Операції обовязкового резервування

Операції  обов’язкового резервування.

План 

1. Обов’язкове банківське резервування як інструмент монетарної політики держави.
2. Правове забезпечення здійснення операцій обов’язкового резервування.
3. Банківські норми резервування.

       Резервні  вимоги – це один із інструментів грошово-кредитної  політики, який зобов’язує банки здійснювати  відрахування від обсягу залучених  ресурсів у відповідності із прийнятими правилами.

       Політика  обов’язкового резервування – це історично перший вживаний інструмент на грошовому ринку. Вперше резервні вимоги були використанні в США у 1863 році, ще за відсутності існування  ФРС. Функціональне призначення  їхнє було забезпечення належного рівня  ліквідних коштів банку для виконання  зобов’язань перед вкладниками. Резервування здійснювалося банками  вищої ієрархії на власних кореспондентських  рахунках, а регіональними – частково на рахунках банків вищої ієрархії, частково на власних рахунках. Лише у 1913 році із часу заснування ФРС, норми  обов’язкового резервування набувають  офіційного статусу інструменту  грошово-кредитної політики. У західній Європі політика обов’язкового резервування була запроваджена центральними банками  дещо пізніше: у 1948 р. (Німеччина); у 1961 р. (Велика Британія); у 1979 р. (Франція).

       Резервні вимоги впродовж багатьох років регулятори грошового ринку використовували з метою управління ліквідністю банківської системи.

       Визначальною  ознакою сучасних банківських систем є наявність механізмів контролю та регулювання пропозиції грошей, що дає змогу їм реалізувати певну  грошово-кредитну політику. До основних механізмів впливу відносяться контроль грошової бази або її складових, до яких належать обов'язкові резерви. Тривалий період центральні банки намагались поєднувати контроль грошової бази та обов'язкових резервів.

       У сучасних ринкових економіках контроль грошової бази розглядається як гіпотетична  можливість або здійснюється переважно  у м'якій формі. В умовах розвинених ринкових механізмів і стабільності економічних процесів жорсткі форми  контролю та регулювання монетарної бази пов'язані зі структурною перебудовою  грошових та фондових ринків. Спроба жорсткого  контролю над вибраним грошовим агрегатом  у довгостроковому плані пов'язана  з небажаною дестабілізацією  процентних ставок.

       Переважно для контролю вибирається готівка  та короткострокові зобов'язання держави, які знаходяться у сфері регулювальних  можливостей

       центрального  банку і визначають пропозицію грошей через процеси мультиплікації. Для  визначення складових грошової бази в монетарній теорії ще вживається поняття "гроші підвищеної ефективності" або "підвищеної потужності" (bring-powere of money), щоб підкреслити їх значення в монетарних процесах. У більш  вузькому значенні під грошовою базою  розуміють готівкові гроші в  обігу плюс обов'язкові резерви комерційних  банків, кошти у касах комерційних  банків та на їхніх кореспондентських  рахунках.

       Склад грошової бази є динамічною величиною, яку обумовлюють резерви грошей у банківській системі, на які  покладена функція аналогічна з  золотим резервом у дійсних грошових системах. Грошова база ще залежить від фінансових зобов'язань уряду  до центральних банків у вигляді  цінних паперів та станом платіжного балансу. Резерви обмежують можливості комерційних банків надавати позики з депозитів банківської системи. Поява механізму резервування пов'язана  з створенням банківської справи. На початковому етапі існування  банків ювеліри, які переважно виконували їхні функції, виявили, що монети, які  вони брали на зберігання, потрібно завжди мати при собі повсякчас. Для  поточних вимог з повернення вкладених монет достатньо зберігати тільки певну їх частину, або резерви. Тому  саме зародження ідеї часткових банківських резервів створило можливості надання банківських позик і створення банківської справи.

       Процедури резервування перебувають у сфері  повного контролю центрального банку, що дає змогу використовувати  її як активний важіль монетарної політики. Економічний зміст процедури  резервування полягає в обмеженні  розміру грошової маси, яка бере участь у мультиплікації грошей. Резерви, поряд з готівкою, становлять грошову  базу, що створює механізм регулювального впливу на пропозицію грошей. Залежно  від частки грошової бази, яка резервується, та механізму їх утворення центральний  банк має змогу:

• визначати обов'язкові для всіх комерційних банків нормативи, які зобов'язують певну частину їхніх депозитів тримати на спеціалізованому резервному рахунку у центральному банку;
• оперативно впливати на обсяги резервів у банківській системі, не змінюючи нормативної бази через надання позик банком або здійснюючи операції на відкритому ринку.

       У процесі регулювання можливостей  банківської системи з мультиплікативного розширення пропозиції грошей використовують різні механізми формування резервів: обов'язкові або депозитні; загальні; надлишкові або вільні; фактичні.

       Обов'язкові (депозитні) резерви визначають ту частину грошових коштів, які банки зобов'язані зберігати і не використовувати для поточних потреб. У банківській системі США від депозитних закладів вимагають зберігати певний процент від своїх зобов'язань (переважно поточних та заощаджувальних рахунків, за якими видають депозитні сертифікати) у вигляді невикористаних грошових коштів. Розмір обов'язкового резервування визначається згідно з нормами обов'язкового резервування, які встановлюються центральним банком і використовуються для регулювання процесу мультиплікації грошей. Норма резервування є переважно диференційованою за різними видами депозитів. Встановлення норм обов'язкового резервування є методом впливу центрального банку на грошову базу або гроші високої ефективності. В окремих випадках обов'язкові резерви ще визначають як мінімальні резерви, підкреслюючи тим самим необхідність їх використання для забезпечення стабільності банківської діяльності.

       У сучасних ринкових країнах використовується ще різновид норм обов'язкового резервування коефіцієнт готівкових коштів (саsh ratio), який визначає відношення готівки банку до його зобов'язань за депозитами

       клієнтів. Банки мають право тримати  і більші кошти понад обов'язковий  обсяг готівки. Використання коефіцієнта ліквідності (kigniolity batio) дає змогу здійснювати контроль над кредитною діяльністю банків через дотримання мінімального співвідношення їх ліквідних активів (готівкові гроші та кредити, видані на короткий термін або до запитання) до загального обсягу депозитних зобов'язань.

       Використання  резервних вимог має широкий  діапазон стимулюючого впливу на всю банківську систему. Центральний банк також має можливість впливати на окремі операції з грішми та сегменти грошового ринку. Механізм встановлення норм резервних вимог охоплює ряд основних параметрів:

       1. Процедура визначення норм обов'язкового  резервування, яка у значною більшістю країн регулюється законодавчими активами. В інших країнах це є прерогативою центральних банків.

       2. База, що використовується для  обчислення обов'язкових резервів, спрямована на стимулювання зростання  пасивів і передусім депозитів  небанківського сектора.

       3. Банківські активи, які використовують  для задоволення резервних вимог, переважно складаються з коштів комерційних банків на рахунках у центральному банку (кореспондентському, або окремих процентних чи без процентних), готівки у касах банків, у деяких випадках державних цінних паперів у портфелях банків.

       4. Визначення норм резервування  та критерії її диференціації  пов'язані з особливостями національних грошових систем і є різними. Основний критерій диференціації – це вид депозитів (трансакційні чи строкові); джерело (банківські, небанківські), власник депозиту (резидент, нерезидент) тощо.

       5. Розрахунковий період дотримання  резервних вимог, як правило,  займає від двох тижнів до одного місяця. Центральні банки переважно вимагають дотримуватись резервних вимог не щоденно, а у середньому за встановлений період.

       Використання  зміни норм резервних вимог дає  змогу центральним банкам проводити антиінфляційну політику забезпечення стабільності грошової одиниці. На пропозицію грошей зміна резервних вимог впливає у середньо- та довгостроковому періодах і тому центральні банки відносно рідко змінюють параметри обов'язкового резервування. Крім цього, у діяльності країн зміна норми обов'язкових резервів виходить за сферу тільки контролю центральних банків і вимагає доволі складної та тривалої процедури законодавчого забезпечення. Зміна норм обов'язкового резервування у сучасних ринкових країнах поступово змінює акценти застосування.

       Сучасні економісти зазначають, що потенційна зміна рівня обов'язкових резервів є найбільш потужним інструментом регулювання і контролю грошово-кредитних відносин. Проте цей механізм використовується значно рідше і більш обережно, ніж інші інструменти грошово-кредитного регулювання, а в умовах економічної експансії може призвести до того, що банківська система може не витримати зростаючий попит на ліквідність. Тому у сучасних умовах використання зміни резервних вимог, як інструменти грошово-кредитного регулювання, взагалі втратили свою актуальність.

       Тенденція до відмови в активному використанні зміни резервних вимог, як інструменту грошово-кредитного регулювання, стала визначальною у сучасних ринкових економіках.

       Важливою  складовою державної макроекономічної системи регуляції банківського сектору є грошово-кредитна політика. Конституція України за Радою  НБУ закріплює повноваження щодо розробки основних засад грошово-кредитної  політики (ГКП) та наділяє правом здійснення контролю за її проведенням. Реалізація ГКП згідно Закону України «Про НБУ» покладено на Правління НБУ, яке використовує відповідні монетарні інструменти та інші засоби банківського регулювання задля досягнення цілей ГКП. Чинне вітчизняне законодавство визначає основним органом регуляції грошово-кредитних відносин Національний банк України.

       Грошово-кредитна політика Національного банку України  ґрунтується на основних критеріях і макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного і соціального розвитку на певний період. До таких макроекономічних показників належать: обсяг валового внутрішнього продукту, прогнозований рівень інфляції, розмір дефіциту державного бюджету та джерела його покриття, платіжний і торговельний баланси.

         У процесі здійснення грошово-кредитної  політики НБУ використовує певний  інструментарій, який охоплює:

        - визначення норм обов'язкових  резервів;

        - процентну політику;

        - рефінансування комерційних банків;

        - операції з цінними паперами  на відкритому ринку;

        - підтримання курсу національної  валюти;

        - регулювання імпорту та експорту  капіталу.

       Визначення  норм обов'язкових резервів полягає  в тому, що НБУ встановлює комерційним  банкам та іншим кредитним установам  нормативи обов'язкового резервування залучених коштів. Розмір обов'язкових резервів установлюється в процентному відношенні до загальної суми залучених банком коштів. Резерв зберігається на кореспондентському рахунку комерційного банку в Національному банку, проценти на обов'язкові резерви не нараховуються.

       Для різних видів залучених коштів можуть установлюватися різні норми  обов'язкового резервування. Вимоги обов'язкового резервування можуть поширюватися на всі депозити чи на окремі їхні види залежно від тієї ролі, яка відводиться  цьому інструментові в монетарній політиці НБУ.

       Якщо  НБУ проводить рестрикційну політику, то він підвищує норму обов'язкових  резервів. Такою самою мірою збільшується сума обов'язкових резервів і зменшується  ресурсний потенціал кожного  комерційного банку. Ще більшою мірою (на коефіцієнт мультиплікації) знизяться розмір депозитів банківської системи й загальна маса грошей в обігу.

       Якщо  НБУ проводить експансійну політику, то він зменшує норму обов'язкового резервування. Відповідно у кожного  комерційного банку збільшується ресурсний  потенціал, що зумовлює збільшення банківських  депозитів і загальної маси грошей в обігу.

       Визначення  норм обов'язкових резервів - досить сильний інструмент грошово-кредитної  політики. На грошову масу він впливає  не тільки через зміну обсягу ресурсів кожного комерційного банку, а й  через зміну грошового мультиплікатора. Крім того, зміна кредитної можливості банків впливає на рівень процентних ставок, що через попит і пропозицію додатково провокує зміни маси грошей в обігу. Тому в країнах з ринковою економікою цей інструмент грошово-кредитної  політики використовується з певними  обмеженнями і рідко.

       Часті зміни норм обов'язкових резервів негативно впливають на діяльність комерційних банків.

       Метод регулювання норм обов'язкового резервування вважається найбільш дійовим із точки  зору ступеня впливу Національного  банку на обсяг грошових ресурсів комерційних банків і їхні кредитні можливості. На сьогодні розмір обов'язкових  резервів єдиний для банків та фінансово-кредитних  установ і встановлюється у вигляді  певного процента від загальної  суми залучених ресурсів, за винятком отриманих міжбанківських кредитів, які не підлягають резервуванню.

       Суб’єктами  обов’язкового резервування є комерційні банки, які проводять операції із залучення депозитів. Зобов’язання щодо дотримання нормативів обов'язкового резервування коштів та порядку їх формування виникає в банків  із часу отримання ними банківської  ліцензії. Порядок визначення та формування обов’язкових резервів встановлюється єдиним для всіх банків України.

       Обов’язковому резервуванню підлягають всі залучені банком кошти, за винятком кредитів, одержаних  від інших банків та іноземних  інвестицій, залучених від міжнародних  фінансових організацій, а також  коштів, залучених на умовах субординованого  боргу. Під залученим коштами  Положення розуміє кошти юридичних  та фізичних осіб у національній та в іноземній валюті (у тому числі  в банківських металах), що обліковуються  на їх поточних, вкладних (депозитних) рахунках або відображені в балансі  банку на інших рахунках бухгалтерського  обліку. Об'єктом резервування є  сума пасивів (склад зобов'язань), а  за окремими активно-пасивними рахунками - пасивне сальдо за зведеним балансом банку. Така форма визначення бази (об’єкту) резервування властива більшості країн  світу. На практиці в різних країнах  вимоги можуть встановлюватися до загальної  суми пасивів або до окремих його частин. Найбільш поширеними пасивами є депозити до запитання та строкові депозити. До недавнього часу у Франції  застосовувався метод встановлення норм обов’язкового резервування у  процентах від суми кредитів, які  надаються банком.

       У деяких випадках має місце виконання резервних зобов’язань шляхом придбання державних цінних паперів, що має ще одну мету – фінансування державного бюджету. Це властиво тим центральним банкам, які фінансують бюджетний дефіцит.

       Банки формують обов'язкові резерви, виходячи із встановлених нормативів обов'язкового резервування до зобов'язань щодо залучених  банком коштів, у цілому за зведеним балансом банку - юридичної особи  з урахуванням усіх філій (в разі необхідності вони поповнюються).

       Норматив  обов’язкових резервів являє собою  встановлений Національним банком розмір до зобов’язань щодо залучених банком коштів. Він встановлюється єдиним для всіх банків, за виключенням  спеціалізованих, для яких можуть встановлюватись  окремі нормативи. Для різних видів  зобов’язань НБУ може встановлювати  диференційовані нормативи в  залежності від а) строку залучення  коштів (короткострокові чи довгострокові  зобов’язання банків); б) виду зобов’язань  у розрізі валют (національна  чи іноземна) чи виразу зобов’язань  у банківських металах.

       В різних країнах світу застосовуються різні розміри нормативу обов’язкового  резервування: від 25 та 17 відсотків (найвищі  ставки) в Італії та Іспанії відповідно до 0, 125 відсотка ( Японія) та 0, 145 відсотка (Англія). Ставка в Росії обмежена законодавчо і становить 20 відсотків. Різним може бути і розрахунковий  період – від 10 днів (Іспанія) до 6 місяців (Велика Британія).

       Формування  та зберігання банками коштів обов'язкових  резервів здійснюється в національній валюті на кореспондентському рахунку  банку в Національному банку. Якщо банк переводиться в режим формування обов'язкових резервів на окремому рахунку в Національному банку  сума обов'язкових резервів перераховується  банком на окремий рахунок в Національному  банку.

       Порядок визначення та формування обов’язкових резервів передбачає термін резервування - звітний період резервування, тобто  визначений строк (кількість днів), протягом якого резервуються та зберігаються на кореспондентському рахунку банку в Національному банку або на окремому рахунку в Національному банку кошти відповідно до встановлених нормативів. Цей період введено як розрахункову категорію, оскільки проводити щоденне врахування сум залучених коштів досить складно. Обсяг обов'язкових резервів, який має щоденно на початок операційного дня зберігатися на кореспондентському рахунку банку в Національному банку, установлюється для звітного періоду резервування в процентному відношенні (від 20 до 80 процентів) до суми обов'язкових резервів за попередній звітний період резервування, визначеної без урахування покриття будь-якими активами банку.

       Для розрахунку залишку коштів сума зобов'язань  банку, що приймається для розрахунку обов'язкових резервів, та залишки  коштів на кореспондентському рахунку  банку в Національному банку  за вихідні та святкові дні визначаються на рівні залишків коштів на кінець того робочого дня банку, що передував  вихідним чи святковим дням.

       Сума  залишку коштів, що приймається для  розрахунку обов’язкових резервів за звітний період, визначається за встановленою в Положенні формулою середньоарифметичної величини. Обов’язок дотримуватися  щоденно на початок операційного дня звітного періоду резервування залишків коштів у встановленому  розмірі на кореспондентському рахунку  покладається на банк. Якщо банк більше ніж 30 разів (уключаючи вихідні або  святкові дні) не дотримується визначеного  Національним банком щоденного на початок  операційного дня обсягу коштів протягом трьох звітних періодів резервування поспіль незалежно від дотримання ним вимог обов'язкового резервування за ці звітні періоди резервування в цілому або має суттєве погіршення фінансового стану, то територіальне  управління Національного банку  подає до Департаменту монетарної політики та Департаменту банківського регулювання  і нагляду НБУ пропозиції для  розгляду питання про переведення банку в режим формування обов'язкових резервів на окремому рахунку в Національному банку, після чого ці департаменти передають пропозиції на розгляд Комісії Національного банку з питань нагляду та регулювання діяльності банків.

       При переведенні банку в режим  обов’язкового резервування коштів на окремому рахунку в НБУ він  протягом двох днів після отримання  повідомлення про це від територіального  управління НБУ має перерахувати на цей рахунок відповідні кошти, про що банк подає довідку засобами електронного зв’язку протягом двох робочих днів після закінчення звітного періоду резервування (на підставі цієї довідки територіальне управління НБУ в подальшому здійснює контроль і передає відповідні дані відповідним  департаментам НБУ).

       Відміна режиму формування банком обов'язкових  резервів на окремому рахунку в Національному  банку здійснюється згідно з рішенням Комісії, прийнятим на підставі повідомлення територіального управління про  виконання банком вимог щодо формування обов'язкових резервів протягом п'яти  періодів резервування поспіль, висновку Департаменту монетарної політики та Департаменту банківського регулювання  і нагляду. Про відміну режиму формування обов'язкових резервів на окремому рахунку в НБУ територіальне  управління повідомляє банк на наступний  робочий день після відповідного рішення Комісії та протягом  двох робочих днів повертає залишок  коштів, сформованих банком на окремому рахунку в Національному банку, на кореспондентський рахунок банку, де відбувається подальше формування обов’язкових резервів.

       Контроль  за повнотою і своєчасністю дотримання виконання банками вимог щодо обов’язкового резервування здійснюють територіальні управління НБУ. Контроль здійснюється як за звітний період, так і щоденно.

       Банки несуть відповідальність за недотримання порядку формування обов'язкових  резервів і про причини невиконання  вимог щодо обов'язкового резервування письмово повідомляють територіальне управління протягом двох робочих днів після закінчення періоду резервування. За недотримання банком порядку формування обов'язкових резервів Національний банк застосовує адекватні заходи впливу, які передбачені в Положенні НБУ та Положенні про порядок визначення та формування обов’язкових резервів:

• якщо банк не дотримується нормативів обов'язкового резервування за один звітний період резервування протягом календарного року, то Національний банк надсилає письмове застереження банку щодо необхідності безумовного дотримання вимог обов'язкового резервування та недопущення їх повторного порушення протягом календарного року;
• за другий випадок порушення порядку формування обов'язкових резервів (два звітних періоди резервування поспіль) протягом півріччя, календарного року на банк накладається штраф у розмірі процентної ставки Національного банку за кредитом овернайт під  забезпечення, яка діяла на день застосування заходу впливу, від суми недорезервування, але не більше ніж один процент від суми зареєстрованого статутного капіталу;
• за порушення банком порядку формування обов'язкових резервів три звітних періоди резервування поспіль протягом календарного року або не  перерахування ним коштів обов'язкових резервів у повному обсязі на окремий рахунок у Національному банку протягом 10 календарних днів після закінчення звітного періоду резервування до банку застосовуються заходи впливу відповідно до вимог нормативно-правових актів Національного банку з питань застосування до банків заходів впливу за порушення банківського законодавства.

     Національний  банк може застосовувати до банку  інші, адекватні допущеному порушенню, заходи впливу відповідно до статті 73 Закону України "Про банки і  банківську діяльність".

       Подальший розвиток системи обов’язкового резервування повинно базуватися на застосуванні диференційованих нормативів для різних видів депозитів та активному регулюванні попиту і пропозиції грошей, застосовуючи нижчі нормативи для інвестиційних банків і вищі – для спекулятивних вкладень.

       Враховуючи, що обов’язкове резервування коштів є досить жорстким, владним інструментом, а застосування санкцій за порушення  порядку резервування тягне за собою  тяжкі наслідки для банків, основні  положення щодо застосування цього  інструменту мають бути встановлені  в законі. Для цього в законодавчому  акті доцільно обмежити максимальний розмір норми резервування (наприклад, не більше 20 відсотків), в межах якого  Національний банк зможе варіювати  розмір обов’язкового резервування. Крім того, на рівні закону необхідно  закріпити принципи обов’язкового  резервування, зокрема, стабільність, під якою мається на увазі незмінюваність розміру норми резервування на протязі  тривалого періоду (обов’язкове  резервування є інструментом довгострокового  регулювання і окремі ситуації на нього практично не повинні впливати), можливість надання пільг Національним банком у певні періоди і для  певних банків (адже для банків із невеликими розмірами кредитних ресурсів обов’язкове  резервування може означати суттєве  зменшення кредитних можливостей  в той час, як для великих банків воно має незначний вплив).

       Крім  того, із тексту Положення залишається  незрозумілою різниця в правовому  режимі перебування коштів обов’язкових резервів на кореспондентському та на окремому рахунку в Національного  банку України. Очевидно, режим перебування  на окремому рахунку в НБУ є  більш суворим, але в нормах Положення  це чітко не сформульовано.

       Однією  із складних проблем обов’язкового  резервування коштів є доволі жорсткий характер правового регулювання, що викликає незадоволення комерційних  банків, загострення інтересів, а  важливість питання призводить до судових  справ та ін. Цьому теж можна  було завадити шляхом застосування певних правових інструментів: наданням певних пільг, наприклад, право безкоштовного  здійснення платіжного обігу за допомогою  Національного банку, або субвенційне  рефінансування шляхом переобліку векселів тощо.

       Динаміка норм обов’язкового резервування впродовж  2004-2009рр. подано у таблиці 1. (додається)

       Практика  використання норм обов’язкових резервів свідчить про плавне зміщення акцентів у використанні грошово-кредитних  інструментів у регулюванні банківського ринку. Простежується зміна жорсткої політики Національного банку в  застосуванні цього інструмента  на більш помірковану та зважену. Доказом цього є те, що з грудня 2008 року норми обов’язкового резервування встановлені на рівні 0% від залучених  ресурсів у національній валюті. Зростання  резервних вимог до залучених  ресурсів у іноземній валюті пояснюється  політикою НБУ, яка спрямована на покращення структури ресурсної  бази банків у розрізі валют і  зумовлена зростанням ризиків ліквідності  в банківській системі, пов’язаних із так званими валютними гепами, тобто невідповідністю між валютою  залучених коштів і кредитних  вкладень. Вважаємо правильною політику НБУ щодо підвищення норм резервування стосовно залучених коштів у іноземній  валюті. Така дія НБУ спроможна  у певній мірі пригальмувати попит  зі сторони учасників ринку на іноземну валюту, який значно зріс в  умовах різкої девальвації гривні восени 2008 року, та частково сповільнити подальшу девальвацію гривні по відношенню до інших іноземних валют. Оскільки зростання норми резервування веде до обмеження вільних валютних ресурсів банку, що робить дорожчими кредити  у іноземній валюті, та сприяє зниженню процентної ставки за залученими депозитами у іноземній валюті. Банки охочіше здійснюють операції у національній валюті, що безумовно впливає на зниження рівня доларизації економіки країни. Однак в умовах системної банківської кризи, політичної невизначеності та обмежених каналів поновлення ліквідності зростають негативні очікування серед суб’єктів ринку щодо стабільності національної грошової одиниці, які надають перевагу іноземній валюті при зберіганні заощаджень. Так при масовому вилучені депозитів з банківської системи у період з вересня 2008 р. до листопада 2009 року незначний приріс залучених ресурсів відбувся лише у іноземній валюті.