Ознаки суб'єктивної сторони злочину

Суб'єктивна сторона є  найважливішим елементом, що дозволяє відмежувати каране Кримінальним кодексом діяння від неприступної. Дія, що заподіяло шкоду, може зовні об'єктивно відповідати діяння, заборонені кримінальним кодексом. Але це не означатиме, що особа яка його вчинила буде обов'язково притягуватися до кримінальної відповідальності. Відповідно до ст. 5 КК РФ об'єктивне зобов'язання заборонено. Це означає, що одного об'єктивного критерію для звинувачення людини не достатньо. Для притягнення його до кримінальної відповідальності необхідна наявність такої категорії як вина. Від сюди слід, що невинне заподіяння шкоди законним інтересам не визнається злочином і відповідно не карається кримінальним правом. У ряді випадків відповідальність за невинне заподіяння шкоди встановлюється трудовим і цивільним законодавством.

В цілому, теорія кримінального  права під виною як одним з  елементів суб'єктивної сторони  і основною умовою притягнення до кримінальної відповідальності розуміє  психічне ставлення особи до скоєного нею суспільно небезпечного діяння і його наслідків у формі умислу або необережності. Вина є одним  з елементів предмета доказування  при провадженні попереднього розслідування  та судового розгляду.

Суб'єктивну сторону діяння прийнято визначати як всю психічну діяльність, яка супроводжує вчинення злочину і в якій інтелектуальні, вольові та емоційні процеси протікають в повній єдності і взаємозумовленості [1]. Вона включає в себе поряд з  виною (умислом і необережністю) і інші ознаки - мотив, мета, емоційні моменти, що характеризують різні форми  психічної активності індивіда.

Ці ознаки органічно пов'язані  між собою і взаємозалежні, але  в той же час являють собою  самостійні психологічні явища. Зазначені  поняття запозичені з психології, проте в кримінально-правовому  сенсі вони мають більш вузьке юридичне тлумачення, обмежене рамками  кримінальної відповідальності. Тому з точки зору конструкції кримінально-правової норми такі основоположні поведінкові  акти, як мотив, мета, емоції, формально  є факультативними ознаками суб'єктивної сторони злочину. Вони стають обов'язковими лише тоді, коли в диспозиції статті Особливої ​​частини КК є пряме  на них вказівку (наприклад, вбивство з мотивів релігійної ненависті, передбачене п. «л» ч. 2 ст. 105 КК РФ).

При цьому слід підкреслити, що при кваліфікації злочину вказані  ознаки суб'єктивної сторони, по суті, є ключовим фактором у розумінні  суб'єктивного ставлення особи  до своїх дій і їх наслідків. Як кримінально-правове явище вина проявляється лише в момент вчинення злочину, виникаючи на основі вже  існуючих мотивів і цілей. Мотиви і цілі злочину, не входячи у зміст  провини, формують таке психічне ставлення  особи до діяння і його наслідків, в якому виявляється сутність провини [2].

Вину особи важко встановити без аналізу того, які мотиви лежали в основі його дій (бездіяльності), які  цілі воно перед собою ставило  і в якому стані воно перебувало.

 

Ознаки суб'єктивної сторони  злочину

 

Встановлення ознак суб'єктивної сторони має важливе значення для кваліфікації вбивства. Правильне  розуміння їх змісту дозволяє з високим  ступенем точності кваліфікувати вчинене  діяння. Практика показує, що аналіз суб'єктивної сторони при кваліфікації вбивства являє собою певну складність, внаслідок чого неправильно, наприклад, визначається спрямованість умислу або помилково визначається форма вини. Все це підкреслює значимість виявлення всіх ознак суб'єктивної сторони злочину.

Необхідно сказати, що питання  про зміст суб'єктивної сторони  злочину у вітчизняній науці  кримінального права є дискусійним, причому розбіжності проявляються у декількох аспектах. Перш за все, немає єдності думок щодо співвідношення суб'єктивної сторони злочину і  провини. Так, ряд вчених (П.С. Дагель, Д.П. Котов [3], Є.В. Ворошілін, В.А. Крігер [4]) вважають, що вина являє собою  внутрішню, суб'єктивну сторону злочину, вважаючи таким чином , що це тотожні  поняття, оскільки інтелектуально-вольова  діяльність людини нерозривно пов'язана  з мотиваційною та емоційною діяльністю.

Однак ставити знак рівності між поняттями «вина» і «суб'єктивна  сторона злочину» представляється  невірним, оскільки сама законодавча  характеристика вини (ч. 1 ст. 24 КК РФ) не включає в неї мотив, мета та інші ознаки, що характеризують психічну активність суб'єкта у зв'язку з вчиненням  злочину. Відповідно до ч. 1 ст. 24 КК винним визнається особа, яка вчинила діяння навмисно або з необережності, отже, кримінальний закон визначає вину лише як загальне (родове) поняття наміру і необережності. Крім того, як справедливо  вказує А.І. Рарог, включення в провину  мотиву, мети емоцій, свідомо і інших  психологічних ознак, коло яких точно  не визначений, вносить плутанину  у вирішення питання про форму  вини і позбавляє ці ознаки самостійного значення як ознак суб'єктивної сторони, хоча в законі таке значення їм нерідко  надається [ 5].

Інші автори висували тезу, що вина - поняття більш широке, ніж  суб'єктивна сторона злочину. Так, Ю.А. Демидов писав, що вина «не може зводитися до будь-якого елементу злочину, хоча б до умислу і необережності, або до діяння, взятому з його об'єктивної сторони. Вона однаково виражається  як в об'єктивної, так і суб'єктивної сторони злочину »[6]. Такої ж  позиції дотримувався і Г.А. Злобін [7]. Обидва автори вважали, що вина включає  в себе і об'єктивну, і суб'єктивну  сторони злочинного діяння, а також  всі інші «істотні для відповідальності»  властивості вчиненого злочину, в яких виражається негативне  ставлення суб'єкта до найважливіших  цінностей суспільства.

По суті, в такий концепції  проявляється підміна понять - поняття  вини, яка в кримінальному праві  визначається як наявність у скоєному діянні умислу або необережності, наповнюється іншим змістом. Інакше кажучи, термін «вина» починає вживатися у двох значеннях, що вже саме по собі неприпустимо, тому що будь-який термін повинен точно  і однозначно визначати поняття, чітко відмежовуючи його від інших. Цікаво відзначити, що аналогічного погляду  дотримувався Б.С. Утєвський, який висунув  ще в 50-і рр.. минулого сторіччя концепцію - «дві провини», не підтриману тоді вітчизняними вченими та практиками.

Тим не менш, така позиція  і зараз знаходить прихильників: наприклад, В.П. Мальков стверджує, що вина повинна розумітися як доведеність  самого факту вчинення злочину даною  конкретною особою [8]. Цю думку поділяє  А.І. Плотніков [9]. Таке трактування  терміна «вина» суперечить кримінально-законодавчої характеристиці провини. Слід погодитися з А.І. Рарог в тому, що ототожнення  вини з фактом скоєння злочину  означає об'ектівірованію провини, позбавлення її конкретної визначеності як юридичної ознаки складу злочину [10]. На наш погляд, відступ від  прийнятого в науці кримінального  права і закріпленого законодавчо  визначення провини теоретично не обгрунтовано і є неприйнятним в практичному  плані.

Інший аспект дискусії з питання  про зміст суб'єктивної сторони  злочину стосується таких її юридичних  ознак, як мотив і мета. Більшість  вітчизняних правознавців дотримується єдиної позиції, що названі сторони  психічної діяльності є характерними для суб'єктивної сторони будь-якого  злочину, в тому числі і для  тих випадків, коли ставлення до його наслідків характеризується необережністю.

Однак деякі автори не поділяли такої думки. Так, Н.І. Загородников розглядав мотив і мета злочину  тільки як ознаки умисної вини, вважаючи, що в разі необережності відсутня цілеспрямована діяльність винного [11]. А.Н. Трайнін стверджував, що мотив  і мета при необережної вини є  не ознаками злочину, а ознаками поведінки  і, отже, вони лежать за межами суб'єктивної сторони необережного злочину [12]. З  цим важко погодитися, оскільки мотив  дозволяє визначити зміст необережних  злочинів і дати їм правильну юридичну оцінку. Прав Б.С. Волков, що в цьому  випадку штучно протиставляються воля і дія, поведінка і наслідок. Поведінка  особи при необережному заподіянні шкоди як що знаходиться в протиріччі з лежачими на ньому обов'язками і є той вольовий акт, який визначає зміст і спрямованість суспільно  небезпечних дій (бездіяльності). Необережний  злочин, будучи вольовим актом, не може одночасно не бути мотивованим і  цілеспрямованим [13].

Немає одностайності серед  вчених і в питанні про включення  до суб'єктивну сторону злочину  таких ознак, як емоції. Б.С. Волков вказує, що поряд з умислом і необережністю  суб'єктивна сторона містить у  собі мотив, мета та емоційні моменти [14]. Така ж позиція відображена і  в сучасних підручниках з кримінального  права РФ [15], тоді як в Курсі радянського  кримінального права [16] про емоційний  моменті говорилося лише стосовно до умисного вбивства та тяжких тілесних ушкоджень, вчиненим у стані афекту.

А.І. Рарог вважає невірним включати емоції в психологічний  зміст суб'єктивної сторони злочину. Автор визнає, що в окремих випадках законодавець, враховуючи велику мотивообразующих значення емоцій, вважає їх фактором, що пом'якшує відповідальність (наприклад, сильний переляк може визнаватися  такою обставиною - вчинення злочину  під впливом погрози). Але і  в цьому випадку, стверджує вчений, емоції більшою мірою виражають  соціальну, аніж юридичну, характеристику і відносяться, скоріше, до суб'єкта злочину, підкреслюючи особливості  його психічного стану, чим до самого суспільно небезпечного діяння. На цій підставі А.І. Рарог визнає емоції не юридичною ознакою суб'єктивної сторони злочину, а соціальним ознакою, що характеризує особу винного [17].

На наш погляд, емоційний  стан винної особи в момент вчинення злочину є, нарівні з виною, мотивом, метою, найважливішою ознакою суб'єктивної сторони, мають кримінально-правове  значення. Будь-який вид діяльності як складний психологічний процес супроводжується  емоціями, які накладають відбиток на волю, свідомість і розуміння  людиною скоєних ним дій. З'ясування емоційних обставин, що характеризують психічну діяльність винного, в значній  мірі допомагає встановленню мотиву і цілі вбивства, визначення змісту умислу і необережності. Як вірно  вказував Б.С. Утєвський, «без урахування емоційного стану особи не може бути повної оцінки поведінки підсудного, обгрунтованого вирішення питання  про вину підсудного і про ступінь  його провини» [18].

Емоційні особливості  не вказуються в якості ознак складу злочину, в кримінальному законі вказується лише стан сильного душевного  хвилювання (афект), що розглядається  як ознака, що робить основний склад  менш тяжким, привілейованим (ст. 107 КК РФ). При цьому в КК РФ значення має лише афект, викликаний протиправною або аморальною поведінкою потерпілого  або тривалої психотравмуючої ситуацією. При афекті відбувається бурхливе наростання емоційного напруження, перекручений свідомо-вольову діяльність і змінює зміст вольового та інтелектуального моментів як ознак провини. У психології і психіатрії такий стан називається фізіологічним афектом, а в кримінально-правовій літературі в цьому випадку використовується термін «афектований наміри». Від фізіологічного афекту слід відрізняти патологічний афект, що представляє собою тимчасовий розлад психіки, при якому настає глибоке потьмарення свідомості, в результаті чого людина втрачає здатність віддавати собі звіт у своїх діях і керувати ними. Особа, яка вчинила вбивство в стані патологічного афекту, зізнається несамовитим. Для вирішення питання про те, чи вчинено діяння в стані фізіологічного або патологічного афекту, призначається комплексна психолого-психіатрична експертиза.

Узагальнюючи вищевикладене, можна стверджувати, що в зміст  суб'єктивної сторони злочину входять  вина, мотив, мета та емоційний стан винної особи в момент вчинення злочину. Вина - ознака будь-якого злочину, і  при відсутності провини немає  і складу злочину. У відповідності  з принципом суб'єктивного зобов'язання (ст. 5 КК РФ) особа підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення тих  суспільно небезпечних дій та їх шкідливих наслідків, щодо яких встановлено  його особиста провина. Наприклад, за відсутності  провини не може бути визнано вбивством  заподіяння смерті; заподіяння смерті по мотиву необхідної оборони або  з метою затримання злочинця за умови, що не допущено перевищення таких  заходів, також виключає злочинність  діяння.

Мотив і мета, на відміну  від вини, характеризують склади лише деяких злочинів, будучи в них обов'язковими або кваліфікуючими ознаками або  обставинами, що пом'якшують або  обтяжують відповідальність. По мотиву і мети розрізняються прості і  кваліфіковані склади вбивств.

Маючи на увазі надзвичайну  важливість змісту суб'єктивної сторони, Пленум Верховного Суду РФ у своїх  постановах «Про судовий вирок», «Про судову практику у справах про  вбивство (ст. 105 КК РФ)», «Про практику призначення судами кримінального  покарання» підкреслив необхідність ретельно дослідити зміст і спрямованість  умислу, мотиви і цілі злочину, проводити  необхідне відмінність між злочинами, вчиненими навмисне і з необережності.

Навмисна форма вини та її види

 

Умисел може мати дві форми - пряму і непряму. Згідно зі ст. 25 КК РФ злочин визнається вчиненим з  прямим умислом, якщо особа усвідомлювала  суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності), передбачала можливість або неминучість настання суспільно  небезпечних наслідків і бажала їх настання.

За своєю внутрішньою  структурою прямий умисел може бути досить складним. Винний здатний передбачити  можливість настання різних, не строго визначених в його свідомості наслідків  свого діяння, і бажати, тобто  хотіти настання будь-якого з них. У таких випадках мається на увазі  альтернативний умисел. В інших випадках можливі наслідки охоплюються свідомістю винного в самому загальному вигляді, вони не конкретизовані, але тим  не менш, будь-які з можливих наслідків  націлені на кінцевий злочинний результат. Це має місце, наприклад, при здійсненні крадіжок, коли свідомістю винного  не визначено жодного предмет  розкрадання, ні його розміри. Однак  крадіжка залишається крадіжкою  з характерним для неї прямим умислом. Злочини з невизначеним умислом можуть включати наявність  багатьох можливих злочинних наслідків, головна умова - це усвідомлення і передбачення особою не абстрактної, а реальної можливості їх настання і бажання цього.

Зміст умислу винних характеризується передбаченням можливості настання широкого діапазону наслідків: від  знищення замінованих автомашин  до вбивства всіх приїхали в кафе членів конкуруючої угрупування, а також  бажанням настання цих наслідків. Тим  самим альтернативний умисел реалізується в рамках прямого - на вбивство людей  загальнонебезпечним способом.

Непрямий умисел - це такий  вид умислу, при якому особа  усвідомлювала суспільну небезпеку  своєї дії (бездіяльності), передбачала  можливість настання суспільно небезпечних  наслідків, не бажала, але свідомо  допускало ці наслідки або ставилася  до них байдуже (ч. 3 ст. 25 КК РФ) .

Непрямий умисел повністю схожий з прямим за таким відноситься  до інтелектуального елементу ознакою, як усвідомлення суспільної небезпеки  свого діяння. Однак друга ознака інтелектуального елемента - передбачення можливості суспільно небезпечних  наслідків - вже значно відрізняється  від відповідної ознаки прямого  умислу.

Перш за все, при непрямому  умислі неможливе передбачення неминучості  настання суспільно небезпечних  наслідків, так як таке передбачення є ознакою тільки прямого умислу. Крім того, передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків  при непрямому умислі відрізняється  і характером передбачення. Якщо при  прямому умислі винний передбачає можливість як велику ступінь ймовірності настання суспільно небезпечних наслідків, то при непрямому умислі він передбачає меншу, але зі значною мірою вірогідності настання суспільно небезпечних  наслідків, реальну можливість.

Як бачимо, при непрямому  намірі винний може байдуже або негативно  ставитися до наслідків, активно  бажати їх ненастання, може сподіватися, що вони не настануть, - все це різновиди  відношення до злочинних наслідків, яке характерно для непрямого  умислу. При цьому необхідно встановити, що особа передбачала злочинні наслідки і розраховувало їх запобігти.

Непрямий умисел передбачає певне психічне ставлення особи  до можливості настання злочинних наслідків (свідоме їх допущення), а тому область  вчинення злочинів з цим видом  умислу обмежена тільки так званими  матеріальними злочинами (об'єктивна  сторона яких містить наслідки в  якості обов'язкової ознаки).

Необережна форма вини та її види

 

Злочини з необережності  поділяються на два види: вчинені  з легковажності і з недбалості. Злочин визнається вчиненим з легковажності, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних  наслідків своїх дій (бездіяльності), але без достатніх до того підстав  самовпевнено розраховувало на запобігання  цих наслідків. При легковажність  з точки зору інтелектуального моменту  особа усвідомлює суспільну небезпеку  своїх дій (бездіяльності), а тому і передбачає в загальних рисах  можливість настання суспільно небезпечних  наслідків цих дій (бездіяльності) [19].

У теорії кримінального права  зверталася увага на те, що при злочинній  легковажність особа передбачає і усвідомлює дві протилежні тенденції: можливість заподіяння суспільно небезпечних  наслідків і можливість їх запобігання. При цьому він допускає недооцінку першій можливості за рахунок переоцінки другої і йде на необгрунтований  і неправомірний ризик. Винний усвідомлює, що іноді в подібних ситуаціях при подібних обставинах наступають суспільно небезпечні наслідки, але він переконаний, що в даному конкретному випадку цього не відбудеться, що він в змозі буде уникнути, не допустити настання шкоди. Винний у цілому правильно оцінює дану ситуацію як здатну спричинити за собою небезпечні наслідки. Разом з тим він розраховує, що йому вдасться запобігти ці наслідки. Він сподівається не на випадкові обставини, як при непрямому умислі, а на конкретні реальні фактори, які, на його переконання, зможуть запобігти небезпечні наслідки [20]. Важливо підкреслити, що подібне прогнозування (розрахунок) повинен бути засноване не на везінні, сподіваючись на удачу, а на досить реальних факторах, пов'язаних з професійними якостями, досвідом і вмінням самого винної особи, особливостях використовуваних ним технічних засобів, знарядь, пристосувань, конкретних особливостях обстановки, в якій він діяв, і т.д. У підсумку цей розрахунок виявився самовпевненим, невдалим, коли винний якісь обставини недооцінив або переоцінив, але таке уявлення у винної особи було, що й дозволяє характеризувати його провину не як умисел, а як легковажність [21].

Тому при встановленні у вчиненому ознак злочинного легковажності дуже важливо з'ясувати  обставини, на які розраховував винний. Виявлення цих обставин має вирішальне значення при розмежуванні злочинного легковажності і непрямого умислу.

Таким чином, різниця між  непрямим умислом і злочинним  легковажністю слід проводити в  основному за вольовому елементу: у першому випадку особа свідомо  допускає настання передбачуваних наслідків  злочинів або байдуже ставиться  до їх настання, а в другому без  достатніх до того підстав розраховує їх уникнути [22].

Вчинення злочину за недбалість з точки зору інтелектуального моменту  характеризується відсутністю у  особи, що здійснює певні дії (бездіяльність), усвідомлення їх запрещенности кримінальним законом і суспільної небезпеки, а тому і відсутністю передбачення можливості настання суспільно небезпечних  наслідків цих дій або бездіяльності.

З точки зору вольового  моменту скоєння злочину щодо недбалості передбачає відсутність  вольових зусиль до прояву пильності  і передбачливості при здійсненні відповідних дій чи бездіяльності. При цьому якщо б ця особа при  здійсненні певних дій (бездіяльності) проявило більшу уважність і передбачливість, то воно повинно було і могло усвідомити суспільну небезпеку цих дій (бездіяльності) і передбачити можливість настання суспільно небезпечних наслідків, а отже, повинна була і могла  їх запобігти [23].

При визначенні наявності  або відсутності недбалості як виду необережної вини використовуються так звані об'єктивний і суб'єктивний критерії наявності недбалості.

Об'єктивний критерій недбалості проявляється в тому, що особа при  необхідній уважності і передбачливості  повинна була передбачити. Об'єктивний критерій показує, що на обличчі лежав  обов'язок передбачити можливість настання наслідків, виражена в певних вимогах  передбачати і випливає із закону, інструкцій, наказів, положень, правил безпеки, з буденних правил обережності.

Суб'єктивний критерій недбалості виражений у тому, що особа при  необхідній уважності і передбачливості  могло передбачити ці наслідки. Він  показує, що саме ця особа, а не усереднений  людина, в конкретних умовах завдяки  своєму рівню освіти, культури, стану  здоров'я, досвіду, компетентності і  т.д. здатне передбачити.

Цей критерій має особливе значення, оскільки підкреслює, що недбалість як вид необережної вини може бути тільки в межах можливого передбачення наслідків, а межі цього передбачення завжди індивідуальні. Ігнорування  цієї обставини призводить найчастіше до об'єктивного вменению - судовому розсуд, коли суддя не розкриває  зміст психічного (належного і  можливого) у особи, а підміняє його власними міркуваннями та розумінням того, чому повинен був і міг  передбачити.

Вирішуючи питання про  винність особи, яка вчинила злочин по недбалості, необхідно відзначити, що наявність однієї лише обов'язки передбачити суспільно небезпечні наслідки недостатньо. Потрібно, щоб  була реальна можливість виконати цей  обов'язок, точно так само як повинна  бути можливість правильно оцінити  ситуацію, що склалася [24].

Тому, розширювальному тлумаченню необережної вини, особливо у вигляді  недбалості в прикордонних випадках з казусом, перешкоджають дві  обставини: 1) нормативне визначення ознак  невинного заподіяння шкоди; 2) вимога закону про те, що діяння, вчинене  з необережності, визнається злочином тільки в тому випадку , якщо це спеціально передбачено в статтях Особливої  ​​частини [25].

У КК РФ кримінальна відповідальність за необережні діяння передбачена, як правило, там, де встановлені необхідні  правила (норми, стандарти, технології) безпечної поведінки та професійної  діяльності. Не спираються на писані правила  лише склади необережних побутових  злочинів проти особи, власності  і деяких інших об'єктів, де діють  звичайні і загальновідомі норми  безпечної поведінки.

Види невинного заподіяння шкоди

 

Від недбалості слід відрізняти випадок, казус - невинне заподіяння шкоди, тобто ситуацію, коли особа  не усвідомлює суспільної небезпеки  скоєного їм діяння і за обставинами  справи не могла усвідомлювати або  не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків  і за обставинами справи не повинна  була і не могла їх передбачити.

Невинне заподіяння шкоди, згідно зі ст. 28 КК, може проявитися у двох видах. По-перше, коли особа, яка вчинила  правопорушення не усвідомлювала і  за обставинами справи не могла усвідомлювати  суспільної небезпеки своїх дій (бездіяльності) або не передбачала  можливості настання суспільно небезпечних  наслідків і за обставинами справи не повинна була або не могла їх передбачити. Законодавець в ч. 1 ст. 28 КК встановив чотири можливих варіанти невинного заподіяння шкоди:

· Особа не усвідомлювала  суспільної небезпеки свого діяння і за обставинами справи не могло  її усвідомлювати;

· Особа не передбачала  можливості настання суспільно небезпечних  наслідків і за обставинами справи не повинна була і не могла їх передбачити;

· Особа не передбачала  можливості настання таких наслідків, не могла їх передбачити, хоча й повинно  було;

· Особа не передбачала  можливості настання суспільно небезпечних  наслідків, однак могла їх передбачити, хоча й не повинно було цього робити.

Другий вид невинного  заподіяння шкоди передбачений в  ч.2 ст. 28 КК. Він має місце у  випадках, коли особа, хоча і передбачала  можливість настання суспільно небезпечних  наслідків своїх дій (бездіяльності), але не могло запобігти ці наслідки в силу невідповідності своїх  психофізичних якостей вимогам  екстремальних умов або нервово-психічних  перевантажень.

Екстремальними є умови, що виходять за рамки звичайних, або  таке ускладнення обстановки, яке  вимагає особливої ​​уваги, негайного  реагування і пр. Наприклад, надзвичайна  подія, раптова втрата професійних  навиків і пр.

Нервово-психічні перевантаження виражаються в особливому стані  організму людини, наприклад, при  перевтомі, стресовому стані, викликаному  отриманим звісткою, і пр.

Для визнання людини, яка  заподіяла шкоду, невинним достатньо  наявності одного з розглянутих  об'єктивних і суб'єктивних ознак.

Висновок

 

 

На підставі викладеного  ми можемо зробити наступні висновки:

Суб'єктивну сторону діяння прийнято визначати як всю психічну діяльність, яка супроводжує вчинення злочину і в якій інтелектуальні, вольові та емоційні процеси протікають в повній єдності і взаємозумовленості. Вона включає в себе поряд з  виною (умислом і необережністю) і інші ознаки - мотив, мета, емоційні моменти, що характеризують різні форми  психічної активності індивіда.

Практика показує, що аналіз суб'єктивної сторони при кваліфікації вбивства являє собою певну складність, внаслідок чого неправильно, наприклад, визначається спрямованість умислу або помилково визначається форма  вини. Все це підкреслює значимість виявлення всіх ознак суб'єктивної сторони злочину.

На наш погляд, емоційний  стан винної особи в момент вчинення злочину є, нарівні з виною, мотивом, метою, найважливішою ознакою суб'єктивної сторони, мають кримінально-правове  значення. Будь-який вид діяльності як складний психологічний процес супроводжується  емоціями, які накладають відбиток на волю, свідомість і розуміння  людиною скоєних ним дій. З'ясування емоційних обставин, що характеризують психічну діяльність винного, в значній  мірі допомагає встановленню мотиву і цілі вбивства, визначення змісту умислу і необережності.

Узагальнюючи вищевикладене, можна стверджувати, що в зміст  суб'єктивної сторони злочину входять  вина, мотив, мета та емоційний стан винної особи в момент вчинення злочину.


Ознаки суб'єктивної сторони злочину