Правові аспекти відносин

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

                          Кафедра

РОЗРАХУНКОВО-ГРАФІЧНА РОБОТА

з дисципліни:

“Економічна теорія ”

                     на теми: 1. “ Правові аспекти відносин власності ”

             2. “Економічний, бухгалтерський та нормальний прибуток ”

Чернігів

2011

ЗМІСТ

              ВСТУП……………………………………………………………………….

1.      ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ …………………….

1.1   Загальні відомості………………………………………………………

1.2   Правові аспекти взаємовідносин …………………………………….

2.      ЕКОНОМІЧНИЙ, БУХГАЛТЕРСЬКИЙ ТА НОРМАЛЬНИЙ ПРИБУТОК……………………………………………………………………….

2.1 Поняття та сутність прибутку………………………………………

               2.2 Поняття та призначення економічного, бухгалтерського та

               нормального прибутку………………………………………………….

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА………………………………………….

Вступ

              Під час переходу до ринкової економіки в України як і в інших постсоціалістичних країнах, здійснення реформ зіткнулося з рядом об'єктивних труднощів, першочерговою серед яких, безумовно, можна назвати проблему власності.

              Процес реформування відносин власності в Україні супроводжується здійсненням політики роздержавлення та приватизації, пов'язаної зі структурною перебудовою економіки, змінами у формах господарювання і, отже, перетвореннями в продуктивних силах та виробничих відносинах.

              Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, котрі визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб'єктами (окремими громадянами, соціальними групами, класами, державою). Правові відносини власності виражаються в закріпленні за різними суб'єктами прав володіння, користування і розпорядження. Стаття 2 Закону України «Про власність» так трактує право власності: «Право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном».

              Отже, відносини власності втілюються насамперед у певних юридичних нормативних актах. Але власність — це не лише юридична, а й економічна категорія. Причому остання є визначальною: саме економічні відносини власності детермінують їхню юридичну форму. Взаємозв'язок тут такий: економічні відносини — базисні, юридичні — надбудовні. Власність в економічному сенсі являє собою складну систему господарських відносин, які існують у виробництві.

              В своїй історії, як загальновідомо, суспільство пройшло кілька ступенів розвитку розподілу праці: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний типи виробничих відносин. Кожному з перерахованих типів виробничих відносин відповідає відповідна форма власності: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і соціалістична.

              На нинішньому етапі універсальним механізмом координації інтересів економічних суб'єктів є ринок. Ринкові відносини опосередковують Поділ праці, поширюють інформацію, сприяють територіальному та галузевому перерозподілові ресурсів, очищують суспільне виробництво від економічно слабких одиниць. Узгодження інтересів здійснюється з допомогою механізму збору та передачі інформації, який, за виразом Ф. Хайека, дає змогу використовувати "розсіяне та невидиме знання для формування надiндивiдуальних схем"

              Бухгалтерський прибуток визначають як різницю між загальним виторгом і бухгалтерськими витратами. Економічний прибуток є різницею між сукупним виторгом і економічними витратами. Якщо підприємство отримує нульовий економічний прибуток, то воно покриває всі свої витрати. Нормальний прибуток при економічному підході відноситься до внутрішніх неявних витрат підприємства. Нормальний прибуток – це прибуток від якого підприємці відмовляються, витрачаючи ресурси на своєму підприємстві, який вони би могли отримати вклавши свої ресурси в інших видах діяльності.

              1 ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВЛАСНОСТІ

2.1   Загальні відомості

              За чинним ЦК України та Законом України "Про власність" суб'єктами відносин власності виступають недержавні юридичні особи (господарські товариства, кооперативи, громадські та релігійні організації, політичні партії, об'єднання тощо). Дещо інші правомочності встановлено для державних юридичних осіб, за якими майно закріплюється на праві повного господарського відання (п. І ст. 37 Закону України "Про власність") чи на праві оперативного управління (а. і ст. 39 закону).

              Всі види власності недержавних юридичних осіб віднесені згідно із Законом України "Про власність" до колективної форми власності. Конструкція колективної власності дає підстави для її ототожнювання із спільною власністю, оскільки, з одного боку, власником майна визнається юридична особа, а з іншого — колектив. засновники, учасники чи інші особи, які утворили цю юридичну особу або є її членами. Фактично такою конструкцією утверджується концепція подвійного і навіть потрійного власника, що неприпустимо. Колектив — це сукупність осіб, які створюють органи управління певною організаційно-правовою формою (господарським товариством, колективним підприємством тощо). Тобто фактично особи, які становлять колектив, діють самі по собі, а колектив як сукупність осіб виконує управлінські функції, що аж ніяк не збігаються з функціями присвоєння (належності), вираженими у володінні, користуванні і розпорядженні. Саме такі правомочності здійснює юридична особа створеного окремими людьми господарського товариства, колективного підприємства та ін. Отже, так звана колективна власність — це власність юридичних осіб.

              У проекті ЦК України його розробники відмовилися від поняття "право колективної власності", вважаючи, що колектив становить сукупність осіб, між якими можуть виникнути відносини спільної часткової власності або спільної сумісної власності, але ж ніяк не єдину цілісність, яка може виявити себе як суб'єкт права власності. Вони стверджують, що всі "господарські товариства, кооперативи, різноманітні об'єднання — то юридичні особи. Саме як юридичні особи вони можуть бути суб'єктами права власності".

              Праву власності юридичних осіб певних організаційно-правових форм притаманні особливості набуття і припинення володіння, користування розпорядження майном. Разом з тим можна відзначити спільні закономірності, що характеризують право власності юридичних осіб.

              Юридична особа є єдиним власником належного їй майна. Засновники (учасники) юридичної особи на ЇЇ майно мають лише зобов'язальні права, якщо йдеться про господарські товариства, кооперативи, або взагалі не мають майнових прав, якщо йдеться про громадські об'єднання, релігійні організації, фонди тощо.

              У власності юридичної особи перебуває майно, передане їй як вклади (внески) засновниками" (учасниками, членами), а також майно, вироблене і набуте юридичною особою на інших підставах у процесі діяльності.

відповідно до закону, інших правових актів та установчих документів. Порядок призначення чи обрання органів юридичної особи визначається установчими документами. В передбачених законом випадках юридична особа може набувати цивільні права та брати на себе цивільні обов'язки через своїх учасників.

              В установчих документах визначаються джерела формування майна юридичної особи, порядок розпорядження майном, розподілу прибутків і збитків . Юридичні особи відповідають за своїми зобов'язаннями всім належним їм майном. Засновник (учасник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями засновника (учасника), за винятками, передбаченими законодавством чи установчими документами юридичної особи.

              Перелік майнових об'єктів, джерела формування власності юридичних осіб(господарських товариств, кооперативів, громадських і релігійних організацій, об'єднань тощо) передбачені в законах України "Про власність", "Про господарські товариства", "Про споживчу кооперацію", '"Про сільськогосподарську кооперацію1', "Про об'єднання громадян" та ін.

              Аналіз норм вищезазначених законів дає підстави зробити узагальнюючий висновок про те, що у власності юридичних осіб може бути будь-яке майно виробничого і невиробничого призначення, за винятком того, яке за законодавством України не може перебувати у власності відповідних юридичних осіб або може бути об'єктом виключно державної власності.

1.2 Правові аспекти взаємовідносин

              Найважливішими складовими процесу демократичних перетворень в Україні є здійснення політико-правового реформування, розбудова системи державного управління, трансформація економічних відносин. Останнє невід'ємне від радикальних перетворень політичної системи, механізму державної влади та управління, реформування відносин власності у бік розвитку приватної власності поряд з іншими формами – державною, колективною, приватною.

              Процес кардинальних змін відносин власності, приведення їх у відповідність рівню виробництва історично та об'єктивно зумовлений. Об’єктивні процеси, які відбуваються у економічній сфері, є первинними відносно політичних процесів. Підтвердженням тому є історія розвитку радянського суспільства, коли держава тимчасово стримувала логіку економічного розвитку шляхом безпосереднього адміністрування з превалюванням примусу як методу управління.

              Зміст демократичної трансформації суспільства складається з подолання монополії власності держави на засоби виробництва, відродження права приватної власності, підприємництва. Соціально орієнтована змішана економіка діє на засадах економічної багатоманітності, демократизації власності, якісно нових принципів господарської поведінки, нового способу економічного та правового мислення.

              Правове регулювання приватизаційних процесів здійснюється на основі Конституції України, Закону України “Про власність” [25]; Закону України “Про приватизацію державного майна” [26]; Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про приватизацію майна державних підприємств” [27], Закону України “Про Антимонопольний комітет” [28], Законом України “Про Державну програму приватизації на 1998 рік” [29], Указом Президента України “Про державну підтримку малого підприємництва” [30], відомчими нормативними актами. Суб’єктами державного управління процесами приватизації є Верховна Рада України, Фонд державного майна, Антимонопольний комітет, Міністерство економіки України.

              Приватизаційні процеси почали набувати обертів з початку розбудови української держави. Адже серцевиною ринкового реформування постає приватизація одержавленого у минулому майна. Через це передбачалося сформувати нову систему форм власності та власників – активних суб’єктів ринкових відносин в Україні. Разом з тим, використання державних важелів управління шляхом нормативного врегулювання приватизації не відповідало вимогам часу, містило організаційні недоліки. Так, у

1992 році було прийняте Тимчасове положення про Фонд державного майна України [31], яке містить певні суперечності. У п.2 Положення Фонд державного майна підпорядкований і підзвітний Верховній Раді України, а у п.5 зазначено, що проекти державних програм приватизації Фонд розробляє і подає Кабінету Міністрів України. У п.3 обумовлено створення регіональних відділень Фонду у Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі. Однак у Постанові Кабінету Міністрів України “Про затвердження Типових положень про управління майном області обласної, управління майном міста Київської та Севастопольської державної адміністрації та про відділ управління майном району районної і районної у місті Севастополі та управління майном району районної у місті Києві державної адміністрації” №580 від 29 травня 1996 року у п.1 зазначено, що управління майном області обласної, управління майном міста Київської та Севастопольської міської державної адміністрації є місцевим органом державної виконавчої влади. Управління утворюється головою обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації та підпорядковується голові цієї адміністрації. Відносини з Фондом державного майна обмежені згодою щодо створення спільних підприємств, причому згоду надає не Фонд, а управління (ч.2 п.4 Типового положення).

У п.2.1 Державної програми приватизації на 1997 рік зазначено, що однією з цілей програми є “позбавлення держави невластивих їй функцій щодо управління господарською діяльністю підприємств та припинення витрат бюджетних коштів на їх утримання”. При цьому не обумовлено, якими методами управління це здійснюється: прямими, адміністративними, чи економічними, через податки, цінову політику, кадрове забезпечення. Останнє є інструментом держави щодо ринкового реформування. На відміну від попередніх, у Державній програмі приватизації на 1998 рік чітко зазначені мета, пріоритети, основні завдання приватизації, заходи перед приватизаційної підготовки, обсяги приватизації.

              Суб’єктом державного управління приватизацією та демонополізацією вітчизняного ринку є Антимонопольний комітет України. Його діяльність спрямована на забезпечення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, на захист інтересів підприємців і споживачів щодо його порушень (ст.1 Закону України “Про Антимонопольний комітет”). Механізм утримань і противаг у діяльності комітету проявляється у тому, що він утворюється Верховною Радою і підзвітний їй. В той же час, він підпорядкований Кабінету Міністрів України (ст.2 Закону України “Про Антимонопольний комітет”). Порядок утворення та підзвітності Верховній Раді зумовлена спрямованістю діяльності комітету на розвиток конкурентного ринкового середовища. На відміну від Фонду державного майна, Законом чітко вказана система органів Антимонопольного комітету (ст.6 Закону України “Про Антимонопольний комітет”), а у ст.ст.7,8 надані компетенція та повноваження, а не розпливчасті функції.

              Як наслідок прорахунків у нормативному забезпеченні – існуючі недоліки самого процесу приватизації: у посадових осіб органів виконавчої влади (державних адміністрацій, міністерств, відомств) присутня практика прийняття рішень, які впливають на стан конкуренції, без погодження з органами Антимонопольного комітету, Фонду державного майна; нераціонально приймаються рішення щодо приватизації окремих об’єктів з одночасною реструктуризацією; є випадки неврахування вимог антимонопольного законодавства в процесі приватизації державних підприємств та орендованого державного майна. Так, за січень-вересень

1996 року органами Антимонопольного комітету України розглянуто 580 справ про економічну концентрацію, було вжито

162 заходи, спрямовані на демонополізацію та розвиток конкуренції, що забезпечило появу на ринках додатково 728 самостійно господарюючих суб’єктів [32, с.7].

              Низька ефективність державного управління приватизаційними процесами, а саме:

- недостатня розробка програми приватизації;

- неефективний контроль з боку держави за приватизаційними та постприватизаційними процесами внаслідок недоліків організаційно-правового регулювання; за різних обставин використання грошових надходжень від приватизації часто не за призначенням;

- необ’єктивна вартість основних фондів приватизованих підприємств, яку визначено в процесі приватизації, сприяла оволодінню частиною підприємств кримінальними структурами;

- недостатня розробленість нормативної бази по приватизації, слабке реагування законодавства на негативні прояви в економічному житті країни, призвела до тінізації цієї сфери господарських відносин.

              Отже, низька ефективність державного управління процесами приватизації та демонополізації, що проявилося у несистемності, фактичній відсутності стратегії реформування відносин власності призвела до того, що очікуваного наповнення бюджету приватизація не дала. Несистемність означає, що не була розроблена стратегія приватизації на основі глибокого дослідження приватизаційних процесів у історичному контексті та з використанням досвіду країн, які мають у цьому напрямку позитивні здобутки. Крім того, сліпе копіювання досвіду недоцільне, тому слід враховувати об’єктивну еволюцію вітчизняної економіки.

2 ЕКОНОМІЧНИЙ, БУХГАЛТЕРСЬКИЙ ТА НОРМАЛЬНИЙ ПРИБУТОК

              2.1 Поняття та сутність прибутку 

              За економічною природою прибуток є перетвореною формою чистого доходу, а отже, характеризує чистий доход у тому вигляді, в якому той виступає на поверхні економічних явищ в умовах економічної відокремленості виробника. Чистий доход - виражена у вартісній формі вартість додаткового продукту, який являє собою основну складову доходу. Джерело чистого доходу - додаткова і певною мірою необхідна праця. Оскільки чистий доход є категорією розподілу, то його можна також визначити як реалізований надлишок вартості товару понад виробничі витрати. Внаслідок відхилення ціни товару від його вартості чистий доход кількісно не збігається з вартістю додаткового продукту. Відокремленість витрат виробника, які набувають форми собівартості, зумовлює відокремленість доходу, який набуває форми прибутку.

              В умовах ринкової економіки прибуток на рівні підприємства виступає як безпосередня мета виробництва, що зумовлено іманентно притаманною капіталу тенденцією до самозростання.

              А. Сміт розглядав прибуток, по-перше, як результат праці робітника, оскільки вартість, яку він додає до вартості матеріалів, розкладається на дві частини: оплату його праці та прибуток підприємця; по-друге - як результат функціонування капіталу.

              Д. Рікардо вважав, що величина прибутку залежить від заробітної плати: прибуток зростає, якщо знижується заробітна плата. Одним з головних чинників підвищення прибутку є суспільна продуктивність праці, яка, зростаючи, зумовлює зниження вартості робочої сили.

              За К. Марксом, прибуток - це перетворена форма додаткової вартості. Додаткова вартість m - це функція змінного капіталу, який авансується на робочу силу.

              Прибуток Р - це функція авансованого капіталу: Р = f(с + V), де с - капітал, авансований на купівлю засобів виробництва.

              Багато західних економістів при поясненні прибутку використовують теорію трьох факторів виробництва Ж.Б. Сея, за якою участь у створенні вартості беруть праця, земля і капітал. Наприклад, прибуток вони розглядають як доход від використання засобів виробництва (капіталу) та як плату за працю підприємця з управління та організації виробництва і, отже, доход на капітал відрізняють від підприємницького доходу.

              Критикуючи теорію факторів виробництва, К. Маркс обгрунтував положення, що нову, збільшену вартість створює жива праця. Однак при цьому він показав, що продуктивність праці залежить від технологічної оснащеності праці, родючості, розташування земельних угідь тощо. Разом з оснащеністю праці та родючістю землі, зростає якість праці, отже, за одиницю часу створюється більша вартість. Так капітал і земля сприяють створенню більшої вартості.

              Величина прибутку, за Марксом, залежить від середньої суспільної норми прибутку. Це означає, що до певної межі прибуток можна розглядати як функцію капіталу, оскільки фактором зростання маси прибутку є розмір капіталу.

Мр=рК

              де Мp - маса прибутку; р - норма прибутку; К - розмір авансованого капіталу.

              Щодо прибутковості, доходності підприємства, слід відрізняти, по-перше, прибутковість усього підприємства як отримання доходу на весь авансований капітал (відсоткове відношення прибутку до авансованого капіталу), по-друге, прибутковість виробів конкретної партії, тобто отримання доходу на витрати виробництва (собівартість) для виготовлення цієї кількості продукції (відсоткове відношення прибутку до собівартості).

              Загальна прибутковість підприємства визначає норму прибутку як відсоткове відношення прибутку до авансованого капіталу. Якщо прибуток Р - це різниця між ціною і собівартістю, Кa - авансований капітал, то формула норми прибутку буде такою:

р=Р/К*100.

              Оскільки в колишньому СРСР не існувало ринкових відносин, то відповідним було й ставлення до прибутку. Вважалося, що його можна досягати коригуванням цін і тарифів. Оскільки ціна фактично розглядалась як адміністративний норматив, то прибуток був продуктом нормування. До початку 60-х років панувала думка, що в ціну достатньо закласти рентабельність як відношення прибутку до собівартості на рівні 4-5 відсотків. Згідно з цим здійснювалось ціноутворення на практиці. У 60-і роки в централізовану ціну почали закладати рентабельність до 15 відсотків.

              В умовах сучасної світової ринкової економіки прибуток і норма прибутку є головними орієнтирами і водночас показником стану виробництва, критерієм його ефективності. Норма прибутку показує ефективність використання всього капіталу, ступінь його зростання.

              У такому випадку прибуток виступає не тільки як надлишок над витратами, а і як приріст авансованої вартості, тобто відображає процес створення нової вартості.

              2.2 Поняття та призначення економічного, бухгалтерського та

               нормального прибутку

Бухгалтерський прибуток — це різниця між доходом фірми і явними витратами. Бухгалтерський прибуток перевищує економічний, на величину неявних витрат. Такий прибуток називають ще розрахун­ковим, бо під час його обчислення враховують лише грошові платежі, які фіксуються у бухгалтерській звітності фірми.

ACP = TR – EC,

де ACP - бухгалтерський прибуток; TR — загальний виторг; ЕС — явні витрати.

        Економічний прибуток — це різниця між бухгалтерським прибутком і величиною неявних витрат. Економічний прибуток показує, що на цій фірмі ресурси застосовуються ефективніше. Тому економічний, а не бухгалтерський прибуток виступає критерієм ефективного використання наявних ресурсів. Нормальний прибуток виникає тоді, коли загальний виторг фірми дорівнює загальним витратам, розрахованим як витрати відкинутих можливостей для всіх застосованих ресурсів. Нормальний прибуток дорівнює неявним витратам, вкладеним у справу, але не спрямованим на виробництво. Отже, під нормальним прибутком розуміється винагорода за виконання підприємницьких функцій.

ЕР = TR- ТС,

де ЕР — економічний прибуток;

TR — загальний виторг;

ТС = ЕС + ІС,

де ЕС — явні витрати;

ІС — неявні витрати.

        Нормальний прибуток є елементом внутрішніх витрат поряд із внутрішньою рентою і внутрішньою заробітною платою. Вона дозволяє утримувати підприємницькі ресурси у сфері діяльності. Це той мінімальний дохід, який має заробити підприємець, щоб залишитися у своєму бізнесі.

              Існування нормального прибутку — це необхідна та достатня умова для того, щоб умовити підприємця вкласти свої гроші у створення нової фірми. Нормальний прибуток виникає тоді, коли загальний виторг дорівнює загальній сумі витрат, здійснених за альтернативного використання ресурсів. Важливо зрозуміти, що наявність нормального прибутку означає, що економічний прибуток у такому випадку дорівнює нулю, навіть якщо бухгалтерський прибуток є величиною зі знаком «+». Просто нульове значення нормального прибутку є свідчення того, що кожен володар свого фактора виробництва (землі, капіталу, праці, підприємницьких здібностей) винагороджується відповідно до величини та значення того фактора, який бере участь у процесі виробництва якогось товару. Присутність же економічного прибутку доводить, що в даному випадку власникові якого-небудь фактора заплатили більше грошей, ніж звичайно. Однак таке положення тимчасове.

              Основною метою діяльності будь-якого виробника (фірми, ділового підприємства) становить отримання прибутку.

              В економічній теорії та практиці в залежності від методу обчислення оперують такими поняттями (видами) прибутку: економічна; бухгалтерська; прибуток від реалізації; балансова; чиста; валова; номінальна, реальна: мінімальна; нормальна (задовільна); максимальна; цільова; недоотриманий; потік готівки; прибуток як здатність до самофінансування; підприємницька; допустима:нерозподілений (накопичувальна); оподатковувана і не оподатковувана податком;консолідована; що залишається в розпорядженні підприємства та ін

              Економісти розглядають величину прибутку, як різниця між валовим

доходом (тобто загальним виторгом від реалізації продукції) і усіма витратами -

як зовнішніми, так і внутрішніми. Таким чином, якщо за оцінкою економіста

фірма ледь покриває витрати, це означає, що вона лише відшкодовує всі зовнішні внутрішні витрати на виробництво. Підприємець при цьому отримує винагороду, якого ледве - ледве вистачає, щоб утриматися в рамках даного напрямку діяльності. Величина ж перевищення доходів від реалізації продукції над її економічними витратами утворить економічну або чистий прибуток, тобто дохід підприємця, отриманий понад нормальну прибутку.

              Економічну прибуток слід відрізняти від прибутку бухгалтерської, яка

являє собою різницю валового доходу і зовнішніх (грошових) платежів

фірми. Стало бути, економічний прибуток перевищує бухгалтерський на

величину внутрішніх витрат.

              Однак самі витрати бувають зовнішніми (явними) і внутрішніми (неявними). До зовнішнім витрат належать платежі зовнішнім (по відношенню до даної фірмі) постачальникам. Вирахувавши з сукупної виручки (доходу) зовнішні витрати, ми отримуємо бухгалтерський прибуток. Бухгалтерський прибуток, однак, не враховує внутрішні (чи приховані) витрати. Внутрішніми витратами є:

• витрати на ресурси, що належать самому підприємцю;

• нормальний прибуток, що припадає на такий найважливіший ресурс, яким

є підприємницька здатність.

              Вирахувавши з бухгалтерського прибутку внутрішні витрати, ми отримуємо економічний прибуток.

Таким чином, на відміну від бухгалтерського прибутку, яка враховує тільки

зовнішні витрати, економічний прибуток визначається шляхом вирахування з виручки як зовнішніх, так і внутрішніх витрат (включаючи нормальний прибуток). Зовнішні і внутрішні витрати в сумі утворюють економічні, або альтернативні, витрати. Це означає, що при визначенні обсягу реального прибутку слід

виходити з такої ціни ресурсу, яку отримав би його власник при найкращому

його використанні.

              Економічні витрати дозволяють зрозуміти відмінність між підходами бухгалтера і економіста до оцінки діяльності фірми. Бухгалтера цікавлять перш за все результати діяльності фірми за певний (звітний) період. Він аналізує минуле, наявний досвід в діяльності фірми. Економіста, навпаки, цікавлять перспективи діяльності фірми, її майбутнє. Саме тому він пильно стежить за ціною найкращої альтернативи використання ресурсів, якими він володіє.

              Під нормальним прибутком розуміється мінімальна винагорода

підприємцю, що утримує його в обраній ним галузі діяльності. Якщо

отримується прибуток нижче нормальної (певний відсоток на вкладений капітал, який різниться в залежності від виду діяльності), то капітал спрямовується в іншу сферу. Втеча капіталів з неприбуткової галузі в подальшому призведе до зростання її прибутковості, якщо попит на дані товари (Послуги) постійний, і тоді найменший за масою капітал зможе отримати нормальний прибуток. Якщо ж підприємці в даній сфері діяльності отримують вищу, ніж нормальна, прибуток, то в цю галузь кинеться додатковий капітал з галузей, які отримують нормальний прибуток, і тим самим рівень прибутку знизиться до нормального.

Нормальна прибуток відповідає середній нормі прибутку на капітал (НПК).

ВИСНОВКИ

                Отже, низька ефективність державного управління процесами приватизації та демонополізації, що проявилося у несистемності, фактичній відсутності стратегії реформування відносин власності призвела до того, що очікуваного наповнення бюджету приватизація не дала. Несистемність означає, що не була розроблена стратегія приватизації на основі глибокого дослідження приватизаційних процесів у історичному контексті та з використанням досвіду країн, які мають у цьому напрямку позитивні здобутки. Крім того, сліпе копіювання досвіду недоцільне, тому слід враховувати об’єктивну еволюцію вітчизняної економіки.

Прибуток — це частина виручки, що залишається після відшкодування усіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства. Характеризуючи надлишок надходжень над витратами ресурсів, прибуток є метою підприємницької діяльності та основним її економічним показником. При цьому зарплата розглядається як витрати на ресурсну складову підприємницької діяльності — персонал.

Бухгалтерський прибуток — різниця між загальним доходом і явними витратами. Економісти називають такий прибуток бухгалтерським (чи інакше госпрозрахунковим), тому що вона враховує при розрахунку тільки явні (грошові) платежі, що фіксуються в бухгалтерській звітності підприємства.

Економічний прибуток — різниця між загальним доходом і загальними витратами фірми, явними і неявними.