на цивільні справи.

Визначення меж імунітету виходить з того, що він покликаний забезпечити незалежність депутатів та їхню можливість безперешкодного здійснення покладених на них обов’язків. Загалом, він захищає парламентарів від усіх форм арешту та переслідувань без даної парламентом згоди на це. Проте це правило має кілька винятків: в країнах, що належать до системи загального права, та в деяких інших країнах недоторканість поширюється виключно на цивільні справи (Австралія, Великобританія, Іспанія, Ірландія, Мальта, Канада, Колумбія, Нова Зеландія); в Австрії, Німеччині, Киргизстані, Латвії, Росії, Словаччині – на адміністративні правопорушення включно; у Молдові – на усі правопорушення, окрім спеціально визначених законом. Такі норми були закріплені через необхідність забезпечити присутність депутатів на засіданнях парламенту, чому перешкоджав цивільний або адміністративний арешт. Однак даний привілей не завжди передбачає абсолютне звільнення від відповідальності: наприклад, в Канаді імунітет діє з моменту оголошення результатів виборів, протягом сесії та сорока днів після її закінчення, а також протягом сорока днів після розпуску парламенту. У одних країнах не можна обшукувати парламентаріїв, їхні офіси або будинки, залучати до попереднього розслідування або розслідування взагалі (наприклад, Албанія, Австрія, Білорусь, Грузія, Росія, Туреччина); в інших – принцип недоторканості не поширюється на залучення депутатів до процесу розслідування (Франція, Португалія, Японія).

Немає однозначного підходу до питання визначення кола осіб, що можуть володіть імунітетом. Відповідно до загального правила, об’єктом захисту імунітету є депутати парламенту. Однак, є випадки поширення його дії на інших осіб: усіх осіб, що беруть участь у парламентських процедурах (країни з британським стилем правління – Великобританія, Нідерланди, Ірландія); членів регіональних асамблей (Ландтагів) в Австрії; членів регіональних рад та міністерств в Бельгії. Досить неоднозначною є практика застосування імунітету в країнах з двопалатним парламентом: якщо сенатори в США захищені імунітетом, то на членів Бундесрату (верхньої палати парламенту Німеччини) його захист не поширюється. Крім того, імунітет може поширюватися на осіб, які дають свідчення парламенту або його комітетам (Австрія, Замбія, Індія, Кенія, Нова Зеландія); службових осіб апаратів парламентів (Австралія, Бангладеш Замбія, Індія, ПАР); омбудсманів (Іспанія); міністрів (Бельгія, Македонія).

За загальним правилом, дія в часі імунітету обмежена строком виконання мандату. Проте законодавство може містити різні формулювання: а) з дня обрання депутата (Австралія, Індія); б) з дня складання присяги або підтвердження мандату (Бангладеш Хорватія); в) протягом строку повноважень парламенту (Великобританія, Бельгія, Франція); г) протягом парламентської сесії (Чехія, Швейцарія, Південна Корея, Філіппіни). Є низка норм, які визначають порядок притягнення депутата до відповідальності за правопорушення, які були скоєні до початку терміну його повноважень, а саме: а) кримінальне переслідування, що розпочалося до набуття імунітету, не зупиняється, якщо парламент не прийме рішення про його зупинення (Польща); б) кримінальне переслідування, що розпочалося до набуття імунітету, не зупиняється (Великобританія, Естонія, Фінляндія, Філіппіни, Замбія); в) кримінальне переслідування припиняється з моменту набуття імунітету та може бути продовжене за згодою парламенту (Данія, Єгипет, Греція, Німеччина, Чехія, Угорщина). Конституції деяких країн передбачають специфічні процедури поширення дії імунітету на період між розпуском парламенту та формуванням нового складу в результаті перевиборів. Така практика передбачена конституціями Італії та Греції та стосується звинувачень у злочинах.

Депутатська недоторканість, як привілей, не має абсолютного характеру. Ступінь захищеності депутата залежить від особливостей, визначених національним законодавством. До поширених обмежень імунітету належать: а) можливість відкриття судової справи проти депутата виключно за попередньої згоди парламенту (наприклад, Аргентина, Бельгія, Болгарія, Латвія, Литва, Молдова, ФРН, Фінляндія, Франція); б) винятки зі сфери дії принципу непідсудності певних категорій злочинів (наприклад, в Португалії імунітет не захищає депутатів від відповідальності за зловмисні правопорушення, які караються ув’язненням на термін не менше 3-х років; в США – за вчинення державної зради, інших тяжких злочинів або порушення громадського порядку); в) винятки зі сфери дії принципу непідсудності випадків коли особа була затримана під час скоєння злочину, а також брала в ньому безпосередню або опосередковану участь (наприклад, Болгарія, Литва, Молдова, ФРН, Угорщина, Франція, Японія). Однак, в Австрії, Болгарії та Угорщині навіть у випадку затримання депутата на місці скоєння злочину необхідна згода парламенту для притягнення його до кримінальної відповідальності. Крім того, в Ірландії, Норвегії та США депутата не можна заарештувати по дорозі до парламенту або у приміщенні парламенту; в Австралії, Новій Зеландії, США та Угорщині члени парламенту не можуть бути викликані до суду під час засідання парламенту; в Іспанії, Румунії та Нідерландах кримінальні справи, порушені проти депутатів, розглядає Верховний Суд, в Колумбії Верховний Суд дає дозвіл на арешт депутата, в Швейцарії справи щодо зняття імунітету віднесені до відома Федерального Трибуналу, а у Греції – Апеляційного Суду.

У 90-х роках у багатьох країнах сфера дії імунітету була звужена. У Франції та Італії було введене правило, відповідно до якого дозвіл парламенту необхідний лише у разі арешту депутата; у Бельгії згоди парламенту потребує ув’язнення депутата або його виклик безпосередньо до суду, однак не залучення парламентарія до процесу досудового слідства. Деякі країни не враховують до сфери імунітету певні категорії серйозних правопорушень: конституція Ірландії виключила державну зраду, злочини, порушення громадського порядку; Конституція Швеції не враховує злочини, що караються ув’язненням на термін не менше двох років.

Обмеження принципу недоторканості часто має місце і щодо дрібних правопорушень. Це зумовлене тим, що ціла низка правопорушень жодним чином не впливає на незалежність парламенту та не перешкоджає реалізації його функцій. Крім того, поширеною є думка, що залучення парламенту до процесу притягнення до відповідальності за такі протиправні дії є порушенням принципу рівності громадян. Так, наприклад, відповідно до Федерального конституційного акту Австрії, правопорушення, що не пов’язані з парламентською діяльністю, не входять до сфери захисту імунітету.

На підставі аналізу практики державних процесів у країнах світу можна виділити специфічні механізми, через які реалізується депутатський імунітет. До них відносяться:

1.  Звільнення  від обов’язку виступати присяжним  у суді. Дане право спрямоване  на забезпечення можливості депутатів  бути присутніми на робочому  місці під час роботи парламенту. Крім того, законодавство деяких  країн може передбачати поширення  цього права на службовців  парламенту (наприклад, в Канаді  підставою для цього є виклик  особи до парламенту або його  комітету).

2.  Звільнення  від обов’язку виступати в  якості свідка в суді. Невиконання  цього громадянського обов’язку  депутатами можливе під час  сесій парламенту. Звільнення може  поширюватися на цивільні, кримінальні  та військові справи, що розглядаються  судом. Це не перешкоджає здійсненню  правосуддя. Крім того, звільнення  від обов’язку свідчити в суді  часто нехтується, особливо коли  йдеться про кримінальні справи. По-перше, навіть під час сесій  депутат може висловити бажання  виступати в якості свідка  у суді, якщо вважає, що відмова  від цього може призвести до  несправедливого вироку. По-друге, поширеною є практика, відповідно до якої депутат має право надавати докази добровільно, без будь-яких формальностей навіть у день роботи парламенту. Однак, утримання від вчинення таких дій добровільно зумовлює можливість зобов’язати депутата надати докази.

Розділ 2. Інститут депутатської недоторканності в Україні

Як засвідчує аналіз зарубіжного досвіду, існування інституту депутатської недоторканності в Україні цілком узгоджується з конституційно-правовою практикою зарубіжних країн, де депутатський імунітет визнається на конституційному рівні. Відповідно до ст. 80 Основного Закону народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність, згідно з якою вони, по-перше, не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання в парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп, а по-друге, не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані.

При цьому депутатській недоторканності народних депутатів України не властивий такий собі необмежений (абсолютний) характер. Зокрема зміст ч. 2 ст. 80 Конституції (за якою народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за наклеп та образу) повною мірою узгоджується з практикою переважної більшості демократичних країн, конституції яких, як зазначалося вище, встановлюють заборону на переслідування членів парламентів (палат) за їх висловлювання або результати голосування у представницькому органі не лише на строк їхніх повноважень, а й після припинення дії депутатського мандата. Тож у цьому плані ч. 2 ст. 80 Основного Закону потребує навіть відповідного уточнення, яке унеможливлювало б переслідування колишніх народних депутатів України за їх висловлювання чи результати голосування у парламенті в минулому.

На тлі конституційно-правової практики сучасних держав не є якимось унікальним явищем й положення ч. 3 ст. 80 Основного Закону України, згідно з яким «народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані» та яке також не має абсолютного (необмеженого) характеру. Адже за його змістом народний депутат (на відміну, до речі, від деяких інших країн) може бути притягнутий до будь-якої юридичної відповідальності (крім кримінальної), яка не пов’язана з обмеженням його особистої свободи. Такий характер депутатської недоторканності відображений, зокрема, в рішенні Конституційного Суду України у справі про гарантії діяльності народного депутата України від 10.04.2003 р. № 7-рп/2003. Згідно з п. 1.3 резолютивної частини цього рішення «народний депутат України може бути без згоди Верховної Ради України притягнений до адміністративної відповідальності, якщо можливі запобіжні заходи чи стягнення за вчинене правопорушення не пов’язані із затриманням чи арештом народного депутата України».

Тим часом, викладене вище не знімає з порядку денного необхідності пошуку варіантів удосконалення інституту депутатської недоторканності, що іноді дозволяє окремим народним обранцям, винним у вчиненні відповідних правопорушень, уникнути кримінальної відповідальності. Це, звісна річ, порушує конституційний принцип рівності громадян перед Конституцією і законом, а тому депутатська недоторканність може (і повинна) бути дещо обмежена.

У принципі такі підходи містить проект Закону України «Про внесення змін до Конституції України», в якому, зокрема, пропонувалося встановити, що «народний депутат України не може бути без згоди Верховної Ради України притягнений до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, за який передбачено кримінальне покарання, пов’язане з обмеженням особистої свободи народного депутата України, а також затриманий чи заарештований». І в цьому є певний сенс, адже депутатська недоторканність є не стільки особистим привілеєм народного депутата, скільки гарантією діяльності парламенту як колегіального органу. А тому депутат до визнання його винним у судовому порядку у вчиненні злочину повинен брати участь у роботі представницького органу державної влади. Однак це не означає, що народний депутат України, маючи судимість за вчинення такого злочину, продовжуватиме здійснювати свої повноваження до обрання Верховної Ради нового скликання. За змістом ст. 81 Конституції України його повноваження припинятимуться автоматично з дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду.

Водночас, обстоюючи необхідність обмеження депутатської недоторканності з урахуванням досвіду функціонування цього інституту в зарубіжних державах, вважаємо за доцільне передбачити в Конституції України норму, згідно з якою згода Верховної Ради України на притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності та його арешт не потрібна, якщо він був захоплений на місті вчинення злочину, про що має бути повідомлено парламенту, а період між сесіями — голові Верховної Ради України. При цьому парламент повинен, очевидно, мати право вимагати тимчасового звільнення заарештованого народного депутата для участі в пленарних засіданнях. Крім того, з метою виключення політичних спекуляцій необхідно передбачити право народного депутата на добровільну відмову від депутатської недоторканності за власною ініціативою. Адже у сучасних умовах будь-які заяви про відмову від депутатської недоторканності не мають юридичного значення, оскільки народні депутати не мають права змінювати свій конституційний статус за власною ініціативою.

І нарешті, за умов правової держави, де діє принцип верховенства права, ключову роль у вирішенні питання про надання згоди на притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності, його затримання чи арешт повинні відігравати органи судової влади (приміром Верховний Суд України), які мають давати висновки про наявність у діях народного депутата України ознак злочину, що випливає з принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Адже ніхто не може бути суддею у власній справі. Однак нині, зважаючи на кризу судової влади, такий крок був би передчасним.

Проте у сучасних умовах не може бути й мови про повну ліквідацію депутатської недоторканності як такої, що, зокрема, не узгоджується з практикою переважної більшості розвинутих демократичних країн, де, як зазначалось вище, існування цього інституту зафіксовано на конституційному рівні. Це пояснюється тим, що народні депутати України, як повноважні представники народу, повинні мати додаткові права, які гарантували б їх ефективну роботу в єдиному законодавчому органі державної влади, основне соціально-політичне призначення якого полягає у здійсненні законодавчої, контрольної та інших функцій, властивих представницькому органу державної влади. Без таких гарантій депутати, а отже, й законодавчий орган навряд чи зможуть ефективно виконувати свої конституційні функції. Адже не виключено, що за умов відсутності таких гарантій недобросовісне порушення кримінальних справ, затримання та арешти народних депутатів без відповідної санкції парламенту можуть використовуватися для тиску як на народних обранців, так і на парламент у цілому.

Тому депутатська недоторканність, основне соціально-політичне призначення якої полягає не лише у створенні депутатам сприятливих умов для успішного виконання ними своїх обов’язків, а й для ефективної роботи парламенту як колегіального представницького органу державної влади, є не лише особистою справою депутата, а й усього парламенту і тих виборців, яких він представляє. Ось чому сьогодні доцільніше говорити не про повне зняття з депутатів депутатської недоторканності, а про її розумне обмеження. При цьому вона повинна розглядатися не як підстава для звільнення депутатів від кримінальної чи інших видів юридичної відповідальності, а як спосіб усунення потенційної можливості здійснення тиску на депутатів шляхом порушення проти них недобросовісних звинувачень. У зв’язку з цим парламент повинен обмежуватися лише питанням про те, наскільки звинувачення проти народного депутата є обґрунтованим і чи не має сумнівів у добросовісності обвинувачення.

Розділ 3. Положення про депутатський імунітет у конституціях зарубіжних держав

Поняттям депутатського імунітету позначається недоторканність парламентарів, яка здебільшого означає конституційну заборону на арешт, затримання депутата, порушення стосовно нього кримінального та іншого переслідування, пов’язаного з обмеженнями його особистих прав і свобод без відповідного дозволу представницького органу (палати), членом якого (якої) є депутат.

Цей інститут має на меті захист депутата насамперед від необґрунтованого кримінального та судового переслідування, що передбачає застосування різноманітних запобіжних заходів (включаючи арешт), які обмежують не лише особисті права і свободи депутата, а й його права як повноважного представника народу. Саме остання обставина й зумовила закріплення принципу депутатського імунітету у конституціях переважної більшості країн світу. Проте його зміст та обсяги у різних країнах є неоднаковими, що зумовлено історичними, політичними, національними та іншими традиціями.

За загальним правилом, члени парламентів не можуть бути заарештовані, затримані або піддані кримінальному або іншому переслідуванню, пов’язаному з обмеженнями їх прав і свобод без згоди відповідного парламенту чи його палати. Така процедура позбавлення члена парламенту депутатської недоторканності закріплена у конституціях майже всіх держав світу, за винятком Великобританії та інших країн, що сприйняли засади британської конституційної системи. При цьому в переважній більшості країн депутат автоматично позбавляється імунітету, якщо його затримано на місці злочину. Арешт депутата у такому випадку здійснюється без відповідної санкції парламенту, який, як правило, має бути негайно повідомлений про факт затримання чи арешту депутата. Застереження відповідного змісту містять конституції Австрії, Бельгії, Болгарії, Данії, Іспанії, Італії, Латвії, Молдови, Польщі, Португалії, Німеччини, Росії, Фінляндії, Франції та багатьох інших країн. Невизначеним це питання залишилося, приміром, у конституціях Вірменії, Греції, Естонії, Литви, Туркменістану, Узбекистану, України та інших держав.

В окремих країнах парламентська недоторканність поширюється не на всі, а лише на окремі види злочинів. Приміром, за змістом конституції Ірландії згода парламенту на арешт депутата не потрібна у разі вчинення ним державної зради, тяжкого злочину та злочину проти миру. Аналогічне положення містить конституція США, за яким парламентський імунітет не поширюється на державну зраду, тяжкі злочини та порушення громадського порядку.

Крім того, в деяких країнах депутат може бути заарештований чи затриманий без дозволу парламенту, якщо він вчинив кримінально карані діяння, за які передбачені відповідні строки позбавлення волі. Приміром, у Фінляндії депутат може бути заарештований без попередньої згоди парламенту у випадку, коли його дії тягнуть за собою покарання у виді позбавлення волі на строк не менше шести місяців. У Португалії дозвіл парламенту на затримання чи арешт депутата не потрібний, якщо останній вчинив злочин, за який передбачено тюремне ув’язнення на строк більше ніж три роки. Не вимагається дозволу парламенту на арешт та переслідування депутатів у зв’язку з вчиненням ними злочинів, за які передбачені відповідні строки позбавлення волі, за змістом конституцій Македонії (п’ять років), Словенії (п’ять років), Хорватії (п’ять років), Швеції (два роки) та деяких інших країн.

За загальним правилом, що міститься у конституціях більшості держав, особа депутата є недоторканною протягом його повноважень, а іноді й після припинення мандата. Однак у багатьох країнах депутати користуються парламентським імунітетом тільки під час парламентських сесій. Такий порядок встановлений, наприклад, у конституції Бельгії, за якою жоден член тієї чи іншої палати не може бути підданий переслідуванню чи арешту за карані діяння інакше, як з дозволу палати, до складу якої він входить, лише протягом сесії. Імунітет від арешту членів палат парламенту обмежений періодом сесії в Японії. У США сенатори і представники (тобто члени палати Представників) не можуть бути заарештовані лише під час присутності їх на сесії відповідної палати, а також на шляху до палати та повернення з неї, а у Великобританії — в період сесії і за сорок днів до її початку та після її закінчення.

Досить часто в конституціях багатьох держав встановлюється правило, за яким кримінальне переслідування, затримання, взяття під варту та інші заходи, що обмежують свободу члена парламенту, призупиняються за вимогою парламенту або відповідної палати. Так, у Японії члени парламенту, заарештовані до відкриття сесії, повинні за вимогою відповідної палати звільнятися із місць ув’язнення. Розгляд кримінальної справи може бути припинений на період сесії, а депутат тимчасово звільнений у Бельгії та Люксембургу. У Франції ув’язнення, превентивні чи інші заходи, які обмежують свободу члена парламенту, призупиняються, якщо цього вимагатиме палата, до якої він належить.

В англомовних країнах статус депутата мало чим відрізняється від правового становища звичайних громадян. Це пояснюється сильними позиціями судової влади у цих країнах, де особа може бути заарештована лише за санкцією відповідного суду. Так, зокрема у Великобританії депутат не може бути позбавлений волі без санкції палати громад лише у зв’язку з цивільним процесом у суді в період сесії і за сорок днів до її початку та після її закінчення. Однак він не користується імунітетом проти арешту у зв’язку з порушенням і розслідуванням кримінальної справи. Для арешту парламентарія тут достатньо формальної згоди голови палати. Втім, враховуючи те, що тюремне ув’язнення за несплату боргу у Великобританії фактично скасовано, можна дійти висновку, що формально члени Палати громад парламентським імунітетом від арешту не користуються.

Дещо звужений обсяг парламентського імунітету мають сенатори і представники (тобто члени палати Представників) Конгресу США. Зокрема відповідно до ст. 1 Конституції США вони у всіх випадках, крім зради, тяжкого кримінального злочину та порушення громадського порядку не можуть бути заарештовані під час присутності їх на сесії відповідної палати, а також на шляху до палати та повернення з неї. Однак, за оцінками фахівців, проголошений цією конституцією імунітет на практиці не сприймається через те, що її положення охоплюють, по суті, будь-який випадок протиправної поведінки.

Таким чином, депутатська недоторканність як одна з найважливіших гарантій ефективної діяльності не лише окремого депутата, а й колегіального представницького органу державної влади в цілому, закріплена практично у конституціях усіх країн світу. Проте обсяг і зміст депутатської недоторканності в різних країнах неоднакові, і ніде вона не має абсолютного характеру.

При цьому в умовах реального демократичного політичного режиму спостерігається певна тенденція до відповідного обмеження депутатського імунітету, яку в цілому можна оцінити позитивно, оскільки депутатська недоторканність як гарантія депутатської діяльності не повинна мати безмежного характеру. Тому з розвитком демократичних засад здійснення державної влади на принципах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, запровадження принципу верховенства права в діяльності всіх державних інститутів, необхідність у депутатській недоторканності від кримінального чи іншого переслідування депутатів поступово втрачатиме свою актуальність.

Разом із тим, слід враховувати й те, що інститут депутатського імунітету виконує позитивну роль, особливо в авторитарних і перехідних державах, де демократичні традиції знаходяться ще в зародковому стані. Тому передчасне обмеження депутатської недоторканності в таких державах може призвести до згортання паростків парламентаризму.

Висновки

У переважній більшості сучасних держав одним із способів забезпечення ефективної діяльності загальнонаціональних представницьких органів державної влади (парламентів) є система гарантій діяльності депутатів, основне суспільно-політичне призначення якої полягає у створенні правових, організаційних, соціально-побутових та інших передумов для успішного виконання ними своїх парламентських обов’язків.

Серед цих гарантій ключова роль належить парламентській (депутатській) недоторканності, яка у найбільш загальному вигляді означає конституційну заборону на арешт, затримання та притягнення члена парламенту (депутата) до кримінальної чи іншої юридичної відповідальності без відповідного дозволу парламенту (або його палати), членом якого (якої) він є. Депутатська недоторканність як гарантія депутатської діяльності закріплена в конституціях практично всіх сучасних держав світу, в тому числі і в Конституції України. У такому сенсі депутатська недоторканність є невід’ємним компонентом конституційно-правового статусу парламентарія, який за змістом конституцій переважної більшості держав вважається офіційним представником народу у парламенті, а тому наділяється певним імунітетом від необґрунтованих звинувачень на його адресу, пов’язаних з його депутатською діяльністю як представника народу. Проте її обсяг та зміст у різних країнах неоднакові, і майже ніде вона не є абсолютною. Не абсолютна вона і в Україні.

Література:

1. Конституція України
2. Кащук В.І. Кому потрібна депутатська недоторканість? // День. – 2007. – 15 вересня.
3. Депутатські привілеї: зарубіжний досвід та пропозиції для України. Інформаційно-аналітичне дослідження. – К., 2007
4. Конституційно­правовий  статус  народного  депутата  України: автореф.  дис. на здобуття наук. ступеня  канд.  юрид.  наук:  12.00.02  /  Н.  Г.  Григорук;  НАН  України;
5. Конституційне  право  України.  Академічний  курс:  підручник:  у  2  т./ за заг. ред. Ю. С. Шемшученка.
6. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн
7. Рішення  Конституційного  Суду  України  у  справі  про  гарантії  діяльності  народного депу​тата  України  від  10.04.2003  р.
8. Борденюк В. Депутатська недоторканність як гарантія діяльності представницького органу державної влади: конституційно правові аспекти