Писемні пам’ятки як історичне джерело

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Писемні пам’ятки як історичне джерело

РОЗДІЛ ІІ. Першодруки та їх місце в регіональній історії України

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми. Сучасне національне державотворення та формування в Україні високоцивілізованого суспільства, що виступають однією з найхарактерніших рис її життя, об’єктивно вимагають грунтовного вивчення та осмислення історичного минулого українського народу. Це стосується як вітчизняної історії в цілому, так і минулого окремих регіонів України.

Історія українського народу не буде повною без вивчення її писемних пам’яток. Богослужбові тексти, а потім література підручна чи світська, писана кирилицею, завжди доповнювалася цікавими передмовами чи післямовами, в яких автори чи укладачі давали свою оцінку тим чи іншим явищам, процесам, навіть історії видрукування самої книги. І тому те, що ці фоліанти є не просто цінними витворами мистецтва, в них зберігається генетичний код нашого народу.

Наша країна є здобуток тисячолітнього розвитку українського народу. Тут все пройнято українською культурою, а все, що витворено, є плодом розуму і рук українського генія. Необхідність пізнання нації, народу можливе лише через його культуру, літературу, усну народну творчість, що відзначаються багатовіковою спадкоємністю та цілісністю, а їх першоджерело - світовим рівнем. Останні десятиліття минулого віку позначені інтересом до пам’яток давньої української літератури, що є закономірним явищем, оскільки без пізнання цієї неоціненної спадщини ми не зможемо збагнути своєї духовності, її суперечності та величі.

Отже, актуальність даного дослідження зумовлена тим, що Україна має велику багатовікову історію, а в її фондосховищах зберігається безліч історичних пам’яток регіонального, загальнонаціонального та світового значення. Серед них – сотні тисяч, першодруків, стародруків, інших рідкісних та цінних видань, які виступають безцінними носіями історії розвитку країни.

Об’єктом дослідження виступає писемне історичне джерело як історична категорія, на якій будується пізнання і вивчення історичної науки.

Предметом дослідження є роль історичного писемного джерела у вивченні регіональної історії та можливості його застосування на уроках історії.

Мета дослідження. На основі опублікованих джерел і спеціальних історичних досліджень, дати об’єктивну оцінку історичної цінності рукописних та перших книг, як носів інформації про минуле краю.

Для досягнення поставленої мети  визначено такі завдання:

• дослідити та проаналізувати наявну інформацію та доступну літературу, актуальну для даного дослідження;
• дати визначити поняття історичного джерела;
• вивчити класифікацію історичних джерел;
• охарактеризувати писемні джерела, як носій інформації для дослідження історії краю;
• розглянути найвідоміші писемні пам’ятки України.

Методологічною основою є принципи історизму та об’єктивності. При визначені принципів і методів дослідження було використано комплексний науковий підхід. Відповідно до поставлених завдань застосовано спеціальні історичні підходи те методи вивчення та дослідження даної теми. При написанні роботи нами використані проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний та аналітичний методи.

Історіографічний огляд. Проблема писемних джерел не втрачала своєї актуальності в наукових колах упродовж більш ніж двох століть. Дана тема хоча й ставала дослідженням багатьх істориків, все ж потребує додаткових різнобічних опрацювань.

Описи перших писемних джерел можна знайти у працях російських дослідників середини та кінця XIX століття В. Ундольського, П. Строєва, І. Каратаєва, О. Вікторова, Л.Є. Немировського, М. Тихомирова, А. Зернова, Т. Протасьєва, Є. Немировський, А. Смідович створили колективну монографію «Книга і друкарство на Україні» [7].

Великий внесок у вивченні писемних джерел зробив видатний український історик Іван Огієнко. Цілком слушно зауважив І. Огієнко, що «в справах нашого давнього друкарства написано вже дуже багато окремих праць, головним чином росіянами, що до описів своїх стародруків повносили й всі наші» [13, 14]. Із цього ж приводу сучасний дослідник історії рукописних і друкованих набутків людства Микола Тимошик висловився: «Весь цінний рукописний і друкований інвентар давньої української доби, який зберігався в Росії, на цілі століття став політичним заручником [21].

Свідомі українські наукові сили, які завжди сприймалися офіційною владою як політично непевні, тривалий час не мали до того інвентаря вільного доступу. Офіційні ж представники російської науки, активно залучаючи весь цей матеріал до наукового обігу, стали розглядати давні набутки, які творилися на праукраїнських землях, як складову російської культури, як такий собі вступний розділ до історії російської книги».

При написанні даної роботи була використана також праця «Давня українська література», автором якоє є Л.Є. Махновець [12]. Також даний реферат опирається на праці  Реви Л. «Апостол І. Федорова як первісток українського друкарства» [18], «Герасим Смотрицький і «Острозька Біблія…» [19] та «Фонди кириличних стародруків у Національній бібліотеці України ім. В.І. Вернадського» [20].

При виконанні цього реферату використовувалися і ряд інших праць та досліджень [1, 3, 4, 9, 10, 11, 15, 17].

Практичне значення полягає в тому, що основні висновки і теоретичні положення можуть бути опорною базою для подальших досліджень. Одержані матеріали можуть бути використані вчителями історії при проведені уроків, можуть використовуватись студентами, при вивчені курсів як історії України, та її окремих регіонів. Матеріали та висновки можуть бути використанні при написані рефератів, курсових та бакалаврських робіт з історії України, у практичній викладацькій діяльності.

Структура даної роботи визначена поставленими завданнями дослідження й побудована за проблемно-хронологічним принципом. Робота складається із вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ І. ПИСЕМНІ ПАМ’ЯТКИ ЯК ІСТОРИЧНЕ

ДЖЕРЕЛО

Вивчення історії, грунтується на історичних джерелах, дослідженням яких займається спеціальна наукова дисципліна - джерелознавство. Під історичними джерелами розуміються всі пам'ятки минулого, які свідчать про історію людського суспільства. Історичні джерела слід відрізняти від історичного дослідження, написаного на основі аналізу джерел. У науці розрізняють п'ять основних типів історичних джерел:

1. речові - пам'ятки матеріальної культури - археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети тощо), архітектурні пам'ятники;

2. етнографічні - пам'ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу;

3. лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку мови;

4. усні джерела - народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;

5. писемні джерела, які є основою історичних знань.

Важливими джерелами є дані побуту, вдач, звичаїв, які нерідко відсутні в письмових джерелах і збираються етнографією; дані мови, досліджувані лінгвістикою, і усні джерела - билини, казки, пісні, прислів'я й т.п., досліджувані фольклористикою. Окремі джерела лише умовно можуть бути віднесені до тієї або іншої групи. Так, деякі етнографічні джерела вивчають і археологія й етнографія; антропологічні джерела стоять на грані природознавства й історії. Розвиток суспільства постійно веде до особливо швидкого розширення різновидів письмових і виникненню зовсім нових видів джерел. Наприклад, винахід і використання звукозаписних фото- і кіноапаратів привело до утворення особливої групи кіно-, фоно- і фотоматеріалів [11, с. 47].

Писемні джерела, як рукописні (на камені, бересті, пергаменті, папері та ін.), так і друковані більше пізніх історичних періодів, становлять найбільш масову групу джерел. Вони різняться за своїм походженням (матеріали державних, вотчинних, фабрично-заводських, відомчих, особистих і інших архівів), змістом й призначенню (статистико-економічні матеріали, юридичні акти, діловодні документи, законодавчі пам'ятники, дипломатична й військова документація, судово-слідчі справи, періодична преса й ін.).

Писемні джерела, в свою чергу, можна поділити на дві основні групи:

• актові матеріали - джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми і т.п.;

• оповідні пам'ятки - літописи, спогади, щоденники, листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори.

Чільне місце в історичній науці посідають писемні джерела. Саме вони становлять основу переважної більшості наукових праць в Україні [6, с. 180].

Видова розмаїтість письмових джерел по всесвітній історії наступна:

• літописи (наприклад, "Повість минулих літ"),

• законодавчі акти (укази, універсали, закони),

• ділова документація (протоколи, звіти установ, службове листування тощо),

• приватні акти,

• періодична преса (газети, журнали, листівки),

• статистичні джерела (ревізії, переписи населення, статистичні зведення),

• документи особового походження (приватні листи, мемуари, щоденники, автобіографії),

• літературні пам’ятки (наприклад, "Повчання дітям" Володимира Мономаха).

• публіцистика,

• політичні твори,

• наукові праці.

Але всі вони поділяються на дві великі групи (або "роди"):

1. документальні;

2. оповідні (або наративні) [17, с. 213].

Документальні джерела відбивають історичну подію або явище безпосередньо, без будь-якої оцінки її людиною, яка письмово зафіксувала цю подію. Такі джерела виникають у процесі конкретних подій, тому вважаються більш вірогідними. До документальних пам’яток відносяться закони, укази, розпорядження, угоди, переписи тощо.

Документальні джерела – вид писемних джерел, що виникли в процесі діяльності різних державних громадян чи приватних установ, організацій, підприємств тощо. Мають діловий, офіційний характер, різний зміст, усталену форму й формуляр окремих зразків. Це законодавчі акти, організаційно-розпорядча документація установ, організацій, підприємств, звіти, ділове офіційне листування; акти, довідки, документи судово-слідчі, дипломатичні, військові тощо.

Документальні історичні джерела відбили окремі факти. Наприклад, в актах у формі певних юридичних норм зафіксовані економічні або політичні угоди, договори між приватними особами, приватною особою й державою й т.д. Такі джерела мають особливу вірогідність. Тільки сукупність актових, статистичних, законодавчих і інших джерел дозволяє відтворити картину суспільства в той або інший період.

Оповідні джерела - літописи, хроніки, історичні повісті та ін. передають історичні події в тому вигляді, як вони переломилися у свідомості їхніх авторів. Відомості оповідальних джерел часто менш достовірні, однак вони являють собою зв'язну розповідь про історичні події [6, с. 181].

Оповідні джерела – рід усних та писемних джерел, особливістю яких є фіксація інформації про події та явища суспільно-політичного, соціально-економічного, культурного життя у вигляді розповіді в довільній формі (плач, повчання, похвала, подорожні записки тощо). Цінність цих джерел полягає в тому, що вони відтворюють складні процеси формування етносу, його мови, літератури, національної свідомості, героїзму боротьби за незалежність. Вони також інформують нас про ставлення їхніх авторів до відтворюваних у описах подій, а отже, і про світогляд їхніх авторів. Оповідні твори виникли у найдавніші часи у формі епосу, міфів, легенд, казок, переказів, пісень, дум тощо. Пізніше вони лягли в основу хронік, літописів, різноманітних історичних та літературних творів. Багато усних оповідей записали етнографи, фольклористи.

В оповідних джерелах подію або явище зафіксовано в переказі автора, на підставі його особистих вражень. Зрозуміло, що на цьому переказі позначилося його світосприйняття, погляди, а сама подія отримала його оцінку. До оповідних пам’яток належать листи, спогади, літописи, публікації в періодичній пресі, літературні твори. Звісно, до них слід ставитися досить критично, усвідомлюючи їхню специфіку. Але саме оповідні джерела дають нам можливість з’ясувати, як та чи інша подія сприймалася її сучасниками, як розуміли світ, до чого прагнули і про що мріяли наші предки.

Писемні джерела складалися свого часу людьми, які, мали власні інтереси і уподобання, часто переслідували власні цілі. Отже, джерело може містити помилкову інформацію, викривлену як зумисне, так і через непоінформованість автора. Особливо це стосується оповідних пам’яток. Саме тому для висвітлення однієї історичної проблеми дослідникам необхідно розглянути цілий комплекс джерел. Більше того, зіставляючи інформацію, вміщену у здавалося б давно відомих джерелах, по-різному її інтерпретуючи, історики часто доходять цілком нових висновків й навіть роблять наукові відкриття.

Визначення дійсності джерела складається з рішення трьох завдань: встановлення тексту, інтерпретація джерела й вивчення його походження. Встановлення тексту проводиться за методикою, розробленою текстологією, і включає: прочитання й осмислення тексту, виявлення пізніших приписок і вставок (інтерполяції), визначення відношення до оригіналу; якщо не оригінал, то відновлення історії тексту й первісного авторського оригіналу й т.п. Інтерпретація джерела складається з з'ясування, що саме повідомляється в ньому про конкретні факти, події і явища, у тлумаченні прямого й алегоричного значення тексту, розшифровці специфічних виражень, метафор, натяків. Вивчення походження джерела вкладається у встановленні ім'я автора (атрибуція), часу, місця й умов виникнення джерела. Дата й місце можуть бути визначені приблизно, по непрямих ознаках методами палеографії, метрології, дипломатики й ін. Тільки збіг всіх непрямих ознак дозволяє вважати завдання вирішеним. Атрибуція по непрямих ознаках (зміст, мова, стиль, почерк) завжди ненадійна і повинна вважатися робочою гіпотезою до її документального підтвердження. Однак деякі завдання можуть залишатися невирішеними (атрибуція, місце й умови виникнення). Методи подальшого аналізу залежать від характеру інформації, що втримується в джерелі [17, с. 184].

Документальні джерела (законодавчі пам'ятники, акти й ін.) у цілому не мають потреби в доказі вірогідності. Однак у них можуть бути окремі частини оповідального характеру (преамбули, історичні введення), які повинні зазнавати внутрішньої критики. Встановивши дійсність документального джерела, дослідник розкриває його класовий й політичний зміст, вивчає конкретні умови й історію виникнення, його місце в суспільному житті, витягає з документа відомості, що потрапили в нього незалежно від волі укладача.

З'ясування вірогідності оповідальних джерел (літописи, мемуари, публіцистика й т.д.) складається із трьох завдань: з'ясування умов, у яких виникла інформація; розкриття класових і політичних інтересів автора; перевірка конкретних звісток. Якщо джерело є повідомленням учасника або живого свідка подій, то з'ясовується обстановка, у якій він перебував при спостереженні, і можливості, якими він розраховував для відтворення історичної дійсності. Якщо автор повідомляє звістки про подію, очевидцем якого він не був, то встановлюються джерела запозичення, ступінь повноти й точності їхньої передачі. Вивчення всієї сукупності джерел, використаних в оповідальному творі, проливає світло на його вірогідність. Класові й політичні позиції автора, його особисті симпатії й антипатії впливають на об'єктивність свідоцтва. Тенденційність джерела може проявлятися відкрито або завуальовано (загальний тон, характеристики, умовчання про відомі факти й т.п.). При перевірці конкретних звісток джерела використовують методи логічно-значеннєвого аналізу й зіставлення. Збіг фактів у різних джерелах, що виникли незалежно один від одного, свідчить про вірогідність; збіг же у всіх деталях припускає запозичення.

Знання про минуле, котрі "видобуває" історична наука, подеколи називають "історичним досвідом", за допомогою якого ми визначаємо свою поведінку й прагнення. При цьому варто звернути увагу на два моменти. По-перше, інформацію про минуле ми здобуваємо як з історичних джерел і праць наших попередників (з "історіографічної традиції"), так і з того середовища, в якому живемо, тобто від сучасників. По-друге, специфіка історичного досвіду полягає в тому, що те, що відбулося в минулому насправді, часто відступає на другий план, тоді як зміст "образу історичного минулого" визначається уявленнями про нього (останні ж можуть або збігатися з тим, що було насправді, або наближатися до нього, або й бути прямо протилежними йому).

Власне, спираючись саме на цей "образ" ми й визначаємо свою поведінку. Тобто, можна сказати, що історія - це не лише людина в минулому, але й минуле в людині. Виходячи з таких міркувань, структуру історичної науки можна представити, як уже зазначалося, у вигляді системи, підсистемами якої є джерелознавство, історіографія та усна традиція [6, с. 182].

РОЗДІЛ ІІ. СТАРОДРУКИ ТА ЇХ МІСЦЕ В ІСТОРІЇ

УКРАЇНИ

Упродовж усього життя ми звертаємося до книжки, тому що кожна людина прагне пізнавати свій шлях, а книга - одне з найбільших чудес, створеною людиною. З тих пір, як люди навчилися писати, всю свою мудрість вони довірили книгам. Адже вони відкривають нам світ, допомагають уявити минуле, заглянути в майбутнє. Довіряючи всі свої знання і досвід книгам, люди навчилися зберігати їх.

Іван Федоров заснував у Львові першу друкарню. ЛьвівськийАпостол (1574) або «Діяння та послання апостольські» традиційно вважається найдавнішою точно датованою книжкою, надрукованою в українських землях. Літургійний текст Апостола 1574 р. із невеликими відмінностями повторює московський Апостол І.Федорова - П.Мстиславця 1564 р. У Москві текст спеціально готувався до друку, редагувався, звірявся та узгоджувався за різними списками. Вважається, що керував редакційною роботою особисто Федоров. На початку львівського Апостола 1574 р. вміщено три додаткові пояснювальні статті, яких не було у московському першодруці, та додано велику за обсягом післямову від імені першодрукаря, яка свідчить про його неординарні літературні здібності.

Зі Львова Іван Федоров переїхав до Острога, де у 1578 р. на замовлення Костянтина Острозького видрукував Буквар з короткою хрестоматією церковнослов'янських і грецьких текстів, у 1580 р. - Книгу нового завіту, у 1581 р. - Хронологію Андрія Римші - перше українське видання віршованого твору. Вінцем друкарської майстерності Івана Федорова стала Острозька Біблія. Це було перше у східнослов'янських народів видання повного церковнослов'янського тексту біблійних книг. Для нього острозькі вчені відредагували, звірили з грецькою Біблією церковнослов'янський текст, підготований у Новгороді в кінці XV ст. під керівництвом єпископа Геннадія.

Призначаючи книжку для домашнього читання, її видрукували дрібним, трохи похиленим шрифтом, який мав спільні риси зі скорописом тогочасних актових книг Волині. Видавці вважали, що церковнослов'янська Біблія повинна стати надійною зброєю в боротьбі проти окатоличування та ополячування українців і білорусів. Високий науковий рівень редагування, здійсненого острозькими філологами, спричинився до того, що острозьке видання довго вважалося зразковим не лише на Україні, а й далеко за її межами [19, с. 192].

Близько 1582 р. Іван Федоров повернувся до Львова.. За десять років (1573-1583) діяльності на Україні Іван Федоров видав сім книг, що становлять близько 70% загального обсягу його друкованої продукції.

В Україні після смерті першодрукаря заснована ним Острозька друкарня діяла ще кілька десятиріч (до 1612 р.) У Львові частину обладнання федоровської друкарні скупили швець Сенько Корунка і сідляр Сацько Сенькович. Вони намагалися налагодити власну друкарню, але незабаром продали її у Вільнюс білоруському друкареві Кузьмі Мамоничу, іншу частину обладнання викупили з застави у лихварів львівські міщани. Збір грошей для цієї мети здійснювала та ж група міщан, яка водночас займалася влаштуванням Львівського братства - провідної громадсько-політичної організації українського населення Львова. У 1589 р. обладнання, яке належало першодрукареві, надійшло до братської друкарні, де дошки федоровських гравюр були у вжитку протягом XVII, XVIII і початку XIX ст. Додавши до федоровських верстатів деяке нове обладнання, Львівське братство у 1591 р. випустило свої перші видання. З того часу Львівська братська друкарня діяла з невеликими перервами аж до скасування братства в 1787 р. У 1789-1939 рр. ця друкарня належала так званому Ставропігійському інституту, який формально вважав себе спадкоємцем Львівського братства, хоч характер його діяльності був зовсім інший.

Наприкінці XVI - в першій половині XVII ст. Львівське братство опублікувало цінні пам'ятки письменства: граматику грецької і церковнослов'янської мов, ряд віршів і драматичних творів. Львівська братська друкарня протягом тривалого часу була справжньою школою майстерності для цілої плеяди працівників друкарської справи. Саме в ній з'явилося вперше багато з тих особливостей оформлення книги, які незабаром стали характерними для всього українського книгодрукування. Важливо також відзначити, що вже в перших виданнях Львівського братства були спроби застосувати, щоправда лише в заголовках і великих літерах у тексті, спрощений шрифт, значно подібніший до сучасного українського і російського, ніж «гражданка» доби Петра І. Цей шрифт вважають одним із джерел пізніших «гражданських» шрифтів [5, с. 65].

У другій половині 80-х років XVI ст. відновилася діяльність Острозької друкарні. Крім навчальних і богословських книг, вона видала низку публіцистичних творів. Найвідоміший серед них український текст Апокрисиса, видрукуваний близько 1598 р. в Острозі (польський текст вийшов у краківській друкарні Олекси Родецького, який часто виконував замовлення протестантів). Автор книги, що виступив під псевдонімом Христофор Філалет, гостро засуджував Брестську церковну унію, закликав до боротьби проти наступу католицизму на Україні і в Білорусії. В Острозі надруковано також Ключ царства небесного Герасима Смотрицького і Книжицю, куди увійшов і лист Івана Вишенського «До всіх православних християн» - єдина прижиттєва публікація твору знаменитого письменника. Протягом деякого часу Острозька друкарня діяла в Дерманському монастирі, де видавничою справою керував Дем'ян Наливайко.

У 1604-1606 рр. у Стрятині (поблизу Рогатина) і у Крилосі (поблизу Галича) діяли друкарні Федора та Гедеона Балабанів [8, с. 155].

Стрятинські майстри збагатили українську друковану книгу новими, високохудожніми прикрасами, в яких органічно поєдналися елементи мистецтва Відродження, що в цей період набули на Україні значного поширення, з українською народною творчістю. З'являється новий вид заставок та художніх ініціалів - орнаментально-сюжетний - з вигадливим поєднанням рослинних мотивів і фігурних зображень. У крилоському виданні Євангелія учительного 1606 р. вперше в практиці східнослов'янського друкарства застосовано гравюри-ілюстрації - сюжетні композиції, вмонтовані в текст (перед тим вживалися лише орнаментальні прикраси і нечисленні фронтиспісні, здебільшого портретні, гравюри, які стосувалися книги взагалі, але не ілюстрували її змісту). Як і федоровські, балабанівські прикраси у відбитках з оригінальних дошок набули поширення у наступних українських друках. Зокрема, цими прикрасами оздоблені перші і багато наступних київських видань.

Матеріали й обладнання Стрятинської друкарні потрапили до Києва через Єлисея Плетенецького, архімандрита Києво-Печерської лаври . Він купив «припале пилом» обладнання, влаштував папірню в Радомишлі. Першими виданнями Києво-Печерської друкарні були Часослов для потреб школи 1616-1617 рр., твір Олександра Митури Візерунок цнот - панегірик на честь Єлисея Плетенецького, врешті монументальний Анфологіон 1619 р. - збірник святкових служб. Над перекладом Анфологіона з грецької мови і редагуванням працювали визначні науковці й письменники Іван Борецький, Захарія Копистенський, Памво Беринда. Публікація цієї книги, розкішно оформленої, насиченої матеріалами про свята і традиції східної церкви, мала цілком виразне антикатолицьке спрямуваннят [16, с. 86].

Згодом виходить полемічна Книга о вірі, авторство якої приписують Захарії Копистен-ському, монументальні Бесіди на чотирнадцять послань апостола Павла 1623 р. Іоанна Золотоустого, його ж Бесіди про діяння апостольські 1624 р., Толкування на Апокаліпсис Андрія Кесарійського. Не лише зміст, а й мова (церковнослов'янська з численними українізмами) цих книг, багате художнє оформлення мали на меті дати гідну відсіч публікаціям прибічників католицизму. Тріодь пісна 1627 р. містила, крім церковнослов'янського тексту, «синаксарі» та інші статті українською літературною мовою, які переклав Тарас Земка безпосередньо з грецького оригіналу. Тріодь пісна 1627 р., як і видання наступних років (Акафісти 1629 р., Тріодь цвітна 1631 р., Євангеліє учительне 1637 р.), має численні дереворитні ілюстрації, деякі з них відображають реальні сценки з тодішнього життя. У київських друках того часу вперше в практиці східнослов'янського друкарства з'являються гравюри-ілюстрації цілком світського характеру. В збірнику віршів 1622 р. Касіяна Саковича на смерть гетьмана запорізького війська Петра Конашевича-Сагайдачного вміщено три такі ілюстрації: портретне зображення гетьмана на коні, сцену здобуття козаками турецької фортеці Кафи і постать козака з рушницею (герб запорізького війська). До найцінніших київських видань належать знаменитий Лексикон славенороський 1627 р. Памво Беринди, Exegesis 1635 р., Paterikon 1635 р. Сильвестра Косова, Тератургіма 1638 р. Афанасія Кальнофойського, в якій вміщено також плани Києва, врешті Lithos 1644 р. Євсевія Пимина (вважають, що це псевдонім Петра Могили), ряд панегіриків політичним і культурним діячам [10, с. 48].

Києво-Печерська друкарня не була єдиною в Києві. В 1624-1628 рр. тут працювала ще друкарня київського міщанина, товариша запорізького війська Тимофія Вербицького, а в 1628-1630 рр. - друкарня Спиридона Соболя, який вперше у практиці українського друкарства в кириличних друках застосував гравюру на металі. В техніці мідериту виконано обрамлення титулу Октоїха 1628 р., недавно виявленого видання Спиридона Соболя.

Цікавим явищем у культурному житті України були мандрівні друкарні. Відомий письменник і освітній діяч Кирило-Транквіліон Ставровецький у 1618 р. видав власним коштом в Почаєві свою працю Зерцало богословії (розпочату, ймовірно, ще попереднього року під час перебування автора-друкаря в Уневі), а в 1619 р. опублікував складене ним же Євангеліє учительне вже у Рохманові, куди переїхав, перевізши й друкарню. Обидві книги були засуджені православною ієрархією як недосить «правовірні». Це, мабуть викликало довгу перерву у видавничій діяльності Кирила-Транквіліона Ставровецького, яка була відновлена тільки у 1646 р., цього разу в Чернігові. В різних селах і містах випускав книжки також мандрівний чернець-друкар Павло-Домжив-Люткович Телиця: в Угорцях поблизу Самбора (1618-1620), у Чертвертні Луцького повіту (1625), далі в Луцьку (1628) і в Чорній біля Рівного (1629). Його спільник ієродиякон Сильвестр передав цю друкарню Луцькому братському монастирю. У Крем'янці на Волині в 1638 р. діяла друкарня, яка видала, зокрема, навчальну Граматику церковнослов'янської мови [20, с. 84].