Поняття про банківський кредит і принципи кредитування.

Реферат на тему :

Поняття про  банківський кредит і принципи кредитування.

Банківський кредит – це економічні відносини, в процесі  яких банки надають фізичним або  юридичним особам грошові кошти  з умовою їх повернення. Ці відносини характеризуються рухом вартості (позичкового капіталу) від банка (кредитора) до позичальника (дебітора) і в протилежному напрямку

 

 

До цього часу в економічній  літературі немає єдиної думки щодо визначення суті кредиту. Це пояснюється складністю економічних відносин, що виникають з приводу кредиту.

 

В світовій економічній науці теорія кредиту розвивалася за двома основними напрямками. Натуралістична концепція трактувала кредит як засіб перерозподілу існуючих цінностей. Її представники вважали, що кредит не може створювати капітал, він тільки переносить його від кредитора до позичальника.

 

Пасивну роль кредиту заперечують  представники капіталотворчої теорії. Вони вважають, що кредит не тільки переносить, але й утворює капітал.

 

Основні положення даної  концепції: акумуляція вільних коштів як кредитних ресурсів необов'язкова, банки можуть утворювати кредит за допомогою депозитно-чекової емісії. Кредит – це економічні відносини  між юридичними та фізичними особами  і державами з приводу перерозподілу  вартості на засадах повернення і, як правило, з виплатою процента".

 

За суб’єктами кредитної  угоди та їх комбінацією можна  виділити декілька типів кредитних  відносин. Це кредитні відносини між  банками, з одного боку, та підприємствами, господарськими організаціями і товариствами – з іншого, між банками і державою, кредитні відносини між підприємствами, організаціями та товариствами, між банками та населенням, кредитні відносини між підприємствами, організаціями, товариствами, з одного боку, та населенням – з іншого та інші. В ринкових умовах господарювання основною формою кредиту є банківський кредит, тобто кредит, що надається комерційними банками різноманітних типів і видів.

 

Надання грошових коштів на строк під письмове зобов’язання клієнта є вузловою сферою діяльності комерційних банків. Кредитування клієнтів комерційними банками є основним джерелом їх доходів. За статистикою комерційні банки отримують від кредитних операцій від 60% до 90% свого доходу.

 

Банківські операції повинні  орієнтуватися на високій дохід. За рядом позицій, в тому числі за прибутковістю, кредитні операції можуть претендувати на провідне місце серед активних банківських операцій.

 

Банківський кредит – це економічні відносини, в процесі  яких банки надають фізичним або  юридичним особам грошові кошти  з умовою їх повернення. Ці відносини характеризуються рухом вартості (позичкового капіталу) від банка (кредитора) до позичальника (дебітора) і в протилежному напрямку. Економічні відносини між сторонами кредитної угоди виникають під час одержання позички, користування нею та її повернення.

 

Суб’єкт кредитної угоди  – це учасник конкретних економічних  відносин з приводу надання позики. До них відносяться кредитор, позичальник, гарант чи поручитель. Учасником (суб’єктом) кредитної угоди можуть виступати  як фізичні, так і юридичні особи; резиденти та нерезиденти. У кредитних  відносинах завжди бере участь не менше  ніж дві сторони: позичальник  і кредитор. Кредитор та позичальник  утворюють елементи структури кредиту  в тому випадку, якщо вони протистоять один одному як учасники кредитної угоди, яка вже відбулась.

 

Кредитором слід вважати  суб’єкт, що добровільно надав кредит позичальнику за певних умов. Кредитор у своїх інтересах може визначати  умови користування позикою, дуже часто  ризикуючи. В свою чергу позичальник є стороною кредитних відносин, яка отримала кредит та зобов’язана його повернути, сплативши кредитору відповідну винагороду за його надання. З цього виходить, що позичальник не є власником коштів, що надаються у позику, а виступає їх тимчасовим користувачем.

 

Таким чином, економічні обов’язки  позичальника розширюються: він повинен  не тільки забезпечити завершення обігу  позикових коштів, але й використати запозичені ресурси з метою отримання доходу, достатнього для повного розрахунку з кредитором й виплати йому позичкового проценту. З цього виходить, що по відношенню до кредитора позичальник знаходиться у залежному положенні, тому що використовує не свій капітал, а капітал кредитора.

 

Суб'єктами кредитних відносин в сфері банківського кредиту виступають господарюючі органи, населення, держава і банки. Комерційні банки можуть надавати кредити усім суб’єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої належності, форм власності, але тільки у разі наявності у них реальних можливостей та правових форм забезпечення своєчасного повернення кредиту та сплати відсотків (комісійних) за користування кредитом.

 

В умовах ринкової економіки  об’єктом кредитних відносин переважно  є гроші як загальний ресурс, за допомогою якого можна придбати всі інші ресурси – матеріальні, технічні, трудові, природні тощо. Мобілізовані банками ресурси спрямовуються на три укрупнені об’єкти кредитування: на формування основних коштів суб’єктів господарювання та інші інвестиційні цілі, на формування їх оборотних коштів та на споживчі цілі. Забороняється надання кредитів на покриття збитків господарської діяльності позичальника, на формування та збільшення статутного фонду комерційних банків та інших господарських товариств, на придбання цінних паперів будь-яких підприємств.

 

Банківське кредитування фізичних і юридичних осіб здійснюється за жорсткими принципами кредитування. Останні являють собою основу, головний елемент системи кредитування, оскільки відображають сутність і зміст кредиту, а також вимоги об'єктивних економічних законів, в тому числі і в галузі кредитних відносин.

 

Банківська система кредитування, що склалася в Україні сьогодні, являє собою кредитну систему, в  який збереглися окремі риси старої схеми  і вводяться принципово нові елементи, притаманні сучасному етапу розвитку економіки. При цьому перелік  принципів банківського кредитування залишився таким самим, як і до перебудови, але зміст кожного з них набув суттєвих змін.

 

Принципи кредитування можна  розділити на дві групи:

загальноекономічні принципи, що відповідають всім економічним категоріям (цілеспрямованість, диференційованість);

принципи, що відображають сутність функції кредиту (строковість, забезпеченість, платність).

 

У Положенні НБК "Про  кредитування" перелічені принципи трактуються як умови, що передбачаються кредитним договором, порушення  яких розглядається як недоліки кредитної  діяльності.

 

Принцип цілеспрямованості. Суть принципу цілеспрямованості або  цільового використання кредиту  полягає в тому, що він має видаватися лише на визначені цілі - на задоволення тимчасової потреби позичальника в додаткових коштах. У цьому відмінність кредитування від фінансування, оскільки останньої такої конкретної мети не має. Якщо ж припустити, що позичкою покриватимуться потреби, які не мають тимчасового характеру, то позичені кошти не повернуться до кредитора і кредитування перетвориться на безповоротнє фінансування. На практиці цей принцип здійснюється шляхом надання кредиту на конкретні цілі (об’єкта) і знаходить відбиття у відповідному розділі кредитного договору, що встановлює конкретну мету позики і дозволяє здійснювати банківський контроль за дотриманням цієї умови позичальником.

 

Порушення принципу цільового  використання кредиту з боку позичальника може бути підставою для дострокового повернення кредиту або застосування штрафного позичкового процента. В умовах ринкової економіки зміст принципу цілеспрямованості дещо змінився - комерційні банки надають кредити на нових умовах у нетрадиційній формі. Якщо за централізованої адміністративно-командної системи господарювання мало місце кредитування сукупного об’єкта, що в ході банківської реформи привело до певної уніфікації використання кредиту, то тепер поступово складається система багатоваріантного кредитування, коли підприємства і банки застосовують ту його форму, яка, на їх думку, є найдоцільнішою.

 

Принцип диференційованості

 

Диференційованість кредиту - це принцип, який означає зважений підхід з боку комерційного банку до різних категорій потенційних позичальників. Кредит має надаватися тим суб’єктам господарювання, які спроможні своєчасно його повернути. Ще до недавнього часу застосування диференційованого підходу при кредитуванні означало оцінку підприємств за рівнем виконання ними основних планових показників.

 

Тепер диференційованість кредитування здійснюється на основі показників кредитоспроможності  позичальника, які дають змогу  оцінити фінансовий стан підприємства і бути впевненим у здатності і готовності позичальника повернути на дану позику в обумовлений договором строк. Ці якості потенційних позичальників визначаються шляхом аналізу їх балансів з точки зору забезпеченості господарства власними джерелами коштів, ліквідності, рівня рентабельності не тільки на дату оформлення кредитної угоди, але й у подальшій діяльності. Такий аналіз оцінки кредитоспроможності позичальника, що здійснюються банками заздалегідь (до укладання кредитного договору), дозволяють певною мірою знизити ризик несвоєчасного повернення позички.

 

Практична реалізація цього  принципу залежить від особистих  інтересів конкретного комерційного банку і загальної централізованої політики держави. Суттєвою ознакою принципу диференційованості кредитування в сучасних умовах є перехід від кредитування об’єкта до кредитування суб’єкта.

 

Принцип строковості

 

Принцип строковості повернення кредиту відображає необхідність повернення отриманої від кредитора позик  у визначений строк, обумовлений  кредитною угодою.

 

У зв’язку з тим, що обіг коштів на кожному підприємстві індивідуальний і залежить від багатьох факторів, здійснювати діловий контроль за поверненням кредиту можна лише за допомогою встановлених строків його погашення. Термін кредитування є граничним часом знаходження позичкових коштів у господарстві позичальника і виражає ту міру за межею якої кількісні зміни у часі переходять у якісні, якщо порушується строк користування позичкою. В цьому разі кредит втрачає своє дійсне призначення, що негативно позначається на стані грошового обігу в державі.

 

Принцип строковості повернення кредиту знаходить своє практичне  втілення у погашенні конкретної позички шляхом перерахунку відповідної  суми коштів на рахунок кредиторів і забезпечує поновлення його кредитних ресурсів. В умовах централізованої планової економіки існувала позичка, яка не поверталася. Ця форма кредитування була поширена в аграрному секторі господарства, коли державні кредитні установи надавали позички, повернення яких не передбачалося у зв’язку з кризовим становищем позичальника і які за своєю сутністю були додатковою формою бюджетних асигнувань, що здійснювалися через державний банк і, безумовно, ускладнювали кредитний механізм.

 

В ринкових умовах господарювання принципу строковості повернення кредиту  надається особливе значення. Порушення  його є для кредитора підставою для застосування до позичальника економічних санкцій у вигляді збільшення процента за кредит, а при подальшій несплаті - пред’явлення фінансових вимог у судовому порядку. Крім того, додержання зазначеного принципу необхідне для забезпечення ліквідності самих комерційних банків, організація діяльності яких не дозволяє вкладати залучені кредитні ресурси у безнадійні договори. Від дотримання принципу строковості повернення кредиту залежить нормальне забезпечення коштами суспільного відтворення і, відповідно, його обсягів і темпів зростання.

 

Принципи забезпеченості і платності

 

З принципом строковості повернення кредиту пов’язані принципи забезпеченості і платності. Забезпеченість кредиту виражає необхідність забезпечення майнових інтересів кредитора при можливому порушенні позичальником взятих на себе зобов’язань. Боргові зобов’язання, які забезпечують повернення кредиту, оформляються разом з кредитним договором і є додатком до нього.

 

Необхідно підкреслити, що в умовах планової економіки цей принцип трактувався досить вузко - вважалося, що забезпеченістю кредиту є наднормативний оплачений залишок товарно-матеріальних цінностей. Однак практичний досвід показує, що наявність такого матеріального забезпечення ще не дає впевненості у своєчасності повернення кредиту в зв’язку з тим, що підприємство може мати матеріальні запаси, які обертаються досить повільно. З точки зору світової банківської практики надійнішими є заставне право, порука і гарантії, а також в цілому система страхування.

 

Вибір форм юридичних зобов’язань (однієї чи кількох) забезпечення кредиту передбачається сторонами кредитної угоди і обумовлюється в кредитному договорі. Це дає можливість банку зміцнити свою незалежність і тим самим знизити кредитний ризик, що є досить актуальним у період загальної економічної нестабільності.

 

Згідно з чинним законодавством України в практиці комерційних  банків може використовуватися кілька видів забезпечення виконання зобов’язань  у кредитних відносинах. Це - застава, порука та гарантія, штраф (пеня), страхування. Без забезпечення кредит може надаватися лише у тих випадках, коли джерело погашення позики високо надійне. В інших випадках при виборі виду забезпечення по кожній конкретній кредитній угоді необхідний економічний та юридичний аналіз операції, стану і можливостей позичальника.

 

Зважаючи на світовий досвід банківської діяльності, слід зазначити, що в Україні не застосовуються такі види забезпечення, як земля, іпотека, закладна (через відсутність чинного законодавства), за рахунок яких можна було б розширити структуру кредитів. Крім того, на сьогоднішній день існує проблема практичної реалізації принципу забезпеченості, що зумовлена недосконалістю правової бази. Це стосується відсутності єдиного реєстру заставленого майна та відпрацьованого механізму його реалізації у разі визнання клієнта неспроможним повернути позичку.

 

Принцип забезпеченості тісно пов’язаний з принципом платності. Цей принцип виражає необхідність прямого повернення позичальником отриманих від банку кредитних ресурсів, але й оплати права на їх використання. Реалізація цього принципу здійснюється через механізм позичкового процента, ставка (норма) якого визначається співвідношенням суми річного доходу, отриманого на позичковий капітал, та суми наданого кредиту, і за своєю економічною суттю являє собою ціну кредитних ресурсів.

 

Банківський позичковий процент  виконує три основні функції: по-перше, економічна суть плати за кредит відображає фактичний перерозподіл між кредитором і позичальником додатково отриманого прибутку; по-друге, з його допомогою здійснюється регулювання виробництва і обігу шляхом розподілу позичкових капіталів на галузевому, міжгалузевому і міжнародному рівнях, і, по-третє, в процесі встановлення розміру банківського процента здійснюється певною мірою антиінфляційний захист грошових нагромаджень клієнта банку в період кризового стану економіки держави.

 

Платність кредиту має  стимулюючий вплив на комерційний  розрахунок підприємств, примушуючи їх збільшувати власні кошти і ефективно використовувати позичені. Саме ця стимулююча функція в умовах планової економіки не використовувалася достатньою мірою, оскільки значна частина кредитних ресурсів надавалася державними банками за порівняно низьку плату або на безпроцентній основі. У свою чергу принцип платності кредиту забезпечує банку покриття його витрат і є однією з основних складових прибутку.

 

Формування ціни на кредит принципово відрізняється від традиційного механізму ціноутворення, в основі якого - суспільно необхідні затрати праці на виробництво продукту. При встановленні процента за кредит комерційні банки враховують цілий ряд факторів. Ці фактори умовно можна розділити на дві групи - зовнішні, що не залежать від комерційного банку, і фактори, які безпосередньо пов’язані з його діяльністю і діяльністю позичальника (див. таб№1).

 

Як видно з переліку, на розмір позичкового процента впливає досить багато факторів, перед усім кон’юнктурного характеру, що потребує зваженого підходу до управління кредитними ресурсами.

 

Необхідно наголосити, що процентна  політика банків спрямована на поступове  зниження дисконтної ставки, і це забезпечує стабільність національної валюти, сприяє розвитку підприємництва за рахунок банківських кредитів. Однак така ситуація має й іншу сторону - водночас із зниженням рівня середньої процентної ставки за кредитами банків з метою підтримання рентабельності змушені також зменшувати рівень сплати по депозитах, що, в свою чергу, негативно впливає на можливість залучення коштів для формування кредитних ресурсів з метою подальших вкладень у народне господарство. Цей приклад свідчить, що реалізація принципу платності являє собою досить складний механізм не тільки кредитної політики окремого комерційного банку, але й загального грошово-кредитного ринку.

 

Таб. № 1 Фактори, які визначають розмір плати за кредит комерційного банку.

Зовнішні 

Пов’язані з діяльністю комерційного банку і позичальника

 

1. Циклічність розвитку  ринкової економіки 

1. Середня ставка, що сплачується  банком за депозитними рахунками

 

2. Темпи інфляційного процесу 

2. Структура кредитних  ресурсів у банку

 

3. Ефективність державного  кредитного регулювання 

3. Вид кредиту, що надається  банком

 

4. Середня процентна ставка  по міжбанківському кредиту 

4. Строковісь кредиту

 

5. Ситуація на міжнародному кредитному ринку 

5. Суть ризику банку  в залежності від забезпечення  кредиту

 

6. Динаміка грошових нагромаджень  фізичних і юридичних осіб 

6. Зміст проекту, що фінансується

 

7. Динаміка виробництва  і обігу 

7. Кількість партнерів,  які беруть участь у здійсненні проекту, що кредитується

 

8. Сезонність виробництва 

8. Платоспроможність, надійність  і високий імідж позичальника

 

9. Динаміка внутрішнього  державного боргу 

 

 

 

 

 

 

 

Джерела формування кредитних  ресурсів комерційних банків. Реферат

 

Кредитна діяльність комерційних  банків за останні роки стала більш  зваженою, але ймовірність збитковості  кредитних операцій ще досить значна, і тому важливого значення набуває  формування банками в необхідних обсягах резервних фондів з метою  підтримання ліквідності і платоспроможності  банку на необхідному рівні

 

Специфіка банківського закладу  як одного з видів комерційних  підприємств міститься в тому, що переважна частина його ресурсів формується не за рахунок власних, а за рахунок позикових коштів.

 

Пасиви комерційних банків є основою для здійснення ним активних операцій і визначають масштаби їх розвитку. Одночасно структура і якість активів обумовлюють структуру пасивів і різноманітність депозитних інструментів.

 

До останнього часу вітчизняна банківська система мала певну своєрідність, що зв’язана з монополією спочатку Держбанка, а потім спеціалізованих банків на кредитні ресурси. Ця монополія виражалася у вольовому розподіленні клієнтури між банками, а відповідно й закріплення коштів за тим чи іншим банком. Банки були не зацікавлені у залученні вільних грошових коштів на свої рахунки, оскільки розміри їх активних операцій визначалися лімітами кредитних вкладень, а не реально залученими на рахунки коштами.

 

В умовах використання на цілі технічного переоснащення, розширення, реконструкцію виробництва, нового будівництва переважно бюджетних  коштів, а не довгострокових чи середньострокових  кредитів банків була відсутня потреба в акумуляції строкових вкладів як джерела середньострокових і довгострокових кредитних вкладень. Перехід до дворівневої банківської системи, створення економічно самостійних комерційних банків, переведення господарства на принципи самофінансування визначили проблему формування пасивів як одну з найактуальніших у роботі банків.

 

Банки сприяють перетворенню тимчасово вільних грошових заощаджень у позиковий капітал. На основі депозитних операцій формується більша частина  кредитних ресурсів банків.

 

Основними джерелами формування банківських кредитних ресурсів є власні кошти банків, залишки  на розрахункових та поточних (валютних) рахунках, залучені кошти юридичних  та фізичних осіб на депозитні рахунки  до запитання та строкові, міжбанківські  кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів.

 

Для оперативного залучення необхідних додаткових коштів комерційні банки використовують можливості міжбанківського ринку ресурсів, на якому здійснюється продаж грошових коштів, що були мобілізовані іншими кредитними установами.

 

Цьому оперативному за способом залучення коштів джерелу притаманний короткостроковий характер. В банківський практиці міжбанківські кредити рідко виступають як джерело кредитних ресурсів, тому що вони дуже дорогі. Міжбанківський кредит доцільно залучати, коли є необхідність прокредитувати дуже вигідну угоду чи важливого крупного клієнта.

 

Комерційні банки також  з метою залучення додаткових кредитних ресурсів можуть випускати  різноманітні види цінних паперів: акції, облігації, ощадні сертифікати.

 

Депозити – основне  джерело формування банківських  кредитних та інвестиційних ресурсів. У сукупному капіталі комерційних  банків деяких розвинутих країн запозичені кошти в 10-100 разів перевищують власний капітал.

 

Депозит вигідний не тільки вкладнику, але й банку. Велика кількість депозитів здатна створити банку позиковий капітал, котрий він потім розмістить на вигідних умовах у будь-який галузі господарства. Різниця в процентах за депозитами і процентах, що банк отримує від позичальників капіталу, являється винагородою банку за проведену ним роботу по залученню вільних грошових коштів і розміщенню позикового капіталу. Прагнення банків збільшити обсяги цієї винагороди обумовлює їх бажання розширити свою ресурсну базу шляхом утворення "уявних вкладень", ґрунтом для появи яких являються рахунки до запитання.

 

Під депозитом розуміють  записи у банківських книгах, що свідчать про наявність певних вимог  клієнтів до банка, чи кошти клієнтів в банках у формі вкладів за депозитними угодами і договорами.

 

В теперішній час джерела  коштів, що розміщуються у вклади, дуже різноманітні. Це кошти на рахунках підприємств, рахунках заробітної плати робітників і службовців, рахунках державних установ і підприємств, які тимчасово не використовуються, але повинні знаходитися на рахунку. З точки зору банківської техніки вклади можна розділити на три групи: безстрокові (до запитання), строкові та ощадні вклади.

 

Вклади до запитання являють  собою кошти на поточних, розрахункових, бюджетних та інших рахунках. За вкладами до запитання виплачується досить низький процент, а нерідко  за ними зовсім не виплачується винагорода. Депозити до запитання призначені в  першу чергу для здійснення поточних розрахунків. Щоденнне ведення платіжних  операцій підприємств в банках потребує великих витрат. Щоденне за рахунками підприємств робиться безліч бухгалтерських проводок. Однак ці витрати банків в більшій або меншій мірі компенсуються тим, що при загальному розгляді клієнти, що володіють рахунками до запитання, не в повній мірі використовують грошові кошти, що знаходяться на рахунках.

 

Залишається так званий твердий  залишок, який використовується банком для своїх комерційних цілей, тобто він може бути наданий у  позику з метою отримання прибутку. В середньому цей залишок є  визначеною очікуваною величиною. Він  утворюється внаслідок того, що багато клієнтів банка регулярно знімають кошти зі своїх поточних рахунків і поповнюють їх через кілька днів чи тижнів. Але більшість клієнтів для оплати своїх зобов’язань  не знімає всієї суми вкладу. Навіть тоді, коли компанії щоденно використовують свої кошти, на рахунках залишаються певні грошові залишки.

 

Такий залишок коштів може бути використаний для розширення активних операцій і, отже, для отримання прибутку. Банк без особливих труднощів  може видавати за рахунок цих коштів у певному обсязі короткострокові  кредити, наприклад позики під векселі на 90, 120 днів, чи контокорентний кредит.

 

З точки зору управління банківською ліквідністю більш вигідними для банків є поточні та бюджетні рахунки, рахунки по фінансуванню капітальних вкладень, рахунки спеціального призначення, оскільки характер руху коштів за ними (суми, строки, періодичність здійснення) може бути наперед відомі банку.

 

Вклади до запитання можуть бути розміщені на депозитні чи контокорентні  рахунки. В разі депозитного рахунку клієнт може зняти з рахунку тільки суму фактичного залишку на ньому. Навпаки, на контокорентному рахунку можливий як від’ємний, так й позитивний залишок. Клієнт в будь-який час може не тільки отримати свій вклад, але й отримати на певний строк кредит. За кредитовим сальдо банк нараховує проценти на користь клієнта, а за дебетовим – стягує процент на свою користь як за наданою позикою. Причому процент на користь банку нараховується за більш високою ставкою. Контокорентний рахунок відкривається надійним клієнтам, першокласним позичальникам. Тобто контокорентні рахунки суб'єктам господарювання не відкриваються.

 

Певну подібність з контокорентним рахунком має поточний рахунок з  овердрафтом. Це рахунок, за яким на основі угоди між клієнтом і банком припускається  в певному розмірі перевищення суми списання за рахунком над величиною залишків коштів. Але при овердрафті на відміну від контокоренту такі запозичення відбуваються нерегулярно.

 

Крім того, договір про овердрафт укладається кожний раз окремо, а наявність поточного рахунку з овердрафтом не виключає відкриття клієнту для проведення окремих операцій додатково депозитних чи позикових рахунків, в той час як на контокорентному рахунку зосереджуються всі операції, що проводяться банком по відношенню до клієнта. Контокорентні рахунки відкриваються юридичним особам, а рахунок з овердрафтом може бути відкритий і неюридичній особі, а також фізичній для покриття тимчасових розривів у надходженні й використання коштів.

 

До депозитів до запитання  відносяться кореспондентські рахунки  банків, що відкриті в НБУ чи банках-кореспондентах з метою здійснення платежів та розрахунків  в односторонньому порядку чи за дорученням один одного. Кореспондентські рахунки, відкриті в інших банках-кореспондентах, називаються ностро-рахунками, навпаки, кореспондентські рахунки, відкриті банками-кореспондентами в даному банку, називаються лоро-рахунками.

 

Як правило, при встановленні кореспондентських відносин між банками сторони передбачають можливість утворення овердрафту за цими рахунками. Утворення на лоро-рахунку пасивного (кредитового) сальдо означає наявність в обороті банка додаткових ресурсів, залучених із банку-кореспондента, а активного (дебетового) сальдо – виникнення овердрафту, тобто надання банку-кореспонденту кредиту. Навпаки, за ностро-рахунком кредитовий залишок означає залучення в оборот коштів іншого банку, а дебетовий – розміщення частини своїх коштів в цьому банку-кореспонденті. Таким чином, кредитове сальдо за рахунками ностро та лоро відображає в балансі банка ресурси, що надійшли в його користування від банків-кореспондентів.

 

Основний недолік депозитів  до запитання для банка – необхідність мати більш високий оперативний  резерв для підтримки ліквідності (через потенційну можливість вилучення грошей з рахунків до запитання. У більшості комерційних банків вклади до запитання займають найбільшу питому вагу в структурі залучених коштів. Це, як правило, саме дешеве джерело утворення банківських ресурсів. У зв’язку з високою мобільністю коштів залишок на рахунках до запитання не постійний.

 

Можливість власника рахунку  в будь-який момент вилучити кошти  потребує наявності в обороті  банка підвищеної долі високоліквідних  активів (залишку коштів в касі, на кореспондентському рахунку та ін.) за рахунок скорочення частки менш ліквідних активів, які приносять значні доходи. Через ці причини за залишками на рахунках до запитання банки виплачують власникам досить низький процент чи зовсім не нараховують за ними ніякого доходу.

 

Відносно строкових вкладів, то ці депозити, на відміну від поточних вкладів, мають більш тривалі строки. Як правило, вони приймаються на строк не менше одного місяця. Для вкладника перевага довгострокового вкладання грошей міститься в отриманні більш високих процентів. Банк, зі свого боку, також може розраховувати на ці кошти більш тривалий час і відповідно збільшити доходи від процентів. В основному строкові вклади не використовуються для здійснення платежів, як це відбувається з коштами на поточних рахунках.