Основні види й типи психологічної практики

• Основні види й типи психологічної практики

ЗМІСТ

Основні види й  типи психологічної практики  

ВСТУП

Практична психологія в  її розумінні являє собою психологічне забезпечення різних соціальних сфер - охорони здоров'я, освіти, виробництва, спорту, права й ін. 

Практична психологія представлена сукупністю галузей психології, що одержали  своє найменування відповідно до тієї сфери, у яку вони включені: медична, педагогічна, інженерна (праці), спортивна, юридична і т.д.  психологія. Ці галузі психології називаються прикладними. Таким чином, одне з визначень практичної психології - це розуміння її як прикладної дисципліни.

Особливістю прикладних галузей психології є їхня орієнтація на академічну дослідницьку психологію. Кожна із прикладних галузей психології являє собою науково-психологічне забезпечення й обслуговування відповідної  практичної сфери. Прикладні галузі психології запозичають в академічної  психології об'єктивно-наукові методи: спостереження, експеримент, тести, опитування. Інше розуміння практичної психології пов'язане із трактуванням її як особливої  психологічної практики. Психологія тут не включається в існуючі  сфери практичної діяльності, а створює  особливу сферу психологічних послуг. Інакше кажучи, психологія формує свою власну психологічну практику.

Практична психологія як психологічна практика орієнтована  не на дослідження психіки, свідомості, а на роботу із психікою, зі свідомістю; на способи впливу психолога на свідомість іншої людини, на систему його уявлень  про світ інших, самому собі; на його ціннісні орієнтації, на форми спілкування, характер взаємин. У психологічній  практиці по суті непридатні ті методи, які використовуються  в академічній психології. Ще однією особливістю психологічної практики є те, що людина у ній з'являється цілісно, у єдності своїх специфічних процесів, якостей, здатностей. Тому психолог-практик вимушен використовувати сукупність різних методів, які склалися в різних школах і напрямках психотерапевтичної практики.

ОСНОВНІ ВИДИ Й  ТИПИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ПРАКТИКИ

Основні види діяльності практичного психолога: психологічна просвіта; психологічна профілактика; психологічне консультування; психологічна діагностика; корекційно–відновлювальна  та розвивальна робота.  

1. Психологічна  просвіта та психологічна профілактика

Результатом психологічної  просвіти та психопрофілактичної діяльності є вироблення власної системи  поглядів на життя, трансформація системи  ціннісних орієнтацій, формування професійного ідеалу; засвоєння культури людських взаємин і соціально-професійних  функцій; формування індивідуального  стилю навчально-професійної діяльності та власної моделі моральної поведінки; опанування форм ефективного професійно-ділового спілкування; збереження особистісного  психологічного здоров’я та гідного  ставлення до оточуючих.

Психологічна  просвіта спрямована на прилучення дорослих і дітей до психологічних знань. Просвітницька діяльність психолога  може здійснюватися в різноманітнійформі (лекції, бесіди, семінари, виставки, підбор літератури й ін.). Основний зміст  просвітницької роботи - знайомство із сучасним станом психологічної науки, основними закономірностями й умовами  психічного розвитку людини. Просвітницька  діяльність психолога спрямована на формування уявлення про практичну  значимість психологічного знання й  психологічної допомоги людині, що формується.

Виділяється кілька рівнів профілактичної діяльності:

Розв'язок соціальний-економічних, культурних і інших завдань загальнодержавного масштабу по більш повному задоволенню  матеріальних і духовних потреб людей.

Заходи для  педагогічної орієнтації інфраструктури мікросоціуму, спрямовані на оздоровлення мікросередовища, у якій протікає життєдіяльність  людини.

Індивідуальна виховно-профілактична робота, спрямована на корекцію й попередження відхилень  у поведінці.

Розрізняють наступні види профілактичної діяльності, первинна, вторинна, третинна [10].

Первинна профілактика - комплекс заходів, спрямованих  на запобігання негативного впливу біологічних і соціально-психологічних факторів, що впливають на формування  поведінки, що відхиляється. Саме первинна профілактика (її своєчасність, повнота й постійність) є найважливішим видом превентивних заходів в області запобігання відхилень у дітей і підлітків.

Вторинна профілактика - комплекс медичних, соціально-педагогічних і інших заходів, спрямованих  на роботу з людьми, що мають девіантну  поведінку. Основними завданнями вторинної  профілактики є недопущення здійснення більш важкої провини, правопорушення; надання своєчасної соціально-психологічної  підтримки людині, що перебуває в  складній життєвій ситуації.

Третинна профілактика - комплекс заходів соціально-психологічного і юридичного характеру, що мають  метою запобігання здійснення повторного злочину людиною, що вийшла з місць  позбавлення волі.

Крім того, прийнято розрізняти профілактику загальну й  спеціальну.

Загальна профілактика припускає здійснення ряду попереджувальних заходів, спрямованих на запобігання  виникнення тих або інших проблем  у недалекому майбутньому, або на попередження тієї або іншої проблеми безпосередньо перед її виникненням.

Спеціальною профілактикою  називається система заходів, спрямованих  на розв'язок певного завдання: профілактика девіантної поведінки, профілактика підліткового суїциду й т.п.  

2. Психологічне  консультування

Термін «консультація» за словником С.І. Ожегова має  кілька значень: 1) рада спеціалістів; 2) порада спеціаліста; 3) установа, що дає  поради. У прикладній психології успішно  використовувалися всі три зазначені  форми консультації. А от сутність консультування у практичній психології довго дискутувалася, бо вважалося, що надавати допомогу особистості у  вирішенні її психологічних проблем  можна тільки у рамках психотерапевтичної практики.

Однак існування  так званого психологічного, або, точніше, психотерапевтичного консультування як самостійної галузі психологічної  допомоги можна аргументувати так: філософія консультативної роботи диктує повну відмову від концепції  хвороби і розглядає людину, котра звернулася по допомогу такою, що має психологічні труднощі; консультування і психотерапія орієнтовані на різні етапи взаємодії психолога і клієнта: превентивна консультативна робота може запобігти більш серйозним психотерапевтичним наслідкам; якщо психотерапія спрямована «вглиб», на вирішення інтраперсональних проблем, то консультування охоплює більш різнопланове коло інтерперсональних проблем клієнтів; психолог-консультант виступає радше медіатором (посередництво) або фасилітатором (підвищення продуктивності) ресурсних можливостей клієнта у розв'язанні його проблем; діагностична спрямованість консультування значно розширює спектр різноманітних професійних моделей діяльності консультанта. Спостерігається певний універсалізм у використанні ним як підходів, так і методів, що урізноманітнює консультативну роботу і суттєво відрізняє її від психотерапії, яка зазвичай дотримується одного напряму (Горностай П.П., Васьковская С.В., 1994).

Отже, специфіка  психологічного консультування як окремого виду психологічної допомоги визначається особливостями проблематики, немедичною парадигмою в розумінні клієнта, змістом і методами діяльності. Цілі ж консультування на відміну від  немедичної психотерапії (особисте й  соціальне здоров'я) чи медичної психотерапії (психічне і соматичне здоров'я) лежать в площині особистого благополуччя клієнта.

Таким чином, індивідуальне  консультування це вид спеціально організованого спілкування, у процесі якого  психолог-консультант допомагає  клієнтові дослідити і прояснити  свою життєву ситуацію, актуалізувати  додаткові сили і здібності, щоб  знайти вихід із складних для нього  обставин. Результатом консультування може вважатись інсайт (З. Фрейд), просто «сповідь» (Р. Мей), або, як вважають екзистенціалісти, сповнена розуміння, підтримки і  співпереживання «зустріч», яка, можливо, стане поворотним моментом у процесі  життєтворчості.

Для консультування характерний більш м'який психологічний  вплив на людину, коротша тривалість роботи (5-6 зустрічей). Завданнями консультування є переважно: надання психологічної  інформації; інтеграція особистості, подолання  внутрішньої конфліктності та узгодження її інтересів; активізація психічних  ресурсів клієнта; подолання особистісних обмежень та освоєння нових поглядів на власну життєву ситуацію; професійні підтримка і порада; смислотворення та перебудова ієрархії цінностей; створення  основи для формування інсайтів з  приводу «глухих кутів життя» та допомога у розв'язанні гострих  життєвих проблем; вироблення адекватних форм поведінки в різних життєвих ситуаціях.

Питання про  цілі консультативної роботи дискутується й досі чи не в усіх сучасних психотерапевтичних напрямах. Однак виділення психологічного консультування з надр психотерапії та надання йому статусу самостійного виду психологічної допомоги, на нашу думку, стало визначною віхою  у розвитку практичної допомоги людству  взагалі. Недарма ж серед трьох  основних цілей консультування - допомога іншим у їхньому самопідсиленні, особистісний розвиток самого консультанта та створення здорових мікро- й макросистем  для функціонування індивідів - головноюметою  вважається особистісне зростання  консультанта як гаранта того, що в  суспільстві розширюється база для  формування нового ставлення до життя. Адже психолог-консультант, на відміну  від психотерапевта, стоїть ближче до пересічної людини і, маючи високий  рівень усвідомлення себе і своїх  проблем, зможе навчити цього  багатьох інших. 

Психологічне  консультування як професія є новою  областю психологічної практики, що виділилася з психотерапії. Ця професія виникла у відповідь на потреби  людей, що не мають клінічних порушень, проте шукають психологічну допомогу. Тому в психологічному консультуванні ми стикаємося перш за все з людьми, що зазнають труднощів в повсякденному житті. Спектр проблем справді широкий: труднощі на роботі (незадоволеність роботою, конфлікти з колегами і керівниками, можливість звільнення), невлаштованість особистого життя і неладу в сім‘ї, погана успішність в школі, недолік упевненості в собі і самоповаги, болісні коливання в ухваленні рішень, труднощі в зав‘язуванні і підтримці між особових відносин і т.п.

Буває, що, прийшовши  до консультанта, людина вперше замислюється про власну роль в своїх життєвих невдачах і починає розуміти, що для того, щоб йому дійсно допомогли, одній або навіть декількох зустрічей  з психологом недостатньо. З цього  не виходить, що він відразу ж  звернеться по серйознішу допомогу —  це може трапитися не скоро або  не трапитися ніколи, але навіть просте знання про те, що допомога в  принципі йому може бути надана, є дуже важливим. Такий взаємозв‘язок консультування і психотерапії — основа широких  і багатогранних можливостей  практичної психології, гарантія того, що кожен  хто звертається може знайти для себе те, що відповідає його потребам в даний момент.

Консультування  — це сукупність процедур, направлених  на допомогу людині у вирішенні проблем  і ухваленні рішень щодо професійної  кар‘єри, браку, сім‘ї, вдосконалення  особи і між особових відносин.

Консультування  — це професійне відношення кваліфікованого  консультанта до клієнта, яке зазвичай представляється як «особа-особа», хоча іноді в нім беруть участь більше двох чоловік. Мета консультування — допомогти клієнтам зрозуміти  що відбувається в їх життєвому просторі і осмислено досягти поставленої  мети на основі усвідомленого вибору при вирішенні проблем емоційного і між особового характеру.

Психологічне  консультування передбачає кваліфіковану  допомогу психолога у розв’язанні  тих проблем, з якими до нього  самостійно або за порадою інших  людей. В основі психологічного консультування лежить глибоке розуміння психологом суті проблеми, висвітлення об’єктивної  точки зору та сприяння усвідомленню провідних моментів тупикової ситуації, а також надання конкретних рекомендацій щодо шляхів розв’язання актуальних питань згідно інтересів клієнта, але  таким чином щоб це було прийнятно  для кола його оточення.

Всі види психологічного консультування можна поділити на дві  групи.

До першої належить консультування, яке стосується приватного життя особистості (групи), а також  індивідуальне та сімейне консультування [2].

Другу групу  утворює консультування, яке стосується проблем професійної, трудової діяльності людей. Це консультування з проблем  індивідуальної професійної діяльності (вибір професії, професійне становлення, адаптація до професії та її зміна), а також з проблем управління організацією та управління персоналом (в умовах здійснення спільної професійної  діяльності).

табл.1 Основні  види психологічного консультування  

3. Психологічна  діагностика

Психодіагностична діяльність розглядається переважно  в якості інструмента дослідження  чи обстеження, а отже, як діяльність обслуговуюча. Що оцінювати, що вимірювати - визначається програмою теоретико-експериментального дослідження або цілями консультативної, профілактичної, корекційної, реабілітаційної  роботи. Відповідь на питання «як?»  повинна віднайти і запропонувати  сама психодіагностика.

Існує і специфічна зворотня залежність: можливості психодіагностики визначають (обмежують чи, навпаки, стимулюють) те, які цілі може поставити  перед собою дослідник чи практик  від психології. Саме тому психодіагностика не зводиться тільки до діяльності на замовлення, але й включає в  себе самостійні теоретико-методологічні  розробки нових принципів, підходів, а також більш досконалих способів та засобів діагностування. Щоправда, нерідко трапляється, що «психодіагности» починають перейматися питаннями  цілей, задач, необхідності чи доцільності  психодіагностичної роботи у напрямку, що задається, а теоретики і практики захоплюються розробкою методологічних і методичних питань. 

Психодіагностика  являє собою поглиблене проникнення  психолога у внутрішній світ досліджуваного за допомогою спеціального методичного  інструментарію. На основі одержаних результатів здійснюється прогнозування подальшого розвитку потенціалу досліджуваних, п також планується психологічна корекція.

Психологічна  діагностика як галузь психологічного знання призначена для вимірювання, оцінки і аналізу індивідуально-психологічних  і психофізіологічних особливостей людини, а також для виявлення  відмінностей між групами людей, об'єднаних за якою-небудь ознакою. Ці функції виконуються для вирішення  практичних завдань і об'єднуються  поняттям «Постановка діагнозу». Слово  «діагноз» означає розпізнавання, виявлення [7].

Отже, психологічна діагностика — основа діяльності будь-якого практичного психолога, чим би він не займався — індивідуальним консультуванням, професійною орієнтацією, психотерапією і ін., в якій би сфері він не працював — в школі, клініці, на виробництві. Основна мета психодіагноста — постановка діагнозу, що забезпечує вирішення практичних завдань. Всі вони, зв'язані з урахуванням  психологічних відмінностей між  людьми, вимагають роботи кваліфікованого  фахівця, що використовує особливий  інструментарій — психодіагностичні  методики.

Психодіагностичні методики — це специфічні психологічні засоби. Оскільки їх використовують в  практичних цілях, вони повинні бути якісними настільки, наскільки це можливо, щоб виключити помилки в діагнозі. Тому до психодіагностичних методик  пред'являються особливі вимоги, вони розробляються по певних правилах і  перевіряються по ряду критеріїв.

Конструювання психодіагностичних методик — це ще одна мета психодіагноста. Розробка діагностичної методики — складний процес, що істотно відрізняється  від життєвих уявлень про те, що достатньо тільки створити завдання або сформулювати питання [7].  

4. Корекційно–відновлювальна  та розвивальна робота

Корекційно–відновлювальна та розвивальна робота слугує відродженню  та розвиткові лабільності та пластичності особистісних якостей, конструктивній видозміні та переорієнтації несприятливих  моделей поведінки на соціально  прийнятні способи реагування. Психокорекція  є напрямом психологічного впливу на ті або інші психологічні структури  з метою забезпечення повноцінного розвитку та функціонування особистості, а також основною умовою та провідним  механізмом активізації прийняття  та засвоєння нових соціальних ролей.

Під психологічною  корекцією розуміють - доцільно організовану систему психологічних впливів, спрямованих на зміну визначених особливостей (властивостей процесів, станів, ознак) психіки, які грають важливу  роль у прояві хвороб, у їх патогенезі. Ці патологічні стани підвищують імовірність рецидивів і загострень хвороби, а також впливають на інвалідізацію і соціально-трудову  адаптацію людей, які перенесли  ті чи інші захворювання. Застосуванню психологічної корекції повинна  передувати системна, комплексно організована психологічна діагностика, спрямована на виявлення психічних особливостей і сторін особистості клієнта, що тісніше всього пов'язано з проблемою  його соціальної і трудової реабілітації. Програми цього психодіагностичного  і психокорекційного комплексу  і його методів повинні бути відібрані  й адаптовані з урахуванням вікової  специфічності контингенту хворих, а також їх патопсихологічних  характеристик. Важливою умовою роботи з психокорекції є її тривалість і можливість здійснення в наступних консультативно-лікувальних бесідах, які підтримують досягнення психолога і клієнта в минулих зустрічах, що сприяє його соціально-трудової реадаптації. При цьому особливо важливо, щоб система організації допомоги з психокорекції була досить гнучкою і динамічною.

«Психологічна корекція - це спрямований психологічний  вплив на визначені психологічні структури з метою забезпечення повноцінного розвитку і функціонування індивіду». Цей термін з'явився в  колишньому СРСР у 70-х роках, коли психологи  в нашій країні стали активно  працювати в області психотерапії. Але психотерапія є лікувальною  практикою, якою за законом може займатися  тільки лікар, який має вищу медичну  освіту. Щоб подолати ці обмеження, психологи і придумали цей  чудовий термін [3].

Сьогодні настільки  суворого обмеження на заняття психотерапією  не існує: дипломований психолог може пройти спеціальну підготовку по психотерапії на базі медичної освітньої установи і цілком офіційно одержати кваліфікацію психотерапевта.

У медичній психотерапії під психологічною корекцією  розуміють діяльність психотерапевта, який вирішує завдання психопрофілактики. В останні роки найбільше поширення, особливо в системі освіти, одержало трактування поняття психологічної  корекції, як системи психологічного впливу для попередження чи усунення відхилень у розвитку і поведінці  людини.

Поняття психокорекції  почало застосовуватися не так давно. Його народження й розвиток пов'язані  з поступом практичної психології. Як відомо, корекція - це внесення поправок не в процес, а в явище, якому  притаманна статичність. Спостерігається  незбіг процесу виховання з процесом психокорекції, покликаним нівелювати деформації особистості, оптимізувати її стосунки з оточенням. Проте й  психокорекція, й виховання зорієнтовані на розвиток особистості, хоча вони й  різняться в методах і засобах  досягнення цілей. Виховання ближче до прямого внесення поправок у поведінку, й лише побічно позначається на структурних  особливостях психіки вихованців, таких, як настановлення, переконання. Результативність виховання перебуває в залежності від пластичності психічних процесів. Психокорекційний же процес має відродити  пластичність, мобільність психічної  організації суб'єкта й тому зорієнтований  на вивчення статичних якостей психіки  та виявлення їхніх дисфункцій. Психокорекція  слугує відродженню та розвиткові лабільності  й пластичності особистісних якостей  суб'єкта.

Там, де виховання  наштовхується на необхідність переробки, «перековки» певних особливостей психіки, воно єднається з процесом психокорекції. Таке зближення ілюструє теорія «вибуху» А.С. Макаренка. Механізми цих явищ відображає теорія позитивної дезінтеграції  та вторинної інтеграції в контексті  активного соціально-психологічного навчання. Хоча треба пам'ятати, що поняття  «виховання» стосується передовсім дітей, а психокорекція - дорослих.

Ще одна суттєва  відмінність психокорекції від  виховання полягає в тому, що виховний процес у цілому пов'язаний зі впливом  на суб'єкта, психокорекція ж передбачає процес «разом із суб'єктом» - взаємодію  та рівність позицій.

Успішна психокорекція  передбачає єднання зусиль у пошуку причин труднощів спілкування та взаємин між людьми. Власні розробки питань групової психокорекції мають  напрям на забезпечення пізнання першопричин  тих проблем, які відчуває людина у спілкуванні з іншими, а не наведення поверхової «косметики». Без дослідження цих причин і без внесення корективів у диспозиційні утворення неможливо добитися довготривалого успіху.

Розрізняють психологічну корекцію індивідуальну і групову [3].

У першому випадку  відбувається безпосередній вплив  на конкретну людину з боку психолога, який використовує для цього різні  методи роботи.

В другому - вплив  здійснюється на групу людей, як правило  близьких за віком і які мають  майже подібні проблемами. Тут  вплив на конкретного індивіда здійснюється шляхом організації спеціального процесу  взаємодії учасників групи, у  результаті якого і досягається  мета корекції.

Незважаючи на розмаїтість формулювань, можна  сказати, що психологічна корекція як вид психологічної практики - діяльність психотерапевта, яка направлена на усунення людини від різних психологічних  і соматичних проблем за допомогою  психологічних методів.

У загальному виді можна виділити дві загальні моделі в ділянці психологічної корекції. Перша з них дотримує медичної моделі взаємодії психотерапевта і  клієнта (пацієнта). Психологічна корекція в цьому випадку спрямована на допомозі клієнту позбутися хворобливих  симптомів, за допомогою спеціальних  процедур. Психотерапевт виступає тут  як авторитетний експерт, якій цілком контролює процес психотерапії і  який несе всю повноту відповідальність за результат своїх дій. Сюди можна  віднести когнітивні і поведінкові  моделі психологічної корекції, наприклад  раціонально-емотивну терапію А. Елліса, нейролінгвістичне програмування, патогенетичну психотерапію й ін.

Інша модель припускає збільшення відповідальності пацієнта за процес і результат психологічної  корекції; ціль терапії - не стільки  позбавлення хворого від симптомів, скільки особистісна зміна і  розвиток пацієнта під впливом психотерапевтичного  досвіду. Фахівець із психологічної  корекції виступає тут як рівноправний співрозмовник, жива незалежна особистість, яка допомагає іншої особистості  відшукати в собі і своєму найближчому  оточенні ресурси для зміни і  розвитку своєї психіки. Відповідальність за процес і результат психотерапії в більшому ступені тут переходить до пацієнта. Така модель реалізує себе в рамках клієнт-центрованої терапії  К. Роджерса, гештальт підходу Ф. Перлза, екзистенціальної психотерапії й ін.

5. Психотерапія

Психотерапія - система лікувального впливу психічними (психологічними) засобами на організм хворого. Спрямована як безпосередньо  на усунення симптомів, що й викликали  психотравмуючи обставини, так і  на відновлення порушеної системи  відносин особистості  й тим самим на усунення пов'язаної з ними симптоматики захворювання. Залежно від  ступеня участі психічного фактора  в генезі й перебігу  хвороби психотерапія застосовується як основний спосіб лікування, метод реабілітації, психопрофілактики або доповнює інші методи. Важливою умовою ефективності психотерапії є оптимальний контакт між психотерапевтом і хворим.

У лікувальній  практиці одержали поширення наступні види психотерапії: гіпносугестивне, аутогене тренування, поведінкова, раціональна, індивідуально-орієнтована (реконструктивна) [13].

Гіпносугестивна психотерапія проводиться за допомогою  впливу (сугестії), який найбільше повно  проявляється при гіпнозі - минущому стані зміненої свідомості, що відрізняється  від сну й пильнування й  виникаючому в ситуації спрямованого словесного або несловесного впливу. Вирізняють нааступні види гіпнотерапії: гіпнокатарсис (повторне переживання  психотравми і її нейтралізація), гіпноаналіз (розкриття схованого   змісту переживань), гіпнонаркотерапія. Сугестивний елемент є присутнім тією чи іншою мірою  при будь-якому виді психотерапії, зв'язаний насамперед  з переконуючим впливом на хворого з боку психотерапевта.

Аутогене тренування сприяє більш активній участі хворого  в лікувальному процесі. Як метод  психічної саморегуляції воно спрямоване на підвищення можливостей реалізації психофізіологічних резервів організму  й особистості.

Поведінкова (умовнорефлекторна) психотерапія спрямована головним чином  на усунення симптомів хвороби й  зміну неправильної поведінки, що розуміється  як результат патологічно закріплених  звичок. Поведінкова психотерапія, переслідуючи переважно симптоматичні  цілі, не орієнтується на відновлення  порушеної системи відносин особистості.