Поняття природа риси політичної влади

1. поняття природа риси політичної влади

Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує скрізь, де наявні будь-які стійкі об'єднання людей, тісно пов'язана з політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної політики. Влада існує у будь-якому суспільстві і є результатом існування відмінності інтересів. Основними видами влади є політична, економічна, духовна, сімейна та ін. Політологію ж цікавить політична влада, яка є ядром політичної системи, суспільства, її організаційним і регулятивно-контрольним започаткуванням. Ознаками влади є територія, монополія на примус, тривалість у часі, легітимність тощо. Влада є наслідком виникнення суспільних станів, прошарків і відповідних відносин між ними. Вона необхідна для організації суспільного виробництва, для узгодження інтересів і дій різних соціальних груп, для підтримання життєздатності та збереження цілісності суспільства.

Будь-яка система має  системоутворюючий компонент. Для  політичної системи ним є політична  влада. Вона інтегрує всі елементи системи, навколо неї точиться політична  боротьба, вона – джерело соціального  управління, яке, в свою чергу, є засобом  здійснення влади. Отже, влада є необхідним регулятором життєдіяльності суспільства, його розвитку та єдності.

Галузь політичної науки, що досліджує владу, називається  кратологією, а вчені, які аналізують її, – кратологами. Політологи по-різному  тлумачать поняття „влада”. Найприйнятнішим  є визначення її як здатності, права  і можливості розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, вирішально впливати на долі, поведінку та діяльність людей  за допомогою авторитету, волі, примусу, сили тощо.

Політична влада – здатність  і можливість здійснювати визначний  вплив на діяльність, поведінку людей  та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський  та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики. Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне  панування, яке постає як панування  інтересу, має багато форм, основною з яких є влада.

Основними рисами політичної влади є легальність, легітимність, верховенство, вплив, всезагальність, моноцентричність, ефективність і результативність.

Легальність влади означає  її законність, юридичну правомірність. Легальна влада діє на основі чітко  фіксованих нормативно-правових актів. Легітимність влади – це добровільне  визнання існуючої влади громадянами, довіра до неї з їх сторони, визнання її справедливою, прогресивною. Верховенство влади – це обов'язковість виконання  владних рішень (економічних, політичних, правових тощо) усіма членами суспільства. Вплив влади – це здатність  суб'єкта політики здійснювати вплив  у певному напрямку на поведінку  індивідів, груп, організацій, об'єднань з метою сформувати чи змінити  думку людей із певного питання, врегулювати політичну поведінку  соціальних суб'єктів тощо. Всезагальність (тобто публічність) означає, що політична  влада діє на основі права від  імені всього суспільства. Моноцентричність означає існування загальнодержавного центру (системи владних органів) прийняття рішень. Ефективність і  результативність влади полягає  у тому, що саме в конкретних соціальних результатах реалізуються усі задуми, платформи, програми влади, з'ясовується її здатність ефективно управляти  усіма сферами суспільного життя.

У політичній літературі широко вживаються поняття "політична влада" та "державна влада". Яка ж відмінність  між ними? Поняття „політична влада” ширше від поняття “державна  влада”. По-перше, політична влада  виникла раніше від державної  – ще в додержавну добу. Політична  влада визначає можливість і здатність  усіх суб'єктів політики здійснювати  вплив па процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну  поведінку індивідів, соціальних груп і об'єднань. Вона є невід'ємною  складовою загального визначення влади  як форми соціальних відносин, якій властивий всеохоплюючий характер, здатність проникати в усі  сфери людської діяльності. Державна влада є лише однією з форм політичної влади. По-друге, не кожна політична  влада є владою державною (наприклад, влада партій, рухів, громадських  організацій), хоча будь-яка державна влада – завжди політична. По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім  примусу, вона послуговується й іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними  та економічними чинниками, тощо.

Державна влада – вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний  апарат і володіє монопольним  правом на видання законів, інших  розпоряджень і актів, обов'язкових  для всього населення.

Державна влада функціонує за політико-територіальним принципом. Це означає, що вона не визнає ніяких родових  відмінностей, а закріплює населення  за певною географічною територією і  перетворює його у своїх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада – суверенна, тобто верховна, самостійна, повна  і неподільна в межах державних  кордонів та незалежна й рівноправна  в зовнішніх зносинах.

2.Концептуальні підходи до проблеми політичної влади

У політичній, соціологічній, філософській літературі є декілька підходів до трактування політичної влади.

Вивчаючи феномен  влади, політична наука використовує два принципових підходи: атрибутивний (субстанціональний) і соціологічний (реляціоністський). Прихильники атрибутивного підходу (лат. attribuo — надаю, наділяю) пояснюють природу влади біологічними і психічними властивостями людської психіки. Так, з позицій біологічної концепції (М. Марсель), влада являє собою невід'ємну властивість людини, закладену в її природі — інстинктах боротьби і суперництва з іншими представниками людського роду. Ґрунтуючись на даному підході, Ф. Ніцшестверджував, що прагнення до влади, «воля до влади» виступає основою життя людини.

Ще один напрямок у межах даного підходу — психологічний (який спирається на психоаналітичні концепції). Представники даного підходу трактують прагнення до влади як прояв сексуального потягу (3. Фрейд), психічної енергії взагалі (К. Г. Юнг); досліджують структури в психіці людини, що роблять її схильною до підкорення, втрати волі заради відчуття безпеки, психологічного комфорту (Е. Фромм), розглядають прагнення до влади як засіб компенсації фізичної або духовної неповноцінності (К. Хорні).

На перетині атрибутивної та реляціоністської теорій знаходиться біхевіористська концепція влади (англ. behaviour — поведінка), представники якої (Ч. Мерріам, Г.Лассуелл) розглядають владу як особливий тип поведінки, зумовлений невід'ємною людською властивістю — прагненням до влади. Біхевіорісти звергають особливу увагу на суб'єктивну мотивацію влади, вважаючи відносини панування-підкорення основою політичного життя.

З позицій соціологічного підходу влада розглядається як особливий вид відносин. Найбільш відомим у межах даного підходу є визначення влади М. Вебера, який розумів владу як здатність і можливість одного індивіда в даних соціальних умовах проводити свою волю навітьвсупереч опору іншого. В основі влади лежать відносини панування й підкорення, що виникають між суб'єктом влади (тим, хто панує) і об'єктомвлади (тим, хто підкоряється). Представники реляціоністського підходу (англ. rеlаtіon — відношення) (Д. Картрайт, її. Блау, Д. Роги)розглядають владу як соціальну взаємодію, за якою суб'єкт за допомогою певних засобів (ресурсів) контролює поведінку об'єкта.

В межах даного підходу виділяють системне трактування влади (К. Дойч, Н. Луман,) що виходить із визначення влади як здатності політичної системи мобілізовувати ресурси для досягнення поставлених цілей, а також структурно-функціональну концепцію влади (Т. Парсонс), що розглядає владу як соціальні відносини, зумовлені тими ролями (функціями), які виконуються різними суб'єктами в суспільстві.

Концептуальні підходи до проблеми політичної влади.

У політологічній літературі виділяють чимало концепцій трактування  політичної влади, найголовнішими з  поміж яких є:

Біхевіористський (від анг. — поведінка) — влада як певний тип поведінки, заснований на можливості зміни поведінки інших людей.

Інструменталістський — влада як можливість використання певних засобів, зокрема насильства.

Телеологічний — влада як досягнення певних цілей і одержання результатів.

Структуралістський — влада як особливі відносини між тим, хто управляє, і тим, хто підпорядковується.

Конфліктологічний — влада як можливість прийняття рішень, які регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях.

Реляціоністський — влада як між особові стосунки, які дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого.

3. ресурси політичної влади, функції та тенденції розвитку

1)Влада - це вплив однієї частини суспільства (індивіда, групи, організації тощо) на поведінку іншої у бажаному для себе напрямі. Влада є відношенням, отже, передбачає наявність двох сторін. Основною особливістю владного відношення є переважний вплив однієї його сторони на іншу. Тому сторону з переважним впливом доцільно називати суб'єктом, а сторону, яка цього впливу зазнає - об'єктом владного відношення.

Ресурси влади - це потенційні засоби здійснення влади, які можуть бути використані, але ще не використовуються або ж використовуються недостатньо. Сукупність усіх можливих і фактично використовуваних ресурсів владарювання є потенціалом влади.

Ресурси - це

• предмети споживання;
• кошти;
• засоби, здатні вплинути на внутрішній світ, мотиви поведінки об'єкта, - преса, радіо, телебачення, засоби мистецтва;
• знаряддя, за допомогою яких можна позбавити людину тих чи інших цінностей аж до життя включно - каральні органи, зброя.

За характером вони поділяються  на

• утилітарні - матеріальні й соціальні блага, пов'язані із задоволенням повсякденних інтересів і потреб людини.
• примусові - заходи адміністративного і кримінального впливу.
• нормативні - соціальні норми, насамперед правові й політичні норми

Функції політичної влади:

• керівництво та управління суспільством у цілому та його складовими. З цією метою політична влада розробляє відповідно до конкретних умов, економічного й політичного становища країни стратегію і тактику управління суспільством. Розробляється конкретна політика щодо різних соціальних спільностей, політика забезпечення влади ресурсами, ставлення до політичної опозиції тощо.
• інтеграція суспільства реалізується на основі врахування та узгодження соціальних інтересів, політична влада узгоджує інтереси всіх груп.
• оптимізація політичної системи відповідно до цілей і завдань правлячих сил. Ті сили, які оволодівають політичною владою, прагнуть змінити політичну систему відповідно до проголошуваних ними цілей і завдань. Однак при цьому вони мусять зважати на інтереси й потреби інших політичних сил, щоб не дестабілізувати обстановку в країні, уникати загострення політичного й соціального протистояння.
• забезпечення політичної стабільності в країні також є однією з основних функцій політичної влади.

У різних державах політичній владі вдається це неоднаковою мірою. Однак виконати таку функцію у кінцевому підсумку прагне будь-яка політична влада, оскільки стабільність є основою її існування.

2. Кожна влада, якщо  вона хоче бути ефективною, повинна  спиратися на відповідні ресурси. Ресурси є основними елементами влади, які визначаються як засоби, за допомогою яких суб'єкт має здатність впливати на інших суб'єктів 
Політична теорія багата на різноманітні пояснення і розуміння ресурсів влади. Зокрема, Е. Етціоні виділяє примусові, нормативні ресурси й ресурси, які дають вигоду. О. Тофлер наголошує на утилітарних, примусових і нормативних ресурсах. X. Лассуел і Е. Кеплен нараховують вісім видів основних ресурсів влади: сама влада, багатство, повага, вміння, освіта, становище, моральний обов'язок, любов. Р. Даль до ресурсів політичної влади відносить багатство, вільний час, інформацію, соціальний стан, харизму, легітимність, підтримку тощо. Отже, автори по-різному підходять до визначення ресурсів влади, включаючи сюди матеріальні, духовні, ментальні, інформаційні види, які розширюють можливості суб'єкта влади. 
Крім цього, С. Бекерек і Е. Лолер виділяють "внутрішні" й "зовнішні" ресурси, а Д. Ронг акцентує на "колективних" ресурсах (солідарність, підтримка громадськості тощо). Виділяють ще "загальні ресурси влади" й "конкретні ресурси влади". До перших належать засоби, які контролюються суб'єктом і завжди можуть використатися ним для впливу на об'єкт. До других - ті ресурси, які потрібні для підпорядкування об'єкта в конкрегний час. Частина теоретиків наголошує на такій необхідній умові, як "здатність мобілізувати ресурси" й відповідно їх використати. Ресурсами влади можуть використовуватися заохочення і покарання. 
Поняття "ресурси влади" можна віднести до будь-яких засобів, котрі використовуються суб'єктом для підпорядкування об'єкта. Однак у будь-якому разі ресурси влади мають контролюватися суб'єктом і довільно ним використовуватися. 
Ресурсами влади можуть використовуватися заохочення і покарання.

Політична влада має свої особливі функції: 
- інтегративну; 
- регулятивну; 
- стабілізаційну; 
- прогностичну; 
- визначення напрямків розвитку суспільства; 
- контрольну; 
- розподілу основних цінностей і ресурсів суспільства.

Основними функціями політичної влади є:

· Інтегративна функція влади направлена на консолідацію всіх соціально-політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелектуальних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільно-значущих, історично визначених цілей.

· Регулятивна функція влади забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів.

· Функція мотивації означає, що влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так і інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб‘єктів владарювання, їхніх політико-організаційних структур.

· Стабілізаційна функція влади націлена на забезпечення стійкого, стабільного розвитку політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільства.

Основними компонентами політичної влади є суб‘єкт, об‘єкт, засоби і процес, що приводить в дію  всі елементи влади. Суб‘єкт влади втілює її, активний, спрямовуючий початок. Суб‘єктом влади може бути окрема людина, організація, спільність людей (народ), або навіть світова співдружність, об‘єднана в Організацію Об‘єднаних Націй.

Суб‘єкт влади має ряд  якостей: бажання владарювати, воля до влади, що проявляється в примусі до покори та ін., створює умови для виникнення і функціонування владних відносин. Більшість людей не відчували психологічного задоволення від володіння владою і влада сама по собі для них не є цінністю. Багато хто взагалі бажав би ухилитися від керівних посад і зв‘язаних з ними психологічної і соціальної відповідальності, якби влада не відкривала широкі можливості для володіння різними благами: високі прибутки, престиж, вигідні зв‘язки, привілеї, пільги тощо. Для них прагнення до влади служить лише засобом досягнення їх мети. Окрім бажання керувати і готовності брати на себе відповідальність, суб‘єкт влади має володіти знаннями, умінням знаходити вихід із складних ситуацій, тобто бути компетентним, знати суть справи, становище і настрої підлеглих, уміти використовувати засоби владних відносин, мати авторитет у людей. Звичайно ж, в реальному житті володіючи владою імущі в різній ступені наділені такими якостями. Адже влада – це можливість наказувати в умовах, коли той, кому наказують, зобов‘язаний підкорятися.

Об‘єкт, виконавець влади  – другий важливіший елемент влади. Адже влада ніколи не буває властивістю  або відносинами лише однієї діючої особи (органа). Звичайно, якщо не мати на увазі владу людини над самою  собою, що передбачає підкорення її поведінки доводам розуму, ніби роздвоєння особи, але це вже психологічне, а не соціальне явище. Влада не можлива без підкорення об‘єкта, виконавця наказів, розпоряджень тощо. Влада – завжди двобічне, асиметричне, з переважанням волі володаря, взаємодії суб‘єкта і об‘єкта. Якщо ж відсутня підпорядкованість, то нема і влади, хоча суб‘єкт, який прагне до влади, має яскраво виражену волю, бажання володарювати і навіть володіє могутніми засобами примусу. Природно, у об‘єкта владної волі завжди є хай крайній, але все ж вибір – загинути, але не підкоритися (краще померти борючись, аніж жити на колінах).

У розвитку політичної влади  проходять подальші трансформації. Політична наука акцентує на таких  нових тенденціях розвитку політичної влади: 
перша - полягає у посиленні процесів демократизації; 
друга - проявляється у зростанні факторів легітимації; 
третя - чіткий поділ влади за горизонталлю і вертикаллю, її перерозподіл між центром і регіонами; 
четверта - свідчить про негативні процеси наростання конфліктів між гілками влади; 
п'ята- посилення темпів бюрократизації владних структур; 
шоста - відбуваються функціональні зміни у владних структурах під тиском глобалізаційних процесів. 
Особливо активно відбуваються зміни в українській політичній владі. Наявна модель політичної влади в Україні залишається неефективною, на що впливає низка причин. Серед головних -невідпрацьовано механізм розподілу й функціонування владних структур. Гілки влади (законодавча, виконавча, судова, президентська вертикаль) більше конфліктують між собою, ніж співпрацюють. 
Знижує ефективність функціонування влади слабкість і непрофесійність владної еліти, яка, відчувши безконтрольність суспільства, працює в основному на себе. Відбувається швидкий процес корумпованості й олігархізації владних угрупувань. Посилюються авторитарні тенденції як центральних, так і регіональних владних структур,

4. проблеми легітивності політичної влади

В політології та правовій науці  та влади, яка приймається масами та спирається на їх добровільну згоду підкорятися її велінням,а не навзуватися легітимною.

Первісний термін “легітимність”, який з’явився у Франції на початку  ХІХ століття, означав законність влади у противагу владі незаконній узурпованій. Проте згодом значення терміна дещо змінилося. Воно стало означати символ віри, уявлення, яке, існує у свідомості громадян. Таке уявлення виходить із визнання влади керівників та обов’язків підкорених підкорятися їй. Отже легітимність – це здібність влади створювати та підтримувати у населення переконання в тому, що влада в країні наділена правом приймати рішення, які повинні виконувати громадяни. Проте добровільна згода підкоритися владі можлива лише в тому випадку, коли вона сама спирається на цінності, традиції, переваги та спрямування більшості населення. Легітимність є важливішою ознакою демократичної влади.

Поняття “легітимність” у ХХ столітті було введене соціології Максом Вебером. Він визначив такий порядок, який уявляв значимість для індивідів та якому вони підкорялися як раціонально визнаній цінності. М.Вебер розробив концепцію про три типи легітимності влади, відображаючи особливості мотивів підкорення або відторгнення індивідами визначених типів соціального порядку у виді норм, правил, звичаїв, законів.

По-перше, влада може знайти легітимність згідно традиції, звички підкорюватися владі, вірі у нерушимість та священність віками існуючих порядків. Наприклад, перехід влади по спадщині в країнах з монархічним режимом здійснюється згідно традицією.

По-друге, політична влада передбачає законність у очах членів суспільства внаслідок особої популярності державного діяча, який досяг масштабності культа його особи. Такий тип влади М.Вебер назвав харизматичним.

По-третє, легальна або раціонально-правова легітимність. Люди визнають таку владу, що вона спирається на доцільність, добровільно прийняті ними закони. Цей тип легітимності заснований на довірі громадян не до окремих осіб, лідерам, а до устрою держави, він також характерний для демократичних держав.

З цією класифікацією М.Вебер пов’язує і типологію влади: державну при її раціональному влаштуванні та особистій, коли вона заснована на традиційних та харизматичних легітимируючих началах. Ця типологія популярна і в сучасній західній політичній науці.

Проблема легітимності політичної влади для юристів має особливе значення, бо воно пов’язане не тільки з нормами права, але і справедливою системою моральних норм.

Легітимність політичного явища  не означає юридично сформованої  законності, і саме тому легітимність не слідує змішувати з легальністю, тобто у законністю. Легітимність не володіє юридичними функціями і не є правовим процесом.

Населення може підкоритися владі, але в душі зневажати її, сміятися над нею, при найменшій можливості відхилятися від неї. В цьому випадку влада застосовує підкорення, силу. Влада застосована на страху, не може бути легітимною. Легітимація означає покору, згоду, політичну участь без примушення. Легітимна влада авторитетна та ефективна, вона характеризується як правомірна та справедлива. Які основні ознаки легітимності політичної влади?

Найпершою ознакою довірливість відношень  до неї пригніченої більшості  населення, заснованого на вірі в те, що існуючий порядок є найкращий для даної країни, а влада здібна розв’язати важливі для суспільства та індивідів проблеми.

Другою ознакою легітимності влади  є визнання суспільством значимості, цінностей як самої влади, так  і її організації. Влада сприймається не як зло, з яким неминуче треба  вживатися, а як фактор, забезпечуючий  порядок у суспільстві, що захищає  життя людей. Легітимність влади  затверджується тоді, коли вона проводить  політику, відповідаючи інтересам, розумінню  громадян.

Ще одним, не менш важливою ознакою  легітимності влади є схвалення  масами політики, яку проводить політичне  та державне керівництво, і яке відображається у згоді з їх основними цілями, методами та засобами. Ця ознака розкриває суб’єктивне відношення людей до конкретного уряду, лідера. Маси з розумінням відносяться до використання навіть непопулярних засобів та методів, а у тому числі і насильницьких.

Усі перераховані ознаки тісно пов’язані між собою і у рамках реального життя нероздільні легатимним є той політичний режим, який може забезпечити стабільність та розвиток суспільства, не запобігаючи до масового насильства. Американський теоретик - політолог Девід Істон писав: "Той уряд легітимний, який відповідає уяві яка склалася у народі про справедливість та соціальне призначення цього інститута”.

Легітимність політичної влади  поєднується з протилежним їм явищем - делегітимації – з утраченою  довіри, з позбавленням політики та влади суспільного кредиту. Розчарування в ідеалах, концепціях політики у  її цілях і методах, людей, які  її подають –один із аспектів політичного життя суспільства, така саме рушійна сила розвитку політики як і сама легітимація. Делегітимація може чинитися внаслідок слідуючих причин:

- протиріччя між цінностями  пануючими у суспільстві та  егоїстичними інтересами керуючої  еліти, результатом чого є відсутність  підтримки влади народом;

- протиріччя поміж демократією  та соціально-політичною, коли багато проблем розв’язуються не демократичним, а силовим шляхом, натиском на засоби масової інформації, обмеженням прав та свобод громадян;

- зростаюче соціальна нерівність, масове зубожіння більшості населення, у результаті чого формується опозиція влади (як правило, із інтелектуалів);

- ріст бюрократизації і корумпованості за умови існування нульового контролю процеса “знизу” та надзвичайно слабому – “зверху”;

-у багатонаціональній державі  – націоналізм, етнічний сепаратизм, коли місцева влада відхиляє правомочність федеральної влади.

Взаємодії влади та права. Проблема взаємовідношення влади та права  важлива для любої країни, проте особливу гостроту вона набуває при переході суспільства від тоталітаризму до демократії та формування правової держави.

З давніх часів існує дві точки зору на відношення влади до права. Так, Платон, вважав, що влада повинна належати монарху-філософу, який знає потребу своїх підлеглих краще, ніж вони, і тому для нього влада – самостійна цінність, яка організує життя за допомогою створених ним же законів. Згідно цієї точки зору влада є ціль, а право – засіб укріплення і здійснення влади.

Згідно іншого погляду – влада визначається правом, власні відношення перетворюються у правовідношення. Влада є засобом здійснення правової організації.

Таким чином, в разі пріоритету, влада і право нерозривно пов’язані між собою, але і знаходяться у постійній боротьбі. Влада принципіально утримує у собі елементи безконтрольності, завжди прагне скинуте з себе обмеження права. Право навпаки завжди прагне підкорити собі владу, зробити її непотрібною, бо право є по своїй суті взаємодією вільних та рівних індивідів, є ідеєю безвладної організації. У влади завжди є безправ’я, а у праві завжди є безвладдя.

На перший погляд, влада та право несумісні і виключають один одного. Проте вони не тільки взаємовиключні, але і міцно взаємопов’язані, усяка влада припускає мінімум права, а всяке право - мінімум влади. Так, відношення панування з самого початку приймає всезначну форму права, нормативну форму. Панує лише той, чиї накази виконуються закономірно, нормально, а не у виді виключення; панує той, хто має право наказувати. Законний володар той, якому повинні підкорятися усі, бо закон має форму загальності. Право і закон роблять владу організуючою та об’єднуючою силою. У законі і через закон сама влада істотно змінюється: вона перестає бути свавіллям, бо право обмежує владу. Хоч елементи свавілля, правопорушення присутні любій владі.

У правової державі пріоритетною силою виступає право, виходячи з принципу автономності особи, суверенітету народу, його самоуправління. В правовій державі кожний громадян може взяти участь у створенні закону, якому він сам і буде підкорюватися; сам установлює владу, її контролює, але і підкоряється їй.

Влада повинна служити праву  і діяти в рамках права; вона не порушує, а організовує і підтримує свободу. Влада може бути цінною і потрібною, коли вона служить усім громадянам і кожному окремому громадянину, які делегують їй частину своєї особистої свободи.

Отже влада, будучи суспільним явищем, висловлює об’єктивну потребу розвитку суспільства, його організацію і  регуляцію. Влада – це необхідний і незамінний механізм регулювання життя усього суспільства і збереження його єдності. Функціонування політичної влади є фактором і умовою саморозвитку політичної системи суспільства, усіх її інших елементів. Політична влада пов’язує в єдину систему усі політичні структури, виступає гарантом політичного розвитку, ефективність політики та життєдіяльності усього суспільства.